Бровки Перші — село в Україні, Андрушівському районі Житомирської області.
Село розташоване за 1 км від залізничної станції Брівки (з 1870 року) (лінія Фастів - Козятин). Село межує з селом Ярешки і підпорядковується спільній сільській раді.
Щодо походження назви села “Брівки” існує три легенди.
Перша роповідає, що на місті села було два великі озера. Люди почали селитися навколо цих озер, і дивлячись звисока, неважко було помітити, що будинки були ніби брови над очима. І саме на честь цього незвичного явища поселення назвали Брівками.
Інша розповідає,що жив тут пан, який мав у своєму розпорядженні велику територію. І була в нього дочка з надзвичайно красивими бровами. Саме на честь краси брів своєї доньки він назвав одне із сіл Брівками.
Третя легенда розповідає, що в нашому селі за часів козаччини жив козак на ім`я Бровко. У селі він побудував красиву церкву і саме на честь засновника цієї споруди село було назване Брівками.
Показаны сообщения с ярлыком історія Павелки Андрушівського району. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком історія Павелки Андрушівського району. Показать все сообщения
вторник, 3 февраля 2015 г.
среда, 8 мая 2013 г.
Згадаймо всіх поіменно (доки не запізно)
В цьому році ми будемо відзначати 70-річчя визволення Андрушівського району від фашистських окупантів. Понад 12 тисяч наших земляків брали участь у Великій Вітчизняній війні, близько 6 тисяч полягли в боях за Вітчизну.
Та, на жаль, лише 1254 з них внесено в 1-й том книги «Переможці», що вийшла з друку в 2010 році. Якось зателефонував мені син ветерана Великої Вітчизняної війни Півня Семена Григоровича Віктор: - Йосипе Володимировичу, знаємо Вас як людину, яка роками збирала матеріали про ветеранів війни. Наш батько, Семен Григорович, пройшов ту війну з боями від першого і до останнього дня, закінчив її в битвах з японцями. Були в батька ордени і медалі, посвідчення до них. На жаль, ми, діти, не завжди розуміли, яка то цінність для прийдешніх поколінь. Згадую, що колись, років 30-40 тому, учні міської школи № 1 разом з вчителями збирали матеріали про ветеранів для музею бойової слави… Можливо, щось Ви знаєте і про нашого батька? Допоможіть… Прикро, що ми не бережемо, не шануємо правду історії. У своїх архівах я розшукав 5 нагородних документів Півня С. Г. - посвідчення про нагородження його медалями. Ці посвідчення збереглись у мене після ліквідації музею в школі в 90-х роках. Через день після нашої розмови прийшов до мене Віктор Семенович за документами батька. Він приніс мені реферат правнучки Семена Григоровича - учениці 5 класу Київської школи І-ІІІ ступенів № 298 Захлібної Софії під заголовком: «Мій прадідусь - ветеран Великої Вітчизняної війни». Чудово оформлена робота проникнута любов’ю і гордістю за подвиги прадідуся, його бойові і трудові звершення. Софійці є ким пишатися. Багато років після війни Семен Григорович працював водієм автобуса в Андрушівському автопарку, брав активну участь у громадському житті. Хор ветеранів війни, в якому він співав, виступав в Андрушівці, в селах району, в Житомирі і навіть у Москві. Нещодавно у відділі освіти райдержадміністрації відбулась нарада директорів навчальних закладів, де я з дозволу начальника відділу С. І. Сословської виступив і порадив їм допомогти працівникам сільських рад виявити односельців, учасників бойових дій, прізвища яких ще не внесені в книгу «Переможці». Орієнтиром щодо кількості фронтовиків, які живими повернулися в село, можуть послужити книги «Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область» та «Переможці». Перша книга вийшла з друку в 1973 році, коли більшість ветеранів ще була жива, а тому наведені тоді дані про учасників війни були більш точними. Кожне село, провівши на війну своїх найкращих синів, не дочекалося багатьох з них. Так, з Антопільської сільської ради пішли воювати 183 чоловіки, загинуло - 99, а повернулося - 84. На жаль, в книгу «Переможці» внесено лише 11 чоловік. А де 73 ?.. І так по кожному населеному пункту. З Бровківської сільської ради воювало 337 чоловік, загинуло 152; Великомошківецької - 423 і 130; Волицької - 232 і 113; Волосівської - 225 і 160; Гальчинської - 420 і 162; Глинівецької - 240 і 128; Городківської - 480 і 178; Забарської - 62 і 26; Зарубинецької - 320 і 117; Іванківської - 208 і 116; Івницької - 492 і 263; Каменівської - 129 і 68; Крилівської - 270 і 90; Лебединецької - 290 і 140; Любимівської - 302 і 148; Малоп’ятигірської - 127 і 63; Маломошківецької - 273 і 120; Міньківецької - 400 і 170; Мостівської - 370 і 159; Нехворощанської - 335 і 147; Павелківської - 322 і 122; Старокотельнянської - 597 і 362; Степківської - 414 і 222; Червоненської - 302 і 120; Яроповицької - 405 і 190; Андрушівської - 895 і 304. Після виходу 1-го тому книги «Переможці» в районі проведено роботу і складено додаткові списки ветеранів-переможців, та, на жаль, ще сотні учасників бойових дій не внесено і в них. Від імені районної організації інвалідів війни вітаю всіх з Днем Перемоги. Згадаймо всіх поіменно. Доки не запізно.
Йосип Лоханський,
голова районної організації інвалідів війни, краєзнавець
Та, на жаль, лише 1254 з них внесено в 1-й том книги «Переможці», що вийшла з друку в 2010 році. Якось зателефонував мені син ветерана Великої Вітчизняної війни Півня Семена Григоровича Віктор: - Йосипе Володимировичу, знаємо Вас як людину, яка роками збирала матеріали про ветеранів війни. Наш батько, Семен Григорович, пройшов ту війну з боями від першого і до останнього дня, закінчив її в битвах з японцями. Були в батька ордени і медалі, посвідчення до них. На жаль, ми, діти, не завжди розуміли, яка то цінність для прийдешніх поколінь. Згадую, що колись, років 30-40 тому, учні міської школи № 1 разом з вчителями збирали матеріали про ветеранів для музею бойової слави… Можливо, щось Ви знаєте і про нашого батька? Допоможіть… Прикро, що ми не бережемо, не шануємо правду історії. У своїх архівах я розшукав 5 нагородних документів Півня С. Г. - посвідчення про нагородження його медалями. Ці посвідчення збереглись у мене після ліквідації музею в школі в 90-х роках. Через день після нашої розмови прийшов до мене Віктор Семенович за документами батька. Він приніс мені реферат правнучки Семена Григоровича - учениці 5 класу Київської школи І-ІІІ ступенів № 298 Захлібної Софії під заголовком: «Мій прадідусь - ветеран Великої Вітчизняної війни». Чудово оформлена робота проникнута любов’ю і гордістю за подвиги прадідуся, його бойові і трудові звершення. Софійці є ким пишатися. Багато років після війни Семен Григорович працював водієм автобуса в Андрушівському автопарку, брав активну участь у громадському житті. Хор ветеранів війни, в якому він співав, виступав в Андрушівці, в селах району, в Житомирі і навіть у Москві. Нещодавно у відділі освіти райдержадміністрації відбулась нарада директорів навчальних закладів, де я з дозволу начальника відділу С. І. Сословської виступив і порадив їм допомогти працівникам сільських рад виявити односельців, учасників бойових дій, прізвища яких ще не внесені в книгу «Переможці». Орієнтиром щодо кількості фронтовиків, які живими повернулися в село, можуть послужити книги «Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область» та «Переможці». Перша книга вийшла з друку в 1973 році, коли більшість ветеранів ще була жива, а тому наведені тоді дані про учасників війни були більш точними. Кожне село, провівши на війну своїх найкращих синів, не дочекалося багатьох з них. Так, з Антопільської сільської ради пішли воювати 183 чоловіки, загинуло - 99, а повернулося - 84. На жаль, в книгу «Переможці» внесено лише 11 чоловік. А де 73 ?.. І так по кожному населеному пункту. З Бровківської сільської ради воювало 337 чоловік, загинуло 152; Великомошківецької - 423 і 130; Волицької - 232 і 113; Волосівської - 225 і 160; Гальчинської - 420 і 162; Глинівецької - 240 і 128; Городківської - 480 і 178; Забарської - 62 і 26; Зарубинецької - 320 і 117; Іванківської - 208 і 116; Івницької - 492 і 263; Каменівської - 129 і 68; Крилівської - 270 і 90; Лебединецької - 290 і 140; Любимівської - 302 і 148; Малоп’ятигірської - 127 і 63; Маломошківецької - 273 і 120; Міньківецької - 400 і 170; Мостівської - 370 і 159; Нехворощанської - 335 і 147; Павелківської - 322 і 122; Старокотельнянської - 597 і 362; Степківської - 414 і 222; Червоненської - 302 і 120; Яроповицької - 405 і 190; Андрушівської - 895 і 304. Після виходу 1-го тому книги «Переможці» в районі проведено роботу і складено додаткові списки ветеранів-переможців, та, на жаль, ще сотні учасників бойових дій не внесено і в них. Від імені районної організації інвалідів війни вітаю всіх з Днем Перемоги. Згадаймо всіх поіменно. Доки не запізно.
