Збігнєв Сцібор-Рильський (Zbigniew Scibor-Rylski) (10 березня 1917), генерал польської армії (капітан Армії Крайової під час Другої світової війни), учасник Варшавського повстання 1944 року. Разом із сестрами Калиною (*1910), Євою (*1912), Данутою (*1915) народився в родовому маєтку свого батька Оскара в Бровках (який володів також навколишніми селами - Ярешки, Шпичинці, Волиця). Незважаючи на революцію, стосунки з місцевим населенням були добрими, що дозволило родині рік проживати у власному маєтку, але вже 1918 року сім'я змушена була залишити Бровки і в 1920 році виїхала з України до Польщі. Оскар Сцібор-Рильський помер 1931 року.
Шевченко Олесь Євгенович (22 лютого 1940), народився в м.Сквира Київської обл. Журналіст, учасник національно-визвольного руху, політичний діяч, кавалер ордена "За мужність" 1 ступеня. У 1957 р. закінчив десятирічку у школі, що розміщувалася в маєтку Сцібор-Рильських. Надалі навчався й мешкав у Києві. Одружений з Лідією Шевченко ( дів. - Сидоренко, с. Бровки, 16 липня 1946), яка по материнській лінії (Шостаківські) є прямим нащадком діда президента УНР Михайла Грушевського Федора Грушевського.
З Бровками пов'язнані дитячі спогади Максима Рильського, який гостював у родичів по батьковій лінії, маєток яких знаходився в Бровках. Ці спогади знайшли відображення у перших віршах поета:
ДИТИНСТВО
М.Т.Рильський
На стільці я їду по Сахарі,
Пелікана з палички стріляю,
Поринаю в піну Ніагари,
Океан на трісці пропливаю.
Вчора був я лоцманом. Синіли
І ревіли темнокосі хвилі,
А сьгодні я господар вілли,
Де в саду блукають пави білі.
Взавтра маю їхати в Пампаси,
Де бізони бродять табунами,
І складаю їстівні припаси:
Сухарі, консерви, сир од лами.
А Ясько готує томагавки
І бурмоче, чистячи гвинтовки,
Що, мовляв, бізон - не для забавки,
А Пампаси - не Криве й не Бровки.
1911-1918
Показаны сообщения с ярлыком історія сіл андрушівського р-ну. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком історія сіл андрушівського р-ну. Показать все сообщения
четверг, 5 февраля 2015 г.
воскресенье, 27 ноября 2011 г.
З історії газети Андрушівського району
Історія нашої газети надзвичайно цікава. На жаль, не збереглися її перші примірники. А називалася вона - «Соціалістичний комбінат». В редакції є копія районної газети за 22 червня 1937 року, але це вже був «Соціалістичний шлях». Виходила газета на двох сторінках тиражем 3100 примірників. Редактором був Д. Дінерштейн.
Після звільнення району від німецько-фашистських загарбників вже у березні 1944 року знову почала виходити районна газета. Спочатку її редактором був С. Матвійчук, пізніше - В. Д. Полянський. Тираж - 400 примірників, але вже в серпні він зріс до 1500 примірників. В газеті за 19 квітня 1944 року Ганна Тимофіївна Момотенко, колишній наш активний дописувач, друкує замітку «Працюють по-фронтовому». Постійно публікуються повідомлення «Від Радянського Інформбюро». Читаємо інформації про змагання між колгоспами про виконання плану хлібозаготівлі, а було в районі 47 колективних господарств. З листопада 1944 по серпень 1948 року районку очолює редактор Степан Архипович Волуйко. Газета була зі своїми читачами і в тривожні, і в радісні часи. На її сторінках яскраво відображалися практично всі події, якими вимережений літопис району. Всі ми з Вами: і працівники, і дописувачі, й читачі районної газети - виросли разом з нею, дізнаючись з її сторінок про найважливіші події в житті рідного краю, про невтомних і працьовитих, талановитих земляків. Із 1949 по 1954 рік редактором районної газети був І. О. Фещенко. На той час її тираж складав 2500 примірників. У січні 1955 року редактором призначили Миколу Івановича Рудича, який очолював видання до 1959 року. У 1958 році тираж газети зріс до 3000 примірників. Виходила вона тричі на тиждень на чотирьох сторінках. В редакції працювало 8 творчих працівників, крім бухгалтера та кур’єр-прибиральниці. 17 березня 1959 року за рекомендацією відділу пропаганди та агітації райкому КПУ на роботу в редакцію призначено Іващенка Миколу Марковича, який через рік вже працював зав. сільгоспвідділом редакції. 