Лісівка — село в Україні, Андрушівському районі Житомирської області. Населення становить 732 осіб. Село розташоване на берегах річки Гандзі, притоки Гуйви в південно-східній частині Житомирської області. Від Андрушівки віддалене на 3 км, а від обласного центру — на 50 км.
Історія
Поширена легенда про походження назви цього поселення така:
Загадково, по-змовницьки шумів ліс. Здавалось, йому не буде кінця-краю. Так думали прихожани. Але мужніх і дужих людей ніщо не лякало.
Та одного разу природні сили поглумились над прихожанами. Трапилось це вночі. Вітер злісно хилив додолу дерева. Люди, наполохані небаченим досі лихом, гуртом стояли біля господи свого старшини. Небезпека насувалась. Високо вгорі запалала блискавка і її вогненне дихання торкнулось гордих кучерявих дубів, іскрами посипалось на голови людей, запалило все довкола.
Пожежа вирувала. Велика вогненна лавина сунула на оселі, жадаючи спалити все. Але люди не хотіли вмирати, тому з сокирами і мечами в руках вступили в боротьбу за життя.
Падали додолу зрубані дерева. Ніхто не рахував жертв. Боротьба тривала довго, та на допомогу прийшла сама природа — невдовзі почалась злива і вогонь згасав. Важко дихаючи та скорботно зітхаючи, він помирав біля ніг людей.
Лихо, зім'яте силою, дружбою і сміливістю людей, залишило поселення. Настав ранок — світлий, лагідний, як ніколи раніше. Сонячні промені пробивались навипередки, щоб зігріти відважних життєлюбів.
Після цього люди з гордістю назвали себе лісівчанами, а поселення — Лісівкою. Вони поклялись назавжди лишитись на цій землі. Жили мирно, багато працювали і берегли відвойоване мужністю своєю життя.
Справді, по обидва боки поселення був Андрушівський ліс, і село було, наче в лісі. Від цього пішла і назва цього поселення — Лісівка. В поселенні проживали і українці, і поляки, тому село мало дві назви: Лісівка (українське) і Лясівка (польське).
В XVII ст. село належало польським панам. В 1793 році Лісівка відійшла до складу Російської імперії і належала Волинській губернії Андрушівського повіту.
За свідченнями очевидців, від Голодомору 1932–1933 рр. у селі загинула 41 людина.
Показаны сообщения с ярлыком історія населених пунктів андрушівського р-ну житомирської обл. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком історія населених пунктів андрушівського р-ну житомирської обл. Показать все сообщения
суббота, 7 февраля 2015 г.
воскресенье, 1 февраля 2015 г.
Історія села Степок (Андрушівський район)
Степок — село в Україні, в Андрушівському районі Житомирської області. Населення становить 678 осіб.
Перші поселенці знайшли між лісами велику долину, на якій не було багато дерев і чагарників, ця земля була зручна для обробітку. Нагадувала степ. Але через те, що ця долина була невеликих розмірів, то поселенці назвали її «степок». Пізніше ця назва поширилась і на поселення, яке тут з'явилося.
Перші писемні згадки про село відносяться до 1741 року, хоч виникло воно раніше.
В середині XIX століття село поділялося на кутки, які називалися: Рокитенці, Голишівка, Норіни, Городище, Турчин-шпиль. Проживало у 1863 році в селі 916 чоловік, з них — 850 українців, 55 поляків і 11 євреїв. Належало село до володінь Владислава Грушецького.
Церква тут Різдва-Богородична, дерев'яна. Мала 38 десятин землі. Побудована була на місці старішої у 1847 році на кошти поміщика Діонісія Ячевського, якому належало село Степок в ті часи.
Село розташоване за 18 км на північний схід від районного центру м. Андрушівки на та за 2,5 км від залізничної станції. Чисельність населення через 100 років майже не змінилася, а в 1973 році становила 1128 чоловік, вони проживали в 356 дворах.
Перші поселенці знайшли між лісами велику долину, на якій не було багато дерев і чагарників, ця земля була зручна для обробітку. Нагадувала степ. Але через те, що ця долина була невеликих розмірів, то поселенці назвали її «степок». Пізніше ця назва поширилась і на поселення, яке тут з'явилося.
Перші писемні згадки про село відносяться до 1741 року, хоч виникло воно раніше.
В середині XIX століття село поділялося на кутки, які називалися: Рокитенці, Голишівка, Норіни, Городище, Турчин-шпиль. Проживало у 1863 році в селі 916 чоловік, з них — 850 українців, 55 поляків і 11 євреїв. Належало село до володінь Владислава Грушецького.
Церква тут Різдва-Богородична, дерев'яна. Мала 38 десятин землі. Побудована була на місці старішої у 1847 році на кошти поміщика Діонісія Ячевського, якому належало село Степок в ті часи.
Село розташоване за 18 км на північний схід від районного центру м. Андрушівки на та за 2,5 км від залізничної станції. Чисельність населення через 100 років майже не змінилася, а в 1973 році становила 1128 чоловік, вони проживали в 356 дворах.
понедельник, 30 января 2012 г.
Останні краєзнавчі розвідки Георгія Мокрицького принесли резонансні результати
Наприклад, майстерно виконана копія скульптурної композиції відомого французького майстра 16 століття, або надзвичайної краси іконостас із каррарського мармуру, видобутого в Італії. Дивно, але ці рідкісні речі можна побачити не в столичному музеї, а у селі Червоному Андрушівського району.
Рештки культурної спадщини клану Терещенків – цукровиробників та за сумісництвом меценатів – можуть зробити сільську глибинку Житомирщини надзвичайно привабливою в плані розвитку зеленого туризму. Сьогодні важливо зберегти пам'ять про яскраві сторінки минулого. Про це подбав відомий житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький, видавши перший том туристичної енциклопедії "Цікава Житомирщина". Пошукові експедиції по області зафіксували і виявили тисячі пам'яток історії, культури й архітектури. Маловідомі або зовсім забуті факти доповнили масиви інформації у новому виданні. І зараз Георгій Мокрицький, як голова обласної організації товариства охорони пам'ятників історії і культури, працює над тим, аби надати офіційного статусу найбільш важливим знахідкам:
"В селі Червоному, окрім всім відомого палацу Терещенка є, виявляється, скульптурна композиція "Три грації", мармуровий оригінал якої взагалі був створений видатним французьким скульптором Жерменом Пілоном, і знаходиться у Луврі. А по цій моделі на замовлення Федора Федоровича Терещенка була виготовлена у чавуні збільшена композиція для фонтану. І якимось дивом вона збереглась. Це - видатна пам'ятка монументального мистецтва. Зараз ми готуємо документи на внесення цього об'єкту до реєстру пам'яток місцевого значення. Але, я впевнений, що надалі вдасться підвищити цей статус до пам'ятки національного значення"
Повертаючись до книги нагадаємо, що презентація першого видання багатотомника "Цікава Житомирщина" відбудеться під час творчого вечора Георгія Мокрицького, що пройде з нагоди 60-річчя автора в концертній залі обласного телецентру 31 січня. Початок о 15 годині.
Рештки культурної спадщини клану Терещенків – цукровиробників та за сумісництвом меценатів – можуть зробити сільську глибинку Житомирщини надзвичайно привабливою в плані розвитку зеленого туризму. Сьогодні важливо зберегти пам'ять про яскраві сторінки минулого. Про це подбав відомий житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький, видавши перший том туристичної енциклопедії "Цікава Житомирщина". Пошукові експедиції по області зафіксували і виявили тисячі пам'яток історії, культури й архітектури. Маловідомі або зовсім забуті факти доповнили масиви інформації у новому виданні. І зараз Георгій Мокрицький, як голова обласної організації товариства охорони пам'ятників історії і культури, працює над тим, аби надати офіційного статусу найбільш важливим знахідкам:
"В селі Червоному, окрім всім відомого палацу Терещенка є, виявляється, скульптурна композиція "Три грації", мармуровий оригінал якої взагалі був створений видатним французьким скульптором Жерменом Пілоном, і знаходиться у Луврі. А по цій моделі на замовлення Федора Федоровича Терещенка була виготовлена у чавуні збільшена композиція для фонтану. І якимось дивом вона збереглась. Це - видатна пам'ятка монументального мистецтва. Зараз ми готуємо документи на внесення цього об'єкту до реєстру пам'яток місцевого значення. Але, я впевнений, що надалі вдасться підвищити цей статус до пам'ятки національного значення"
Повертаючись до книги нагадаємо, що презентація першого видання багатотомника "Цікава Житомирщина" відбудеться під час творчого вечора Георгія Мокрицького, що пройде з нагоди 60-річчя автора в концертній залі обласного телецентру 31 січня. Початок о 15 годині.
вторник, 24 мая 2011 г.
Спогади про дідуся
Мій дідусь - Гебрич Кирило Федорович, був учасником фінської війни. Повернувся весь зранений, через тяжку контузію часто втрачав свідомість, але бабуся Ярина Василівна навчилася надавати йому допомогу, тому приступи минали швидко й безболісно. Це був працелюб і правдолюб. Свій город, що прилягав до річки, він обкопав неглибоким ровом та обсадив вербами й осокорами, на березі й досі квітне черемшина, посаджена його дбайливими руками. А на площині - між вербами та канавою, дідусь вирощував тютюн. Ці насадження завжди були доглянутими, а тому й листя виростало великим та розлогим. Біля дідуся постійно юрмилися хлопчаки, бо обдаровував їх свистками, які сам робив. І виспівували ті дарунки різними голосами. Підлітки любили слухати дідусеві розповіді про війну. До війни дідусь працював ковалем. Коли німці прийшли в село, то вони його не займали, але щоранку визначали величезний об’єм робіт на цілий день. В селі чоловіків було небагато, а тому сорокарічний досвідчений коваль-каліка (у нього були перебиті сухожилля на обох ногах) змушений був виконувати всі забаганки німців. У невеликій дідусевій хаті поселився німець. Вечорами він грав на губній гармошці, писав листи своїй дружині й дочкам та намагався зав’язати розмову з дідусем Кирилом, моєю мамою та її сестрою. Він показував їм фокуси з ґудзиком та ниткою, вчив дівчат стріляти з рогатки, але вони сторонилися чужинця. А одного разу, коли була облава на молодь, яку насильно відправляли на роботи в Німеччину, до них забігла сусідка Оля. Німець бачив, як дідусь заховав її за піччю. Коли ж в хату зайшли поліцаї, то «фріц» накричав на них, що заважають йому відпочивати, сказав, що чужих в домі немає. Відтоді всі вважали «нашого німця» доброю людиною. Якось перед ранком у двері постукали. Дідусь Кирило вийшов подивитися, хто ж то міг бути, бо сусіди не ходили один до одного, коли «німці-квартиранти» відпочивали. …На порозі стояла молода дівчина, а недалеко на вулиці гавкали собаки, кричали поліцаї, гелготіли фріци. Дідусь заховав незнайомку в коморі за діжкою із зерном, а «квартиранту» сказав, що нікого немає. Вся сім’я дуже переживала, щоб фашист не видав. Пізніше з’ясувалося, що дівчина була зв’язковою з партизанського загону. ...На жаль, багато ветеранів відійшло за межу, а тому про свого дідуся Кирила - учасника фінської війни, інваліда, який пережив німецьку окупацію, я часто розповідаю своїм дітям і внукам.
Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua
Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua
суббота, 8 января 2011 г.
Гардишівка - історія та сьогодення
Гардишівка розміщена на 50 градусів північної широти і 29 градусів східної довготи, на правій стороні течії річки Гуйви, притоки Тетерева. Походження села Гардишівка, за переказами, зв’язане з прізвищем першого поселенця – лісника Гардаша. На місці, де розташоване село, був ліс. Хоч селище виросло, в основному, за роки Радянської влади, воно має свою багатовікову історію. Ще в сиву давнину на березі річки Гуйви ( Гунви) жили люди. Росли в лісі великі дуби віком понад 200 років. Із розповідей старожилів на початку ХХ ст.. в лісі було знайдено молотки та сокири з каменю. В лісі водились бурі ведмеді, вовки, кабани, козулі та інші звірі. Тут же була велика ловча яма, яку називали «вовчою ямою», з часом вона осунулась і залишилась невелика улоговина, яку засипали сміттям. В 1941 році дуби були зрізані німецькими військами і вивезені в Німеччину. Під час нападу татарів на поселенців міст, який проходив через річку Гуйву обсмолили смолою в суміші із клоччям, і коли татари рушили на міст поселенці навпроти пустили коня з підпаленою смолою. Міст загорівся – татари потонули. По сьогоднішній день це місце називається «Татарський брод». Коли будували новий міст, було знайдено кольчуги.
В селі в 1861 році на підвищенні були побудовані цегельні будівлі, криті жестю, конюшня, корівник, вагова, довге дерев»яне зерносховище, продуктова комора. З приходу на господарство були побудовані жилі приміщення, одне з них збереглося до 1960 року і використовувалось, як клуб. Землями села Гардишівка володів граф Йосип Святославович Бержинський, який жорстоко експлуатував селян. В 1851 році було збудовано гуральню, яка належала Бержинським, а після 1869 року – Терещенку. Управлячим Терещенка був пан, якого всі називали «Синій», тому що він ходив у синьому костюмі. Влітку 1905 року селяни дізналися про революцію в Петербурзі. Коли управляючий поміщика заборонив селянам випасати на олоці худобу і засіяв її зерновими рослинами, то селяни заганяли худобу на панські посіви. В селі відбувалися часті протести селян проти поміщиків, які точилися до Жовтневої революції. До господарської садиби була грунтова дорога, обкопана канавою і обсаджена липами. Стояло два колодязя: один до водопою тварин, другий – біля жилих приміщень. В 1911 році, під час жнив, в селі сталася велика пожежа, половина населення потерпіла від пожежі. На той період в Гардишівці нараховувалось до 80 дворів із населенням 420-450 осіб. Після 1911 року село почало відбудовуватись, щороку з»являлися нові будівлі, кількість населення збільшувалась. В 1917 році діяла трьохкласна церковно-приходська школа, в якій був вчитель-батюшка з освітою, вимогливий і строгий. За навчання потрібно було платити 3 крб. на місяць, або одробляти на відповідних роботах. До 1930 року на полі з межами полів села Стара Котельня на горбу був Гриньків хутір, в якому мешкала сім»я Яремчуків. На границі з Волицею –урочище Шкурупійка, був хутір Кирилюків. Пізніше ці хуторяни переселились в село. Голодомор 1932-1933 років не обійшов і Гардишівку. Багато людей рятував спиртзавод та торфорозробка, яка була розміщена на берегах річки Гуйви. Торфодобуванню потрібна була робоча сила. Біля торфо-машини працювали люди з лопатами, які на дошках приймали торфові брикети, котрі на вагонках відправляли для сушки, потім складали в п»яшки, із п»яшки – в кагати, аж потім грузили на підводи і відправляли до спиртзаводу. Люди одержували по 400 – 500 грамів хліба і «баланду», а працюючим на спиртзаводі вдавалось брати меляс додому , змішуючи з висівками і бур»янами, пекли «мелясовники». В 1924 році в селі була створена комсомольська організація. Активними членами її були Прищепа мАрко Николимович, Римар Петро Степанович, Вінцеславський Володимир Йосипович та інші. 1929 року було створено колгосп «Серп і молот», головою було обрано Римара Степана Семеновича. В 1959 році пройшло укрупнення колгоспу з селом Андрушівкою і названо іменем Шевченка. Під час Великої Вітчизняної війни гітлерівські загарбники зруйнували колгосп, по-звірячому розправлялися з населенням. Весною 1942 року гітлерівці розстріляли в лісі чотирьох комуністів. Багато молоді було вивезено на каторжні роботи в Німеччину. Після війни зруйноване господарство було повністю відбудовано. В колгоспі було збудовано новий свинарник. Побудовано два приміщення для школи та багато житлових будинків. В післявоєнні роки в колгоспі був запроваджений стахановський рух, активними учасниками якого були Климчук Настя, Шиманська Устина, Березова Тетяна, Крижанівська Ольга, Климчук Ганна та інші. Все село було електрифіковано та проведено радіо. 1958 рік. В колгоспі вирощуються такі основні культури: пшениця, цукрові буряки, картопля, овочі, кукурудза. Основним видом продуктивної худоби є рогата худоба – 50 голів і коні – 6 голів. Колгосп має: тракторів фізичних – 9 шт. зернових комбайнів – 1 шт. силосозбиральних комбайнів – 2 шт. кукурудзозбиральних комбайнів – 1 шт. В селі є восьмирічна загальноосвітня школа, в якій навчається 214 учнів; фельдшерський пункт, де працює один робітник; є клуб, бібліотека сільська і шкільна. В сільській бібліотеці нараховується 5 тисяч книг, 600 читачів. При школі є профспілкова організація вчителів та техпрацівників в кількості – 18 членів. В селі є сільмаг та обмінний пункт (хлібний). Гардишівка розташована у вигідному географічному положенні. За роки Радянської влади прокладено шосейну дорогу, біля села проходить залізнична магістраль, є грунтові дороги, протікає річка Гуйва. В березні 1975 року Гардишівка входить до складу Андрушівки. Населення – 1000 чоловік. Є Андрушівська загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, де навчається 110 дітей, три продовольчих магазини, бібліотека з фондом 8 тисяч книг, читачів – 520.