Йосип Лоханський,
голова районної організації інвалідів війни, краєзнавець
четверг, 5 апреля 2012 г.
Коротка історія школи в с.Мостове
Село Мостове знаходиться за 20 км від м. Андрушівка. До 1946 року називалося Війтовці. Школа в селі почала діяти в 1912 році.
У Війтовцях до 1917 року діти вчилися в церковно-приходській школі, заснованій в кінці дев’ятнадцятого ст. Відомо, що протягом 1909-1914 рр. в ній учителював Степан Кучер - батько відомого українського письменника Василя Кучера, який народився в Війтовцях. З 1917 по 1922 рік школа в селі не працювала, а навчали грамоти всіх бажаючих у себе вдома вчителі Саченко Іван Семенович та Наконечна Домініка Степанівна. В 1922 році відкрили у Війтовцях семирічну трудову школу. Її першим директором став Древецький Остап Андрійович. Вчителями були Саченко І. С., Наконечна Д. С., Сидорчук П. Д. та інші. Проводили уроки в будинку священика та приміщенні колишньої церковно-приходської школи. Перед війною в неповній семирічній школі навчалося близько 500 дітей. В перші місяці німецької окупації школа ще працювала, було введено закон божий, інші зміни на вимогу нової влади. Незабаром навчання припинилося. Добрим словом сельчани згадують Домініку Степанівну. Це була високоосвічена, надзвичайно обдарована жінка. Після війни вона викладала математику та німецьку мову.
З перших днів визволення села (26-27 грудня 1943 р.) було відновлено навчання в школі. Директором в той час була Сікорська Марія Григорівна. Дітей було багато, вчилися у дві зміни. Пізніше директорами Мостівської школи працювали: Стахівський Леонід Мартинович, Хвостов Андрій Михайлович, Гичко Олена Михайлівна, Яценко Галина Василівна, Миколаєнко Петро Павлович, Олексюк Тамара Дмитрівна, Ільченко Ганна Іванівна, Мушинський Василь Олексійович, Довбня Софія Василівна, Герасимчук Валентина Казимирівна. З 2008 року навчальний заклад очолює Лівандовський Борис Петрович. З вдячністю згадують жителі села вчителів різних років: Андрієнка Юхима Пилиповича, Лісовського Едуарда Дмитровича, Ірину Григорівну, Йосипа Андрійовича Стеценків, Свішевську Клавдію Ананіївну, Хвостову Зінаїду Кузьмівну, Ярмолюк Марію Яківну, Білоніг Таїсію Михайлівну, Скаржинець Павліну Хомівну, Короля Степана Степановича та багато інших. Є серед випускників школи відомі люди: Білоніг Тамара - кібернетик; Білоніг Леонід - генерал-майор, Стеценко Євген - майор, ветеран Великої Вітчизняної війни,); Голоденко Катерина, Присяжнюк Ганна - солісти хору імені Григорія Верьовки та ін. В 1986 році школу розмістили у пристосованому двоповерховому приміщенні. В останню суботу травня громада села святкуватиме 90-річчя нашої школи. Запрошуємо на зустріч із юністю випускників, які закінчили школу в різний час - 30, 35, 40, 45, 50 і більше років тому.
На фото: в цьому приміщенні школа знаходилась до 1986 року
Валентина Рокитенець,
Мостівський сільський голова
Новини Андрушівщини № 14 (9589) 6 квітня 2012 року
У Війтовцях до 1917 року діти вчилися в церковно-приходській школі, заснованій в кінці дев’ятнадцятого ст. Відомо, що протягом 1909-1914 рр. в ній учителював Степан Кучер - батько відомого українського письменника Василя Кучера, який народився в Війтовцях. З 1917 по 1922 рік школа в селі не працювала, а навчали грамоти всіх бажаючих у себе вдома вчителі Саченко Іван Семенович та Наконечна Домініка Степанівна. В 1922 році відкрили у Війтовцях семирічну трудову школу. Її першим директором став Древецький Остап Андрійович. Вчителями були Саченко І. С., Наконечна Д. С., Сидорчук П. Д. та інші. Проводили уроки в будинку священика та приміщенні колишньої церковно-приходської школи. Перед війною в неповній семирічній школі навчалося близько 500 дітей. В перші місяці німецької окупації школа ще працювала, було введено закон божий, інші зміни на вимогу нової влади. Незабаром навчання припинилося. Добрим словом сельчани згадують Домініку Степанівну. Це була високоосвічена, надзвичайно обдарована жінка. Після війни вона викладала математику та німецьку мову.
З перших днів визволення села (26-27 грудня 1943 р.) було відновлено навчання в школі. Директором в той час була Сікорська Марія Григорівна. Дітей було багато, вчилися у дві зміни. Пізніше директорами Мостівської школи працювали: Стахівський Леонід Мартинович, Хвостов Андрій Михайлович, Гичко Олена Михайлівна, Яценко Галина Василівна, Миколаєнко Петро Павлович, Олексюк Тамара Дмитрівна, Ільченко Ганна Іванівна, Мушинський Василь Олексійович, Довбня Софія Василівна, Герасимчук Валентина Казимирівна. З 2008 року навчальний заклад очолює Лівандовський Борис Петрович. З вдячністю згадують жителі села вчителів різних років: Андрієнка Юхима Пилиповича, Лісовського Едуарда Дмитровича, Ірину Григорівну, Йосипа Андрійовича Стеценків, Свішевську Клавдію Ананіївну, Хвостову Зінаїду Кузьмівну, Ярмолюк Марію Яківну, Білоніг Таїсію Михайлівну, Скаржинець Павліну Хомівну, Короля Степана Степановича та багато інших. Є серед випускників школи відомі люди: Білоніг Тамара - кібернетик; Білоніг Леонід - генерал-майор, Стеценко Євген - майор, ветеран Великої Вітчизняної війни,); Голоденко Катерина, Присяжнюк Ганна - солісти хору імені Григорія Верьовки та ін. В 1986 році школу розмістили у пристосованому двоповерховому приміщенні. В останню суботу травня громада села святкуватиме 90-річчя нашої школи. Запрошуємо на зустріч із юністю випускників, які закінчили школу в різний час - 30, 35, 40, 45, 50 і більше років тому.
На фото: в цьому приміщенні школа знаходилась до 1986 року
Валентина Рокитенець,
Мостівський сільський голова
Новини Андрушівщини № 14 (9589) 6 квітня 2012 року
четверг, 1 сентября 2011 г.
Історія Андрушівського району
На території Андрушівщини люди з’явилися понад 100 тисяч років тому. Особливо поширеними на території краю були стоянки епохи бронзи і заліза. Тут проживали в цей період племена скіфів – орачів. До цього часу збереглися скіфські кургани біля сіл Волосів, Стара Котельня.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ - Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ - Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.
вторник, 24 мая 2011 г.
Весна знову тривожить пам'ять
Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами - точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі - в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.
Валентина Василюк
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.
Валентина Василюк
пятница, 20 мая 2011 г.
Три Степани
Коли за плечима маєш чималий життєвий і трудовий досвід, часто згадуєш, як все було, людей, з якими працював, вирішував щоденні проблеми, порівнюєш із сучасністю, робиш висновки. Скажу відверто, часом охоплює ностальгія. І не тільки тому, що минула молодість. Хоча історики критикують колишню партократичну систему, коли ще й «не пахло» демократією, але скільки доброго пішло в історію разом з тими часами.