1961 рік - газета виходить у вівторок, четвер та суботу накладом 4235 примірників. На сторінках видання читаємо статтю Лоханського Йосипа Володимировича «Про комсомольців 30-х років», Іващенко Микола Маркович пише матеріали під рубриками «Командировка за проханням читачів», «Село зустрічає гостей», «Партійне життя», а також нариси. В лютому 1962 року Іващенко М. М. - заступник редактора. В районній газеті вже працює Андьонова (Мар’янчик) Таміла Григорівна. Ці високоповажні й авторитетні журналісти стали пізніше редакторами нашої районки. У зв’язку з ліквідацією району 25 червня 1962 року газету також було ліквідовано та звільнено з роботи всіх працівників редакції. І лише у 1965 році, 20 березня, коли знову було створено Андрушівський район як адміністративну одиницю, відновлює свою роботу районна газета, її редактором призначають Дмитришина Анатолія Захаровича. З цього ж дня наказом по редакції на роботу приймають Вальчук Євгенію Дмитрівну, Андьонову Тамілу Григорівну, Юзву Олександра Дмитровича, Синицю Людмилу Степанівну, Юзву Антоніну Антонівну. Пізніше - Кубицького Івана Івановича, Редчиця Валентина Пилиповича, Козерод Емілію Терентіївну, Кузьмича Володимира Івановича, Писанського Валентина Степановиича та заступником редактора - Рудича Миколу Івановича. Газета стала називатися «Шлях до комунізму». 1 квітня 1966 року на роботу в редакцію районки прийшла Наконечна (Лук’янчук) Лідія Омелянівна. Більш як за 40 років журналістської творчості ця добра, мудра, виважена й поміркована жінка стала улюбленим автором багатьох читачів нашої районної газети. Згідно рішення бюро Житомирського обкому Комуністичної партії України від 26.05.1969 р. Дмитришина Анатолія Захаровича переведено на роботу в Житомирський обком Комуністичної партії України, а редактором районної газети «Шлях до комунізму» затверджено Андьонову Тамілу Григорівну. До речі, за 80 років редакцію нашої районної газети очолювали лише дві жінки - Таміла Григорівна Андьонова та Марія Генріхівна Олексюк. З 1 вересня 1967 року нелегкий журналістський шлях в редакції нашої районної газети розпочинав Шинкарук Борис Федорович. На той час редакція живе повнокровним життям. Між відділами організовують соціалістичні змагання за краще виконання тижневих редакційних планів, за високу якість і злободенність видрукуваних матеріалів, переможцям видаються премії. 18 червня 1973 року Тамілу Григорівну Андьонову обрали секретарем Андрушівського райкому партії, з 4 липня редактором став досвідчений і мудрий чоловік, талановитий журналіст Іващенко Микола Маркович. Слід віддати належне всім працівникам редакції, більшість з яких присутні на нашому святі, за їх високе почуття відповідальності, активну і принципову громадянську позицію. З 6 вересня 1976 року на посаду редактора районної газети призначено Мотузюка Миколу Климовича. Редактором він був 23 роки. Саме він у 1980 році після першого надісланого в редакцію фейлетону запросив на роботу в газету Валентину Остапівну Василюк. Йому довелося не лише приймати нагороди за самовіддану працю, а й виконувати складну роботу з реорганізації районки. У 1991 році, враховуючи нову суспільно-політичну та соціально-економічну обстановку, що склалася в країні, у зв’язку з перебудовою, формуванням багатопартійності, подальшим розвитком демократизації та гласності назва газети втратила свою актуальність. І вже з січня 1991 року видання було перейменовано на «Новини Андрушівщини». 26 лютого 1999 року на посаду головного редактора призначили Махінчука Віктора Миколайовича, який у жовтні цього ж року прийняв на роботу Ольгу Анатоліївну Мельник. Разом з колективом йому довелося не лише вчитися самостійно заробляти на друк видання і зарплату, утримання приміщення, а й скорочуючи штат працівників, виготовляти газету на власному комп’ютерному обладнанні. Першим самотужки освоїв нову техніку - навчився набирати і верстати газету, кореспондент, а згодом зав. відділом редакції Віктор Миколайович Антонюк. З вересня 2005 року головним редактором районної газети «Новини Андрушівщини» призначено Олексюк Марію Генріхівну. Сьогодні колектив редакції живе повнокровним життям - газета виходить щоп’ятниці на восьми сторінках. Підготовлені працівниками матеріали та фото, а також дописи наших позаштатних авторів верстаються та вичитуються в комп’ютерному центрі редакції. Всі творчі працівники забезпечені комп’ютерною технікою та фотокамерами.