В селі в 1861 році на підвищенні були побудовані цегельні будівлі, криті жестю, конюшня, корівник, вагова, довге дерев»яне зерносховище, продуктова комора. З приходу на господарство були побудовані жилі приміщення, одне з них збереглося до 1960 року і використовувалось, як клуб. Землями села Гардишівка володів граф Йосип Святославович Бержинський, який жорстоко експлуатував селян. В 1851 році було збудовано гуральню, яка належала Бержинським, а після 1869 року – Терещенку. Управлячим Терещенка був пан, якого всі називали «Синій», тому що він ходив у синьому костюмі. Влітку 1905 року селяни дізналися про революцію в Петербурзі. Коли управляючий поміщика заборонив селянам випасати на олоці худобу і засіяв її зерновими рослинами, то селяни заганяли худобу на панські посіви. В селі відбувалися часті протести селян проти поміщиків, які точилися до Жовтневої революції. До господарської садиби була грунтова дорога, обкопана канавою і обсаджена липами. Стояло два колодязя: один до водопою тварин, другий – біля жилих приміщень. В 1911 році, під час жнив, в селі сталася велика пожежа, половина населення потерпіла від пожежі. На той період в Гардишівці нараховувалось до 80 дворів із населенням 420-450 осіб. Після 1911 року село почало відбудовуватись, щороку з»являлися нові будівлі, кількість населення збільшувалась. В 1917 році діяла трьохкласна церковно-приходська школа, в якій був вчитель-батюшка з освітою, вимогливий і строгий. За навчання потрібно було платити 3 крб. на місяць, або одробляти на відповідних роботах. До 1930 року на полі з межами полів села Стара Котельня на горбу був Гриньків хутір, в якому мешкала сім»я Яремчуків. На границі з Волицею –урочище Шкурупійка, був хутір Кирилюків. Пізніше ці хуторяни переселились в село. Голодомор 1932-1933 років не обійшов і Гардишівку. Багато людей рятував спиртзавод та торфорозробка, яка була розміщена на берегах річки Гуйви. Торфодобуванню потрібна була робоча сила. Біля торфо-машини працювали люди з лопатами, які на дошках приймали торфові брикети, котрі на вагонках відправляли для сушки, потім складали в п»яшки, із п»яшки – в кагати, аж потім грузили на підводи і відправляли до спиртзаводу. Люди одержували по 400 – 500 грамів хліба і «баланду», а працюючим на спиртзаводі вдавалось брати меляс додому , змішуючи з висівками і бур»янами, пекли «мелясовники». В 1924 році в селі була створена комсомольська організація. Активними членами її були Прищепа мАрко Николимович, Римар Петро Степанович, Вінцеславський Володимир Йосипович та інші. 1929 року було створено колгосп «Серп і молот», головою було обрано Римара Степана Семеновича. В 1959 році пройшло укрупнення колгоспу з селом Андрушівкою і названо іменем Шевченка. Під час Великої Вітчизняної війни гітлерівські загарбники зруйнували колгосп, по-звірячому розправлялися з населенням. Весною 1942 року гітлерівці розстріляли в лісі чотирьох комуністів. Багато молоді було вивезено на каторжні роботи в Німеччину. Після війни зруйноване господарство було повністю відбудовано. В колгоспі було збудовано новий свинарник. Побудовано два приміщення для школи та багато житлових будинків. В післявоєнні роки в колгоспі був запроваджений стахановський рух, активними учасниками якого були Климчук Настя, Шиманська Устина, Березова Тетяна, Крижанівська Ольга, Климчук Ганна та інші. Все село було електрифіковано та проведено радіо. 1958 рік. В колгоспі вирощуються такі основні культури: пшениця, цукрові буряки, картопля, овочі, кукурудза. Основним видом продуктивної худоби є рогата худоба – 50 голів і коні – 6 голів. Колгосп має: тракторів фізичних – 9 шт. зернових комбайнів – 1 шт. силосозбиральних комбайнів – 2 шт. кукурудзозбиральних комбайнів – 1 шт. В селі є восьмирічна загальноосвітня школа, в якій навчається 214 учнів; фельдшерський пункт, де працює один робітник; є клуб, бібліотека сільська і шкільна. В сільській бібліотеці нараховується 5 тисяч книг, 600 читачів. При школі є профспілкова організація вчителів та техпрацівників в кількості – 18 членів. В селі є сільмаг та обмінний пункт (хлібний). Гардишівка розташована у вигідному географічному положенні. За роки Радянської влади прокладено шосейну дорогу, біля села проходить залізнична магістраль, є грунтові дороги, протікає річка Гуйва. В березні 1975 року Гардишівка входить до складу Андрушівки. Населення – 1000 чоловік. Є Андрушівська загальноосвітня школа І – ІІ ступенів, де навчається 110 дітей, три продовольчих магазини, бібліотека з фондом 8 тисяч книг, читачів – 520.
понедельник, 17 мая 2010 г.
Дорогами війни
У сім’ї Йосипа та Христі Олізарівських з Городищ народилося семеро дітей, п’ятеро померло від хвороб і голоду. Отож як подорослішав Станіслав, батьки поклали на нього всі надії - буде він на обійсті за господаря, приведе невістку і таки продовжиться їх рід.
Аж тут війна. Знову розпач, молиться Христя, щоб минуло лихо її сина. Та хіба ж так буде? Одних на фронт мобілізували наші, інших - в неволю забрали фріци. Між останніх опинився і Стасік, а з ним ще хлопці з Городищ - Микола Наумчук, Петро Гринь, Андрій Задніпрянець та ще Шура Хартник із Зарубинець і Федько Давиденко, який уже був на фронті та втік з полону. У товарняку їх довезли до однієї з шахт м. Ротенберг, поселили в бараці. Їжа - аби не вмерли: 150 грамів хліба і кварта кави на сніданок, в обід - тарілка супу без хліба, ввечері - черпак баланди. Робота була на глибині 700 метрів, добували й навантажували вугілля лежачи, як в норі. «Втекти і за всяку ціну», - пульсувала думка в голові у юнака. Але як? Станіслав поділився намірами із своїми хлопцями (на щастя всі городищенські потрапили в одне місце). Але ввечері того ж дня вартові вистроїли всіх, як на плацу, виштовхали наперед старого поляка і нацькували вівчарку. Собака рвала бідолаху нещадно, а потім через перекладача старший сказав, що так буде з кожним, хто надумає втекти. Невдовзі підневільників перевели на другу шахту - глибшу, де вже стоячи навантажували вугілля у вагонетки. Думка про втечу не залишала Станіслава і він наважився. Друзі його підтримали. Вирішили тікати по двох. Вночі прокопували хід під дротяною загорожею, при наближенні вартового завмирали, а то й загортали підкоп. А все ж вибралися на волю, через поле, городами до переліску, а там чекали, доки всі зберуться. Рідна сторона - на сході. А як зорієнтуватися. Ага, он Велика Ведмедиця - то північ, а схід - праворуч. Втікачі прихопили із собою одяг, трохи хліба, що хто зумів зберегти, і рушили на Батьківщину. Станіслав Йосипович згадує: - Спочатку у всіх страшенно боліли ноги. А потім звикли. Одягнуті ми були по-домашньому, так що підозри особливої не викликали. Старалися більше пройти вночі. Була осінь, тож на городах брали овочі, картоплю, в селах просили їсти у людей. Федір Давиденко як дорогоцінний трофей ніс із собою гармошку, він ще з дому її прихопив. Ми спочатку сердились на нього. Краще б капустину ніс під рукою. На одному городі нас упіймав сторож, забрав, що в кого було, у Феді - гармошку. За неї німець дав йому хлібину і показав нам шлях на ліс. Були й такі, що хотіли здати нас фріцам. Один хазяїн зачинив всіх у погребі, але другого дня відпустив. Хлопці почали відставати, залишалися в наймах на чужій землі, бо не мали сили йти далі. А ми з Шурою Хартником дійшли аж до польського кордону. Поляки - добрі люди. Я назвався по-їхньому Стахом (є в нашому роду польське коріння), може, через те ставилися до мене поблажливіше. Поляки вже були поневолені німцями, співчували нам, на дорогу дали трохи продуктів. Через Віслу нас теж перевіз шпеткий пан, але за це не взяв з нас ні гроша. Як хотілось додому, швидше відчути себе потрібним на рідній землі, як її син-воїн, як захисник. Але поки що із Батьківщиною їх єднало тільки спільне небо, одні на всіх сонце і вітер, що доносив з України відлуння канонад. Відчувалося, що воєнні дії все активніше розгортаються на західних рубежах. За тридцять п’ять днів Станіслав таки добрався до рідного дому, де ним невимовно зраділи батьки і сестра, а сільський староста дався диву: - Де це ти, Стах, узявся, твоє місце не тут. Не йому було знати, скільки пережив хлопець, щоб не втратити Батьківщину і стати потрібним їй у ту злу воєнну пору. Наші війська у 1944-ому вже гнали ворога на захід. Станіслава Олізарівського мобілізували в діючу армію і після місячної навчальної підготовки зарахували у піхотний полк, що дислокувався під Малим Чернятином. Там було перше бойове хрещення, потім - контузія, госпіталь, комісування і переведення у комендантський взвод. - Наш підрозділ охороняв склади боєприпасів військ Першого Українського фронту, ми розвантажували і готували до відправки боєприпаси. Хотілось на фронт, я почував себе придатним до бойової служби. Це підтвердив висновок медичної комісії. Станіслав гордився, що потрапив у моторизовані війська, бо артилерія - не піхота. Знайомими дорогами, які пройшов пішки з німецької неволі, юнак повертався назад на захід, але вже як боєць, захисник, визволитель. Із своєю частиною він утримував Сандомирський плацдарм, форсував річки - Віслу, Одер, Несе, Шпрее. Це ж та сама Вісла, на тому березі якої він ще так недавно стояв зморений, виснажений, ніким і нічим незахищений утікач-підневільник. Далі - похід на Злату Прагу, остаточні і безповоротні бої за визволення Чехословаччини у складі 3-ої артдивізії з резерву Головнокомандуючого, оточення й розгром решток діючих гітлерівських армій. Солдатська честь… Нею дуже дорожить старшина у відставці Станіслав Йосипович Олізарівський, його найдорожче вбрання - піджак з нагородами - орденами і медалями, де кожна - дорога по-своєму, нагадує про бойову юність, про друзів-однополчан. В особистому архіві - подяки від Верховного Головнокомандуючого. Ветеран - цікавий оповідач, раніше його слухали тільки діти, а тепер - і онуки, і правнуки, яким він вдячний за свою забезпечену, не одиноку старість. Живе дідусь зараз в сім’ї онука Юрія - дружину поховав давно. Працелюбний, доброзичливий. На запитання, чого він хоче побажати дорогим йому людям напередодні свята, він сказав: - Миру, любові і добра. - І Вам цього ж,- сказала я прощаючись.
Лідія Наконечна
Новини Андрушівщини
Аж тут війна. Знову розпач, молиться Христя, щоб минуло лихо її сина. Та хіба ж так буде? Одних на фронт мобілізували наші, інших - в неволю забрали фріци. Між останніх опинився і Стасік, а з ним ще хлопці з Городищ - Микола Наумчук, Петро Гринь, Андрій Задніпрянець та ще Шура Хартник із Зарубинець і Федько Давиденко, який уже був на фронті та втік з полону. У товарняку їх довезли до однієї з шахт м. Ротенберг, поселили в бараці. Їжа - аби не вмерли: 150 грамів хліба і кварта кави на сніданок, в обід - тарілка супу без хліба, ввечері - черпак баланди. Робота була на глибині 700 метрів, добували й навантажували вугілля лежачи, як в норі. «Втекти і за всяку ціну», - пульсувала думка в голові у юнака. Але як? Станіслав поділився намірами із своїми хлопцями (на щастя всі городищенські потрапили в одне місце). Але ввечері того ж дня вартові вистроїли всіх, як на плацу, виштовхали наперед старого поляка і нацькували вівчарку. Собака рвала бідолаху нещадно, а потім через перекладача старший сказав, що так буде з кожним, хто надумає втекти. Невдовзі підневільників перевели на другу шахту - глибшу, де вже стоячи навантажували вугілля у вагонетки. Думка про втечу не залишала Станіслава і він наважився. Друзі його підтримали. Вирішили тікати по двох. Вночі прокопували хід під дротяною загорожею, при наближенні вартового завмирали, а то й загортали підкоп. А все ж вибралися на волю, через поле, городами до переліску, а там чекали, доки всі зберуться. Рідна сторона - на сході. А як зорієнтуватися. Ага, он Велика Ведмедиця - то північ, а схід - праворуч. Втікачі прихопили із собою одяг, трохи хліба, що хто зумів зберегти, і рушили на Батьківщину. Станіслав Йосипович згадує: - Спочатку у всіх страшенно боліли ноги. А потім звикли. Одягнуті ми були по-домашньому, так що підозри особливої не викликали. Старалися більше пройти вночі. Була осінь, тож на городах брали овочі, картоплю, в селах просили їсти у людей. Федір Давиденко як дорогоцінний трофей ніс із собою гармошку, він ще з дому її прихопив. Ми спочатку сердились на нього. Краще б капустину ніс під рукою. На одному городі нас упіймав сторож, забрав, що в кого було, у Феді - гармошку. За неї німець дав йому хлібину і показав нам шлях на ліс. Були й такі, що хотіли здати нас фріцам. Один хазяїн зачинив всіх у погребі, але другого дня відпустив. Хлопці почали відставати, залишалися в наймах на чужій землі, бо не мали сили йти далі. А ми з Шурою Хартником дійшли аж до польського кордону. Поляки - добрі люди. Я назвався по-їхньому Стахом (є в нашому роду польське коріння), може, через те ставилися до мене поблажливіше. Поляки вже були поневолені німцями, співчували нам, на дорогу дали трохи продуктів. Через Віслу нас теж перевіз шпеткий пан, але за це не взяв з нас ні гроша. Як хотілось додому, швидше відчути себе потрібним на рідній землі, як її син-воїн, як захисник. Але поки що із Батьківщиною їх єднало тільки спільне небо, одні на всіх сонце і вітер, що доносив з України відлуння канонад. Відчувалося, що воєнні дії все активніше розгортаються на західних рубежах. За тридцять п’ять днів Станіслав таки добрався до рідного дому, де ним невимовно зраділи батьки і сестра, а сільський староста дався диву: - Де це ти, Стах, узявся, твоє місце не тут. Не йому було знати, скільки пережив хлопець, щоб не втратити Батьківщину і стати потрібним їй у ту злу воєнну пору. Наші війська у 1944-ому вже гнали ворога на захід. Станіслава Олізарівського мобілізували в діючу армію і після місячної навчальної підготовки зарахували у піхотний полк, що дислокувався під Малим Чернятином. Там було перше бойове хрещення, потім - контузія, госпіталь, комісування і переведення у комендантський взвод. - Наш підрозділ охороняв склади боєприпасів військ Першого Українського фронту, ми розвантажували і готували до відправки боєприпаси. Хотілось на фронт, я почував себе придатним до бойової служби. Це підтвердив висновок медичної комісії. Станіслав гордився, що потрапив у моторизовані війська, бо артилерія - не піхота. Знайомими дорогами, які пройшов пішки з німецької неволі, юнак повертався назад на захід, але вже як боєць, захисник, визволитель. Із своєю частиною він утримував Сандомирський плацдарм, форсував річки - Віслу, Одер, Несе, Шпрее. Це ж та сама Вісла, на тому березі якої він ще так недавно стояв зморений, виснажений, ніким і нічим незахищений утікач-підневільник. Далі - похід на Злату Прагу, остаточні і безповоротні бої за визволення Чехословаччини у складі 3-ої артдивізії з резерву Головнокомандуючого, оточення й розгром решток діючих гітлерівських армій. Солдатська честь… Нею дуже дорожить старшина у відставці Станіслав Йосипович Олізарівський, його найдорожче вбрання - піджак з нагородами - орденами і медалями, де кожна - дорога по-своєму, нагадує про бойову юність, про друзів-однополчан. В особистому архіві - подяки від Верховного Головнокомандуючого. Ветеран - цікавий оповідач, раніше його слухали тільки діти, а тепер - і онуки, і правнуки, яким він вдячний за свою забезпечену, не одиноку старість. Живе дідусь зараз в сім’ї онука Юрія - дружину поховав давно. Працелюбний, доброзичливий. На запитання, чого він хоче побажати дорогим йому людям напередодні свята, він сказав: - Миру, любові і добра. - І Вам цього ж,- сказала я прощаючись.
