В Андрушевском районе недалеко от центра, расположено живописное село Бровки Первые. В этой местности пока еще можно полюбоваться старинной усадьбой Рыльского. Развалины, к сожалению другого слова, не подберешь, все еще несут в себе вид былой славы и если бы, не «старания» людей над этой усадьбой не имела бы силу даже многовековая природа.
Территория, на которой расположен исторического значения дом давно не напоминает парк, скорее полу-лесье из-за которого даже уже и усадьбы полностью не разглядишь. И если не предпринять действий по спасению усадьбы то через пару лет Житомирская область довольно таки красивое здание со своей историей и легендами, одна из которых настолько невероятна, что даже те, кто ее рассказывает, сомневаются в достоверности.
В революционные времена восставший народный класс безжалостно уничтожал практически все, что принадлежало помещикам. И не миновать бы такой судьбы и поместью Рыльского, если бы сам хозяин не попросил местных представителей революционной власти в 1917 году не разрушать дом, а сделать из него школу. После такого разговора, а он проходил на крыльце усадьбы, по дошедшей до наших дней информации очевидцев хозяин вошел в дом и исчез. Местные старожилы предполагают, что в доме был подземный тоннель, через который помещик и скрылся, но, ни тоннеля, ни помещика так обнаружить и не удалось.
Второй не мнение интересной легендой (кстати, не такой уж и древней) является рассказ о том, как в село приехала женщина, называя себя наследницей помещика, долго расхаживала по парку с какой-то картой, а ночью пригнав спец-технику, что-то искали в озере. По слухам сельчан ее интересовала карета с золотом. Нашли они ее или нет, но утром ее и рабочих уже не было.
Показаны сообщения с ярлыком історія Жерделі Андрушівського району. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком історія Жерделі Андрушівського району. Показать все сообщения
понедельник, 2 февраля 2015 г.
среда, 4 июля 2012 г.
Історія села Великі Мошківці
Село Великі Мошківці вперше згадується в акті від 1593 року під назвою Озеранського селища в інвентарі маєтків, які належали панам Євстафію, Юрію, Петру і Олександру Тишкевичам-Логайським, і знаходилося в Житомирському повіті Київського воєводства. В акті також наводиться перелік селян і міщан цього селища, а також їх повинності. Зміна назви села пояснюється тим, що в цьому спустошеному селищі засноване нове посеення шляхтичем Мошковським, який назвав це поселення своїм іменем (по прізвищу) - Мошківці. Пізніше, в акті від 1736 року, з липня, це поселення згадується вже під назвою Мошкове. У середині XVIII ст. селом володів Феліціан Бержинський, від якого воно перейшло до Ігнатія та Анни Бержинських-Вилежинських. У XIX ст. воно належало Житомирському підкоморію Івану Моргульцю, аз 1841 року - його дочці Терезі Головінській; з 1846 -Тадеушу Рудницькому. У 1872 році село придбав Микола Терещенко.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці дерев'яна, побудована в 1744 році на кошти поміщика Бержинського, а в 1854 році відремонтована за кошти прихожан і поміщика Рудницького. Пізніше на її місці споруджено храм. Але при радянській владі у 1938 році він був зруйнований.
Народне училище відкрите в 1873 році великим землевласником, дійсним штатним радником Федором Артємем Терещенком.
У 1886 році відкрита церковно-парафіяльна школа.
Село В.Мошківці розташоване за 13 км на захід від районного центру та за 18 км від залізничної станції «Кодня».
У 1899 році в селі проживало 1503 жителі в 211 дворах, у 1941 - 1607 жителів у 388 дворах.
Уродженцями В.Мошківець є: педагог, заслужений діяч мистецтв України В.П.Горностай, доктор технічних наук Н.У.Койда, доктор медичних наук А.Н.Гайструк.
Юрій АНДРІЙЧУК
Церква Успіння Пресвятої Богородиці дерев'яна, побудована в 1744 році на кошти поміщика Бержинського, а в 1854 році відремонтована за кошти прихожан і поміщика Рудницького. Пізніше на її місці споруджено храм. Але при радянській владі у 1938 році він був зруйнований.
Народне училище відкрите в 1873 році великим землевласником, дійсним штатним радником Федором Артємем Терещенком.
У 1886 році відкрита церковно-парафіяльна школа.
Село В.Мошківці розташоване за 13 км на захід від районного центру та за 18 км від залізничної станції «Кодня».
У 1899 році в селі проживало 1503 жителі в 211 дворах, у 1941 - 1607 жителів у 388 дворах.
Уродженцями В.Мошківець є: педагог, заслужений діяч мистецтв України В.П.Горностай, доктор технічних наук Н.У.Койда, доктор медичних наук А.Н.Гайструк.
Юрій АНДРІЙЧУК
четверг, 5 апреля 2012 г.