Після звільнення району від німецько-фашистських загарбників вже у березні 1944 року знову почала виходити районна газета. Спочатку її редактором був С. Матвійчук, пізніше - В. Д. Полянський. Тираж - 400 примірників, але вже в серпні він зріс до 1500 примірників. В газеті за 19 квітня 1944 року Ганна Тимофіївна Момотенко, колишній наш активний дописувач, друкує замітку «Працюють по-фронтовому». Постійно публікуються повідомлення «Від Радянського Інформбюро». Читаємо інформації про змагання між колгоспами про виконання плану хлібозаготівлі, а було в районі 47 колективних господарств. З листопада 1944 по серпень 1948 року районку очолює редактор Степан Архипович Волуйко. Газета була зі своїми читачами і в тривожні, і в радісні часи. На її сторінках яскраво відображалися практично всі події, якими вимережений літопис району. Всі ми з Вами: і працівники, і дописувачі, й читачі районної газети - виросли разом з нею, дізнаючись з її сторінок про найважливіші події в житті рідного краю, про невтомних і працьовитих, талановитих земляків. Із 1949 по 1954 рік редактором районної газети був І. О. Фещенко. На той час її тираж складав 2500 примірників. У січні 1955 року редактором призначили Миколу Івановича Рудича, який очолював видання до 1959 року. У 1958 році тираж газети зріс до 3000 примірників. Виходила вона тричі на тиждень на чотирьох сторінках. В редакції працювало 8 творчих працівників, крім бухгалтера та кур’єр-прибиральниці. 17 березня 1959 року за рекомендацією відділу пропаганди та агітації райкому КПУ на роботу в редакцію призначено Іващенка Миколу Марковича, який через рік вже працював зав. сільгоспвідділом редакції. 1961 рік - газета виходить у вівторок, четвер та суботу накладом 4235 примірників. На сторінках видання читаємо статтю Лоханського Йосипа Володимировича «Про комсомольців 30-х років», Іващенко Микола Маркович пише матеріали під рубриками «Командировка за проханням читачів», «Село зустрічає гостей», «Партійне життя», а також нариси. В лютому 1962 року Іващенко М. М. - заступник редактора. В районній газеті вже працює Андьонова (Мар’янчик) Таміла Григорівна. Ці високоповажні й авторитетні журналісти стали пізніше редакторами нашої районки. У зв’язку з ліквідацією району 25 червня 1962 року газету також було ліквідовано та звільнено з роботи всіх працівників редакції. І лише у 1965 році, 20 березня, коли знову було створено Андрушівський район як адміністративну одиницю, відновлює свою роботу районна газета, її редактором призначають Дмитришина Анатолія Захаровича. З цього ж дня наказом по редакції на роботу приймають Вальчук Євгенію Дмитрівну, Андьонову Тамілу Григорівну, Юзву Олександра Дмитровича, Синицю Людмилу Степанівну, Юзву Антоніну Антонівну. Пізніше - Кубицького Івана Івановича, Редчиця Валентина Пилиповича, Козерод Емілію Терентіївну, Кузьмича Володимира Івановича, Писанського Валентина Степановиича та заступником редактора - Рудича Миколу Івановича. Газета стала називатися «Шлях до комунізму». 