Я пам’ятаю часи, коли Попільнянський, Ружинський, Андрушівський райони були кращими на Житомирщині. В 70-80-х роках райкоми партії в них очолювали відповідно - Степан Павлович Сироветник, Герой Соціалістичної Праці, Степан Григорович Бойко та Степан Данилович Вишневський. Я в 70-х керував колгоспом «Перемога» з центром в с. Зарубинці. Господарство було велике, простягалось аж на 26 км. - до кордону з сусіднім Попільнянським районом. Завжди вранці, в період важливих сільгоспкампаній, було введено в практику об’їжджати поля і відділки. Особливу увагу звертав на Любимівку. Бувало, приїду туди, а мені кажуть, що на полях вже був Сироветник, який любив подивитися, а що робиться на ланах в сусідів - ми ж тоді змагалися з Попільнянським районом. То був мудрий і поміркований господар. В нашому господарстві на той час було 2550 голів ВРХ, з них 1240 корів, 140 коней. Утримували 2450 овець, птахофабрику, де доглядали 100 тис. курок-несучок. Щоб полегшити працю тваринників, впроваджували механізацію. Надумали обладнати кормоцех - за досвідом їздили до вінничан. Цю справу доручили умілим механізаторам Д. І. Бабичу та В. І. Добровольському. За два місяці вони запустили кормоцех. До нас приїздили керівники з інших районів. Одного разу С. Д. Вишневський повідомив, що маємо зустрічати делегацію з Ружинського району. Їх перший секретар С. Г. Бойко привіз усіх своїх голів колгоспів. Їх цікавила робота нашого кормоцеху - розпитували, занотовували. Взагалі ж мені подобався стиль роботи Степана Григоровича - людини високої культури, стриманої, розумної і врівноваженої. Наш Степан Данилович Вишневський був більш емоційним, імпульсивним, повністю віддавався роботі, чого вимагав і від інших. Пригадую кінець травня 1981-го року. Викликають на нараду в райком на 2 год. ночі. В президії С. Д. Вишневський, О. Д. Стельмах, Р. Ф. Ковтун, М. В. Тихончук. Сидимо, слухаємо, уже декого й на сон потягнуло. Коли звучить команда С. Д. Вишневського: «По машинах!». Вже треті півні відспівали, світає. Колона машин їде то одним, то іншим селом. З хат злякано визирають старенькі, христяться - чи, часом, війна не розпочалася… На полі, де зупинилися, вранішня роса аж скапує з усього. Обережно ступаємо, бо всі в туфлях. «Ану скоріше, йдете, як гусаки!» - сердиться Степан Данилович. А сам простує попереду в гумових чоботах. Об’їзд завершився аж на полях Мостового, коли виглянуло сонце. А ось інший випадок. Працював я заступником голови, секретарем парткому колгоспу «Дружба» с. Городківка. Кінець вересня, вечоріло. Приїхав С. Д. Вишневський і повідомив, що до нас їде мехзагін, що здійснює глибоку зяблеву оранку під цукрові буряки. Виїхали на поле Малоп’ятигірського відділку, а там погано була зібрана солома після молотіння. Довелося нам з головою колгоспу М. М. Мокрицьким цілісіньку ніч палити її. З нами був і Степан Данилович. Вже зійшла вранішня зоря, як трактори закінчували орати поле. Жоден трактор не простояв ні хвилини. А о 14-ій годині в райкомі відбулася нарада, на якій нам добряче перепало - всім розповів, що ми з головою бігали полем, чорні, як негри, палили ту кляту солому і додав-таки, що сам стояв над нами, як жандарм. Отак в непростих трудових буднях зміцнювали ми економічну могутність району і держави. Часом зовсім не солодко було, але була дисципліна, почуття обов’язку. Тому навіть через роки в пам’яті залишаються тільки теплі спогади про керівників, які дбали насамперед не про власний достаток, а про спільне благо людей, що жили поруч.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці
Я пам’ятаю часи, коли Попільнянський, Ружинський, Андрушівський райони були кращими на Житомирщині. В 70-80-х роках райкоми партії в них очолювали відповідно - Степан Павлович Сироветник, Герой Соціалістичної Праці, Степан Григорович Бойко та Степан Данилович Вишневський. Я в 70-х керував колгоспом «Перемога» з центром в с. Зарубинці. Господарство було велике, простягалось аж на 26 км. - до кордону з сусіднім Попільнянським районом. Завжди вранці, в період важливих сільгоспкампаній, було введено в практику об’їжджати поля і відділки. Особливу увагу звертав на Любимівку. Бувало, приїду туди, а мені кажуть, що на полях вже був Сироветник, який любив подивитися, а що робиться на ланах в сусідів - ми ж тоді змагалися з Попільнянським районом. То був мудрий і поміркований господар. В нашому господарстві на той час було 2550 голів ВРХ, з них 1240 корів, 140 коней. Утримували 2450 овець, птахофабрику, де доглядали 100 тис. курок-несучок. Щоб полегшити працю тваринників, впроваджували механізацію. Надумали обладнати кормоцех - за досвідом їздили до вінничан. Цю справу доручили умілим механізаторам Д. І. Бабичу та В. І. Добровольському. За два місяці вони запустили кормоцех. До нас приїздили керівники з інших районів. Одного разу С. Д. Вишневський повідомив, що маємо зустрічати делегацію з Ружинського району. Їх перший секретар С. Г. Бойко привіз усіх своїх голів колгоспів. Їх цікавила робота нашого кормоцеху - розпитували, занотовували. Взагалі ж мені подобався стиль роботи Степана Григоровича - людини високої культури, стриманої, розумної і врівноваженої. Наш Степан Данилович Вишневський був більш емоційним, імпульсивним, повністю віддавався роботі, чого вимагав і від інших. Пригадую кінець травня 1981-го року. Викликають на нараду в райком на 2 год. ночі. В президії С. Д. Вишневський, О. Д. Стельмах, Р. Ф. Ковтун, М. В. Тихончук. Сидимо, слухаємо, уже декого й на сон потягнуло. Коли звучить команда С. Д. Вишневського: «По машинах!». Вже треті півні відспівали, світає. Колона машин їде то одним, то іншим селом. З хат злякано визирають старенькі, христяться - чи, часом, війна не розпочалася… На полі, де зупинилися, вранішня роса аж скапує з усього. Обережно ступаємо, бо всі в туфлях. «Ану скоріше, йдете, як гусаки!» - сердиться Степан Данилович. А сам простує попереду в гумових чоботах. Об’їзд завершився аж на полях Мостового, коли виглянуло сонце. А ось інший випадок. Працював я заступником голови, секретарем парткому колгоспу «Дружба» с. Городківка. Кінець вересня, вечоріло. Приїхав С. Д. Вишневський і повідомив, що до нас їде мехзагін, що здійснює глибоку зяблеву оранку під цукрові буряки. Виїхали на поле Малоп’ятигірського відділку, а там погано була зібрана солома після молотіння. Довелося нам з головою колгоспу М. М. Мокрицьким цілісіньку ніч палити її. З нами був і Степан Данилович. Вже зійшла вранішня зоря, як трактори закінчували орати поле. Жоден трактор не простояв ні хвилини. А о 14-ій годині в райкомі відбулася нарада, на якій нам добряче перепало - всім розповів, що ми з головою бігали полем, чорні, як негри, палили ту кляту солому і додав-таки, що сам стояв над нами, як жандарм. Отак в непростих трудових буднях зміцнювали ми економічну могутність району і держави. Часом зовсім не солодко було, але була дисципліна, почуття обов’язку. Тому навіть через роки в пам’яті залишаються тільки теплі спогади про керівників, які дбали насамперед не про власний достаток, а про спільне благо людей, що жили поруч.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці
понедельник, 17 мая 2010 г.