Коротка історія школи в с.Мостове
Село Мостове знаходиться за 20 км від м. Андрушівка. До 1946 року називалося Війтовці. Школа в селі почала діяти в 1912 році.
У Війтовцях до 1917 року діти вчилися в церковно-приходській школі, заснованій в кінці дев’ятнадцятого ст. Відомо, що протягом 1909-1914 рр. в ній учителював Степан Кучер - батько відомого українського письменника Василя Кучера, який народився в Війтовцях. З 1917 по 1922 рік школа в селі не працювала, а навчали грамоти всіх бажаючих у себе вдома вчителі Саченко Іван Семенович та Наконечна Домініка Степанівна. В 1922 році відкрили у Війтовцях семирічну трудову школу. Її першим директором став Древецький Остап Андрійович. Вчителями були Саченко І. С., Наконечна Д. С., Сидорчук П. Д. та інші. Проводили уроки в будинку священика та приміщенні колишньої церковно-приходської школи. Перед війною в неповній семирічній школі навчалося близько 500 дітей. В перші місяці німецької окупації школа ще працювала, було введено закон божий, інші зміни на вимогу нової влади. Незабаром навчання припинилося. Добрим словом сельчани згадують Домініку Степанівну. Це була високоосвічена, надзвичайно обдарована жінка. Після війни вона викладала математику та німецьку мову.
З перших днів визволення села (26-27 грудня 1943 р.) було відновлено навчання в школі. Директором в той час була Сікорська Марія Григорівна. Дітей було багато, вчилися у дві зміни. Пізніше директорами Мостівської школи працювали: Стахівський Леонід Мартинович, Хвостов Андрій Михайлович, Гичко Олена Михайлівна, Яценко Галина Василівна, Миколаєнко Петро Павлович, Олексюк Тамара Дмитрівна, Ільченко Ганна Іванівна, Мушинський Василь Олексійович, Довбня Софія Василівна, Герасимчук Валентина Казимирівна. З 2008 року навчальний заклад очолює Лівандовський Борис Петрович. З вдячністю згадують жителі села вчителів різних років: Андрієнка Юхима Пилиповича, Лісовського Едуарда Дмитровича, Ірину Григорівну, Йосипа Андрійовича Стеценків, Свішевську Клавдію Ананіївну, Хвостову Зінаїду Кузьмівну, Ярмолюк Марію Яківну, Білоніг Таїсію Михайлівну, Скаржинець Павліну Хомівну, Короля Степана Степановича та багато інших. Є серед випускників школи відомі люди: Білоніг Тамара - кібернетик; Білоніг Леонід - генерал-майор, Стеценко Євген - майор, ветеран Великої Вітчизняної війни,); Голоденко Катерина, Присяжнюк Ганна - солісти хору імені Григорія Верьовки та ін. В 1986 році школу розмістили у пристосованому двоповерховому приміщенні. В останню суботу травня громада села святкуватиме 90-річчя нашої школи. Запрошуємо на зустріч із юністю випускників, які закінчили школу в різний час - 30, 35, 40, 45, 50 і більше років тому.
На фото: в цьому приміщенні школа знаходилась до 1986 року
Валентина Рокитенець,
Мостівський сільський голова
Новини Андрушівщини № 14 (9589) 6 квітня 2012 року
У Війтовцях до 1917 року діти вчилися в церковно-приходській школі, заснованій в кінці дев’ятнадцятого ст. Відомо, що протягом 1909-1914 рр. в ній учителював Степан Кучер - батько відомого українського письменника Василя Кучера, який народився в Війтовцях. З 1917 по 1922 рік школа в селі не працювала, а навчали грамоти всіх бажаючих у себе вдома вчителі Саченко Іван Семенович та Наконечна Домініка Степанівна. В 1922 році відкрили у Війтовцях семирічну трудову школу. Її першим директором став Древецький Остап Андрійович. Вчителями були Саченко І. С., Наконечна Д. С., Сидорчук П. Д. та інші. Проводили уроки в будинку священика та приміщенні колишньої церковно-приходської школи. Перед війною в неповній семирічній школі навчалося близько 500 дітей. В перші місяці німецької окупації школа ще працювала, було введено закон божий, інші зміни на вимогу нової влади. Незабаром навчання припинилося. Добрим словом сельчани згадують Домініку Степанівну. Це була високоосвічена, надзвичайно обдарована жінка. Після війни вона викладала математику та німецьку мову.