1 квітня 1966 року на роботу в редакцію районки прийшла Наконечна (Лук’янчук) Лідія Омелянівна. Більш як за 40 років журналістської творчості ця добра, мудра, виважена й поміркована жінка стала улюбленим автором багатьох читачів нашої районної газети. Згідно рішення бюро Житомирського обкому Комуністичної партії України від 26.05.1969 р. Дмитришина Анатолія Захаровича переведено на роботу в Житомирський обком Комуністичної партії України, а редактором районної газети «Шлях до комунізму» затверджено Андьонову Тамілу Григорівну. До речі, за 80 років редакцію нашої районної газети очолювали лише дві жінки - Таміла Григорівна Андьонова та Марія Генріхівна Олексюк. З 1 вересня 1967 року нелегкий журналістський шлях в редакції нашої районної газети розпочинав Шинкарук Борис Федорович. На той час редакція живе повнокровним життям. Між відділами організовують соціалістичні змагання за краще виконання тижневих редакційних планів, за високу якість і злободенність видрукуваних матеріалів, переможцям видаються премії. 18 червня 1973 року Тамілу Григорівну Андьонову обрали секретарем Андрушівського райкому партії, з 4 липня редактором став досвідчений і мудрий чоловік, талановитий журналіст Іващенко Микола Маркович. Слід віддати належне всім працівникам редакції, більшість з яких присутні на нашому святі, за їх високе почуття відповідальності, активну і принципову громадянську позицію. З 6 вересня 1976 року на посаду редактора районної газети призначено Мотузюка Миколу Климовича. Редактором він був 23 роки. Саме він у 1980 році після першого надісланого в редакцію фейлетону запросив на роботу в газету Валентину Остапівну Василюк. Йому довелося не лише приймати нагороди за самовіддану працю, а й виконувати складну роботу з реорганізації районки. У 1991 році, враховуючи нову суспільно-політичну та соціально-економічну обстановку, що склалася в країні, у зв’язку з перебудовою, формуванням багатопартійності, подальшим розвитком демократизації та гласності назва газети втратила свою актуальність. І вже з січня 1991 року видання було перейменовано на «Новини Андрушівщини». 26 лютого 1999 року на посаду головного редактора призначили Махінчука Віктора Миколайовича, який у жовтні цього ж року прийняв на роботу Ольгу Анатоліївну Мельник. Разом з колективом йому довелося не лише вчитися самостійно заробляти на друк видання і зарплату, утримання приміщення, а й скорочуючи штат працівників, виготовляти газету на власному комп’ютерному обладнанні. Першим самотужки освоїв нову техніку - навчився набирати і верстати газету, кореспондент, а згодом зав. відділом редакції Віктор Миколайович Антонюк. З вересня 2005 року головним редактором районної газети «Новини Андрушівщини» призначено Олексюк Марію Генріхівну. Сьогодні колектив редакції живе повнокровним життям - газета виходить щоп’ятниці на восьми сторінках. Підготовлені працівниками матеріали та фото, а також дописи наших позаштатних авторів верстаються та вичитуються в комп’ютерному центрі редакції. Всі творчі працівники забезпечені комп’ютерною технікою та фотокамерами.
четверг, 19 мая 2011 г.