Лідія Наконечна
Новини Андрушівщини
вторник, 3 марта 2009 г.
"Пишаюся тим, що я волинянин..." Алойзи Фелінський
Гортаючи забуті сторінки історії Андрушівщини, з цікавістю дізнаємося про відомих польських митців, творчість яких свідчить про те, що в минулому наш край не стояв обіч розвитку європейської культури.
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.
Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).
Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.
Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.
Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).
Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.
Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
пятница, 7 марта 2008 г.
Андрушівщина в ІІ половині ХVІІІ – ХІХ століття
Після другого поділу Польщі, що відбувся у 1793 році, разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії і була включена до складу Волинської губернії за винятком сіл Бровки Перші, Лебединці, Корчмище, Яроповичі, Городище, Війтівці (Мостове), Вербів (Любимівка), які були у складі Київської губернії. Приєднання до Росії не принесло полегшення у становищі наших земляків. Відбувалось дальше посилення феодально-кріпосницького гніту. Малоземелля і безземелля було звичним явищем. Разом з тим, на початку ХІХ століття спостерігається процес занепаду феодальних порядків, зародження і розвитку капіталістичних відносин. Землями в Андрушівці і в навколишніх селах володів граф Бержинський, якому належало 9200 десятин землі. Землі в Червоному і в його окрузі належали графам Грохольським. Селяни відбували панщину, сплачували грошовий та натуральний податки. Поміщики продовжували розпоряджатися долею залежних селян. Це викликало незацікавленість селян у результатах своєї праці і справедливе невдоволення.
Щоб зміцнити кріпосницькі порядки, на Правобережжі, в Литві і Білорусі у 1847 році було введено так звані інвентарні правила. Вони в деякій мірі обмежували свавілля поміщика, який не міг самочинно збільшувати свої володіння за рахунок захоплення селянських земель, панщина обмежувалась до трьох днів. Але поміщики не дотримувались інвентарних правил і продовжували діяти на свій розсуд. У відповідь зростає селянський опір. Селянський рух не обминув і наш регіон. Жителі Котельні підтримали повстанців сіл Любар, Дівочки, Слободище, Турчинівка. Для придушення повстання було застосоване військо. В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки у житті краю. У 1798 році тут уже нараховувалось 123 двори з населенням понад тисячу чоловік. На початку ХІХ століття в селі появилися виробничі об’єкти промислового призначення, а саме, винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. На винокурні застосовувались парові котли. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло: гончарне, ткацьке, деревообробне. У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння. В регіоні чисельність населення зростає, появилися робітники. На початку 40-х років ХІХ століття спостерігається пожвавлення торгівлі. З 1842 року раз у два тижні в Андрушівці почали проводити торги. Ще одним центром торгівлі в краї була Котельня, яка мала статус містечка. У 1859 році граф Бержинський добився віднесення Андрушівки до розряду містечок. З того часу тут почали проводитись щотижневі ярмарки. В культурно-освітньому плані наш край далеко відставав у І половині ХІХ століття від суміжних регіонів – сучасних Бердичівського, Житомирського, Попільнянського районів. Андрушівщина була у списку повітів, в яких не було зовсім навчальних закладів. В кінці ХVІІІ – І половині ХІХ століття господарство краю, яке ґрунтувалося на кріпосництві, вступило в полосу кризи. Вже у 30- ті роки спостерігаємо поступове зародження виробництв, що застосовували машини, технічні вдосконалення, також пожвавлення торгівлі, а це свідчило про те, що поступово пробивають собі дорогу капіталістичні відносини. Але це був довгий і повільний процес, а наш край залишався однією з відсталих частин Волинської та Київської губерній. Друга половина ХІХ століття характеризується для нашого краю запровадженням капіталістичних відносин. Цьому сприяла аграрна реформа 1861 року, яка привела ще й до розшарування селянства, бо була прямим пограбуванням селян. Селянські наділи на Андрушівщині були визначені в 4,5 десятин (1 десятина дорівнювала 1,0925 га), а викупна ціна за них була 686 крб., що робило недоступним отриати землю основній масі селян. Якщо селянин не виплатив встановленої викупної суми, то змушений був відробляти на користь пана 90 днів. Селяни не хотіли миритися із грабіжницькою суттю реформи і часто повставали. У ІІ половині ХІХ століття відбулися збройні сутички з урядовими військами в селах Івниця, Яроповичі, містечка Андрушівка, Стара Котельня. Аграрна реформа сприяла швидкому розвитку на Андрушівщині цукрової промисловості. Як відомо, що вже у 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння в краї. У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків. Справжній переворот у цукровій галузі краю пов'язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоненський). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської соковарні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу. Робота на заводі була важкою, а плата низькою. Так, в сезон 1875-1876 років за зміну робітник заробляв від 25 до 60 копійок, майстри за зміну отримували від 1 до 2 крб. Тоді як у керівництва заводу заробітна плата була високою. Зокрема, за 1886 рік директор Червоненського заводу Беренс отримав 11 тис. крб. і 12 пудів цукру. У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод про що знаходимо повідомлення в матеріалах губернського акцизного управління: «Андрушівський винокурний завод №5 першого округу засновано у 1883 році. Завод належить таємному раднику М.А.Терещенку». Саме приміщення заводу було кам’яне і покрите залізним дахом. Завод був оснащений паровим двигуном. На заводі працювало 55 чоловік. Вся продукція заводу-ректифікаційний спирт, вивозилась за кордон. Крім цукрових та спиртового заводу промисловість краю була представлена борошномельними млинами, кустарними ремісничими майстернями, невеличким шкіряним заводом. Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, в центрі, біля церкви, був просторий майдан, парк біля маєтку розширено і засаджено новими породами дерев. При Андрушівському заводі діяла лікарня, яка розмістилася у двох невеликих кімнатах з тапчанами замість ліжок. У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище, яке протягом перших 25 років закінчило лише 135 учнів, в тому числі 11 дівчаток, серед яких була й Вероніка Морозова одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і в Червоному. Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. В містечку нараховувалося 436 дворів, діяв пивоварний завод, 12 приватних крамниць. Як і на початку ХІХ століття, тут раз у два тижні проводилися ярмарки. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ – Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші). Як бачимо, що капіталізм поступово набуває розвитку в нашому краї, але попри все це Андрушівщина залишалася відсталою національною окраїною.
Щоб зміцнити кріпосницькі порядки, на Правобережжі, в Литві і Білорусі у 1847 році було введено так звані інвентарні правила. Вони в деякій мірі обмежували свавілля поміщика, який не міг самочинно збільшувати свої володіння за рахунок захоплення селянських земель, панщина обмежувалась до трьох днів. Але поміщики не дотримувались інвентарних правил і продовжували діяти на свій розсуд. У відповідь зростає селянський опір. Селянський рух не обминув і наш регіон. Жителі Котельні підтримали повстанців сіл Любар, Дівочки, Слободище, Турчинівка. Для придушення повстання було застосоване військо. В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки у житті краю. У 1798 році тут уже нараховувалось 123 двори з населенням понад тисячу чоловік. На початку ХІХ століття в селі появилися виробничі об’єкти промислового призначення, а саме, винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. На винокурні застосовувались парові котли. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло: гончарне, ткацьке, деревообробне. У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння. В регіоні чисельність населення зростає, появилися робітники. На початку 40-х років ХІХ століття спостерігається пожвавлення торгівлі. З 1842 року раз у два тижні в Андрушівці почали проводити торги. Ще одним центром торгівлі в краї була Котельня, яка мала статус містечка. У 1859 році граф Бержинський добився віднесення Андрушівки до розряду містечок. З того часу тут почали проводитись щотижневі ярмарки. В культурно-освітньому плані наш край далеко відставав у І половині ХІХ століття від суміжних регіонів – сучасних Бердичівського, Житомирського, Попільнянського районів. Андрушівщина була у списку повітів, в яких не було зовсім навчальних закладів. В кінці ХVІІІ – І половині ХІХ століття господарство краю, яке ґрунтувалося на кріпосництві, вступило в полосу кризи. Вже у 30- ті роки спостерігаємо поступове зародження виробництв, що застосовували машини, технічні вдосконалення, також пожвавлення торгівлі, а це свідчило про те, що поступово пробивають собі дорогу капіталістичні відносини. Але це був довгий і повільний процес, а наш край залишався однією з відсталих частин Волинської та Київської губерній. Друга половина ХІХ століття характеризується для нашого краю запровадженням капіталістичних відносин. Цьому сприяла аграрна реформа 1861 року, яка привела ще й до розшарування селянства, бо була прямим пограбуванням селян. Селянські наділи на Андрушівщині були визначені в 4,5 десятин (1 десятина дорівнювала 1,0925 га), а викупна ціна за них була 686 крб., що робило недоступним отриати землю основній масі селян. Якщо селянин не виплатив встановленої викупної суми, то змушений був відробляти на користь пана 90 днів. Селяни не хотіли миритися із грабіжницькою суттю реформи і часто повставали. У ІІ половині ХІХ століття відбулися збройні сутички з урядовими військами в селах Івниця, Яроповичі, містечка Андрушівка, Стара Котельня. Аграрна реформа сприяла швидкому розвитку на Андрушівщині цукрової промисловості. Як відомо, що вже у 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння в краї. У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків. Справжній переворот у цукровій галузі краю пов'язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоненський). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської соковарні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу. Робота на заводі була важкою, а плата низькою. Так, в сезон 1875-1876 років за зміну робітник заробляв від 25 до 60 копійок, майстри за зміну отримували від 1 до 2 крб. Тоді як у керівництва заводу заробітна плата була високою. Зокрема, за 1886 рік директор Червоненського заводу Беренс отримав 11 тис. крб. і 12 пудів цукру. У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод про що знаходимо повідомлення в матеріалах губернського акцизного управління: «Андрушівський винокурний завод №5 першого округу засновано у 1883 році. Завод належить таємному раднику М.А.Терещенку». Саме приміщення заводу було кам’яне і покрите залізним дахом. Завод був оснащений паровим двигуном. На заводі працювало 55 чоловік. Вся продукція заводу-ректифікаційний спирт, вивозилась за кордон. Крім цукрових та спиртового заводу промисловість краю була представлена борошномельними млинами, кустарними ремісничими майстернями, невеличким шкіряним заводом. Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, в центрі, біля церкви, був просторий майдан, парк біля маєтку розширено і засаджено новими породами дерев. При Андрушівському заводі діяла лікарня, яка розмістилася у двох невеликих кімнатах з тапчанами замість ліжок. У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище, яке протягом перших 25 років закінчило лише 135 учнів, в тому числі 11 дівчаток, серед яких була й Вероніка Морозова одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і в Червоному. Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. В містечку нараховувалося 436 дворів, діяв пивоварний завод, 12 приватних крамниць. Як і на початку ХІХ століття, тут раз у два тижні проводилися ярмарки. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ – Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші). Як бачимо, що капіталізм поступово набуває розвитку в нашому краї, але попри все це Андрушівщина залишалася відсталою національною окраїною.
Андрушівщина між двома світовими війнами
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. Ще 16 липня 1914 року цар Микола ІІ видав указ про призов на дійсну військову службу всіх чинів запасу і про постачання у війська коней, возів, упряжі від населення повітів Волинської та інших губерній. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна привела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60 % селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин. Спостерігається скорочення промислового виробництва і занепад сільського господарства. Різко знизився життєвий рівень народу. До початку 1917 року ціни на товар першої необхідності зросли у 5 разів. У лютому 1917 року в Росії відбулася демократична революція, в ході якої було повалено самодержавство. Революцію в краю зустріли не так бурхливо як в інших регіонах України, але розвиток революційних подій в Києві і діяльність Центральної Ради спричинили вплив на деяке пожвавлення селянського і робітничого руху. Селяни захоплювали поміщицькі землі, вдавалися до масових порубок лісу.