З перших днів визволення села (26-27 грудня 1943 р.) було відновлено навчання в школі. Директором в той час була Сікорська Марія Григорівна. Дітей було багато, вчилися у дві зміни. Пізніше директорами Мостівської школи працювали: Стахівський Леонід Мартинович, Хвостов Андрій Михайлович, Гичко Олена Михайлівна, Яценко Галина Василівна, Миколаєнко Петро Павлович, Олексюк Тамара Дмитрівна, Ільченко Ганна Іванівна, Мушинський Василь Олексійович, Довбня Софія Василівна, Герасимчук Валентина Казимирівна. З 2008 року навчальний заклад очолює Лівандовський Борис Петрович. З вдячністю згадують жителі села вчителів різних років: Андрієнка Юхима Пилиповича, Лісовського Едуарда Дмитровича, Ірину Григорівну, Йосипа Андрійовича Стеценків, Свішевську Клавдію Ананіївну, Хвостову Зінаїду Кузьмівну, Ярмолюк Марію Яківну, Білоніг Таїсію Михайлівну, Скаржинець Павліну Хомівну, Короля Степана Степановича та багато інших. Є серед випускників школи відомі люди: Білоніг Тамара - кібернетик; Білоніг Леонід - генерал-майор, Стеценко Євген - майор, ветеран Великої Вітчизняної війни,); Голоденко Катерина, Присяжнюк Ганна - солісти хору імені Григорія Верьовки та ін. В 1986 році школу розмістили у пристосованому двоповерховому приміщенні. В останню суботу травня громада села святкуватиме 90-річчя нашої школи. Запрошуємо на зустріч із юністю випускників, які закінчили школу в різний час - 30, 35, 40, 45, 50 і більше років тому.
На фото: в цьому приміщенні школа знаходилась до 1986 року
Валентина Рокитенець,
Мостівський сільський голова
Новини Андрушівщини № 14 (9589) 6 квітня 2012 року
вторник, 24 января 2012 г.
Спогади про війну
Із хвилюванням читаю в нашій районці історичний нарис Й. В. Лоханського «Красна Гірка - остання висота полководця». Дякую йому за такі публікації. Добре, що така небайдужа і творча людина живе в Андрушівці і може, спираючись на історичні факти, розповісти молодим про те, що діялося на теренах району в роки минулої війни. Добре було б такі матеріали збирати в районному музеї. Отож районній держадміністрації, районній та міській радам варто було б подумати над його створенням, поки ще є матеріали, є люди, котрі можуть розповісти багато цінного.
Я також часто згадую про війну, бо якраз на ті вогненні роки випало моє дитинство. Йшов грудень 1943 року. Люди подейкували, що німці знову наступають. Мати хворіла, тому віддала мене старшій сестрі в Радомишль, а сама залишилась в селі Ситняки берегти хату. Сестрин чоловік був на фронті, їй страшнувато було залишатися з двома малолітніми дітьми та й мені йшов лише дев’ятий рік. Вона вирішила їхати в село Заболоть, що за 8 км від Радомишля, до чоловікового брата Якова. Весь день ми збиралися, а на вечір знайшли підводу і повантажили речі. Виїхали за Радомишль. А як їхали колгоспним садком, я придрімав на возі. Коли ж по ньому затарабанили гілки, злякався, думав, що то кулі б’ють по мені. Сплигнув і почав бігти. Добре, що сестра наздогнала і «повиховувала» трохи, аби тримався гурту. Приїхали в Заболоть вночі, а на другий день пішов гамір по селу: чоловіків проводжають на фронт. Ті нашвидку прощалися із сім’ями. Яків теж обняв дружину Оксану, дітей. Вже й колона вишикувалась, а дружина й діти повисли на дужих його плечах, ніби відчували, що прощаються назавжди. Не повернувся Яків з війни. Згадую: бій наближався до села, снаряди розривалися зовсім поряд. А коли наставала тиша і виглядало сонечко, то здавалося, що і війни немає. Налякані люди виходили з бліндажів. Неподалік жив чоловік, що пішов служити німцям, а вдома залишилася дружина з двома дітьми - 13-річним сином Миколою і 15-річною донькою. Стоять вони під хатою, милуються грудневим сонечком. Коли як не рвоне снаряд - мене відкинуло аж в бліндаж. А коли все стихло і розвіявся дим, то побачили, що під хатою стоїть Микола - білий, як стіна, а поруч мертві мати й сестра. Зійшлися жінки, бо чоловіки були на фронті, взяли підводу, замотали тіла в німецьку палатку і завезли на кладовище, аби поховати. Наступного дня з’явилася колона німецьких танків з чорними хрестами. Село зайняли фашисти. В нас була гарна хата, тому в ній розмістився німецький офіцер з денщиком. Вони поселилися у світлиці, а ми тіснилися в прихожій. З харчами було скупо, то, бувало, щось тихцем потягну в денщика, коли той обідає, бо ж їсти хочеться. Не знаю, чи помічав він, але не проганяв. Одного разу, коли всі ми тільки повлягалися на підлозі, встеленій соломою, до хати увірвався