Могила Невідомого льотчика
Пролунав телефонний дзвінок. У трубці почувся приємний чоловічий голос: - Це Вас турбує Валентин Григорович Барабанов з Нехворощі, аби порадитися відносно могили невідомого льотчика, що похований в нашому лісі в 1943 році. Хочу до Вас приїхати. Десь через півгодини у двір зайшов з велосипедом вусатий, кремезної статури чоловік. З виду він не показував на свої 70. Ми розговорилися. Виявилося, що Валентин Григорович - син покійного ветерана війни Григорія Герасимовича Барабанова. Він і розповів мені про трагічну історію, що сталася в роки війни у їхньому селі і про яку йому повідала Галина Макарівна Лебедєва. Її старший брат Федір Кулик напередодні війни закінчив школу військових льотчиків і брав участь у боях за визволення Києва при форсуванні Дніпра. Друзі на фронті завжди мали домашню адресу один одного, щоб на випадок поранення чи смерті можна було повідомити рідних. В одному з повітряних поєдинків було збито літак Федорового товариша - чи то росіянина, чи татарина, чи єврея, рідні якого жили в Росії. У нього була адреса батьків Федора, куди він і прийшов, бо перейти лінію фронту було неможливо. Батьки переодягли льотчика в цивільний одяг і поселили у схованці. Через деякий час боєць вийшов з укриття, але потрапив не в хату Куликів, а в сусідню, де пиячили поліцаї. Вони схопили льотчика, повели в ліс і розстріляли. Наступного дня родичі Федора поховали бійця в лісі. Після визволення і Перемоги чомусь ніхто не приділяв уваги цій могилі, призабулися події воєнних років, померли свідки і очевидці трагедії. Через 66 років сивочолий ветеран праці Валентин Григорович Барабанов власноруч виготовив пам’ятничок з червоною зіркою зразка воєнних років і з написом «Невідомий льотчик» встановив на могилі загиблого. І він, і школярі, і сельчани приносять сюди квіти. Пам’ять увічнена, але залишилося головне: встановити ім’я загиблого пілота, розшукати його родину. Пошук розпочався, але завершиться він не скоро, бо багато часу спливло. Але Валентин Григорович вірить, що замість напису «Невідомий льотчик» колись з’явиться справжнє ім’я фронтовика, прах якого покоїться в нехворощанській землі.
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
вторник, 3 марта 2009 г.
"Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський
Гортаючи забуті сторінки історії Андрушівщини, з цікавістю дізнаємося про відомих польських митців, творчість яких свідчить про те, що в минулому наш край не стояв обіч розвитку європейської культури.
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.
Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).
Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.
Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.
Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).
Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.
Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
вторник, 1 августа 2006 г.
Історія села Забара Андрушівського району Житомирської області
Близько поселення проходила одна з частин козаків. Смеркало. Стомилися коні, стомилися в сідлах і козаки. Отаман вирішив дати відпочинок, щоб вранці знову іти далі. господарі радо зустріли козаків, причастили. Козаки не відмовилися. Так вони пригощалися цілий тиждень і затрималися в селі. Вони забарилися і прийшли до місця збору пізніше. З тих пір це поселення назвали «Забарою». Село Забара до 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 9 км від райцентру на південний захід та за 30 км від залізничної станції Бровки. Відоме з кінця ХУІІІ ст. як слобода, що належала до села Гальчин. Входило поселення до Андрушівського маєтку графів Бержинських. В 1814 році в слободі було 3 двори, де проживало 27 жителів. В 1911 році вже було 524 жителі, що проживали в 86 дворах, а перед Великою Вітчизняною війною (1941 р.) воно нараховувало 740 жителів, що мешкали в 174 дворах.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Історія села Березине Андрушівського району Житомирської області
Поселення відоме під назвою Березине і засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році тут був один двір, в якому проживало 15 жителів. У 1941 році нараховувалося вже 93 жителі. До 1923 року воно було в складі Котелянської волості Житомирського повіту.
Назва цього поселення пов'язана з місцем розташування: біля лісу, у якому переважали берези...
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Назва цього поселення пов'язана з місцем розташування: біля лісу, у якому переважали берези...
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
суббота, 29 ноября 2003 г.