У жовтні 1917 року, в результаті, перевороту, в Росії до влади прийшли більшовики. Уже в грудні цього ж року більшовицький уряд на чолі з Леніним (Ульяновим) розпочав війну проти Української Народної Республіки. В результаті більшовицького наступу війська Центральної Ради були витіснені з території краю і тут було встановлено Радянську владу. Зокрема в Андрушівці вона була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилась в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ, колишній балтійський матрос М.І.Попіль. Розпочався процес роздачі селянам поміщицьких земель. Однак, більшовицьке перебування на Андрушівщині було недовгим. Вже 11 лютого 1918 року вона опинилася під контролем німецько-австрійських військ, які прийшли в Україну у відповідності з умовами Брестського договору з Центральною Радою. Однак, з перших днів свого перебування, вони повели себе в Україні не як союзники, а як окупанти. Починається масовий грабунок України. Вивозили все: хліб, вовну, сало, м'ясо, шкури овець, цукор. Не обминула ця доля і наших земляків. Із складів Андрушівського цукрового заводу було вивезено понад 100 тис. пудів цукру. Масове пограбування посилилося у період гетьманської Держави П.Скоропадського. У грудні 1918 року на Андрушівщині встановилася влада Директорії, але спокою не було. Більшовики Росії розпочали нову війну проти України, щоб підтримати в ній своїх однодумців і встановити над нею свій контроль. Україна була втягнута у громадянську війну. В роки громадянської війни в районі по кілька разів в рік мінялася влада. Так, у січні 1919 року влада поперемінно переходила від Директорії до більшовиків і знову до Директорії. У листопаді 1919 року наш край опинився під контролем денікінців, яких у січні 1920 року витіснили більшовики. Було відновлено діяльність ревкому, який допомагав у зборі хліба та продовольства, розпочав втілювати в життя політику «воєнного комунізму»: націоналізацію, продрозкладку, розподіл поміщицьких земель тощо. У 1920 році територія Андрушівщини стала ареною військових дій під час радянсько-польської війни. Польська окупація тривала недовго: з кінця квітня до червня 1920 року. 5 червня Перша кінна армія під командуванням С.Будьонного в районі Попільня-Бровки здійснила знаменитий «Житомирський прорив». В краю було остаточно відновлено Радянську владу. Заново було створено ревкоми, волосний комітет, а в селах комітети незалежних селян. Розпочалися соціалістичні перетворення. У відповідності з Декретом про націоналізацію цукрової промисловості від 16 травня 1920 року у серпні було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи. Під школу було передано приміщення маєтку М.Терещенка. 20-30-ті роки в історії нашого краю не можна оцінити однозначно. З одного боку ми маємо незаперечні успіхи, а з іншого спостерігаємо всі жахи сталінського тоталітарного режиму, що остаточно утвердився у 1929 році. Після націоналізації цукрових заводів відбувається їх модернізація, що значно підвищило їх потужність. Заводам було передано значні площі колишніх поміщицьких земель, що зміцнило їх сировинну базу. На кінець відбудовного періоду став до ладу спиртовий завод. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Партійні осередки ведуть агітацію за колективні форми господарювання на селі. Вже у 1922 році було організоване сільськогосподарське товариство в Андрушівці. У 1924 році в Старій Котельні на хуторі Ліски утворилася сільськогосподарська артіль «Вільна праця», в 1927р.-товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). ТСОЗи існували також у селах Забара, Зарубинці, Яроповичі, Мала П’ятигірка, Великі Мошківці. Крім сільськогосподарських артілей і ТСОЗів поширеними були комуни. Так, у 1923 році у селі Вербів (нині Любимівка) було організовано дві комуни «Промінь» і «Вінок», у 1926р.- «Нове життя» у Крилівці. У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. В Котельні виник колгосп «Нове життя», а вже на кінець 1930 року в селі існувало чотири колективні селянські господарства, що об’єднали 67 % селянських дворів. Протягом 1929-1930рр. в Андрушівці було організовано колгоспи «VІ з’їзду Рад» та імені Т.Г.Шевченка. Організатором колгоспу «VІ з’їзду Рад» став Р.П.Огороднійчук. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району. Для обслуговування колгоспів в районі було створено машинно-тракторні станції (МТС) в Андрушівці, Старій Котельні. Процес колективізації проходив у гострому супротиві з боку середніх і заможних селян, які не хтіли йти в колгосп і таким чином втратити нажите важкою працею майно: худобу, птицю, реманент тощо. Станом на 10 жовтня 1930 року в районі було 34 колгоспи і одна комуна. При цьому восени цього ж року не було створено жодного колективного господарства. На початок 1931 року в колгоспах було менше 50 % селянських господарств, що свідчило про небажання селян йти в колгоспи. Щоб загнати селян у колгоспи, індивідуальним господарствам доводили дуже високі плани по хлібозаготівлі. Так, в інформації Андрушівського районного партійного комітету «Про хід і наслідки виконання господарсько-політичних кампаній» станом на 10 жовтня 1930 року підписаний секретарем Андрушівського райпарткому Євдощуком, зазначається, що в районі «виявлено 170 куркульсько-заможніх господарств, що складає 1,05 % до загальної кількості господарств в районі. Для цих господарств було завдання здати 8230 цнт. зерна, що складає 9,1% до загального річного плану». Звичайно, виконати такі високі завдання було не під силу індивідуальникам. Доля їх була одна: ярлик «ворог народу», розкуркулення і висилка в Сибір. Щоб догодити Московському керівництву, районне партійне керівництво доводило дуже високі плани хлібозаготівлі і до колгоспів. Про це свідчить позиція секретаря Нехворощанського партосередку Палія, який відкрито виступив проти контрольної цифри хлібозаготівлі і вказав на її нереальність. Висновки поступили негайно. Попіля звинуватили у зв’язках з куркульськими елементами і виключили з партії, а партосередок розпустили. Нереальність доведених планів хлібозаготівель підтверджують також цифри про їх виконання. На жовтень 1930 року по окремих селах реальне виконання плану хлібозаготівель було слідуючим: Андрушівка – 31%, Вербів (Любимівка) – 30%, Війтовці (Мостове) – 34%, Степок – 20 %, Івниця – 22%, Іванків – 16%. Завищені плани грабували село і воно стояло на грані голоду. Перші ознаки голоду в краї проявилися вже у 1932 році. Пік голоду припав на Житомирщині на весну 1933 року. Знесилені голодом люди харчувалися травою, листям, корою молодих дерев, іншими непридатними для їжі сурогатами. Масовими стали захворювання на дизентерію, яка викликала високу смертність. В селах Андрушівського, Бердичівського, Попільнянського, Ружинського районів тіла померлих днями лежали на вулицях, дорогах, в хатах, так як спеціальні команди не встигали їх підбирати і хоронити. Померлих звозили в качати, прикривали соломою, а то й без неї, присипали землею. Документи свідчать, що у Бердичівському районі померло 29% від загальної кількості населення, в Чуднівському – 27% і відмічають високий рівень смертності в Андрушівському, Попільнянському та Ружинському районах. Лише у 1934 році голод у краї відступив. На плечі трудящих району міг ліг також тягар позик, які проводилися під гаслом «П’ятирічку в 4 роки!». За планом 1930 року необхідно було реалізувати позики на суму 221445 крб., але станом на жовтень цього ж року було лише 34 % виконання плану. Контрольні цифри доводилися і на відправку молоді на новобудови перших п’ятирічок. На кінець 30-х років в селах району було остаточно завершено колективізацію, колгоспи почали зміцнюватись, зросла їх продуктивність. В колгоспах підтримали почин шахтаря О.Стаханова та М.Демченка. Колгоспниці Л.М.Крошко, К.І.Дубовик та Х.С.Галушко стали першими п’ятисотенницями, виростивши по 500 цнт. цукрового буряка з гектара. Це були високі показники, бо закономірною була врожайність 250-300 цнт. буряків з гектара. Почин колгоспниць із Старої Котельні підтримала буряківниця Н.В.Рудюк з колгоспу імені Т.Г.Шевченка. У 20-30-ті роки в Андрушівському районі відбулися значні зміни в освіті і культурі. З утвердженням більшовицької влади, вже у 1920-1923рр. в більшості сіл району були відкриті початкові школи, які в першій половині 30-х років були реорганізовані у семирічні трудові школи. Андрушівські школярі у 1920 році дістали чудовий подарунок. Під школу було передано приміщення маєтку М.Терещенка. у 1924 році тут навчалося 390 учнів. У 1934 році школа стала десятирічкою. Середні школи у 30-ті роки були відкриті у Бровках, Степку, Яроповичах (1934р.), Червоному (1935р.), Городківці (1937р.), Вербові (1939р.). в Андрушівці діяла педагогічна школа, яка готувала вчителів для сільських шкіл. Для підготовки робітничих кадрів для цукрових заводів було організовано школу ФЗУ, яка лише у 1932 році випустила 67 кваліфікованих робітників для цукрової промисловості. Серед дорослого населення були організовані курси лікнепу, де навчали елементарної лічби і грамотності. Такі курси організовувались навіть для сезонних робітників при Андрушівському цукрозаводі. Центром культурного життя в Андрушівці був заводський клуб, в якому було створено драматичний гурток імені Т.Г.Шевченка у 1922 році. Аматори ставили п’єси М.Старицького, М.Кропивницького, О. Островського, У.Шекспіра. режисером драмгуртка був С.М. Карпенко. Самодіяльні артисти свої вистави ставили у селах району і мали неабиякий успіх. У 1929 році було збудовано будинок культури цукрозаводу, замість клубу, що згорів у 1927 році. Наприкінці 30-х років в багатьох селах були клуби, 1-2 рази на тиждень приїздила кінопересувка. В самій Андрушівці було 3 бібліотеки, кінотеатр. 30 листопада 1931 року почала виходить районна газета «Соціалістичний шлях» (з 1965 року «Шлях до комунізму», а нині «Новини Андрушівщини»). 22 червня 1941 року мирне життя нашого народу перервала війна.
У жовтні 1917 року, в результаті, перевороту, в Росії до влади прийшли більшовики. Уже в грудні цього ж року більшовицький уряд на чолі з Леніним (Ульяновим) розпочав війну проти Української Народної Республіки. В результаті більшовицького наступу війська Центральної Ради були витіснені з території краю і тут було встановлено Радянську владу. Зокрема в Андрушівці вона була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилась в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ, колишній балтійський матрос М.І.Попіль. Розпочався процес роздачі селянам поміщицьких земель. Однак, більшовицьке перебування на Андрушівщині було недовгим. Вже 11 лютого 1918 року вона опинилася під контролем німецько-австрійських військ, які прийшли в Україну у відповідності з умовами Брестського договору з Центральною Радою. Однак, з перших днів свого перебування, вони повели себе в Україні не як союзники, а як окупанти. Починається масовий грабунок України. Вивозили все: хліб, вовну, сало, м'ясо, шкури овець, цукор. Не обминула ця доля і наших земляків. Із складів Андрушівського цукрового заводу було вивезено понад 100 тис. пудів цукру. Масове пограбування посилилося у період гетьманської Держави П.Скоропадського. У грудні 1918 року на Андрушівщині встановилася влада Директорії, але спокою не було. Більшовики Росії розпочали нову війну проти України, щоб підтримати в ній своїх однодумців і встановити над нею свій контроль. Україна була втягнута у громадянську війну. В роки громадянської війни в районі по кілька разів в рік мінялася влада. Так, у січні 1919 року влада поперемінно переходила від Директорії до більшовиків і знову до Директорії. У листопаді 1919 року наш край опинився під контролем денікінців, яких у січні 1920 року витіснили більшовики. Було відновлено діяльність ревкому, який допомагав у зборі хліба та продовольства, розпочав втілювати в життя політику «воєнного комунізму»: націоналізацію, продрозкладку, розподіл поміщицьких земель тощо. У 1920 році територія Андрушівщини стала ареною військових дій під час радянсько-польської війни. Польська окупація тривала недовго: з кінця квітня до червня 1920 року. 5 червня Перша кінна армія під командуванням С.Будьонного в районі Попільня-Бровки здійснила знаменитий «Житомирський прорив». В краю було остаточно відновлено Радянську владу. Заново було створено ревкоми, волосний комітет, а в селах комітети незалежних селян. Розпочалися соціалістичні перетворення. У відповідності з Декретом про націоналізацію цукрової промисловості від 16 травня 1920 року у серпні було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи. Під школу було передано приміщення маєтку М.Терещенка. 20-30-ті роки в історії нашого краю не можна оцінити однозначно. З одного боку ми маємо незаперечні успіхи, а з іншого спостерігаємо всі жахи сталінського тоталітарного режиму, що остаточно утвердився у 1929 році. Після націоналізації цукрових заводів відбувається їх модернізація, що значно підвищило їх потужність. Заводам було передано значні площі колишніх поміщицьких земель, що зміцнило їх сировинну базу. На кінець відбудовного періоду став до ладу спиртовий завод. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Партійні осередки ведуть агітацію за колективні форми господарювання на селі. Вже у 1922 році було організоване сільськогосподарське товариство в Андрушівці. У 1924 році в Старій Котельні на хуторі Ліски утворилася сільськогосподарська артіль «Вільна праця», в 1927р.-товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). ТСОЗи існували також у селах Забара, Зарубинці, Яроповичі, Мала П’ятигірка, Великі Мошківці. Крім сільськогосподарських артілей і ТСОЗів поширеними були комуни. Так, у 1923 році у селі Вербів (нині Любимівка) було організовано дві комуни «Промінь» і «Вінок», у 1926р.- «Нове життя» у Крилівці. У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. В Котельні виник колгосп «Нове життя», а вже на кінець 1930 року в селі існувало чотири колективні селянські господарства, що об’єднали 67 % селянських дворів. Протягом 1929-1930рр. в Андрушівці було організовано колгоспи «VІ з’їзду Рад» та імені Т.Г.Шевченка. Організатором колгоспу «VІ з’їзду Рад» став Р.П.Огороднійчук. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району. Для обслуговування колгоспів в районі було створено машинно-тракторні станції (МТС) в Андрушівці, Старій Котельні. Процес колективізації проходив у гострому супротиві з боку середніх і заможних селян, які не хтіли йти в колгосп і таким чином втратити нажите важкою працею майно: худобу, птицю, реманент тощо. Станом на 10 жовтня 1930 року в районі було 34 колгоспи і одна комуна. При цьому восени цього ж року не було створено жодного колективного господарства. На початок 1931 року в колгоспах було менше 50 % селянських господарств, що свідчило про небажання селян йти в колгоспи. Щоб загнати селян у колгоспи, індивідуальним господарствам доводили дуже високі плани по хлібозаготівлі. Так, в інформації Андрушівського районного партійного комітету «Про хід і наслідки виконання господарсько-політичних кампаній» станом на 10 жовтня 1930 року підписаний секретарем Андрушівського райпарткому Євдощуком, зазначається, що в районі «виявлено 170 куркульсько-заможніх господарств, що складає 1,05 % до загальної кількості господарств в районі. Для цих господарств було завдання здати 8230 цнт. зерна, що складає 9,1% до загального річного плану». Звичайно, виконати такі високі завдання було не під силу індивідуальникам. Доля їх була одна: ярлик «ворог народу», розкуркулення і висилка в Сибір. Щоб догодити Московському керівництву, районне партійне керівництво доводило дуже високі плани хлібозаготівлі і до колгоспів. Про це свідчить позиція секретаря Нехворощанського партосередку Палія, який відкрито виступив проти контрольної цифри хлібозаготівлі і вказав на її нереальність. Висновки поступили негайно. Попіля звинуватили у зв’язках з куркульськими елементами і виключили з партії, а партосередок розпустили. Нереальність доведених планів хлібозаготівель підтверджують також цифри про їх виконання. На жовтень 1930 року по окремих селах реальне виконання плану хлібозаготівель було слідуючим: Андрушівка – 31%, Вербів (Любимівка) – 30%, Війтовці (Мостове) – 34%, Степок – 20 %, Івниця – 22%, Іванків – 16%. Завищені плани грабували село і воно стояло на грані голоду. Перші ознаки голоду в краї проявилися вже у 1932 році. Пік голоду припав на Житомирщині на весну 1933 року. Знесилені голодом люди харчувалися травою, листям, корою молодих дерев, іншими непридатними для їжі сурогатами. Масовими стали захворювання на дизентерію, яка викликала високу смертність. В селах Андрушівського, Бердичівського, Попільнянського, Ружинського районів тіла померлих днями лежали на вулицях, дорогах, в хатах, так як спеціальні команди не встигали їх підбирати і хоронити. Померлих звозили в качати, прикривали соломою, а то й без неї, присипали землею. Документи свідчать, що у Бердичівському районі померло 29% від загальної кількості населення, в Чуднівському – 27% і відмічають високий рівень смертності в Андрушівському, Попільнянському та Ружинському районах. Лише у 1934 році голод у краї відступив. На плечі трудящих району міг ліг також тягар позик, які проводилися під гаслом «П’ятирічку в 4 роки!». За планом 1930 року необхідно було реалізувати позики на суму 221445 крб., але станом на жовтень цього ж року було лише 34 % виконання плану. Контрольні цифри доводилися і на відправку молоді на новобудови перших п’ятирічок. На кінець 30-х років в селах району було остаточно завершено колективізацію, колгоспи почали зміцнюватись, зросла їх продуктивність. В колгоспах підтримали почин шахтаря О.Стаханова та М.Демченка. Колгоспниці Л.М.Крошко, К.І.Дубовик та Х.С.Галушко стали першими п’ятисотенницями, виростивши по 500 цнт. цукрового буряка з гектара. Це були високі показники, бо закономірною була врожайність 250-300 цнт. буряків з гектара. Почин колгоспниць із Старої Котельні підтримала буряківниця Н.В.Рудюк з колгоспу імені Т.Г.Шевченка. У 20-30-ті роки в Андрушівському районі відбулися значні зміни в освіті і культурі. З утвердженням більшовицької влади, вже у 1920-1923рр. в більшості сіл району були відкриті початкові школи, які в першій половині 30-х років були реорганізовані у семирічні трудові школи. Андрушівські школярі у 1920 році дістали чудовий подарунок. Під школу було передано приміщення маєтку М.Терещенка. у 1924 році тут навчалося 390 учнів. У 1934 році школа стала десятирічкою. Середні школи у 30-ті роки були відкриті у Бровках, Степку, Яроповичах (1934р.), Червоному (1935р.), Городківці (1937р.), Вербові (1939р.). в Андрушівці діяла педагогічна школа, яка готувала вчителів для сільських шкіл. Для підготовки робітничих кадрів для цукрових заводів було організовано школу ФЗУ, яка лише у 1932 році випустила 67 кваліфікованих робітників для цукрової промисловості. Серед дорослого населення були організовані курси лікнепу, де навчали елементарної лічби і грамотності. Такі курси організовувались навіть для сезонних робітників при Андрушівському цукрозаводі. Центром культурного життя в Андрушівці був заводський клуб, в якому було створено драматичний гурток імені Т.Г.Шевченка у 1922 році. Аматори ставили п’єси М.Старицького, М.Кропивницького, О. Островського, У.Шекспіра. режисером драмгуртка був С.М. Карпенко. Самодіяльні артисти свої вистави ставили у селах району і мали неабиякий успіх. У 1929 році було збудовано будинок культури цукрозаводу, замість клубу, що згорів у 1927 році. Наприкінці 30-х років в багатьох селах були клуби, 1-2 рази на тиждень приїздила кінопересувка. В самій Андрушівці було 3 бібліотеки, кінотеатр. 30 листопада 1931 року почала виходить районна газета «Соціалістичний шлях» (з 1965 року «Шлях до комунізму», а нині «Новини Андрушівщини»). 22 червня 1941 року мирне життя нашого народу перервала війна.