власовець, почав кричати, що постріляє всіх більшовиків. Денщик вихопив у нього гвинтівку, потім і пістолет, а самого зі злістю випхав з хати. До ранку вже було не до сну. Якось чую, звучить музика з німецького радіоприймача і б’ють Кремлівські куранти. Це мене навіть здивувало. Не знаю, чи був денщик комуністом, чи просто доброю людиною, але до нас він ставився по-людськи. Не всі і серед них були фашистами. Ми, діти, і у війну були багаті на витівки. Одного дня вирішили податися за село, щоб побачити, що там робиться. Коли добралися до ліска, що ріс недалеко від села, аж жахнулися - там лежало багато побитих коней і тіла наших бійців, своїх німці забрали. Хоч і страшно було, але назбирали патронів, кинули їх в окоп, туди зіпхнули солом’яні кулі. Один із хлопців дістав кресало і запалив солому. Відбігли за метрів сто і чекаємо, коли гахне. Як раптом біля ліска на дорозі з’явилися озброєні німці. Вони залягли і почали стріляти. Кулі свистять, а ми повземо канавою, що є сили, доповзли до хати і мерщій в окопи. Сидимо, як миші. Всі замурзані, але задоволені, що налякали фріців. Бої наближалися до села. Одного разу всіх розбудив страшенний гул. Здавалося, земля розкололася навпіл. І хоч надворі була ніч, але стало видно, як удень. Дорослі казали, що то б’ють катюші. Вранці побачили на полі багато наших солдатів, одягнених в білі кожухи, озброєних автоматами, в село увійшли танки з червоними зірками. Всі повибігали з хат, радо вітали визволителів. Коли ми підводою добиралися до Радомишля і їхали біля ліска, то побачили кілька підвід та жінок, які звозили тіла вбитих бійців. В жіночих очах стояли сльози, бо і їх чоловіки, батьки, сини теж були на фронтах. Скільки життів забрала проклята війна, скільки доль людських скалічила. Вчився я в Радомишльській школі № 2. Ми, учні, доглядали в скверику 6 могил, де були захоронені офіцери, котрі загинули в боях за Радомишль, який 4 рази переходив з рук в руки. Серед них був і Герой Радянського Союзу капітан Батурін. Відтоді минуло кілька десятиліть, роки стерли з пам’яті чимало дат, подій, але ті, що були пов’язані з війною, живуть в ній і досі.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці
Я також часто згадую про війну, бо якраз на ті вогненні роки випало моє дитинство. Йшов грудень 1943 року. Люди подейкували, що німці знову наступають. Мати хворіла, тому віддала мене старшій сестрі в Радомишль, а сама залишилась в селі Ситняки берегти хату. Сестрин чоловік був на фронті, їй страшнувато було залишатися з двома малолітніми дітьми та й мені йшов лише дев’ятий рік. Вона вирішила їхати в село Заболоть, що за 8 км від Радомишля, до чоловікового брата Якова. Весь день ми збиралися, а на вечір знайшли підводу і повантажили речі. Виїхали за Радомишль. А як їхали колгоспним садком, я придрімав на возі. Коли ж по ньому затарабанили гілки, злякався, думав, що то кулі б’ють по мені. Сплигнув і почав бігти. Добре, що сестра наздогнала і «повиховувала» трохи, аби тримався гурту. Приїхали в Заболоть вночі, а на другий день пішов гамір по селу: чоловіків проводжають на фронт. Ті нашвидку прощалися із сім’ями. Яків теж обняв дружину Оксану, дітей. Вже й колона вишикувалась, а дружина й діти повисли на дужих його плечах, ніби відчували, що прощаються назавжди. Не повернувся Яків з війни. Згадую: бій наближався до села, снаряди розривалися зовсім поряд. А коли наставала тиша і виглядало сонечко, то здавалося, що і війни немає. Налякані люди виходили з бліндажів. Неподалік жив чоловік, що пішов служити німцям, а вдома залишилася дружина з двома дітьми - 13-річним сином Миколою і 15-річною донькою. Стоять вони під хатою, милуються грудневим сонечком. Коли як не рвоне снаряд - мене відкинуло аж в бліндаж. А коли все стихло і розвіявся дим, то побачили, що під хатою стоїть Микола - білий, як стіна, а поруч мертві мати й сестра. Зійшлися жінки, бо чоловіки були на фронті, взяли підводу, замотали тіла в німецьку палатку і завезли на кладовище, аби поховати. Наступного дня з’явилася колона німецьких танків з чорними хрестами. Село зайняли фашисти. В нас була гарна хата, тому в ній розмістився німецький офіцер з денщиком. Вони поселилися у світлиці, а ми тіснилися в прихожій. З харчами було скупо, то, бувало, щось тихцем потягну в денщика, коли той обідає, бо ж їсти хочеться. Не знаю, чи помічав він, але не проганяв. Одного разу, коли всі ми тільки повлягалися на підлозі, встеленій соломою, до хати увірвався власовець, почав