Походження сіл Стара Котельня та Старосілля Андрушівського району
Історія землі, на якій ми живемо, сягає сивої давнини, початки її згубились десь у глибині тисячоліть. Про це говорять самі назви: Старосілля, Стара Котельня. Підтвердженням цього є старі крем’яні рубила і наконечники до списів та стріл, які є в колекції мого батька. Тримаючи їх у руках, я намагаюсь уявити того далекого-предалекого мого предка, що жив на цій землі сотні, а, можливо, й тисячі років тому. В такі часи мені здається, що і через тисячоліття я відчуваю тепло його рук, яке зберіг цей камінь. І тоді у мене виникають питання: «За яких умов зламався кінчик у наконечнику? Можливо, у двобої з ворогом, чи звіриною? І хто вийшов переможцем?». А як легко і навіть приємно тримати в руках рубило. Здається, що воно є продовженням твоєї руки. Хоча на перший погляд - кусок каменю і все. Більшість з нас пройде повз нього - навіть і не гляне. І ось я вирішив підняти цей камінь і через нього поглянути на далеке і близьке минуле землі, на якій я народився, дізнатися, що ховається за старовинними назвами окремих територій, місць, вулиць. На крилах стародавніх переказів, легенд і просто цікавих свідчень, які мені вдалося почути від жителів нашого села, поєднуючи це все із сьогоденням, заповнюючи «білі плями» своїми здогадками і домислами, я порину в далеке-далеке минуле нашого краю... Спершу на цій території мільйони років тому було море, а, можливо, й океан. В цьому я впевнений, бо сам був присутній при тому, коли на городі, який знаходиться на високому березі Гуйви, батько викопав камінь з відбитком панцира молюска. І я тримав його в руках. Мені важко уявити, до якої давнини я торкнувся рукою... І лише потім, мільйони років потому, з’явилася твердь земна. І я зрозумів, що людське життя і взагалі життя є не більше, ніж свіжим мохом на предвічнім камені геологічних формацій землі, а самі простори нинішніх суходолів - явище порівняно дуже недавнє. Старосілля - село, що розкинулося на правому (північному) березі Гуйви. Сама назва говорить про те, що з давніх-давен тут селилися люди. Це доводять вироби з кременю, знайдені на території села. По характеру цих знахідок - це не просто камінь, а камінь, оброблений людською рукою, в т. ч. мікроліт - можна зробити висновок про те, що на цій території люди жили вже в епоху мезоліту - 10-11 тисяч років тому (ІХ-УПІ ст. до н.е.). Мезоліт характеризується тим, що остаточно відступив льодовик, змінився рослинний і тваринний світ і встановилися умови, близькі до сучасних. Відбулися зміни і в господарстві: людина винайшла лук та стріли - відповідно змінився і характер крем’яних знарядь: їх робили дуже дрібними - «мікролітами» - наконечники списів, стріл, гарпунів. Чому село розташоване лише на правому (північному) березі Гуйви, адже лівий (південний) нічим не відрізняється? Вчені вважають, що прабатьківщиною слов’ян є лісова і лісостепова смуга. На південь від цієї зони, у степову зону, людність вклинювалася лише островами. Заселення південних земель не мало постійного характеру, а змінювалось залежно від зовнішніх обставин: якщо степи були вільні від степових орд, коли ж напір степовиків ставав нагальнішим, населення відступало на північ. На мою думку, річка Гуйва була тим природнім бар’єром, який в нашій місцевості ділив північ і південь, ліс і степ. Дійсно, декілька кілометрів на північ від Гуйви починаються ліси, а території по південному березі річки ще й досі називаються Степом. Стара Котельня. Це одне з найзагадковіших питань, над яким я хоч трохи спробую підняти завісу, адже Котельня належить до числа найдавніших населених пунктів України. Під назвами Котельний, Котельниця, Котельня місто дев’ять разів згадується у літописах 1143-1169 років. У Київському літописі під 1143 р. описана велика буря, від якої постраждав град Котельнич: «У той же рік була така велика буря, якої ото не було ніколи. Навколо города Котельниці рознесла і доми, і майно, і комори, і хліб із стодол. А спроста сказати - наче рать узяла і не зосталося в коморах нічого. А деякі знаходили лати в болоті, занесені бурею». Котельниця згадується в літописі і в 1147 році, як володіння київського князя Святослава Володимировича. 1159 року згадується Котельниця в зв’язку з грабунком половців, 1162 року Котельниця згадується як місце, де з’єднались до походу війська галицького князя Мстислава і київського Рюрика Ростиславовича.