Андрушівщина в гіркі сорокові роки ХХ століття
Війна. Перші скорботні повідомлення увірвались в мирне життя андрушівчан з радянсько – фінської війни, з якої не повернулись до рідних осель 28 жителів району. За подвиги і героїзм у тій війні звання Героя Радянського Союзу було присвоєно уродженцю села Івниці, старшині 93 саперного батальйону П.С. Федорчуку та командиру танкового взводу лейтенанту А.О.Чепуренку з селища Червоного. Полум’я Великої Вітчизняної війни дуже швидко докотилося до Андрушівщини. Уже з 23 червня в Андрушівському районі був оголошений військовий стан і мобілізація до армії. На підприємствах і в установах, колгоспах і радгоспах району, як і по всій країні проходили масові мітинги і збори, учасники яких висловлювали готовність стати на захист Вітчизни. В перші дні війни високу активність виявила молодь: 1500 молодих андрушівчан пішло добровольцями на фронт. Юнаки 1924 р.н. з села Гардишівки Іван Прушківський, Борис Рудюкевич, Віталій Лозанський, Микола Прищепа, Володимир Ястріб, яким райвійськкомат відмовив у направленні на фронт, добровільно пішли разом з відступаючими частинами Червоної Армії. Їх згодом зарахували до діючої армії. Останні троє загинули смертю героїв. Добровольцями пішли на фронт дівчата Галина Списак з Андрушівки, Антоніна Мішута з Івниці, Наталія Церкузенко з Яроповичів, Софія Купріянчик із Старої Котельні та інші. У першій половині липня більше трьох тисяч молоді району разом із молоддю Корнинського, Попільнянського, Ружинського районів стали працювати на спорудженні оборонних укріплень на підступах до Києва під Фастовом, а також була надана значна допомога радянським військам у будівництві протитанкових ровів, оборонних укріплень та рубежів, які мали перетнути фашистським загарбникам шлях на Київ. Для боротьби з ворожими парашутистами, шпигунами та диверсантами в районі було створено винищувальний батальйон. У діючій армії, в партизанських загонах і антифашистському підпіллі брали участь близько12 тис. жителів району. Гасло «Все – для фронту, все – для перемоги!»стало основним законом життя андрушівчан. З наближенням фронту розпочалась евакуація худоби, промислових підприємств, населення. Основні бої на підступах до району велись в основному під Бердичевом, де частини 15-го мехкорпусу під командуванням генерала С.Я. Огурцова відчайдушно боролися з переважаючими силами ворога. Однак з 7 по 18 липня 1941 року вся територія Андрушівського району була загарбана німецько-фашистськими військами і знаходилась під п’ятою окупантів 907 днів і ночей. Відразу фашисти стали наводити так званий « новий порядок »: створили комендатуру, жандармерію, поліцію, районну управу. Вони за допомогою українських зрадників – поліцаїв розпочали жорстокий терор проти мирних жителів району. Першими жертвами фашистів стало єврейське населення. В Андрушівці і Котельні були створені гетто, до яких почали зганяти жінок, дітей і стариків єврейської національності. Пограбувавши ні в чому не винних людей, відібравши всі їхні коштовності фашисти масово почали їх знищувати. Лише в Андрушівці на Красній горці 19 серпня 1941 року було розстріляно 22 комуністи з Андрушівки та навколишніх сіл. За час німецько – фашистського режиму в Андрушівці руками місцевих поліцаїв було закатовано 461 чол., в тому числі 219 дітей, в Котельні – 664 чол., у тому числі 130 дітей.
Жертвами фашистів стали також 21 комуніст, яких розстріляли 31 березня 1942 року. Значних руйнувань зазнали цукровий і спиртовий заводи, школа, машинно-тракторна станція, підприємства побутового призначення, будинки жителів тощо. Водночас окупанти обклали населення непосильними податками. У багатьох мешканців забрали корів, свиней, овець, птицю, закрили млини та вітряки, щоб населення не могло змолоти зерно. У відповідь андрушівчани піднялися на священну боротьбу проти фашистських поневолювачів. Вони ігнорували розпорядження німецьких властей, переховували хліб та інші продукти, на заводах здійснювали аварії. На початку 1942 року на Андрушівському цукровому заводі починає діяти підпільна група під керівництвом В.П. Мехеди та О.Г. Сорокіна. Патріоти виводили з ладу устаткування, псували картоплю в кагатах. Як результат диверсійних дій цукровий завод знизив виробництво цукру в сезон 1942- 1943 рр. на 50 %. Підпільники збирали зброю і передавали партизанам, вивели з ладу три автомашини. На початку 1943 р. група Володимира Парфентійовича Мехеди приєдналась до диверсійної групи Івана Даниловича Богорада. У селі Лебединці у цей час почала діяти комсомольсько – молодіжна диверсійно-підривна група. Її організаторами стали комсомольці Ю.А. Шлапак, Б.Ф. Вент, А.С. Ходаківський, А.А.Зелінський та І.Д.Богорад – військовослужбовець, який утік з полону. В травні 1942 року члени групи приймали присягу на могилі льотчика, захороненого на початку війни в с. Лебединці. Вони поклялись чесно і самовіддано продовжувати справу, за яку загинув невідомий радянський пілот. Через місяць у групі вже нараховувалось 15 чол., а на кінець 1942 року – 30. У перший період своєї діяльності підпільники слухали радянські радіопередачі, друкували і розповсюджували листівки. В яких закликали населення саботувати німецькі заходи, не їхати до Німеччини на каторжні роботи. « Жодного грама хліба, жодного літра молока німцям» - закликали листівки. З грудня 1942 року антифашиським підпіллям в Андрушівському, Ружинському, Попільнянському та інших районах став керувати представник Київського підпільного обкому партії С.П. Маленко. Він порадив групі Богорода перейти від дрібних операцій до диверсій на залізниці. перші три диверсії члени групи здійснювали, розібравши відрізок залізничної колії за допомогою лапи і ключа, а решту операцій на залізниці Попільня – Козятин – за допомогою стокілограмових бомб, які доставлялись з тимчасового Нехворощанського аеродрому. Транспортування бомб більш ніж за 20 км. було дуже складною і ризикованою справою, та з нею добре справлявся колгоспник з села Лебединці С.Я.Суботенко, а механік цього ж колгоспу К.С. Утченко готував підривну техніку до операції. З метою зриву вивезення хліба до Німеччини диверсійна група підірвала молотарки в 24 селах району. Знищила молочні пункти в 11 селах і телефонний зв’язок у 8 селах. Члени груп І. Д. Богорода підірвали 12 залізничних ешелонів, знищило 9 паровозів, 106 вагонів, підірвали 2 залізничних мости, знищили 674 фашистських солдати і офіцери, розстріляли 18 поліцаїв. Великих втрат зазнали і народні месники. За весь період дій втратили 20 чоловік. За донесенням зрадника Касаткіна 5 квітня 1943 року було заарештовано 4 членів групи, в т.ч. і комуніста С.П.Маленка. Під час операції за їх визволення, яка не вдалась був поранений командир групи І.Д. Богород. Група підпільників вимушена була перебазуватись в ліс і діяти як партизанський загін. У халаїмгородковецькому (Городківка) лісі були збудовані землянки. Звідти партизани йшли на бойові операції. Та зрадник С.Герман вказав місце базування партизанів. 14 квітня 1943 року півтисячний загін фашистів, жандармів і поліцаїв розпочав прочісування лісів. Першим загинув Віктор Філінський. Вороги кинулись в атаку на невеликий загін партизан. І тоді Юрко Шлапак прикрив відступаючих товаришів ціною свого життя. Відірвавшись від ворога, партизани розсіялись по селах району, а 8 вересня1943 року група І.Д.Богорода ввійшла до складу партизанського загону А.Й. Цендровського як окрема диверсійно – підривна група для дій в Андрушівському і Вчорайшанському районах. Велику і всебічну допомогу партизанам надавали місцеві жителі. Вони вели розвідку, збирали і передавали партизанам зброю, виділяли продукти харчування. Колгоспник С.Я. Суботенко ризикуючи життям доставляв партизанам бомби, лікарі А.М. Петронгівський, М.Ю. Скачинський та П.М.Накоп’юк лікували поранених партизанів, передавали в загін медикаменти перев’язувальний матеріал. Тільки завдяки щоденній допомозі населення ця невелика партизанська група в лісостеповій місцевості успішно діяла до останнього дня окупації району. У першій половині 1942 року стала діяти підпільна група в с. Миньківці. Організатором її був учитель Ковтонюк Е.Е. У жовтні 1942 року підпільники Євген Гайдай та Іван Плахотник зуміли дістати друкарську машинку і стали виготовляти на ній листівки, які розклеювали в селах Миньківці, Гарапівка, Мостове, Андрушівка. Наприкінці 1942 року в село прибув загін німецьких солдатів для боротьби з партизанами. Підпільники виготовили листівку і поширили її серед росіян і українців, які знаходилися в німецькому загоні. В листівці містилося звернення до них: « Юнаки з німецького загону! Для чого ви вбиваєте наших матерів, сестер, братів? Навіщо палите наші села? Схаменіться, поверніть вашу зброю проти гітлерівців. Тільки так ви змиєте з себе пляму зрадників». Пройшло небагато часу і 9 чоловік втекли з німецького карного загону. Підпільники миньковецької групи в кінці 1942 року мали вже ручний кулемет, автомат, 2 гвинтівки, встановили зв’язок з партизанським загоном ім. Чапаєва, передали їм зброю і друкарську машинку, а самі увійшли до його складу. В північній частині району в селах Івниця, Степок , Яроповичів , Корчмище антифашистська боротьба велась під керівництвом партизанів загону ім. Чапаєва, а в селі Котельня спільно з підпільною групою села Туровець, якою керував учитель Е. Д. Скороход. Всього в районі діяло 239 партизанів та 316 учасників антифашистської боротьби. Після визволення Києва війська 1-го Українського фронту 10-12 листопада 1943 року вийшли на лінію Яроповичі – Івниця - Житомир. Воїни 202-ї і 30-ї стрілецьких дивізій перерізали залізницю Фастів – Житомир біля с.Івниця. Німецьке командування з метою врятування становища, зосередило в районі Корнина – Житомира 8 танкових і моторизованих та 7 піхотних дивізій. І 15 листопада1943 року ворог перейшов у контрнаступ і примусив наші війська залишили Житомир і перейти до оборони. В ході кровопролитних оборонних боїв була розроблена Житомирсько – Бердичівська наступальна операція, визначений головний напрям ударів радянських військ через південно-східні райони Житомирщини, зокрема через Андрушівський район. В напрямку Андрушівського району діяли танкісти 11-го гвардійського танкового корпусу і танкової армії та з’єднання 38-ї загальновійськової армії. В першому ешелоні 11–го гвардійського танкового корпусу наступали 44 –а та 45-а гвардійські танкові бригади підполковника І.І. Гусаковського та полковника Н. В. Моргунова. Вранці 24 грудня 1943 року 44 –а та 45 – а гвардійські бригади об 11 год. 30 хв. здійснили прорив і протягом короткого зимового дня подолали оборону ворога на глибину до 20 км. і підійшли до території Андрушівського району. У документах архіву Міністерства оборони, які розповідають про визволення сіл Яроповичі, Вербова (Любимівки), Лісівки, Андрушівки, Червоного, не раз згадується танк «Монгольський чекіст», екіпаж якого вів у бій лейтенант Г. С. Петровський. 25 грудня танкісти 44-ї бригади визволили село Яроповичі і хутір Троянки, увірвались в село Вербів ( нині с. Любимівки). Під час взяття села танковий взвод гвардії лейтенанта Г. С. Петровського роздавив гусеницями три гармати ворога, чотири автомашини і до 30 гітлерівців. А всього в цьому бою знищено 12 гармат, з них 6 зенітних, багато автомашин і тягачів. В бою за Вербів відзначилась і танкова рота ст.. лейтенанта Шаріпова. Танкісти 44 – ї бригади виставили заслони на села Котлярку і Липки Попільнянського району. 26 грудня 1943 року бригада розпочала наступ у напрямку на села Зарубинці, Лісівку та селище Андрушівку. Праве крило бригади наступало на Андрушівку через Волицю. На лівому фланзі вела бій 27-а мотострілкова бригада, котра наступала на с. Зарубинці. В цей час танковий батальйон 40-ї танкової бригади наніс удар по ворогу в напрямку Гнилі Болота (північніше с. Корчмище) Після звільнення Вербова, у другій половині дня 26 грудня батальйон майора П. І. Орехова увірвався в Лісівку. Щоб досягти Андрушівки, необхідно було форсувати річку Гуйву, яка була немалою перешкодою для танків. Підходи до мосту з с. Лісівки на Андрушівку було заміновано. Начальник інженерної служби бригади капітан І. П. Міхеєв наказав саперам зробити проходи в мінних полях і сам очолив операцію. В цей час до передового танка майора П. І. Орехова підійшов дід, який назвав себе Манілою Маголою. Він розповів командиру танкового батальйону, що міст заміновано і що він зі своїм другом Михайлом Ковальчуком перерубали частину проводів. Капітан Міхеєв оглянув у бінокль підступи до мосту і зрозумів, що бригада мусить пройти лише тут, бо іншого шляху немає. Для цього потрібно розмінувати міст. Провідником став місцевий житель Маніло Магола. Як тільки група саперів і автоматників підійшла до мосту, ворог відкрив вогонь з кулеметів і автоматів, та танкісти і відповідь розпочали шквальний вогонь із танкових гармат і кулеметів. Підійшовши до мосту, мінери виявили під фермами чималий запас толу. Сапери розмінували міст і о 1900 танкісти увірвалися в Андрушівку, захопивши великі запаси зерна, пального та ремонтні майстерні. В боях за Андрушівку відзначилось багато бійців та командирів. Серед них гвардії старшина І. А. Деньгін, гвардії капітан О. П. Іванов, гвардії капітан І. П. Міхеєв та гвардії лейтенант А. М. Ведєрніков. За героїзм і мужність майора П. І. Орехова та лейтенанта Г. С. Петровського було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. Багато учасників боїв за Андрушівщину відзначено орденами і медалями СРСР. Всього в боях за Андрушівку полягли смертю героїв 71 боєць та 9 командирів. Серед них: начальник політвідділу бригади гвардії підполковник С. Є. Вобян, гвардії капітан М. С. Шуктерев, гвардії старший сержант Ф. Т. Антоневський, гвардії молодший сержант Т.М. Гуров, червоноармієць В. В. Зорянцев, гвардії єфрейтор М. П. Гринько та інші. Озвірілі і гнані німці, покидаючи українську землю, яка горіла у них під ногами, знищували все на своєму шляху: палили села, руйнували залізниці, мости. Та це вже не могло врятувати їх від неминучої кари і загибелі. Важкі роки окупації негативно позначилися на житті мешканців району. Адже війна в кожну сім’ю принесла непоправне горе. Хоч і важко було, ще ятрились невигойні рани, але новий 1944 рік андрушівчан зустріли з радістю, адже він ніс з собою мирне життя, мирну працю.
Оперативная сводка за 27 декабря
В течение 27 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли более 30 населённых пунктов и среди них населённые пункты НОВОСЕЛКИ, ДВОРИЩЕ, ХУДЕНИ, СИЛКИ, ШУХВОСТЫ, ТРИНИВКИ, ЛУЩИХА, ТЯКОВА. Нашими войсками перерезана железная дорога ВИТЕБСК — ПОЛОЦК. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта продолжали успешно развивать наступление и овладели районными центрами Житомирской области АНДРУШЕВКА, ВЧЕРАЙШЕ, а также заняли более 100 других населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты БОРЩЁВ, ВЕРЛООК, КИЧКИРЫ, ГЛИНИЦА, ЮРОВКА, ИВАНОВКА, ЛЕНИНО, МИНИНЫ, ГОРОДСК, РАДОВКА, ШАХВОРОСТИВКА, ИВНИЦА, СТЕПОК, ЯРОПОВИЧИ, ВОЛИЦА, ЗАРУБИНЦЫ, ЗАБАРА, МИНЬКОВЦЫ, ЛЕБЕДИНЦЫ, БРОВКИ, ХОРЛЕЕВКА, МАКАРОВКА, АНДРУШКИ, ПАРИПСЫ, САВЕРЦЫ, ПОЧУЙКИ, КОЖАНКА, ТРИЛЕСЫ, НОВОСЕЛИЦА, ЯХНЫ и железнодорожные станции ЯРОПОВИЧИ, СТЕПОК, ТРИЛЕСЫ, КОЖАНКА, ПАРИПСЫ, БРОВКИ, АНДРУШЕВКА. Севернее КИРОВОГРАДА наши войска отбили атаки пехоты и танков противника. На других участках фронта — разведка и артиллерийско-миномётная перестрелка. В течение 26 декабря наши войска на всех фронтах подбили и уничтожили 95 немецких танков.