кричати, що постріляє всіх більшовиків. Денщик вихопив у нього гвинтівку, потім і пістолет, а самого зі злістю випхав з хати. До ранку вже було не до сну. Якось чую, звучить музика з німецького радіоприймача і б’ють Кремлівські куранти. Це мене навіть здивувало. Не знаю, чи був денщик комуністом, чи просто доброю людиною, але до нас він ставився по-людськи. Не всі і серед них були фашистами. Ми, діти, і у війну були багаті на витівки. Одного дня вирішили податися за село, щоб побачити, що там робиться. Коли добралися до ліска, що ріс недалеко від села, аж жахнулися - там лежало багато побитих коней і тіла наших бійців, своїх німці забрали. Хоч і страшно було, але назбирали патронів, кинули їх в окоп, туди зіпхнули солом’яні кулі. Один із хлопців дістав кресало і запалив солому. Відбігли за метрів сто і чекаємо, коли гахне. Як раптом біля ліска на дорозі з’явилися озброєні німці. Вони залягли і почали стріляти. Кулі свистять, а ми повземо канавою, що є сили, доповзли до хати і мерщій в окопи. Сидимо, як миші. Всі замурзані, але задоволені, що налякали фріців. Бої наближалися до села. Одного разу всіх розбудив страшенний гул. Здавалося, земля розкололася навпіл. І хоч надворі була ніч, але стало видно, як удень. Дорослі казали, що то б’ють катюші. Вранці побачили на полі багато наших солдатів, одягнених в білі кожухи, озброєних автоматами, в село увійшли танки з червоними зірками. Всі повибігали з хат, радо вітали визволителів. Коли ми підводою добиралися до Радомишля і їхали біля ліска, то побачили кілька підвід та жінок, які звозили тіла вбитих бійців. В жіночих очах стояли сльози, бо і їх чоловіки, батьки, сини теж були на фронтах. Скільки життів забрала проклята війна, скільки доль людських скалічила. Вчився я в Радомишльській школі № 2. Ми, учні, доглядали в скверику 6 могил, де були захоронені офіцери, котрі загинули в боях за Радомишль, який 4 рази переходив з рук в руки. Серед них був і Герой Радянського Союзу капітан Батурін. Відтоді минуло кілька десятиліть, роки стерли з пам’яті чимало дат, подій, але ті, що були пов’язані з війною, живуть в ній і досі.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці
пятница, 20 января 2012 г.
Ми несли сонце нового дня
Спогади ветерана.
В січні 1945 року наш полк зайняв рубежі за Віслою, на південь від Варшави. Мене, молодого бійця, викликали в штаб батальйону і вручили комсомольський квиток. Після урочистої частини начальник політвідділу розповів про ті завдання, які стоять перед нами, радянськими бійцями, по визволенню польської землі.
Через день наші війська розпочали наступ по всьому фронту. При підтримці артилерії пішли на штурм дуже укріпленого переднього краю оборони ворога. Це був мій перший бій, в який я пішов комсомольцем. Битва була запеклою. Багато наших бійців-кулеметників загинуло. Друга ворожа траншея декілька разів переходила з рук в руки. Загинув командир батальйону. Настав критичний момент. Тоді помічник командира взводу, старшина Абакаров, взяв командування батальйоном на себе. Він підвівся з укриття і повів бійців в атаку. Ми одразу ж оволоділи не лише другою, а й третьою траншеєю противника. Увірвались в польське село, назви якого, на жаль, не пам’ятаю. Залякані фашистами люди, дізнавшись, що прийшли їх визволителі - радянські воїни - почали виходити нам назустріч, залишаючи свої сховища. Вони радо вітали нас. Вперше за довгі роки страждань на їх обличчях з’явилися посмішки. За три тижні, ведучи постійні бої, ми звільнили майже всю територію Польщі. І скрізь: в містах Сохачев, Кутно, Гнєзно, Лович, Коло та інших - нас зустрічали як братів-визволителів, допомагали, хто чим міг. Це була справжня інтернаціональна дружба двох народів. Досі пам’ятаю теплі потиски рук вдячних поляків. Адже ми їм несли сонце нового дня. В кінці січня наша частина форсувала Одер. Шлях тепер лежав на Берлін. Та якими кровопролитними були останні бої перед Перемогою. У складі 1054 полку 5-ї Ударної армії 1-го Білоруського фронту з 16 квітня по 2 травня 1945-го ми подолали з боями 70-кілометрову відстань від Кюстрінського плацдарму до Берліна. Кожен метр давався з великими втратами товаришів по зброї. Із 57 бійців і командирів нашої роти Перемогу зустріли тільки четверо. 2 травня нашій радості не було меж - над імперською канцелярією, гестапо, Брандербурзькими ворітьми, рейхстагом переможно майоріли наші червоні прапори. На стінах останнього ми з товаришами залишили і свій підпис: "Ми - з Житомира!”.