Котельня також згадується у „Літописі Павла Граб’янки»: року 1160 ... Мова йде про бої польського війська в союзі з татарами проти козацьких військ під проводом Юрія Хмельницького і російських військ під командуванням Шереметьєва в районі Чуднова і Слободищ: „А ще за кілька тижнів і хліб вийшов (у війська Шереметьєва), оскільки він, виходячи з Котельні, наказав знищити усі кінські та людські запаси, собі на шкоду». Є згадка про Котельню і в „Літописі Самійла Величка». „1655 рік, татари почали пустошити Поділля. Отож, запобігаючи цьому лиху, Хмельницький зараз-таки направив доброго вояка, браславського полковника Богуна з десятьма тисячами свіжого доброго козацького війська проти татарських загонів, що пороз’їжджалися по Україні збирати ясир... Ці загони поверталися поодинці зі своїми здобичами й користями від Чуднова, Котельні, Кодні, Корнина та інших дальших тамтешніх місць ... Вони несподівано потрапили в Богунові сіті». На території сучасного села люди жили ще в ІІ-УІ ст. н. е., про що свідчать виявлені залишки поселення черняхівської культури. Поблизу села й досі збереглися рештки великого давньоруського могильника, в якому розкопано п’ять курганів. Ось яку цікаву історію про той могильник, пов’язуючи її із сьогоденням, розповів мені житель нашого села Микола Йосипович Пустовіт. Колись давно, ще в 50-ті роки минулого століття, він почув її від свого товариша, з яким служив в армії в Умані. Я думаю, що той товариш був істориком і тримав в руках літопис, в якому Котельня згадується під 1162 роком як місце, де з’єдналися руські війська для походу на половців. За його словами це було так. Після чергового спустошливого набігу половців один з князів вирішив відомстити і пішов на них походом. Спершу все було ніби нічого: взяли гарну здобич, полонених і повернули додому. Але рештки степовиків об’єднались чи покликали когось на допомогу і таки догнали руську дружину. І догнали її якраз в наших місцях. Виходячи із ситуації, що склалася, руським воїнам довелося кинути здобич і стратити полонених. Самі ж вони «залягли» в очеретах, в болотах - в умовах такої місцевості степовики - не воїни. Разом з тим вони послали гінців до київського князя по допомогу. Через деякий час допомога наспіла і, об’єднавшись, наші предки завдали поразки своїм ворогам. А після бою поховали і своїх, і ворогів за власним обрядом - насипавши кургани, а, можливо, над ворогами курганів і не насипали. І всі біди, що трапляються на автотрасі на відрізку від Іванкова до Волиці, Микола Йосипович пов’язує з тим, що на цій ділянці вона проходить якраз через той давньоруський могильник. Як відгомін тих часів, у нашій сімейній колекції зберігаються залізні вістря від стріл та списів. Стара Котельня... Чому «Стара» зрозуміло. У давнину місто не раз зазнавало спустошливих нападів кочівників. Як уже згадувалось, у 1159 році місто зруйнували половці, а в 1241 році - монголо-татари. Але щоразу воно, як легендарний Фенікс, відроджувалося з попелу. І ось одного разу частина уцілілих жителів оселилась на новому місці, а частина залишилася на старому. А, можливо, поділ стався у більш пізні часи від перенаселення території, а, можливо, від якихось непорозумінь у самій громаді. Пояснити походження слова Котельнич чи Котельниця набагато важче. Хоча цілком очевидно, що коренем цього слова є «котел», а суфікси -ич-, -иць- говорять про опосередковану приналежність до чогось чи до когось. Наприклад, у словах Іванич, Іваниця ці суфікси вказують на те, що це діти Івана, у словах «пустельник», «пустельниця» вони ж указують на приналежність когось чи чогось до певної місцевості. Отож ми можемо припустити, що: 1. Назва Котельнич, Котельниця походить від своєрідного «котла», утвореного природою: чи то вигин ріки, чи нагромадження скель, чи улоговина на поверхні землі, а, можливо, поєднання цього всього разом. І це місце могло слугувати для оборони від ворогів або там можна було влаштувати пастку для звірини, а, можливо, воно служило для проведення релігійних обрядів.
Майя і Богдан Хоменки,
с. Стара Котельня.