Пам'ять про героїв не вмирає
В 1967 році я, як офіцер запасу, проходив перепідготовку при Львівському вищому політичному училищі. Там перед нами виступав колишній бойовий побратим легендарного розвідника Миколи Кузнєцова М. Струтінський, який за участь у партизанському русі був нагороджений орденом Леніна. Він був водієм Пауля Зіберта (під таким іменем жив і діяв Кузнєцов у тилу в німців) і розповів нам багато цікавого. Ми дізналися про те, як відважний радянський розвідник знищив доктора Функе, організував викрадення генерала Ільченка у Рівному, знищив віце-губернатора Львова Багера Шнадера та інших фашистських посадовців. Кузнєцов розвідав і доповів про будівництво бункера для Гітлера під Вінницею. М. Струтінський згадував, що Кузнєцов був у їх партизанському загоні за 80 км від лінії фронту, месники просили його залишитися, але він сказав, що на нього ще чекають важливі справи. Колишній партизан розказав, що після війни він одразу ж почав шукати сліди Кузнєцова. В матеріалах гестапо натрапив на документ, який свідчив, що Пауль Зіберт (Кузнєцов) і його спільники були оточені націоналістами й бандерівцями на Волині і розстріляні. Жителі села, біля якого розгортались ці трагічні події, засвідчили, що Кузнєцов підірвав себе гранатою. Поховали М. Кузнецова у Львові на Кургані Слави. Йому було 32 роки. Звання Героя Радянського Союзу легендарному розвіднику присвоїли посмертно. Свою неминучу загибель М. Кузнецов передчував. У листі до брата у червні 1942 року він писав, що доведеться піти на самопожертву, але за святе діло - за вільну Батьківщину вмирати не страшно. Минули роки. Під натиском націоналістичних сил вже у незалежній Україні було вирішено демонтувати пам’ятник М. Кузнецову у Львові. Про це стало відомо громадськості Свердловської області, де народився легендарний розвідник, і пам’ятник відвезли та встановили на його батьківщині. Герої справді не вмирають, бо пам’ять про них безсмертна.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини
четверг, 8 апреля 2010 г.
Трагічна доля вінницького десанту
Мабуть, жоден історик не передасть так точно і яскраво події перших днів і місяців фашистської окупації, як це занотував у своєму щоденнику Юрко Шлапак із села Лебединці, про що ми вже писали на сторінках нашої газети. Цей щоденник Юрія Шлапака, котрий геройськи загинув у бою з фашистами, зберігається в моєму архіві. У вересневі дні 1941 року під Києвом на аеродромі в Броварах проходили підготовку члени створеного ЦК КП (б)У Самгородського підпільного районного комітету партії, котрі мали висадитись десантом у районі с. Чорнорудка Житомирської області. А приземлились десантники 10 вересня того року перед світанком у районі сіл Лебединці - Гарапівка - Міньківці. Чутки про це облетіли всі села району. Забігали, захвилювались німці й поліцаї. Але в той час мало хто знав, хто ці парашутисти. Деталі вияснились лише на судовому процесі над поліцаями Біликом і Пастовенським, що відбувся в Андрушівці у січні 1986 року. Зі свідчень підсудних поліцаїв та зі слів свідків тих подій ми дізналися, що це був десант членів Самгородського підпільного райкому КП(б)України, який мав завдання, що стосувалися організації підпілля і партизанського руху на території Вінницької області. Ось що розповіла очевидець тих подій мешканка села Гарапівка П. С. Октябрьова: «...Я бачила, як розстрілювали парашутиста поліцаї. Ще зранку ми почули, що спустилися радянські парашутисти. Комендант, староста і поліцаї стали шукати їх. Одного було підстрелено ще у повітрі. На пошуки десантників із Андрушівки приїхав поліцай Макаревич та багато інших. Знайшли одного парашутиста. Поліцай Білик розстібає кителя десантника і забирає гребінець, годинника та папери. Запрягли коней і підстреленого десантника привезли до клубу. Він попросив води. Жінки принесли. Пристрелив парашутиста Білик після тортур. Йому відрізали вуха, ніс. Потім підводою відвезли тіло за кладовище і закопали. Але перед цим його роздягнули. Пізніше парашутиста перезахоронили». Розповідь на процесі Й. Т. Шуляка з Гарапівки: «Це було у вересні 1941 р. Десант висадився на світанку. Був туман. Один парашутист заліг у ямці біля дерева і відстрілювався з автомата. Коли закінчились патрони, він кинув гранату у поліцаїв, які наступали. А потім його, пораненого вдруге, пристрелив поліцай. «Це єврей», - сказав він. Інший парашутист прийшов до Степана Козачука, щоб обсушитися. Він потрапив з парашутом в озеро...». В. Л. Скибинська з Гарапівки згадувала: «Чутка про десант схвилювала людей. Потім стріляли. Михалко Берладин (поліцай) прокричав: «Вертайтесь, бо по вас відкриємо вогонь». Одного підстрелили і привезли до клубу, де зібралось чимало людей...». У В. С. Галич з Лебединець у пам’ятку залишилося: «Знала Білика. Бачила парашутистів. Коли поліцаї почали стріляти, мама йшла в Міньківці. Біля дуба лежав убитий парашутист... На другий день на підводі їхали німець і поліцай. Вони сміялися з парашутистів, котрих везли, особливо з дівчини-парашутистки, яка сиділа на підводі, низько схиливши голову. На ній була сіренька хустина і така ж кофтина. Фашисти потішалися над нею... Трьом парашутистам, з яких один був поранений, вдалося тоді добратися до лісу”. Вчителька історії з с. Бровки В. В. Кращенко розповіла на судовому процесі, що вона була свідком того, яким тортурам піддавали фашисти парашутиста, якого привезли до Лебединець. «Осінь, йшли дощі. Нас, дівчат і юнаків, фашисти з карального загону, що стояв у Бровках, змушували щоденно чистити дорогу, по якій ходив гауптман. Бачимо - їде підвода, на якій 4 чоловіки з автоматами, а між ними - людина зі зв’язаними руками. Бранець махнув нам головою. Його повезли до штабу. А через годину німці розбігаються по селу і зганяють всіх людей на дорогу. Потім виводять цю людину в сірому костюмі. Десь 17 чи 18 німців оточують чоловіка колом за 2-3 кроки, і всі починають його колоти ножами. Люди плачуть, а у нього - ні сльозинки. Всі відвертаються і хочуть тікати. Та німці повертають нас і кричать: «Смійтесь»... Потім наколотили літр соляного розчину і стали поливати рани патріота цим розчином. Після цього повели його фашисти до могили німецького солдата, що був раніше вбитий партизанами, і стали бити кованими чобітьми. Майже непритомного його доставили до дрезини і повезли в напрямку Харліївки». Під час зустрічі на судовому процесі з дочкою Іларіона Павловича Машинського Людмилою Іларіонівною Войтюк я порадив їй провести пошуки останків її батька-патріота в Харліївці. Незабаром ми одержали від неї листа: «...Саме завдяки вашій пораді я зв’язалась з харліївськими партизанами і розшукала місце захоронення нашого батька. До квітня минулого року його ім’я не було відоме, хоча всі мешканці села знали і бачили, як над ним знущалися карателі, поки не замучили на смерть. Він мужньо витримав тортури і не сказав ворогам ні слова, навіть свого прізвища і звідки він». Завдяки рідним Машинського та Білаша, а також відомостям, одержаним на судовому процесі, нам вдалось встановити, що десантна група складалась із 10 чоловік, у т. ч. була одна дівчина-радистка. Ось склад цієї групи: Анатолій Євсійович Барський - командир групи, секретар Самгородського РК КПУ. Загинув смертю героя і похоронений в с. Гарапівка. Після війни останки героя було перезахоронено в рідному Самгородку, де встановлено пам’ятник. Іларіон Павлович Машинський - комісар групи, 2-й секретар Самгородського РК КПУ до війни. Загинув як герой-патріот. Захоронений на ст. Харліївка. Дмитро Кіндратович Білаш - до війни працював директором Медвідської школи Калинівського району. Загинув. О. Г. Русов-Новодранов - голова Вінницької обласної планової комісії. Загинув. А. С. Афанасьєв - заворг відділом профспілок. Загинув. Холявко - інструктор ЦК КПУ. Загинув. Дівчина-радистка. Прізвище невідоме. Закатована. П. П. Дзюблюк - заступник голови Уланівської районної ради, залишився живим. Помер у 1967 р. М. К. Десюк - заступник голови Самгородської райради. Залишився живим. Помер після війни. До речі, П. П. Дзюблюк та М. К. Десюк, згідно з довідкою ОК КПУ, вважаються такими, що «не виконали партійне завдання». Прізвище десятого парашутиста й досі невідоме. Дочка десантника Світлана Дмитрівна Білаш в листі до юних краєзнавців писала в 1986 р.: «...