Станіслав ГРЕЧКІВСЬКИЙ,
м. Андрушівка
В січні 1945 року наш полк зайняв рубежі за Віслою, на південь від Варшави. Мене, молодого бійця, викликали в штаб батальйону і вручили комсомольський квиток. Після урочистої частини начальник політвідділу розповів про ті завдання, які стоять перед нами, радянськими бійцями, по визволенню польської землі.
Через день наші війська розпочали наступ по всьому фронту. При підтримці артилерії пішли на штурм дуже укріпленого переднього краю оборони ворога. Це був мій перший бій, в який я пішов комсомольцем. Битва була запеклою. Багато наших бійців-кулеметників загинуло. Друга ворожа траншея декілька разів переходила з рук в руки. Загинув командир батальйону. Настав критичний момент. Тоді помічник командира взводу, старшина Абакаров, взяв командування батальйоном на себе. Він підвівся з укриття і повів бійців в атаку. Ми одразу ж оволоділи не лише другою, а й третьою траншеєю противника. Увірвались в польське село, назви якого, на жаль, не пам’ятаю. Залякані фашистами люди, дізнавшись, що прийшли їх визволителі - радянські воїни - почали виходити нам назустріч, залишаючи свої сховища. Вони радо вітали нас. Вперше за довгі роки страждань на їх обличчях з’явилися посмішки. За три тижні, ведучи постійні бої, ми звільнили майже всю територію Польщі. І скрізь: в містах Сохачев, Кутно, Гнєзно, Лович, Коло та інших - нас зустрічали як братів-визволителів, допомагали, хто чим міг. Це була справжня інтернаціональна дружба двох народів. Досі пам’ятаю теплі потиски рук вдячних поляків. Адже ми їм несли сонце нового дня. В кінці січня наша частина форсувала Одер. Шлях тепер лежав на Берлін. Та якими кровопролитними були останні бої перед Перемогою. У складі 1054 полку 5-ї Ударної армії 1-го Білоруського фронту з 16 квітня по 2 травня 1945-го ми подолали з боями 70-кілометрову відстань від Кюстрінського плацдарму до Берліна. Кожен метр давався з великими втратами товаришів по зброї. Із 57 бійців і командирів нашої роти Перемогу зустріли тільки четверо. 2 травня нашій радості не було меж - над імперською канцелярією, гестапо, Брандербурзькими ворітьми, рейхстагом переможно майоріли наші червоні прапори. На стінах останнього ми з товаришами залишили і свій підпис: "Ми - з Житомира!”.
Станіслав ГРЕЧКІВСЬКИЙ,
м. Андрушівка
четверг, 3 июня 2010 г.
Довге відлуння війни
Війна й досі незримо знаходиться серед нас, а, значить, і подвиг людський житиме доти, доки в душах горітиме свіча пам’яті… Вже внуки тих, хто звільняв у Велику Вітчизняну міста й села, брав безіменні висоти, за віком старші, ніж були у той час їх діди.
Скільки їх залишилось солдатами і спить у ранкових росах на своїй і чужій землі.
Правду кажуть, що в кожній українській родині є свій герой. Я розповім вам про одну з таких - сім’ю Кондратюків. Кілька років тому болем свого серця поділилася зі мною шанована в Міньківцях жінка, в минулому вчителька, моя сусідка Віра Іванівна Кондратюк (дівоче прізвище Пилипчук). Розповіла, як з братом шукали могилу свого батька, який загинув на Вінниччині 12 березня 1944 р. Плакали обоє. Я відчула муку її серця. І лише тепер в повній мірі зрозуміла, чому вона завжди так гірко плакала, коли інші та і я, пишаючись своїм батьком, була завжди поруч з ним в День Перемоги на сільському мітингу, турботливо поправляючи ордени і медалі, тримала за руку, аби вгамувати його хвилювання. А її, 45-річний батько спочиває в братській могилі, де покоїться прах 800 солдатів, котрі полягли в бою за село Малий Чернятин Калинівського району, що на Вінниччині. В 1944-му одержала Ганна Пилипчук похоронку. П’ятнадцятирічна Віра була найстаршою в сім’ї, сестрі Марії виповнилося 13, брату Володимиру - 5. Троє дітей, і мати вся зчорніла від горя… Біль втрати не меншав з роками. Пам’ять і почуття обов’язку покликали їх з братом в 1965 р. в дорогу, щоб відшукати могилу батька, вклонитися йому доземно. Взяли із собою чорну звістку, яку мама берегла у скрині і тисячу разів обмила