Оперативная сводка за 29 декабря
В течение 29 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли несколько населённых пунктов и среди них населённые пункты КОЗЛЫ, КОРОЛИ, ЗАБОРЦЫ, ЛОСВИДА, БОРОВНЯ, УГЛЯНЫ, КРАСНЫЙ ДВОР. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта, преодолевая сопротивление противника, продолжали успешно развивать наступление и овладели городом и железнодорожным, узлом КОРОСТЕНЬ, городом и крупной железнодорожной станцией ЧЕРНЯХОВ, городом и железнодорожной станцией СКВИРА, а также заняли более 250 населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты ЧИГИРИ, КУПИЩЕ, БЕЛОШИЦЫ, КОВАЛИ, КРАПИВНЯ, НЕБИЖ, САЛЫ. СЕЛЕЦ, ЖАДЬКИ, БРАЖИНКА, ВЫДЫБОР, ГОРБУЛЁВ, АНДРЕЕВ, БЕЖЕВ, СЛИПЧИЦЫ, ТОРЧИН, КАМЕННЫЙ БРОД, СТАРОСЕЛЬЦЫ, ГУМЕННИКИ, СТУДЕНИЦА, СТРИЖЁВКА, ЛЕВКОВ, ВОЛОСОВ, СТАРАЯ и НОВАЯ КОТЕЛЬНЯ, КРАСОВКА, БЕЛОПОЛЬЕ, РАДЗИВИЛОВКА, ВЕРНИ-ГОРОДОК, МАЛАЯ ЧЕРНЯВКА, МАЛЫЕ НИЖГУРЦЫ, КАРАБЧЕЕВ, ВЕРХОВНЯ, КРИВОШЕИНЦЫ, КРЫЛОВКА, СЕЛЕЗЁНОВКА, КРАСНОЛЕСЫ, ВИНИЦКИЕ СТАВЬ! и железнодорожные станции КЛОЧКИ, УШОМИР, ВЫГОВ, ТУРЧИНКА, ФАСОВО, ГРАДА, КОРЧМА, ПАЛЕНИЧЕНЦЫ. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах та райцентрі споруджені пам’ятники та обеліски Слави.
Жертвами фашистів стали також 21 комуніст, яких розстріляли 31 березня 1942 року. Значних руйнувань зазнали цукровий і спиртовий заводи, школа, машинно-тракторна станція, підприємства побутового призначення, будинки жителів тощо. Водночас окупанти обклали населення непосильними податками. У багатьох мешканців забрали корів, свиней, овець, птицю, закрили млини та вітряки, щоб населення не могло змолоти зерно. У відповідь андрушівчани піднялися на священну боротьбу проти фашистських поневолювачів. Вони ігнорували розпорядження німецьких властей, переховували хліб та інші продукти, на заводах здійснювали аварії. На початку 1942 року на Андрушівському цукровому заводі починає діяти підпільна група під керівництвом В.П. Мехеди та О.Г. Сорокіна. Патріоти виводили з ладу устаткування, псували картоплю в кагатах. Як результат диверсійних дій цукровий завод знизив виробництво цукру в сезон 1942- 1943 рр. на 50 %. Підпільники збирали зброю і передавали партизанам, вивели з ладу три автомашини. На початку 1943 р. група Володимира Парфентійовича Мехеди приєдналась до диверсійної групи Івана Даниловича Богорада. У селі Лебединці у цей час почала діяти комсомольсько – молодіжна диверсійно-підривна група. Її організаторами стали комсомольці Ю.А. Шлапак, Б.Ф. Вент, А.С. Ходаківський, А.А.Зелінський та І.Д.Богорад – військовослужбовець, який утік з полону. В травні 1942 року члени групи приймали присягу на могилі льотчика, захороненого на початку війни в с. Лебединці. Вони поклялись чесно і самовіддано продовжувати справу, за яку загинув невідомий радянський пілот. Через місяць у групі вже нараховувалось 15 чол., а на кінець 1942 року – 30. У перший період своєї діяльності підпільники слухали радянські радіопередачі, друкували і розповсюджували листівки. В яких закликали населення саботувати німецькі заходи, не їхати до Німеччини на каторжні роботи. « Жодного грама хліба, жодного літра молока німцям» - закликали листівки. З грудня 1942 року антифашиським підпіллям в Андрушівському, Ружинському, Попільнянському та інших районах став керувати представник Київського підпільного обкому партії С.П. Маленко. Він порадив групі Богорода перейти від дрібних операцій до диверсій на залізниці. перші три диверсії члени групи здійснювали, розібравши відрізок залізничної колії за допомогою лапи і ключа, а решту операцій на залізниці Попільня – Козятин – за допомогою стокілограмових бомб, які доставлялись з тимчасового Нехворощанського аеродрому. Транспортування бомб більш ніж за 20 км. було дуже складною і ризикованою справою, та з нею добре справлявся колгоспник з села Лебединці С.Я.Суботенко, а механік цього ж колгоспу К.С. Утченко готував підривну техніку до операції. З метою зриву вивезення хліба до Німеччини диверсійна група підірвала молотарки в 24 селах району. Знищила молочні пункти в 11 селах і телефонний зв’язок у 8 селах. Члени груп І. Д. Богорода підірвали 12 залізничних ешелонів, знищило 9 паровозів, 106 вагонів, підірвали 2 залізничних мости, знищили 674 фашистських солдати і офіцери, розстріляли 18 поліцаїв. Великих втрат зазнали і народні месники. За весь період дій втратили 20 чоловік. За донесенням зрадника Касаткіна 5 квітня 1943 року було заарештовано 4 членів групи, в т.ч. і комуніста С.П.Маленка. Під час операції за їх визволення, яка не вдалась був поранений командир групи І.Д. Богород. Група підпільників вимушена була перебазуватись в ліс і діяти як партизанський загін. У халаїмгородковецькому (Городківка) лісі були збудовані землянки. Звідти партизани йшли на бойові операції. Та зрадник С.Герман вказав місце базування партизанів. 14 квітня 1943 року півтисячний загін фашистів, жандармів і поліцаїв розпочав прочісування лісів. Першим загинув Віктор Філінський. Вороги кинулись в атаку на невеликий загін партизан. І тоді Юрко Шлапак прикрив відступаючих товаришів ціною свого життя. Відірвавшись від ворога, партизани розсіялись по селах району, а 8 вересня1943 року група І.Д.Богорода ввійшла до складу партизанського загону А.Й. Цендровського як окрема диверсійно – підривна група для дій в Андрушівському і Вчорайшанському районах. Велику і всебічну допомогу партизанам надавали місцеві жителі. Вони вели розвідку, збирали і передавали партизанам зброю, виділяли продукти харчування. Колгоспник С.Я. Суботенко ризикуючи життям доставляв партизанам бомби, лікарі А.М. Петронгівський, М.Ю. Скачинський та П.М.Накоп’юк лікували поранених партизанів, передавали в загін медикаменти перев’язувальний матеріал. Тільки завдяки щоденній допомозі населення ця невелика партизанська група в лісостеповій місцевості успішно діяла до останнього дня окупації району. У першій половині 1942 року стала діяти підпільна група в с. Миньківці. Організатором її був учитель Ковтонюк Е.Е. У жовтні 1942 року підпільники Євген Гайдай та Іван Плахотник зуміли дістати друкарську машинку і стали виготовляти на ній листівки, які розклеювали в селах Миньківці, Гарапівка, Мостове, Андрушівка. Наприкінці 1942 року в село прибув загін німецьких солдатів для боротьби з партизанами. Підпільники виготовили листівку і поширили її серед росіян і українців, які знаходилися в німецькому загоні. В листівці містилося звернення до них: « Юнаки з німецького загону! Для чого ви вбиваєте наших матерів, сестер, братів? Навіщо палите наші села? Схаменіться, поверніть вашу зброю проти гітлерівців. Тільки так ви змиєте з себе пляму зрадників». Пройшло небагато часу і 9 чоловік втекли з німецького карного загону. Підпільники миньковецької групи в кінці 1942 року мали вже ручний кулемет, автомат, 2 гвинтівки, встановили зв’язок з партизанським загоном ім. Чапаєва, передали їм зброю і друкарську машинку, а самі увійшли до його складу. В північній частині району в селах Івниця, Степок , Яроповичів , Корчмище антифашистська боротьба велась під керівництвом партизанів загону ім. Чапаєва, а в селі Котельня спільно з підпільною групою села Туровець, якою керував учитель Е. Д. Скороход. Всього в районі діяло 239 партизанів та 316 учасників антифашистської боротьби. Після визволення Києва війська 1-го Українського фронту 10-12 листопада 1943 року вийшли на лінію Яроповичі – Івниця - Житомир. Воїни 202-ї і 30-ї стрілецьких дивізій перерізали залізницю Фастів – Житомир біля с.Івниця. Німецьке командування з метою врятування становища, зосередило в районі Корнина – Житомира 8 танкових і моторизованих та 7 піхотних дивізій. І 15 листопада1943 року ворог перейшов у контрнаступ і примусив наші війська залишили Житомир і перейти до оборони. В ході кровопролитних оборонних боїв була розроблена Житомирсько – Бердичівська наступальна операція, визначений головний напрям ударів радянських військ через південно-східні райони Житомирщини, зокрема через Андрушівський район. В напрямку Андрушівського району діяли танкісти 11-го гвардійського танкового корпусу і танкової армії та з’єднання 38-ї загальновійськової армії. В першому ешелоні 11–го гвардійського танкового корпусу наступали 44 –а та 45-а гвардійські танкові бригади підполковника І.І. Гусаковського та полковника Н. В. Моргунова. Вранці 24 грудня 1943 року 44 –а та 45 – а гвардійські бригади об 11 год. 30 хв. здійснили прорив і протягом короткого зимового дня подолали оборону ворога на глибину до 20 км. і підійшли до території Андрушівського району. У документах архіву Міністерства оборони, які розповідають про визволення сіл Яроповичі, Вербова (Любимівки), Лісівки, Андрушівки, Червоного, не раз згадується танк «Монгольський чекіст», екіпаж якого вів у бій лейтенант Г. С. Петровський. 25 грудня танкісти 44-ї бригади визволили село Яроповичі і хутір Троянки, увірвались в село Вербів ( нині с. Любимівки). Під час взяття села танковий взвод гвардії лейтенанта Г. С. Петровського роздавив гусеницями три гармати ворога, чотири автомашини і до 30 гітлерівців. А всього в цьому бою знищено 12 гармат, з них 6 зенітних, багато автомашин і тягачів. В бою за Вербів відзначилась і танкова рота ст.. лейтенанта Шаріпова. Танкісти 44 – ї бригади виставили заслони на села Котлярку і Липки Попільнянського району. 26 грудня 1943 року бригада розпочала наступ у напрямку на села Зарубинці, Лісівку та селище Андрушівку. Праве крило бригади наступало на Андрушівку через Волицю. На лівому фланзі вела бій 27-а мотострілкова бригада, котра наступала на с. Зарубинці. В цей час танковий батальйон 40-ї танкової бригади наніс удар по ворогу в напрямку Гнилі Болота (північніше с. Корчмище) Після звільнення Вербова, у другій половині дня 26 грудня батальйон майора П. І. Орехова увірвався в Лісівку. Щоб досягти Андрушівки, необхідно було форсувати річку Гуйву, яка була немалою перешкодою для танків. Підходи до мосту з с. Лісівки на Андрушівку було заміновано. Начальник інженерної служби бригади капітан І. П. Міхеєв наказав саперам зробити проходи в мінних полях і сам очолив операцію. В цей час до передового танка майора П. І. Орехова підійшов дід, який назвав себе Манілою Маголою. Він розповів командиру танкового батальйону, що міст заміновано і що він зі своїм другом Михайлом Ковальчуком перерубали частину проводів. Капітан Міхеєв оглянув у бінокль підступи до мосту і зрозумів, що бригада мусить пройти лише тут, бо іншого шляху немає. Для цього потрібно розмінувати міст. Провідником став місцевий житель Маніло Магола. Як тільки група саперів і автоматників підійшла до мосту, ворог відкрив вогонь з кулеметів і автоматів, та танкісти і відповідь розпочали шквальний вогонь із танкових гармат і кулеметів. Підійшовши до мосту, мінери виявили під фермами чималий запас толу. Сапери розмінували міст і о 1900 танкісти увірвалися в Андрушівку, захопивши великі запаси зерна, пального та ремонтні майстерні. В боях за Андрушівку відзначилось багато бійців та командирів. Серед них гвардії старшина І. А. Деньгін, гвардії капітан О. П. Іванов, гвардії капітан І. П. Міхеєв та гвардії лейтенант А. М. Ведєрніков. За героїзм і мужність майора П. І. Орехова та лейтенанта Г. С. Петровського було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. Багато учасників боїв за Андрушівщину відзначено орденами і медалями СРСР. Всього в боях за Андрушівку полягли смертю героїв 71 боєць та 9 командирів. Серед них: начальник політвідділу бригади гвардії підполковник С. Є. Вобян, гвардії капітан М. С. Шуктерев, гвардії старший сержант Ф. Т. Антоневський, гвардії молодший сержант Т.М. Гуров, червоноармієць В. В. Зорянцев, гвардії єфрейтор М. П. Гринько та інші. Озвірілі і гнані німці, покидаючи українську землю, яка горіла у них під ногами, знищували все на своєму шляху: палили села, руйнували залізниці, мости. Та це вже не могло врятувати їх від неминучої кари і загибелі. Важкі роки окупації негативно позначилися на житті мешканців району. Адже війна в кожну сім’ю принесла непоправне горе. Хоч і важко було, ще ятрились невигойні рани, але новий 1944 рік андрушівчан зустріли з радістю, адже він ніс з собою мирне життя, мирну працю.
Оперативная сводка за 27 декабря
В течение 27 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли более 30 населённых пунктов и среди них населённые пункты НОВОСЕЛКИ, ДВОРИЩЕ, ХУДЕНИ, СИЛКИ, ШУХВОСТЫ, ТРИНИВКИ, ЛУЩИХА, ТЯКОВА. Нашими войсками перерезана железная дорога ВИТЕБСК — ПОЛОЦК. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта продолжали успешно развивать наступление и овладели районными центрами Житомирской области АНДРУШЕВКА, ВЧЕРАЙШЕ, а также заняли более 100 других населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты БОРЩЁВ, ВЕРЛООК, КИЧКИРЫ, ГЛИНИЦА, ЮРОВКА, ИВАНОВКА, ЛЕНИНО, МИНИНЫ, ГОРОДСК, РАДОВКА, ШАХВОРОСТИВКА, ИВНИЦА, СТЕПОК, ЯРОПОВИЧИ, ВОЛИЦА, ЗАРУБИНЦЫ, ЗАБАРА, МИНЬКОВЦЫ, ЛЕБЕДИНЦЫ, БРОВКИ, ХОРЛЕЕВКА, МАКАРОВКА, АНДРУШКИ, ПАРИПСЫ, САВЕРЦЫ, ПОЧУЙКИ, КОЖАНКА, ТРИЛЕСЫ, НОВОСЕЛИЦА, ЯХНЫ и железнодорожные станции ЯРОПОВИЧИ, СТЕПОК, ТРИЛЕСЫ, КОЖАНКА, ПАРИПСЫ, БРОВКИ, АНДРУШЕВКА. Севернее КИРОВОГРАДА наши войска отбили атаки пехоты и танков противника. На других участках фронта — разведка и артиллерийско-миномётная перестрелка. В течение 26 декабря наши войска на всех фронтах подбили и уничтожили 95 немецких танков.
Оперативная сводка за 29 декабря
В течение 29 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли несколько населённых пунктов и среди них населённые пункты КОЗЛЫ, КОРОЛИ, ЗАБОРЦЫ, ЛОСВИДА, БОРОВНЯ, УГЛЯНЫ, КРАСНЫЙ ДВОР. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта, преодолевая сопротивление противника, продолжали успешно развивать наступление и овладели городом и железнодорожным, узлом КОРОСТЕНЬ, городом и крупной железнодорожной станцией ЧЕРНЯХОВ, городом и железнодорожной станцией СКВИРА, а также заняли более 250 населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты ЧИГИРИ, КУПИЩЕ, БЕЛОШИЦЫ, КОВАЛИ, КРАПИВНЯ, НЕБИЖ, САЛЫ. СЕЛЕЦ, ЖАДЬКИ, БРАЖИНКА, ВЫДЫБОР, ГОРБУЛЁВ, АНДРЕЕВ, БЕЖЕВ, СЛИПЧИЦЫ, ТОРЧИН, КАМЕННЫЙ БРОД, СТАРОСЕЛЬЦЫ, ГУМЕННИКИ, СТУДЕНИЦА, СТРИЖЁВКА, ЛЕВКОВ, ВОЛОСОВ, СТАРАЯ и НОВАЯ КОТЕЛЬНЯ, КРАСОВКА, БЕЛОПОЛЬЕ, РАДЗИВИЛОВКА, ВЕРНИ-ГОРОДОК, МАЛАЯ ЧЕРНЯВКА, МАЛЫЕ НИЖГУРЦЫ, КАРАБЧЕЕВ, ВЕРХОВНЯ, КРИВОШЕИНЦЫ, КРЫЛОВКА, СЕЛЕЗЁНОВКА, КРАСНОЛЕСЫ, ВИНИЦКИЕ СТАВЬ! и железнодорожные станции КЛОЧКИ, УШОМИР, ВЫГОВ, ТУРЧИНКА, ФАСОВО, ГРАДА, КОРЧМА, ПАЛЕНИЧЕНЦЫ. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах та райцентрі споруджені пам’ятники та обеліски Слави.