Ще багато чого невідомого про участь цього маленького десанту, на який з різних сторін, як звірі, накинулись зрадники Батьківщини, щоб вислужитись перед фашистами. Нам дуже боляче згадувати, що кровопивці так довго жили серед наших чесних людей, і люди, які знали про них, до цього часу мовчали. (Мова йде про поліцаїв, яких було засуджено в 1986 р. до вищої міри покарання). А ті люди, які з перших днів війни пішли на захист нашої Батьківщини, ні хвилини не вагаючись, зробили це заради нашого щасливого сьогодення». З 25 по 31 грудня 1943 р. внаслідок Житомирсько-Бердичівської наступальної операції військ 1-го Українського фронту було з боями визволено Андрушівку і всі села району. Тільки на теренах Андрушівщини геройськи загинули в боях і сплять вічним сном на військовому кладовищі у селі Івниця, в 54 братських могилах в різних селах району та в 17 одиночних могилах (за далеко не повними даними) 1853 воїни-визволителі. З них 1273 - відомі імена і 580 - невідомих героїв. Я, як співавтор написання «Книги Пам’яті України» по Житомирській області, знав, що чимало наших земляків-андрушівчан полягли в боях при визволенні Вінниччини. Але тільки нещодавно зробив вибірку тих, хто з них загинув, а це понад 22 відсотки всіх андрушівчан, які не повернулися з війни. Вони віддали життя за визволення Вінниччини. Скрізь розкидані могили андрушівчан, бо загинуло їх на фронтах 5575. Але щоб стільки було могил на теренах однієї області! На меморіалі «Звільнення» у Вінниці спочивають останки 29 воїнів-андрушівчан, у Липовецькому районі - 252 воїни (в т.ч. в селі Скитка - 72 та в селі Зозівка - 62, в Калинівському районі - 59, в т.ч. в Чернятині - 28 воїнів), в Погребищенському районі - 52 воїни, в Жмеринському - 51 воїн. У 26 районах області спочивають останки 728 воїнів. Окрім того, 115 андрушівчан у боях під Вінницею пропали безвісти і 390, які були призвані в січні-березні 1944 р. і направлені у війська, що діяли на Вінниччині, загинули. Легко сьогодні судити і про бездарність командирів, і жорстокість властей, відсутність зброї та про інше з тих подій. Але слід пам’ятати: йшов 3-й рік найкровопролитнішої із всіх війн усіх часів. Для поповнення поріділих частин і підрозділів, що наступали, військкомати направляли на фронт необстріляних солдатів, які йшли у бій навіть у цивільному одязі. Дуже багато призваних в січні-березні 1944 р. в ряди наступаючих військ не були ще на обліку. Мабуть, тому так багато було тих, хто пропав безвісти або загинув без зазначення місця загибелі. Ветерани війни Андрушівщини, рідні і близькі тих, хто поліг смертю героїв у боях за Вінниччину, низько схиляють голови перед цими жертвами і свято бережуть пам’ять про них. В рік 65-річчя перемоги керівникам шкіл району варто організувати екскурсії по місцях бойової слави дідів,поклонитися священним могилам героїв на Вінниччині.
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Газета "Новини Андрушівщини"
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Газета "Новини Андрушівщини"
четверг, 1 октября 2009 г.
Село Стара Котельня - історія
Стара Котельня Згадується в літописах з 1143р. як Котельнич та Котельниця. В домонгольські часи селище мало фортецю. Тут ще можна побачити вали давньоруського городища. Цитую визначного українського історика Михайла Грушевського : "На полудневім Потетеров’ю визначним городом була Котельниця на р.Гуйві; се був великий і сильний замок, городище вельми добре, мало не таке як житомирське, як казали у 16ст. В середині і в 2-ій половині ХІІст Котельниця була центром княжої волосості, куди входило також і києвськое Побіжжя - городи Божський , Межибоже і ще два міста."
Цікаво те, що в 1683р райцентр Андрушівка згадується як приписане село до Котельні, тепер все навпаки, Котельня знаходиться в Андрушівському районі.
Про Стару Котельню вдалося знайти ще те, що іудейська громада була тут з 1775р. Масові вбивства євреєїв відбулися під час другої світової війни, загиблі поховані в районі "Ліски".
Костел був побудований в 1786р . Розташований храм на схід як раз від згаданого давньоруського городища, ви навіть можете прослідкувати фрагменти засипаного оборонного рову. Костел в найкращих традиціях бароко. Фасад прикрашений пілястрами іонічного ордеру, арка головного входу франкована тосканськими колонками. В ПГС згадується про цегляну огорожу з воротами, рештки її ви можете побачити позаду храму.
Цікаво те, що в 1683р райцентр Андрушівка згадується як приписане село до Котельні, тепер все навпаки, Котельня знаходиться в Андрушівському районі.
Про Стару Котельню вдалося знайти ще те, що іудейська громада була тут з 1775р. Масові вбивства євреєїв відбулися під час другої світової війни, загиблі поховані в районі "Ліски".
Костел був побудований в 1786р . Розташований храм на схід як раз від згаданого давньоруського городища, ви навіть можете прослідкувати фрагменти засипаного оборонного рову. Костел в найкращих традиціях бароко. Фасад прикрашений пілястрами іонічного ордеру, арка головного входу франкована тосканськими колонками. В ПГС згадується про цегляну огорожу з воротами, рештки її ви можете побачити позаду храму.
четверг, 1 января 2009 г.
Червоное
Великолепный дворец в неоготическом стиле. Сейчас полностью захвачен Свято-Рождества Христова женским монастырем Украинской Православной Церкви Московского Патриархата. Ремонт по сравнению с прошлым годом все на том же месте, зато появился загон для кур и из-за этого обойти вокруг здания невозможно. Скорее всего, в будущем на территорию замка монахини пускать не будут, т.к. это теперь их собственность, и здание не внесено ни в один реестр памятников архитектуры. Нам удалось тихонько проникнуть, открыв ворота. Тетка вышедшая на нас посмотреть бросала далеко не дружелюбные взгляды, но ничего не сказала.
Первые российские самолеты строили недалеко от Житомира в терещенковских мастерских.
В 80-е годы XIX столетия было основано Товарищество братьев Терещенко - Николая, Федора и Семена. Ту часть России и Украины, где находился их бизнес и собственность, поделили на зоны. Братья покупали в Киеве и губерниях дворцы, строили сахароварни, спиртзаводы, лесопильни и соляные шахты. К 1900-му предприятия Терещенко производили четыре миллиона пудов сахара в год. Тогда же Николай Терещенко выделил два миллиона золотых рублей на нужды Киева. Именно на его деньги сооружена больница для чернорабочих(сейчас - детская больница "Охматдет" по ул. Чорновола, 28/1), торговая школа для девиц на ул. Воровского, 18. Коммерческое училище на Ярославовом валу (сейчас здесь Театральный институт) появилось также благодаря Николаю Терещенко. Кроме того, он приобрел дворец на Бибиковском бульваре, где сейчас находится музей Тараса Шевченко...
Николай Артемович жил в Киеве, а резиденция Федора Артемовича находилась в селе Червоное, недалеко от Житомира. Здесь, а также в соседней Андрушевке по сей день работают основанные Терещенко спиртовые и сахарные заводы. А вот следов авиамастерских в Червоном не осталось. Но именно тут в начале прошлого века пытались собирать российские военные самолеты. Аэродромом же стал ипподром. Авиапроизводство началось в 1910 году по инициативе Федора Федоровича Терещенко, сына Федора Артемовича. На базе французских "этажерок" сделали семь машин. Седьмой самолет даже повоевал в российской армии - в Первую мировую. Разумеется, авиадело требовало специалистов. Инженером на предприятии чуть больше полугода работал тогда еще совсем юный и неизвестный Игорь Сикорский, впоследствии один из отцов мировой авиации. Война, а затем революция не позволили мастерским стать авиазаводом. Но самый большой в мире самолет того времени "Илья Муромец" был создан Игорем Сикорским на средства Терещенко. Построили же гигант в Петербурге, на Русско-балтийском вагоностроительном заводе.
president.org.ua/news/news-161423
Первые российские самолеты строили недалеко от Житомира в терещенковских мастерских.