гіркими сльозами, та й поїхали на Вінниччину. Добрі люди порадили зійти з потягу на маленькій станції Жаборинці, що між Козятином і Калинівкою, і прямувати до Малого Чернятина навпрошки полями - так швидше. - Ішли ми з братом протоптаною між пшеницями стежкою, - розповідає жінка. - До цих пір пам’ятаю, як вклонялися нам до ніг хліба, наче дякували чи просили прощення. І уявила я тих 800 солдатів на цьому полі. 800! Може, саме тут скосила їх без пори війна і вони проросли колосками. І сльози самі по собі падали додолу, коли погляд спинявся на польових маках… А коли знайшли в селі братську могилу, то голосила на весь світ від болю, горя, образи: то був горбик землі, порослий бур’янами в молодому березовому скверику. Чи у вас, люди добрі, серця зачерствіли, чи дітей немає, солдати ці за ваше ж село полягли. Навіть поле пам’ятає їх, бо до цих пір цвіте червоно, - приказувала і поклялася, що наступного року приїду знову і все сама приберу, чорнобривців насію, які так любив батько… І поїхала-таки Віра Іванівна з братовою Владиславою. Навели там лад, квітів насіяли, дівчинку місцеву попросили, аби доглядала за ними. А потім добиралася в «гості» до батька зі своїм старшим сином та старенькою матір’ю, яка так просила її взяти з собою, наче відчувала, що скоро залишить цей світ. Збиралась до Івана, наче до храму. А Віра Іванівна хвилювалась за матір, аби ту не вбила людська байдужість. ...Та люди схаменулись. На братській могилі стояв пам’ятник воїну, скрізь був порядок. Сільський голова дорікав, чому не попередили про приїзд, транспорт вислали б до станції. Літа біжать, особливо, коли сивина на скронях. Зібрались на Різдво сини до Віри Іванівни зі своїми сім’ями і вирішили побувати на могилі діда і прадіда Івана. А вона раділа, бо знала, що у свої 82 самотужки туди уже не добереться. Відтоді щомиті готувалася до поїздки, до "зустрічі” з батьком. І ось вранці 9 Травня вона, її три сини, невістка, брат, племінник із сином були у Малому Чернятині. Вийшли з машини, а тут… "Дымилась роща над горою…” і стиснулось серце - його знову торкнулась війна. - Як виросли берези!.. І пам’ятник доглянутий, алея, обсаджена квітами, 16 плит камінних з викарбуваними прізвищами загиблих, і лавочки, скрізь молода травичка… Підійшли до плити, де значиться прізвище рідної людини, поклали за звичаєм на рушнику хліб і гостинці. А я впала на коліна, сльози котилися градом... - розповідає Віра Іванівна. - Був мітинг. Стояли, як соколи, мої хлопці. Уже мій внук вполовину такий за віком, як тоді батько… і плакали. Скупо, по-чоловічому плакали. Тож чи можемо ми сказати тепер, що забули про війну? Звісно, є й серед нас пустоцвіт, але його мало, бо струшують вітри історії, саме життя… Є в цій родині ще одна болюча історія, яка стосується родовідного дерева уже невістки В. І. Кондратюк - вчительки Андрушівської гімназії, котра родом з с. Заліське Тальнівського району, що на Черкащині. Родина її батька Кривенка Івана Федотовича 65 років шукала могилу свого батька, дідуся, прадідуся Федота Микитовича, який з боями дійшов аж до Бухареста, де загинув перед самісінькою Перемогою - 27 квітня 1945 року. І ось коли його сину Івану пішов 81-й рік, а дочкам виповнилося 83 і 85, одна з правнучок Федота Микитовича Тетяна, котра вже 2 роки розшукувала місце поховання прадідуся, через Інтернет, одержала в березні цього року таку дорогу для них звістку від програми «Жди меня»: Ф. М. Кривенко захоронений в окремій могилі на кладовищі в столиці Румунії Бухаресті, надіслали для підтвердження і знімки. Як хотілося батьку Надії Іванівни, рідні вклонитись своєму герою в День Перемоги через 65 років. Але щоб потрапити на чужу землю, в іншу країну потрібно зібрати немало документів. Та вони обов’язково там побувають, бо чекали цього так довго. Але то вже буде інша розповідь, яку ми обов’язково опублікуємо.
Валентина Василюк
Новини Андрушівщини
Скільки їх залишилось солдатами і спить у ранкових росах на своїй і чужій землі.