Новини Андрушівщини
Котельня також згадується у „Літописі Павла Граб’янки»: року 1160 ... Мова йде про бої польського війська в союзі з татарами проти козацьких військ під проводом Юрія Хмельницького і російських військ під командуванням Шереметьєва в районі Чуднова і Слободищ: „А ще за кілька тижнів і хліб вийшов (у війська Шереметьєва), оскільки він, виходячи з Котельні, наказав знищити усі кінські та людські запаси, собі на шкоду». Є згадка про Котельню і в „Літописі Самійла Величка». „1655 рік, татари почали пустошити Поділля. Отож, запобігаючи цьому лиху, Хмельницький зараз-таки направив доброго вояка, браславського полковника Богуна з десятьма тисячами свіжого доброго козацького війська проти татарських загонів, що пороз’їжджалися по Україні збирати ясир... Ці загони поверталися поодинці зі своїми здобичами й користями від Чуднова, Котельні, Кодні, Корнина та інших дальших тамтешніх місць ... Вони несподівано потрапили в Богунові сіті». На території сучасного села люди жили ще в ІІ-УІ ст. н. е., про що свідчать виявлені залишки поселення черняхівської культури. Поблизу села й досі збереглися рештки великого давньоруського могильника, в якому розкопано п’ять курганів. Ось яку цікаву історію про той могильник, пов’язуючи її із сьогоденням, розповів мені житель нашого села Микола Йосипович Пустовіт. Колись давно, ще в 50-ті роки минулого століття, він почув її від свого товариша, з яким служив в армії в Умані. Я думаю, що той товариш був істориком і тримав в руках літопис, в якому Котельня згадується під 1162 роком як місце, де з’єдналися руські війська для походу на половців. За його словами це було так. Після чергового спустошливого набігу половців один з князів вирішив відомстити і пішов на них походом. Спершу все було ніби нічого: взяли гарну здобич, полонених і повернули додому. Але рештки степовиків об’єднались чи покликали когось на допомогу і таки догнали руську дружину. І догнали її якраз в наших місцях. Виходячи із ситуації, що склалася, руським воїнам довелося кинути здобич і стратити полонених. Самі ж вони «залягли» в очеретах, в болотах - в умовах такої місцевості степовики - не воїни. Разом з тим вони послали гінців до київського князя по допомогу. Через деякий час допомога наспіла і, об’єднавшись, наші предки завдали поразки своїм ворогам. А після бою поховали і своїх, і ворогів за власним обрядом - насипавши кургани, а, можливо, над ворогами курганів і не насипали. І всі біди, що трапляються на автотрасі на відрізку від Іванкова до Волиці, Микола Йосипович пов’язує з тим, що на цій ділянці вона проходить якраз через той давньоруський могильник. Як відгомін тих часів, у нашій сімейній колекції зберігаються залізні вістря від стріл та списів. Стара Котельня... Чому «Стара» зрозуміло. У давнину місто не раз зазнавало спустошливих нападів кочівників. Як уже згадувалось, у 1159 році місто зруйнували половці, а в 1241 році - монголо-татари. Але щоразу воно, як легендарний Фенікс, відроджувалося з попелу. І ось одного разу частина уцілілих жителів оселилась на новому місці, а частина залишилася на старому. А, можливо, поділ стався у більш пізні часи від перенаселення території, а, можливо, від якихось непорозумінь у самій громаді. Пояснити походження слова Котельнич чи Котельниця набагато важче. Хоча цілком очевидно, що коренем цього слова є «котел», а суфікси -ич-, -иць- говорять про опосередковану приналежність до чогось чи до когось. Наприклад, у словах Іванич, Іваниця ці суфікси вказують на те, що це діти Івана, у словах «пустельник», «пустельниця» вони ж указують на приналежність когось чи чогось до певної місцевості. Отож ми можемо припустити, що: 1. Назва Котельнич, Котельниця походить від своєрідного «котла», утвореного природою: чи то вигин ріки, чи нагромадження скель, чи улоговина на поверхні землі, а, можливо, поєднання цього всього разом. І це місце могло слугувати для оборони від ворогів або там можна було влаштувати пастку для звірини, а, можливо, воно служило для проведення релігійних обрядів.
Майя і Богдан Хоменки,
с. Стара Котельня.
Новини Андрушівщини
Подписаться на:
Сообщения (Atom)