суббота, 3 февраля 2007 г.
Червоне
Житомирська область, за 43 км на південно-захід від райцентру Андрушівка.
Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.
Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня.
Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого. Канули в Лету мармурові каміни, обшита деревом їдальня. Лише домашній театр гнилим вuскалом посміхається до одинокого туриста, що випадково завітає в колишній маєток.
Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня.
Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.
Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового. В монастир мене, як ведеться, не пустили. "Там нічого не збереглося", - сказала монахиня, я так розумію, сестра Мінодора. "Божою поміччю виділили нам кошти на вікна в приміщеннях, де ми живемо". І справді – стоять біленькі склопакети. Вікна нежитлових приміщень затягнуті поліетиленовою плівкою. Як пояснила монахиня, так вони рятують будівлю від перезволоження, внаслідок якого вона руйнується, обвалюється цегла, падають шматки стелі... Держава передала будівлю монастиреві, на цьому допомога пам'ятці архітектури з її боку закінчилася.
Як повідомляє Yaro, палац почали приводити до ладу. Всередині ведуться роботи. Хто фінансує – невідомо.
Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.
Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня.
Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого. Канули в Лету мармурові каміни, обшита деревом їдальня. Лише домашній театр гнилим вuскалом посміхається до одинокого туриста, що випадково завітає в колишній маєток.
Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня.
Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.
Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового. В монастир мене, як ведеться, не пустили. "Там нічого не збереглося", - сказала монахиня, я так розумію, сестра Мінодора. "Божою поміччю виділили нам кошти на вікна в приміщеннях, де ми живемо". І справді – стоять біленькі склопакети. Вікна нежитлових приміщень затягнуті поліетиленовою плівкою. Як пояснила монахиня, так вони рятують будівлю від перезволоження, внаслідок якого вона руйнується, обвалюється цегла, падають шматки стелі... Держава передала будівлю монастиреві, на цьому допомога пам'ятці архітектури з її боку закінчилася.
Як повідомляє Yaro, палац почали приводити до ладу. Всередині ведуться роботи. Хто фінансує – невідомо.
среда, 2 августа 2006 г.
Герб мiстечка Нехворощ
Герби окремих українських земель вивчали українські, польські і російські дослідники, тому що вивчення давнього минулого наших населених пунктів ускладнюється тим, що склад земель України, їхній адміністративно-територіальний поділ час від часу зазнавали великих змін. Особливі обставини багатовікової історії Київської губернії (воєводства) , яка лежала на порубіжжі багатьох державних утворень різних народів і перебувала свого часу в складі Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської імперії, привели в геральдичну традицію нашого краю ще й політичний елемент. Перші територіальні герби на українських землях виникли на основі кязівських знаків, вживаних на корогвах, під якими княжі дружини ходили у воєнні походи. В 1239-41 роках нашу територію захопила Золота Орда, але великий князь Ольгерд, скориставшись ослабленням Орди, у 60-х роках ХІV ст. підпорядкував собі Поділля, Київщину, Переяславщину. В 1471 році Київське князівство в складі Литви було перетворене на воєводство, а після Люблінської унії (1569р) ввійшло до складу Польщі. У ХVІІІ ст. настав занепад міст і значне обмеження міського самоврядування. Це призвело до упадку Речі Посполитої. Після першого поділу Речі Посполитої ця проблема примусила владу прислухатися до вимог представників міст. Реформаційний закон «Про вільні королівські міста в Речі Посполитій» , було прийнято так званим «чотирилітнім» сеймом у Варшаві 18 квітня 1791 року. Цим законом передбачалося надання всім королівським містам статусу «вільних міст», територія в межах цих поселень ставала власністю міщан, вони отримували змогу висилати депутатів на сейм з правом голосу та ряд інших прав. Міські права призначалися не тільки містам, що зберегли самоврядування, але й тим, що втратили свої привілеї, а також поширювалися на новоосаджені міста та на приватні. Після прийняття законів про міста, розпочалося активне підтвердження та надання королівських привілеїв. Крім затвердження самоврядування на Магдебурзькому праві, дозволялись ярмаркові торги та інші пільги. Обов’язковою нормою всіх міст стає надання герба, кольоровий малюнок якого фіксувався в грамоті. Копії усіх документів з аналогічними малюнками заносилися в записні книги. За період 1791-1792 р. р. такі королівські привілеї одержали 99 міст. Пошукові роботи вчених, проведені у фондах Головного архіву давніх актів у Варшаві, виявили необхідні документи двох записових книг. До них внесено копії привілеїв, встановлених у Варшаві від 4 листопада 1791 року за 16 червня 1792 для 25 міст (в т. ч. 22-х українських). Серед «дипломованих» тоді містечок було й два, що сьогодні перебувають у складі Житомирської області. Це королівські містечка Київського воєводства Романів та Нехвороща. Доля обох поселень досить подібна. Вважається, що вони існували ще у ХІІІ-ХІУ століттях, але були знищені після ворожих нападів. У ХУІ ст. пустища знову заселяються і вже на початку ХУІІ ст. фігурують як містечка з невеликими оборонними замками. На кінець ХУІІІ ст. і Романів (Романівка Попільнянського району), і Нехвороща ще залишалися королівськими містечками, тому й підтримали підтверджувальні привілеї, які мали сприяти їх подальшому зростанню та розвитку. В обох привілеях зазначено і герби. Для Нехвороща привілей встановлений 17 лютого 1792 року. В книзі «Диплому» подано опис та малюнок герба. Це кольоровий малюнок круглої форми: у синьому полі осідланий коричневий кінь і коричневе дерево, по небу пливуть білі хмарки, внизу зелена трава. Характерно, що переважна більшість привілеїв 1791-1792 років виставлена містам, розташованим вздовж тодішнього російсько-польського кордону та на прилеглих землях, це була, по суті, фіксація кордону. А централізоване надання гербів мало відігравати роль прояву «особистої ласки» та зовнішнього утвердження свого впливу на прикордонні землі. Але вже в 1793 році відбувся другий поділ Польщі, а в 1795 році - третій, внаслідок чого Правобережну Україну захопила Російська імперія, а «світопривілейовані» почали управлятися за іншими законами: передбачено було злам одного адміністративного устрою й запровадження іншого, відповідно «законам, згідно з якими Всеросійська імперія управляється». Це був складний шлях, тому часом потрібно було вдаватися до репресивних заходів. У річищі таких політичних подій і відбулося перезатвердження давніх і створення нових гербів міст Київщини. По-різному склалася доля гербів 1791-1792 років. Одні були перезатверджені або видозмінені російськими властями, а в конкретному випадку з Романовим та Нехворощею - зовсім втратили своє значення, оскільки містечка не набули відповідного адміністратського статусу і занепали, перетворились на звичайні села. Надання гербів містам 1791-1792 років становить собою хоч і короткотривалий, але окремий стан в еволюції української міської геральдики. Незважаючи на окремі недоліки, більшість знаків з привілеїв 1791-1792 р. р. може і сьогодні функціонувати як місцеві герби. З відновленням української державності та розвитком системи місцевого самоврядування проблема міської геральдики поступово перетворюється на юридачну необхідність, вона викликає все більший інтерес в українському суспільстві. Актуальність питання про символіку населення нашої держави значно зросла із розглядом та прийняттям Верховною Радою України Закону «Про місцеве самоврядування», окремою статтею якого передбачається використання місцевих гербів. Причому не тільки для міських населених пунктів, але й для сіл. Очевидно й для теперішніх сіл Романівки та Нехворощі слід зберегти історичні символи, привівши їх до сучасних геральдичних вимог.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
вторник, 1 августа 2006 г.
Історія села Лісівка Андрушівського району Житомирської області
Поширена легенда про походження назви цього поселення така:
Загадково, по-змовницьки шумів ліс. Здавалось, йому не буде кінця-краю. Так думали прихожани. Але мужніх і дужих людей ніщо не лякало.
Та одного разу природні сили поглумились над прихожанами. Трапилось це вночі. Вітер злісно хилив додолу дерева. Люди, наполохані небаченим досі лихом, гуртом стояли біля господи свого старшини. Небезпека насувалась. Високо вгорі запалала блискавка і її вогненне дихання торкнулось гордих кучерявих дубів, іскрами посипалось на голови людей, запалило все довкола.
Пожежа вирувала. Велика вогненна лавина сунула на оселі, жадаючи спалити все. Але люди не хотіли вмирати, тому з сокирами і мечами в руках вступили в боротьбу за життя.
Падали додолу зрубані дерева. Ніхто не рахував жертв. Боротьба тривала довго, та на допомогу прийшла сама природа - невдовзі почалась злива і вогонь згасав. Важко дихаючи та скорботно зітхаючи, він помирав біля ніг людей.
Лихо, зім’яте силою, дружбою і сміливістю людей, залишило поселення. Настав ранок - світлий, лагідний, як ніколи раніше. Сонячні промені пробивались навипередки, щоб зігріти відважних життєлюбів.
Після цього люди з гордістю назвали себе лісівчанами, а поселення - Лісівкою. Вони поклялись назавжди лишитись на цій землі. Жили мирно, багато працювали і берегли відвойоване мужністю своєю життя.
Справді, по обидва боки поселення був Андрушівський ліс, і село було, наче в лісі. Від цього пішла і назва цього поселення - Лісівка. В поселенні проживали і українці, і поляки, тому село мало дві назви: Лісівка (українське) і Лясівка (польське).
Селе розташоване на берегах річки Гандзі, притоки Гуйви в південно-східній частині Житомирської області. Від Андрушівки віддалене на 3 км, а від обласного центру - на 50 км.
В XVІІ ст. село належало польським панам. В 1793 році Лісівка відійшла до складу Російської імперії і належала Волинській губернії Андрушівського повіту.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Загадково, по-змовницьки шумів ліс. Здавалось, йому не буде кінця-краю. Так думали прихожани. Але мужніх і дужих людей ніщо не лякало.
Та одного разу природні сили поглумились над прихожанами. Трапилось це вночі. Вітер злісно хилив додолу дерева. Люди, наполохані небаченим досі лихом, гуртом стояли біля господи свого старшини. Небезпека насувалась. Високо вгорі запалала блискавка і її вогненне дихання торкнулось гордих кучерявих дубів, іскрами посипалось на голови людей, запалило все довкола.
Пожежа вирувала. Велика вогненна лавина сунула на оселі, жадаючи спалити все. Але люди не хотіли вмирати, тому з сокирами і мечами в руках вступили в боротьбу за життя.
Падали додолу зрубані дерева. Ніхто не рахував жертв. Боротьба тривала довго, та на допомогу прийшла сама природа - невдовзі почалась злива і вогонь згасав. Важко дихаючи та скорботно зітхаючи, він помирав біля ніг людей.
Лихо, зім’яте силою, дружбою і сміливістю людей, залишило поселення. Настав ранок - світлий, лагідний, як ніколи раніше. Сонячні промені пробивались навипередки, щоб зігріти відважних життєлюбів.
Після цього люди з гордістю назвали себе лісівчанами, а поселення - Лісівкою. Вони поклялись назавжди лишитись на цій землі. Жили мирно, багато працювали і берегли відвойоване мужністю своєю життя.
Справді, по обидва боки поселення був Андрушівський ліс, і село було, наче в лісі. Від цього пішла і назва цього поселення - Лісівка. В поселенні проживали і українці, і поляки, тому село мало дві назви: Лісівка (українське) і Лясівка (польське).
Селе розташоване на берегах річки Гандзі, притоки Гуйви в південно-східній частині Житомирської області. Від Андрушівки віддалене на 3 км, а від обласного центру - на 50 км.
В XVІІ ст. село належало польським панам. В 1793 році Лісівка відійшла до складу Російської імперії і належала Волинській губернії Андрушівського повіту.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Історія села Лебединці Андрушівського району Житомирської області
Село Лебединці, від дня свого заснування, тепер стоїть на третьому місці. Перше населення було біля хутора. Там була долина, яка називалася "Криничка". Від цього хутора, попід вчорайшанським лісом, йшла дорога на Паволоч і називалася вона Бердичівським шляхом (в народі "Чумацьким Шляхом"). А біля цього шляху було озеро, яке називалось "безодня".
Струмок, біля якого розмістилося теперішнє населення починається на лебединських полях з болота, яке називалося "Святим озером". Біля цього озера одне з урочищ, на схід від села, називається "Церковним", або по народному "хрести".
На це поле перемістилися люди, які залишилися живими після знищення татарами першого поселення, яке називали "хуторище". В урочищі "церковище" знаходяться кам'яні хрести, закопані в землю, щоб не заважали обробітку землі. Однтм з яких, із слов'янським написом 1666 року, залишився на поверхні землі до 1941 року. За легендою, давнє село і церква теж були спалені татарами, а люди розігнані, побиті або забрані в полон. Це село називалося "Хрести".
Вверх від нього, до Бровок, є поле, що називається "могили". За легендою на цьому полі був великий бій і є старі могили.
Третє село, була ферма Городецького пана. На цій фермі було поселено 5 сімей кріпаків. Жили вони в п'яти хатах, біля великого ставка. За легендою ці сім'ї пан виграв в карти у свого знайомого із Лебедина, що на Сумщині. Ще одна легенда оповідає, що в ставках, біля панського будинку, були красиві чорні лебеді, яких розводили і доглядали кріпаки.
Село розташоване на берегах річки Нетечі. В 1741 р. в Лебединцях було 40 дворів, а в 1863 році було 974 жителів. Землі мав панський маєток 2662 десятини. У XVIII столітті село належало до обширних володінь пана Любомирського, а на початку XIX столітті пану Олещинському.
Церква Свято-Богословська, дерев'яна. Вона згадується у візиті за 1741 р. та 1746 р. Побудована в 1736 році. Стояла вона неподалік церкви, яка була побудована в 1787 році, і стояла до середини XIX століття. Теж була дерев'яна. Згоріла 31 липня 1856 року. На цьому місці була закладена кам'яна церква. Вона була відкрита 7 жовтня 1861 року.
Село Лебединці розташоване за 14 км, на південний схід, від районного центру та за 9 км від залізничної станції "Бровки".
В 1972 році в селі було нараховано 441 двір, де проживало 1350 чоловік. Перші писемні згадки про село відносяться до 1683 року.
Під час Великої Вітчизняної війни комсомольцями села була створена підпільна організація, яка згодом стала диверсійною групою загону ім.Чапаєва. В одній з операцій загинули комсомольці: Ю.А. Шлапак, В.І. Гагич, І.С. Гагич та А.Т. Перець.
У лебединецькому лісі збереглася партизанська землянка того часу. Після війни, біля неї встановлено пам'ятний знак.
Уродженцями села є заслужений художник РРФСР В.С. Рогаль, заслужена артистка УРСР О.П. Павловські, кандидат сільськогосподарських наук Є.П. Шут, А.А. Зелінський, А.В. Кошмак.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Струмок, біля якого розмістилося теперішнє населення починається на лебединських полях з болота, яке називалося "Святим озером". Біля цього озера одне з урочищ, на схід від села, називається "Церковним", або по народному "хрести".
На це поле перемістилися люди, які залишилися живими після знищення татарами першого поселення, яке називали "хуторище". В урочищі "церковище" знаходяться кам'яні хрести, закопані в землю, щоб не заважали обробітку землі. Однтм з яких, із слов'янським написом 1666 року, залишився на поверхні землі до 1941 року. За легендою, давнє село і церква теж були спалені татарами, а люди розігнані, побиті або забрані в полон. Це село називалося "Хрести".
Вверх від нього, до Бровок, є поле, що називається "могили". За легендою на цьому полі був великий бій і є старі могили.
Третє село, була ферма Городецького пана. На цій фермі було поселено 5 сімей кріпаків. Жили вони в п'яти хатах, біля великого ставка. За легендою ці сім'ї пан виграв в карти у свого знайомого із Лебедина, що на Сумщині. Ще одна легенда оповідає, що в ставках, біля панського будинку, були красиві чорні лебеді, яких розводили і доглядали кріпаки.
Село розташоване на берегах річки Нетечі. В 1741 р. в Лебединцях було 40 дворів, а в 1863 році було 974 жителів. Землі мав панський маєток 2662 десятини. У XVIII столітті село належало до обширних володінь пана Любомирського, а на початку XIX столітті пану Олещинському.