В 80-е годы XIX столетия было основано Товарищество братьев Терещенко - Николая, Федора и Семена. Ту часть России и Украины, где находился их бизнес и собственность, поделили на зоны. Братья покупали в Киеве и губерниях дворцы, строили сахароварни, спиртзаводы, лесопильни и соляные шахты. К 1900-му предприятия Терещенко производили четыре миллиона пудов сахара в год. Тогда же Николай Терещенко выделил два миллиона золотых рублей на нужды Киева. Именно на его деньги сооружена больница для чернорабочих(сейчас - детская больница "Охматдет" по ул. Чорновола, 28/1), торговая школа для девиц на ул. Воровского, 18. Коммерческое училище на Ярославовом валу (сейчас здесь Театральный институт) появилось также благодаря Николаю Терещенко. Кроме того, он приобрел дворец на Бибиковском бульваре, где сейчас находится музей Тараса Шевченко...
Николай Артемович жил в Киеве, а резиденция Федора Артемовича находилась в селе Червоное, недалеко от Житомира. Здесь, а также в соседней Андрушевке по сей день работают основанные Терещенко спиртовые и сахарные заводы. А вот следов авиамастерских в Червоном не осталось. Но именно тут в начале прошлого века пытались собирать российские военные самолеты. Аэродромом же стал ипподром. Авиапроизводство началось в 1910 году по инициативе Федора Федоровича Терещенко, сына Федора Артемовича. На базе французских "этажерок" сделали семь машин. Седьмой самолет даже повоевал в российской армии - в Первую мировую. Разумеется, авиадело требовало специалистов. Инженером на предприятии чуть больше полугода работал тогда еще совсем юный и неизвестный Игорь Сикорский, впоследствии один из отцов мировой авиации. Война, а затем революция не позволили мастерским стать авиазаводом. Но самый большой в мире самолет того времени "Илья Муромец" был создан Игорем Сикорским на средства Терещенко. Построили же гигант в Петербурге, на Русско-балтийском вагоностроительном заводе.
president.org.ua/news/news-161423
пятница, 7 марта 2008 г.
Звідки пішла назва "Андрушівка"
Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в 1-му тисячолітті до н.е. На це вказують знахідки знарядь праці доби бронзи, виявлені залишки, ранньослов'янського поселеннячнерняхівської культури (А.И.Тереножкин „Предскифский период на днепровском Правобережье", К., 1961 г. стр. 124). В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовка вперше згадується в 1683 році в переліку „пустих сіл". За розповідями давніх старожилів село раніше знаходилось в іншому місці (поблизу теперішнього місцерозташування), в урочищі Кучогори, де були залишки давнього поселення. Пізніше на місці цих розвалин знаходилося церковне поле. Тут же був дім і двір господаря, який, за переказами, називався Кучогорським, або Кучогором. Один із синів Кучогорського по імені Андрій, або як його називали ласкаво Андрусь, переніс село на теперішнє місце і назвав його в честь свого імені - „Андрусовка". З XVII століття село стало власністю польських магнатів Бержинських.
В першій половині XVIII ст. Андрушівка належала до володінь князя Януша-Олександра Любартовича Санчушки. Потім володів Андрушівкою Шембек, родич Санчушків, а в кінці XVIII ст. купив цей маєток Фартунат Якубовський, а по його смерті, в 1830 році по спадщині досталась Андрушівка його дочці Дороті Комиковій, яка в свою чергу віддала цей маєток своїй дочці - Олені Бенедиктивні - дружині графа Станіслава Генриховича Тишкевича. Тут була їх резиденція (Л.Похилевич „Сказання о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся" Киев, 1864 г.). В 1798 році в Андрушівці налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік, працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі. З середини ХІХ ст. тут вже працював шкіряний завод, винокурня, кілька крамниць; двічі на тиждень відбувалися ярмарки, а з 1845 року був побудований невеликий цукровий завод, - перший на Житомирщині, - виробляв пісочний цукор. В ту пору через село проходила поштова дорога з Липовець в Сквиру. Було декілька давніх могил. Село славилося садами. В 1864 році населення вже було 1417 чоловік, землі - 2520 десятин. В 1859 році Андрушівку було віднесено до розряду містечок. В 1869 році маєток купив цукрозаводчикТерещенко. Поступово в Андрушівці кількість населення збільшувалася і в 1911 році вже налічувалося 2359 чоловік.
В першій половині XVIII ст. Андрушівка належала до володінь князя Януша-Олександра Любартовича Санчушки. Потім володів Андрушівкою Шембек, родич Санчушків, а в кінці XVIII ст. купив цей маєток Фартунат Якубовський, а по його смерті, в 1830 році по спадщині досталась Андрушівка його дочці Дороті Комиковій, яка в свою чергу віддала цей маєток своїй дочці - Олені Бенедиктивні - дружині графа Станіслава Генриховича Тишкевича. Тут була їх резиденція (Л.Похилевич „Сказання о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся" Киев, 1864 г.). В 1798 році в Андрушівці налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік, працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі. З середини ХІХ ст. тут вже працював шкіряний завод, винокурня, кілька крамниць; двічі на тиждень відбувалися ярмарки, а з 1845 року був побудований невеликий цукровий завод, - перший на Житомирщині, - виробляв пісочний цукор. В ту пору через село проходила поштова дорога з Липовець в Сквиру. Було декілька давніх могил. Село славилося садами. В 1864 році населення вже було 1417 чоловік, землі - 2520 десятин. В 1859 році Андрушівку було віднесено до розряду містечок. В 1869 році маєток купив цукрозаводчикТерещенко. Поступово в Андрушівці кількість населення збільшувалася і в 1911 році вже налічувалося 2359 чоловік.
вторник, 1 августа 2006 г.
Історія села Любимiвка Андрушівського району Житомирської області
Поселення знаходилось поблизу границь, але його захищали рукотворні Змієві вали. При надходженні звістки про напад ворогів, у цьому поселенні негайно збиралися на березі річки Унави, на підвищенні, де беруть початок річки Ірпінь і Здвиж, старійшини навколишніх поселень на раду. Вони вирішували, де прийняти бій з ворогом. Сюди ж підходили дружини, відбувалось вербування чоловічого населення у дружини, які йшли захищати свої поселення. Від слова «вербувати» і пішла назва цього поселення. До 1923 року село Вербів входило до складу Київської губернії, Білоцерківського повіту Сквирівської волості. Поселення засновувалось в ХІІ столітті і було спалене монголо-татарською ордою. Поступове відродження села почалося з ХV ст. В той час це був невеличкий хутір, який носив назву «Половецьке». Перші поселенці, - сім’я кріпака, яка втекла з кріпацтва - феодального гніту. Поступово хутір зростав. Великі ліси оточували хутір. Колись в селі були гуральня і цегельня. Спочатку землі цього поселення належали поміщику Еразму Михайловському, а з середини ХІХ ст. - шляхтичам - Казимиру Вікентійовичу Цивінському, землі було 3344 десятин, 277 душ селян; Казимиру і Владиславу Леонтійовичам Казимірським належало 572 десятини землі і 76 душ селян; Генріху Івановичу Турчевичу належало 208 десятин землі і 18 душ селян. Церква мала 37,5 десятини землі. Приходська церква, названа в ім’я Святителя Миколая, кам’яна, побудована в 1810 році на місці попередньої, дерев’яної.Пізніше землі села купив поміщик Щабанський (родом з Австрії). Йому також належали землі сіл Яроповичі, Степок, Корчмище та інші. Населення села брало участь у війні з Польщею 1648 -54 рр. і гайдамаками (1763 р.). Перед революцією в селі була церковно-приходська школа, було 6 шинків. З 1963 року Вербів став називатись Любимівка. Село розташоване за 18 км на схід від районного центру, за 22 км від залізничної станції Попільня і за 2 км від автомобільного шляху Житомир-Сквира. Перші відомості про село датовано ХVІІІ століттям. Уродженцями села є український радянський письменник В.С.Кучер (1911-1967) та Герой Соціалістичної праці М.Т.Северенчук. До складу села Любимівка зараз входить селище Зелений Гай (з 1960 р.).У 1941 році в Зеленому Гаю проживало 338 жителів в 75 дворах.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
суббота, 8 мая 2004 г.