Церква Свято-Богословська, дерев'яна. Вона згадується у візиті за 1741 р. та 1746 р. Побудована в 1736 році. Стояла вона неподалік церкви, яка була побудована в 1787 році, і стояла до середини XIX століття. Теж була дерев'яна. Згоріла 31 липня 1856 року. На цьому місці була закладена кам'яна церква. Вона була відкрита 7 жовтня 1861 року.
Село Лебединці розташоване за 14 км, на південний схід, від районного центру та за 9 км від залізничної станції "Бровки".
В 1972 році в селі було нараховано 441 двір, де проживало 1350 чоловік. Перші писемні згадки про село відносяться до 1683 року.
Під час Великої Вітчизняної війни комсомольцями села була створена підпільна організація, яка згодом стала диверсійною групою загону ім.Чапаєва. В одній з операцій загинули комсомольці: Ю.А. Шлапак, В.І. Гагич, І.С. Гагич та А.Т. Перець.
У лебединецькому лісі збереглася партизанська землянка того часу. Після війни, біля неї встановлено пам'ятний знак.
Уродженцями села є заслужений художник РРФСР В.С. Рогаль, заслужена артистка УРСР О.П. Павловські, кандидат сільськогосподарських наук Є.П. Шут, А.А. Зелінський, А.В. Кошмак.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Історія села Зарубинці Андрушівського району Житомирської області
Кажуть, що на землях, де нині розташоване село, жив заможний селянин Заруба. Він був добрим господарем і допомагав односельчанам. Після його смерті село почали називати Зарубинці. 2. Розповідають, що це діялось ще дуже давно, коли люди жили ще племенами. У дрімучих лісах поселились сміливі, волелюбні люди. Серед них був веселий, вмілий і вродливий юнак-мисливець, якого поважала вся громада. Кохав юнак дівчину із свого ж племені, але таємно любились вони, бо батько заборонив синові кохатися. Не раз батько попереджав про це сина: - Не смій волочитися за дівкою. Запам’ятай, що для тебе головне - мисливство. А як не послухаєш, то відрубаю твою голову своєю ж рукою. Але не послухав юнак батька, бо в серці юнака була така палка любов до дівчини, що не могла її згасити ніяка сила. Наступного попередження не було. Коли батько побачив сина з коханою дівчиною в парі, то не стримав своєї люті. Він зарубав сина сокирою, з якою ходив на полювання. Мертвим звалився син до батькових ніг. Після цієї пригоди люди племені залишили поселення і завжди з острахом обминали це місце - місце вбивства сина батьком. Поселилися люди недалеко від цього місця - за широким і високим валом. Згодом виросло нове поселення і назвали його Зарубинцями. Ця назва села залишилась й до наших днів. Село Зарубинці розташоване за 9 км на північний схід від районного центру та за 12 км від залізничної станції Яроповичі. Село відоме з 1602 року. До 1923 року с. Зарубинці входило в склад Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині ХІХ ст. це село (разом з с. Тарасівкою) належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського. Мало село (разом з с. Тарасівкою) 3206 десятин землі. У 2-й половині ХІХ ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В селі діяло 8 вітрякових млинів, 2 кузні, було 3 крамниці і церковнопарафіяльна школа. Про Свято-Покровську Зарубинецьку церкву у візиті за 1746 рік пишеться: «...вона закладена по звичайному дозволу, ще не закінчена, покрита соломою, нема дзвіниці...» Ця церква була відновлена на місці більш древньої. В кінці 70-х років ХІХ ст. була побудована Покровська дерев’яна церква, яка є й тепер (Після кількох ремонтів). До революції їй належало 48 десятин землі. В 1900 році в селі було 1582 жителі, які жили в 238 дворах (будинках), а в 1941 році було 1885 жителів і вже 454 двори.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
суббота, 29 ноября 2003 г.
Походження сіл Стара Котельня та Старосілля Андрушівського району
Історія землі, на якій ми живемо, сягає сивої давнини, початки її згубились десь у глибині тисячоліть. Про це говорять самі назви: Старосілля, Стара Котельня. Підтвердженням цього є старі крем’яні рубила і наконечники до списів та стріл, які є в колекції мого батька. Тримаючи їх у руках, я намагаюсь уявити того далекого-предалекого мого предка, що жив на цій землі сотні, а, можливо, й тисячі років тому. В такі часи мені здається, що і через тисячоліття я відчуваю тепло його рук, яке зберіг цей камінь. І тоді у мене виникають питання: «За яких умов зламався кінчик у наконечнику? Можливо, у двобої з ворогом, чи звіриною? І хто вийшов переможцем?». А як легко і навіть приємно тримати в руках рубило. Здається, що воно є продовженням твоєї руки. Хоча на перший погляд - кусок каменю і все. Більшість з нас пройде повз нього - навіть і не гляне. І ось я вирішив підняти цей камінь і через нього поглянути на далеке і близьке минуле землі, на якій я народився, дізнатися, що ховається за старовинними назвами окремих територій, місць, вулиць. На крилах стародавніх переказів, легенд і просто цікавих свідчень, які мені вдалося почути від жителів нашого села, поєднуючи це все із сьогоденням, заповнюючи «білі плями» своїми здогадками і домислами, я порину в далеке-далеке минуле нашого краю... Спершу на цій території мільйони років тому було море, а, можливо, й океан. В цьому я впевнений, бо сам був присутній при тому, коли на городі, який знаходиться на високому березі Гуйви, батько викопав камінь з відбитком панцира молюска. І я тримав його в руках. Мені важко уявити, до якої давнини я торкнувся рукою... І лише потім, мільйони років потому, з’явилася твердь земна. І я зрозумів, що людське життя і взагалі життя є не більше, ніж свіжим мохом на предвічнім камені геологічних формацій землі, а самі простори нинішніх суходолів - явище порівняно дуже недавнє. Старосілля - село, що розкинулося на правому (північному) березі Гуйви. Сама назва говорить про те, що з давніх-давен тут селилися люди. Це доводять вироби з кременю, знайдені на території села. По характеру цих знахідок - це не просто камінь, а камінь, оброблений людською рукою, в т. ч. мікроліт - можна зробити висновок про те, що на цій території люди жили вже в епоху мезоліту - 10-11 тисяч років тому (ІХ-УПІ ст. до н.е.). Мезоліт характеризується тим, що остаточно відступив льодовик, змінився рослинний і тваринний світ і встановилися умови, близькі до сучасних. Відбулися зміни і в господарстві: людина винайшла лук та стріли - відповідно змінився і характер крем’яних знарядь: їх робили дуже дрібними - «мікролітами» - наконечники списів, стріл, гарпунів. Чому село розташоване лише на правому (північному) березі Гуйви, адже лівий (південний) нічим не відрізняється? Вчені вважають, що прабатьківщиною слов’ян є лісова і лісостепова смуга. На південь від цієї зони, у степову зону, людність вклинювалася лише островами. Заселення південних земель не мало постійного характеру, а змінювалось залежно від зовнішніх обставин: якщо степи були вільні від степових орд, коли ж напір степовиків ставав нагальнішим, населення відступало на північ. На мою думку, річка Гуйва була тим природнім бар’єром, який в нашій місцевості ділив північ і південь, ліс і степ. Дійсно, декілька кілометрів на північ від Гуйви починаються ліси, а території по південному березі річки ще й досі називаються Степом. Стара Котельня. Це одне з найзагадковіших питань, над яким я хоч трохи спробую підняти завісу, адже Котельня належить до числа найдавніших населених пунктів України. Під назвами Котельний, Котельниця, Котельня місто дев’ять разів згадується у літописах 1143-1169 років. У Київському літописі під 1143 р. описана велика буря, від якої постраждав град Котельнич: «У той же рік була така велика буря, якої ото не було ніколи. Навколо города Котельниці рознесла і доми, і майно, і комори, і хліб із стодол. А спроста сказати - наче рать узяла і не зосталося в коморах нічого. А деякі знаходили лати в болоті, занесені бурею». Котельниця згадується в літописі і в 1147 році, як володіння київського князя Святослава Володимировича. 1159 року згадується Котельниця в зв’язку з грабунком половців, 1162 року Котельниця згадується як місце, де з’єднались до походу війська галицького князя Мстислава і київського Рюрика Ростиславовича.
Котельня також згадується у „Літописі Павла Граб’янки»: року 1160 ... Мова йде про бої польського війська в союзі з татарами проти козацьких військ під проводом Юрія Хмельницького і російських військ під командуванням Шереметьєва в районі Чуднова і Слободищ: „А ще за кілька тижнів і хліб вийшов (у війська Шереметьєва), оскільки він, виходячи з Котельні, наказав знищити усі кінські та людські запаси, собі на шкоду». Є згадка про Котельню і в „Літописі Самійла Величка». „1655 рік, татари почали пустошити Поділля. Отож, запобігаючи цьому лиху, Хмельницький зараз-таки направив доброго вояка, браславського полковника Богуна з десятьма тисячами свіжого доброго козацького війська проти татарських загонів, що пороз’їжджалися по Україні збирати ясир... Ці загони поверталися поодинці зі своїми здобичами й користями від Чуднова, Котельні, Кодні, Корнина та інших дальших тамтешніх місць ... Вони несподівано потрапили в Богунові сіті». На території сучасного села люди жили ще в ІІ-УІ ст. н. е., про що свідчать виявлені залишки поселення черняхівської культури. Поблизу села й досі збереглися рештки великого давньоруського могильника, в якому розкопано п’ять курганів. Ось яку цікаву історію про той могильник, пов’язуючи її із сьогоденням, розповів мені житель нашого села Микола Йосипович Пустовіт. Колись давно, ще в 50-ті роки минулого століття, він почув її від свого товариша, з яким служив в армії в Умані. Я думаю, що той товариш був істориком і тримав в руках літопис, в якому Котельня згадується під 1162 роком як місце, де з’єдналися руські війська для походу на половців. За його словами це було так. Після чергового спустошливого набігу половців один з князів вирішив відомстити і пішов на них походом. Спершу все було ніби нічого: взяли гарну здобич, полонених і повернули додому. Але рештки степовиків об’єднались чи покликали когось на допомогу і таки догнали руську дружину. І догнали її якраз в наших місцях. Виходячи із ситуації, що склалася, руським воїнам довелося кинути здобич і стратити полонених. Самі ж вони «залягли» в очеретах, в болотах - в умовах такої місцевості степовики - не воїни. Разом з тим вони послали гінців до київського князя по допомогу. Через деякий час допомога наспіла і, об’єднавшись, наші предки завдали поразки своїм ворогам. А після бою поховали і своїх, і ворогів за власним обрядом - насипавши кургани, а, можливо, над ворогами курганів і не насипали. І всі біди, що трапляються на автотрасі на відрізку від Іванкова до Волиці, Микола Йосипович пов’язує з тим, що на цій ділянці вона проходить якраз через той давньоруський могильник. Як відгомін тих часів, у нашій сімейній колекції зберігаються залізні вістря від стріл та списів. Стара Котельня... Чому «Стара» зрозуміло. У давнину місто не раз зазнавало спустошливих нападів кочівників. Як уже згадувалось, у 1159 році місто зруйнували половці, а в 1241 році - монголо-татари. Але щоразу воно, як легендарний Фенікс, відроджувалося з попелу. І ось одного разу частина уцілілих жителів оселилась на новому місці, а частина залишилася на старому. А, можливо, поділ стався у більш пізні часи від перенаселення території, а, можливо, від якихось непорозумінь у самій громаді. Пояснити походження слова Котельнич чи Котельниця набагато важче. Хоча цілком очевидно, що коренем цього слова є «котел», а суфікси -ич-, -иць- говорять про опосередковану приналежність до чогось чи до когось. Наприклад, у словах Іванич, Іваниця ці суфікси вказують на те, що це діти Івана, у словах «пустельник», «пустельниця» вони ж указують на приналежність когось чи чогось до певної місцевості. Отож ми можемо припустити, що: 1. Назва Котельнич, Котельниця походить від своєрідного «котла», утвореного природою: чи то вигин ріки, чи нагромадження скель, чи улоговина на поверхні землі, а, можливо, поєднання цього всього разом. І це місце могло слугувати для оборони від ворогів або там можна було влаштувати пастку для звірини, а, можливо, воно служило для проведення релігійних обрядів.
Майя і Богдан Хоменки,
с. Стара Котельня.
Новини Андрушівщини
Котельня також згадується у „Літописі Павла Граб’янки»: року 1160 ... Мова йде про бої польського війська в союзі з татарами проти козацьких військ під проводом Юрія Хмельницького і російських військ під командуванням Шереметьєва в районі Чуднова і Слободищ: „А ще за кілька тижнів і хліб вийшов (у війська Шереметьєва), оскільки він, виходячи з Котельні, наказав знищити усі кінські та людські запаси, собі на шкоду». Є згадка про Котельню і в „Літописі Самійла Величка». „1655 рік, татари почали пустошити Поділля. Отож, запобігаючи цьому лиху, Хмельницький зараз-таки направив доброго вояка, браславського полковника Богуна з десятьма тисячами свіжого доброго козацького війська проти татарських загонів, що пороз’їжджалися по Україні збирати ясир... Ці загони поверталися поодинці зі своїми здобичами й користями від Чуднова, Котельні, Кодні, Корнина та інших дальших тамтешніх місць ... Вони несподівано потрапили в Богунові сіті». На території сучасного села люди жили ще в ІІ-УІ ст. н. е., про що свідчать виявлені залишки поселення черняхівської культури. Поблизу села й досі збереглися рештки великого давньоруського могильника, в якому розкопано п’ять курганів. Ось яку цікаву історію про той могильник, пов’язуючи її із сьогоденням, розповів мені житель нашого села Микола Йосипович Пустовіт. Колись давно, ще в 50-ті роки минулого століття, він почув її від свого товариша, з яким служив в армії в Умані. Я думаю, що той товариш був істориком і тримав в руках літопис, в якому Котельня згадується під 1162 роком як місце, де з’єдналися руські війська для походу на половців. За його словами це було так. Після чергового спустошливого набігу половців один з князів вирішив відомстити і пішов на них походом. Спершу все було ніби нічого: взяли гарну здобич, полонених і повернули додому. Але рештки степовиків об’єднались чи покликали когось на допомогу і таки догнали руську дружину. І догнали її якраз в наших місцях. Виходячи із ситуації, що склалася, руським воїнам довелося кинути здобич і стратити полонених. Самі ж вони «залягли» в очеретах, в болотах - в умовах такої місцевості степовики - не воїни. Разом з тим вони послали гінців до київського князя по допомогу. Через деякий час допомога наспіла і, об’єднавшись, наші предки завдали поразки своїм ворогам. А після бою поховали і своїх, і ворогів за власним обрядом - насипавши кургани, а, можливо, над ворогами курганів і не насипали. І всі біди, що трапляються на автотрасі на відрізку від Іванкова до Волиці, Микола Йосипович пов’язує з тим, що на цій ділянці вона проходить якраз через той давньоруський могильник. Як відгомін тих часів, у нашій сімейній колекції зберігаються залізні вістря від стріл та списів. Стара Котельня... Чому «Стара» зрозуміло. У давнину місто не раз зазнавало спустошливих нападів кочівників. Як уже згадувалось, у 1159 році місто зруйнували половці, а в 1241 році - монголо-татари. Але щоразу воно, як легендарний Фенікс, відроджувалося з попелу. І ось одного разу частина уцілілих жителів оселилась на новому місці, а частина залишилася на старому. А, можливо, поділ стався у більш пізні часи від перенаселення території, а, можливо, від якихось непорозумінь у самій громаді. Пояснити походження слова Котельнич чи Котельниця набагато важче. Хоча цілком очевидно, що коренем цього слова є «котел», а суфікси -ич-, -иць- говорять про опосередковану приналежність до чогось чи до когось. Наприклад, у словах Іванич, Іваниця ці суфікси вказують на те, що це діти Івана, у словах «пустельник», «пустельниця» вони ж указують на приналежність когось чи чогось до певної місцевості. Отож ми можемо припустити, що: 1. Назва Котельнич, Котельниця походить від своєрідного «котла», утвореного природою: чи то вигин ріки, чи нагромадження скель, чи улоговина на поверхні землі, а, можливо, поєднання цього всього разом. І це місце могло слугувати для оборони від ворогів або там можна було влаштувати пастку для звірини, а, можливо, воно служило для проведення релігійних обрядів.
Майя і Богдан Хоменки,
с. Стара Котельня.
Новини Андрушівщини
Подписаться на:
Сообщения (Atom)