Спогади про вiйну 1941-1945 роки
Перший Український - липень 1944-травень 1945 р.р. - звільнення Польщі та Німеччини і, головне, взяття Берліна - столиці Німеччини. Напочатку січня 1942 р. в розпал контрнаступу Червоної Армії під Москвою, я був на Північно-Західному фронті в складі Першої ударної армії, яка вела контрнаступ в районі м. Дем’янськ Новгородської області Росії, в якому були оточені війська 16 німецької армії, біля 10 дивізій в кількості понад 70 тис. солдатів і офіцерів. Це оточення в історії війни називалось Дем’янський «мішок». Північно-західний фронт займав лісово-болотисту місцевість і в цей період, коли літаки і танки розподілялись між фронтами поштучно, цьому фронту нічого з такої техніки не попадало, а однією піхотою і артилерією розгромити німців в цьому «мішку» нам не вдалось. В цьому районі нашим двом арміям довелось вести проти німецьких військ активну оборону до того періоду, коли розпочались великі наступальні операції в кінці 1943 і на початку 1944 р. по ліквідації Ленінградської блокади і звільнення від окупації прибалтійських держав (Естонії, Латвії та Литви). В оборонних боях з обох сторін були значні втрати бійців і військової техніки. Коли було звільнене м. Дем’янськ - на початку 1944 р., то на німецькому кладовиську було підраховано 90 тис. березових хрестів над могилами загарбників, сотні їх згорівших автомашин, тягачів, літаків тощо. Втрати в людях і техніці на цьому фронті в нашій армії теж були значні, тому що ми вели періодично місцеві наступальні операції і несли при цьому втрати вбитими і пораненими піхотних частин, протитанкових батарей та інших. Авіація і танки у нас були, але дуже мало і вони, по суті, не давали належної допомоги наземним військам. Майже два роки я брав участь в боях цього фронту в найважчих умовах лісово-болотистої місцевості, чим ми сприяли героїчним захисникам по обороні Ленінграда, розгрому гітлерівських військ під Москвою, Сталінградом та Курськом. Біля стін стародавніх міст Росії: Новгорода, Старої Руси, Холма, Торопця і Дем’янська - тисячі і тисячі колишніх радянських воїнів доклали великі зусилля і віддали своє життя за нашу загальну справу - Перемогу. Мені нині не віриться, що я пройшов п’ять фронтів окопного життя і вийшов з цього пекла живим. Можливо, це випадковість або така доля моя. За всю війну я був два рази поранений і контужений: в серпні 1942 р. на Північно-Західному фронті в районі м. Дем’янськ і в липні 1944 р. на Другому Прибалтійському фронті в боях за м. Резекне (Латвія). В листопаді 1941 р. в боях за Москву на Волоколамському шосе був контужений. Всі три рази я знаходився на лікуванні в евакогоспіталях різних міст Росії, в тому числі в м. Москві. Після видужання повертався знову на фронт в свою батарею, з якою пройшов бойовий шлях від Москви до Берліну. За своє життя я багато зустрічав труднощів, але не таких, як в умовах Північно-Західного фронту: безкрайні ліси, непрохідні вічні болота, рідкі села, загублені в лісових хащах. Але в той час ми були молоді, виховані на високому патріотизмі, вірні нашій присязі і Батьківщині, для нас був один девіз: смерть або Перемога. Завдяки цьому всі труднощі на війні ми подолали і перемогли німецько-фашистську армію, яка беззастережно капітулювала перед Червоною Армією і арміями наших союзників і над рейхстагом столиці Німеччини - м. Берліна, замайорів червоний прапор нашої Перемоги.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, капітан.
с. Гальчин.
Новини Андрушівщини
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, капітан.
с. Гальчин.
Новини Андрушівщини
суббота, 29 ноября 2003 г.
Походження сіл Стара Котельня та Старосілля Андрушівського району
Історія землі, на якій ми живемо, сягає сивої давнини, початки її згубились десь у глибині тисячоліть. Про це говорять самі назви: Старосілля, Стара Котельня. Підтвердженням цього є старі крем’яні рубила і наконечники до списів та стріл, які є в колекції мого батька. Тримаючи їх у руках, я намагаюсь уявити того далекого-предалекого мого предка, що жив на цій землі сотні, а, можливо, й тисячі років тому. В такі часи мені здається, що і через тисячоліття я відчуваю тепло його рук, яке зберіг цей камінь. І тоді у мене виникають питання: «За яких умов зламався кінчик у наконечнику? Можливо, у двобої з ворогом, чи звіриною? І хто вийшов переможцем?». А як легко і навіть приємно тримати в руках рубило. Здається, що воно є продовженням твоєї руки. Хоча на перший погляд - кусок каменю і все. Більшість з нас пройде повз нього - навіть і не гляне. І ось я вирішив підняти цей камінь і через нього поглянути на далеке і близьке минуле землі, на якій я народився, дізнатися, що ховається за старовинними назвами окремих територій, місць, вулиць. На крилах стародавніх переказів, легенд і просто цікавих свідчень, які мені вдалося почути від жителів нашого села, поєднуючи це все із сьогоденням, заповнюючи «білі плями» своїми здогадками і домислами, я порину в далеке-далеке минуле нашого краю... Спершу на цій території мільйони років тому було море, а, можливо, й океан. В цьому я впевнений, бо сам був присутній при тому, коли на городі, який знаходиться на високому березі Гуйви, батько викопав камінь з відбитком панцира молюска. І я тримав його в руках. Мені важко уявити, до якої давнини я торкнувся рукою... І лише потім, мільйони років потому, з’явилася твердь земна. І я зрозумів, що людське життя і взагалі життя є не більше, ніж свіжим мохом на предвічнім камені геологічних формацій землі, а самі простори нинішніх суходолів - явище порівняно дуже недавнє. Старосілля - село, що розкинулося на правому (північному) березі Гуйви. Сама назва говорить про те, що з давніх-давен тут селилися люди. Це доводять вироби з кременю, знайдені на території села. По характеру цих знахідок - це не просто камінь, а камінь, оброблений людською рукою, в т. ч. мікроліт - можна зробити висновок про те, що на цій території люди жили вже в епоху мезоліту - 10-11 тисяч років тому (ІХ-УПІ ст. до н.е.). Мезоліт характеризується тим, що остаточно відступив льодовик, змінився рослинний і тваринний світ і встановилися умови, близькі до сучасних. Відбулися зміни і в господарстві: людина винайшла лук та стріли - відповідно змінився і характер крем’яних знарядь: їх робили дуже дрібними - «мікролітами» - наконечники списів, стріл, гарпунів. Чому село розташоване лише на правому (північному) березі Гуйви, адже лівий (південний) нічим не відрізняється? Вчені вважають, що прабатьківщиною слов’ян є лісова і лісостепова смуга. На південь від цієї зони, у степову зону, людність вклинювалася лише островами. Заселення південних земель не мало постійного характеру, а змінювалось залежно від зовнішніх обставин: якщо степи були вільні від степових орд, коли ж напір степовиків ставав нагальнішим, населення відступало на північ. На мою думку, річка Гуйва була тим природнім бар’єром, який в нашій місцевості ділив північ і південь, ліс і степ. Дійсно, декілька кілометрів на північ від Гуйви починаються ліси, а території по південному березі річки ще й досі називаються Степом. Стара Котельня. Це одне з найзагадковіших питань, над яким я хоч трохи спробую підняти завісу, адже Котельня належить до числа найдавніших населених пунктів України. Під назвами Котельний, Котельниця, Котельня місто дев’ять разів згадується у літописах 1143-1169 років. У Київському літописі під 1143 р. описана велика буря, від якої постраждав град Котельнич: «У той же рік була така велика буря, якої ото не було ніколи. Навколо города Котельниці рознесла і доми, і майно, і комори, і хліб із стодол. А спроста сказати - наче рать узяла і не зосталося в коморах нічого. А деякі знаходили лати в болоті, занесені бурею». Котельниця згадується в літописі і в 1147 році, як володіння київського князя Святослава Володимировича. 1159 року згадується Котельниця в зв’язку з грабунком половців, 1162 року Котельниця згадується як місце, де з’єднались до походу війська галицького князя Мстислава і київського Рюрика Ростиславовича.
Котельня також згадується у „Літописі Павла Граб’янки»: року 1160 ... Мова йде про бої польського війська в союзі з татарами проти козацьких військ під проводом Юрія Хмельницького і російських військ під командуванням Шереметьєва в районі Чуднова і Слободищ: „А ще за кілька тижнів і хліб вийшов (у війська Шереметьєва), оскільки він, виходячи з Котельні, наказав знищити усі кінські та людські запаси, собі на шкоду». Є згадка про Котельню і в „Літописі Самійла Величка». „1655 рік, татари почали пустошити Поділля. Отож, запобігаючи цьому лиху, Хмельницький зараз-таки направив доброго вояка, браславського полковника Богуна з десятьма тисячами свіжого доброго козацького війська проти татарських загонів, що пороз’їжджалися по Україні збирати ясир... Ці загони поверталися поодинці зі своїми здобичами й користями від Чуднова, Котельні, Кодні, Корнина та інших дальших тамтешніх місць ... Вони несподівано потрапили в Богунові сіті». На території сучасного села люди жили ще в ІІ-УІ ст. н. е., про що свідчать виявлені залишки поселення черняхівської культури. Поблизу села й досі збереглися рештки великого давньоруського могильника, в якому розкопано п’ять курганів. Ось яку цікаву історію про той могильник, пов’язуючи її із сьогоденням, розповів мені житель нашого села Микола Йосипович Пустовіт. Колись давно, ще в 50-ті роки минулого століття, він почув її від свого товариша, з яким служив в армії в Умані. Я думаю, що той товариш був істориком і тримав в руках літопис, в якому Котельня згадується під 1162 роком як місце, де з’єдналися руські війська для походу на половців. За його словами це було так. Після чергового спустошливого набігу половців один з князів вирішив відомстити і пішов на них походом. Спершу все було ніби нічого: взяли гарну здобич, полонених і повернули додому. Але рештки степовиків об’єднались чи покликали когось на допомогу і таки догнали руську дружину. І догнали її якраз в наших місцях. Виходячи із ситуації, що склалася, руським воїнам довелося кинути здобич і стратити полонених. Самі ж вони «залягли» в очеретах, в болотах - в умовах такої місцевості степовики - не воїни. Разом з тим вони послали гінців до київського князя по допомогу. Через деякий час допомога наспіла і, об’єднавшись, наші предки завдали поразки своїм ворогам. А після бою поховали і своїх, і ворогів за власним обрядом - насипавши кургани, а, можливо, над ворогами курганів і не насипали. І всі біди, що трапляються на автотрасі на відрізку від Іванкова до Волиці, Микола Йосипович пов’язує з тим, що на цій ділянці вона проходить якраз через той давньоруський могильник. Як відгомін тих часів, у нашій сімейній колекції зберігаються залізні вістря від стріл та списів. Стара Котельня... Чому «Стара» зрозуміло. У давнину місто не раз зазнавало спустошливих нападів кочівників. Як уже згадувалось, у 1159 році місто зруйнували половці, а в 1241 році - монголо-татари. Але щоразу воно, як легендарний Фенікс, відроджувалося з попелу. І ось одного разу частина уцілілих жителів оселилась на новому місці, а частина залишилася на старому. А, можливо, поділ стався у більш пізні часи від перенаселення території, а, можливо, від якихось непорозумінь у самій громаді. Пояснити походження слова Котельнич чи Котельниця набагато важче. Хоча цілком очевидно, що коренем цього слова є «котел», а суфікси -ич-, -иць- говорять про опосередковану приналежність до чогось чи до когось. Наприклад, у словах Іванич, Іваниця ці суфікси вказують на те, що це діти Івана, у словах «пустельник», «пустельниця» вони ж указують на приналежність когось чи чогось до певної місцевості. Отож ми можемо припустити, що: 1. Назва Котельнич, Котельниця походить від своєрідного «котла», утвореного природою: чи то вигин ріки, чи нагромадження скель, чи улоговина на поверхні землі, а, можливо, поєднання цього всього разом. І це місце могло слугувати для оборони від ворогів або там можна було влаштувати пастку для звірини, а, можливо, воно служило для проведення релігійних обрядів.
Майя і Богдан Хоменки,
с. Стара Котельня.
Новини Андрушівщини
Котельня також згадується у „Літописі Павла Граб’янки»: року 1160 ... Мова йде про бої польського війська в союзі з татарами проти козацьких військ під проводом Юрія Хмельницького і російських військ під командуванням Шереметьєва в районі Чуднова і Слободищ: „А ще за кілька тижнів і хліб вийшов (у війська Шереметьєва), оскільки він, виходячи з Котельні, наказав знищити усі кінські та людські запаси, собі на шкоду». Є згадка про Котельню і в „Літописі Самійла Величка». „1655 рік, татари почали пустошити Поділля. Отож, запобігаючи цьому лиху, Хмельницький зараз-таки направив доброго вояка, браславського полковника Богуна з десятьма тисячами свіжого доброго козацького війська проти татарських загонів, що пороз’їжджалися по Україні збирати ясир... Ці загони поверталися поодинці зі своїми здобичами й користями від Чуднова, Котельні, Кодні, Корнина та інших дальших тамтешніх місць ... Вони несподівано потрапили в Богунові сіті». На території сучасного села люди жили ще в ІІ-УІ ст. н. е., про що свідчать виявлені залишки поселення черняхівської культури. Поблизу села й досі збереглися рештки великого давньоруського могильника, в якому розкопано п’ять курганів. Ось яку цікаву історію про той могильник, пов’язуючи її із сьогоденням, розповів мені житель нашого села Микола Йосипович Пустовіт. Колись давно, ще в 50-ті роки минулого століття, він почув її від свого товариша, з яким служив в армії в Умані. Я думаю, що той товариш був істориком і тримав в руках літопис, в якому Котельня згадується під 1162 роком як місце, де з’єдналися руські війська для походу на половців. За його словами це було так. Після чергового спустошливого набігу половців один з князів вирішив відомстити і пішов на них походом. Спершу все було ніби нічого: взяли гарну здобич, полонених і повернули додому. Але рештки степовиків об’єднались чи покликали когось на допомогу і таки догнали руську дружину. І догнали її якраз в наших місцях. Виходячи із ситуації, що склалася, руським воїнам довелося кинути здобич і стратити полонених. Самі ж вони «залягли» в очеретах, в болотах - в умовах такої місцевості степовики - не воїни. Разом з тим вони послали гінців до київського князя по допомогу. Через деякий час допомога наспіла і, об’єднавшись, наші предки завдали поразки своїм ворогам. А після бою поховали і своїх, і ворогів за власним обрядом - насипавши кургани, а, можливо, над ворогами курганів і не насипали. І всі біди, що трапляються на автотрасі на відрізку від Іванкова до Волиці, Микола Йосипович пов’язує з тим, що на цій ділянці вона проходить якраз через той давньоруський могильник. Як відгомін тих часів, у нашій сімейній колекції зберігаються залізні вістря від стріл та списів. Стара Котельня... Чому «Стара» зрозуміло. У давнину місто не раз зазнавало спустошливих нападів кочівників. Як уже згадувалось, у 1159 році місто зруйнували половці, а в 1241 році - монголо-татари. Але щоразу воно, як легендарний Фенікс, відроджувалося з попелу. І ось одного разу частина уцілілих жителів оселилась на новому місці, а частина залишилася на старому. А, можливо, поділ стався у більш пізні часи від перенаселення території, а, можливо, від якихось непорозумінь у самій громаді. Пояснити походження слова Котельнич чи Котельниця набагато важче. Хоча цілком очевидно, що коренем цього слова є «котел», а суфікси -ич-, -иць- говорять про опосередковану приналежність до чогось чи до когось. Наприклад, у словах Іванич, Іваниця ці суфікси вказують на те, що це діти Івана, у словах «пустельник», «пустельниця» вони ж указують на приналежність когось чи чогось до певної місцевості. Отож ми можемо припустити, що: 1. Назва Котельнич, Котельниця походить від своєрідного «котла», утвореного природою: чи то вигин ріки, чи нагромадження скель, чи улоговина на поверхні землі, а, можливо, поєднання цього всього разом. І це місце могло слугувати для оборони від ворогів або там можна було влаштувати пастку для звірини, а, можливо, воно служило для проведення релігійних обрядів.
Майя і Богдан Хоменки,
с. Стара Котельня.
Новини Андрушівщини
Подписаться на:
Сообщения (Atom)