Правду кажуть, що в кожній українській родині є свій герой. Я розповім вам про одну з таких - сім’ю Кондратюків. Кілька років тому болем свого серця поділилася зі мною шанована в Міньківцях жінка, в минулому вчителька, моя сусідка Віра Іванівна Кондратюк (дівоче прізвище Пилипчук). Розповіла, як з братом шукали могилу свого батька, який загинув на Вінниччині 12 березня 1944 р. Плакали обоє. Я відчула муку її серця. І лише тепер в повній мірі зрозуміла, чому вона завжди так гірко плакала, коли інші та і я, пишаючись своїм батьком, була завжди поруч з ним в День Перемоги на сільському мітингу, турботливо поправляючи ордени і медалі, тримала за руку, аби вгамувати його хвилювання. А її, 45-річний батько спочиває в братській могилі, де покоїться прах 800 солдатів, котрі полягли в бою за село Малий Чернятин Калинівського району, що на Вінниччині. В 1944-му одержала Ганна Пилипчук похоронку. П’ятнадцятирічна Віра була найстаршою в сім’ї, сестрі Марії виповнилося 13, брату Володимиру - 5. Троє дітей, і мати вся зчорніла від горя… Біль втрати не меншав з роками. Пам’ять і почуття обов’язку покликали їх з братом в 1965 р. в дорогу, щоб відшукати могилу батька, вклонитися йому доземно. Взяли із собою чорну звістку, яку мама берегла у скрині і тисячу разів обмила гіркими сльозами, та й поїхали на Вінниччину. Добрі люди порадили зійти з потягу на маленькій станції Жаборинці, що між Козятином і Калинівкою, і прямувати до Малого Чернятина навпрошки полями - так швидше. - Ішли ми з братом протоптаною між пшеницями стежкою, - розповідає жінка. - До цих пір пам’ятаю, як вклонялися нам до ніг хліба, наче дякували чи просили прощення. І уявила я тих 800 солдатів на цьому полі. 800! Може, саме тут скосила їх без пори війна і вони проросли колосками. І сльози самі по собі падали додолу, коли погляд спинявся на польових маках… А коли знайшли в селі братську могилу, то голосила на весь світ від болю, горя, образи: то був горбик землі, порослий бур’янами в молодому березовому скверику. Чи у вас, люди добрі, серця зачерствіли, чи дітей немає, солдати ці за ваше ж село полягли. Навіть поле пам’ятає їх, бо до цих пір цвіте червоно, - приказувала і поклялася, що наступного року приїду знову і все сама приберу, чорнобривців насію, які так любив батько… І поїхала-таки Віра Іванівна з братовою Владиславою. Навели там лад, квітів насіяли, дівчинку місцеву попросили, аби доглядала за ними. А потім добиралася в «гості» до батька зі своїм старшим сином та старенькою матір’ю, яка так просила її взяти з собою, наче відчувала, що скоро залишить цей світ. Збиралась до Івана, наче до храму. А Віра Іванівна хвилювалась за матір, аби ту не вбила людська байдужість. ...Та люди схаменулись. На братській могилі стояв пам’ятник воїну, скрізь був порядок. Сільський голова дорікав, чому не попередили про приїзд, транспорт вислали б до станції. Літа біжать, особливо, коли сивина на скронях. Зібрались на Різдво сини до Віри Іванівни зі своїми сім’ями і вирішили побувати на могилі діда і прадіда Івана. А вона раділа, бо знала, що у свої 82 самотужки туди уже не добереться. Відтоді щомиті готувалася до поїздки, до "зустрічі” з батьком. І ось вранці 9 Травня вона, її три сини, невістка, брат, племінник із сином були у Малому Чернятині. Вийшли з машини, а тут… "Дымилась роща над горою…” і стиснулось серце - його знову торкнулась війна. - Як виросли берези!.. І пам’ятник доглянутий, алея, обсаджена квітами, 16 плит камінних з викарбуваними прізвищами загиблих, і лавочки, скрізь молода травичка… Підійшли до плити, де значиться прізвище рідної людини, поклали за звичаєм на рушнику хліб і гостинці. А я впала на коліна, сльози котилися градом... - розповідає Віра Іванівна. - Був мітинг. Стояли, як соколи, мої хлопці. Уже мій внук вполовину такий за віком, як тоді батько… і плакали. Скупо, по-чоловічому плакали. Тож чи можемо ми сказати тепер, що забули про війну? Звісно, є й серед нас пустоцвіт, але його мало, бо струшують вітри історії, саме життя… Є в цій родині ще одна болюча історія, яка стосується родовідного дерева уже невістки В. І. Кондратюк - вчительки Андрушівської гімназії, котра родом з с. Заліське Тальнівського району, що на Черкащині. Родина її батька Кривенка Івана Федотовича 65 років шукала могилу свого батька, дідуся, прадідуся Федота Микитовича, який з боями дійшов аж до Бухареста, де загинув перед самісінькою Перемогою - 27 квітня 1945 року. І ось коли його сину Івану пішов 81-й рік, а дочкам виповнилося 83 і 85, одна з правнучок Федота Микитовича Тетяна, котра вже 2 роки розшукувала місце поховання прадідуся, через Інтернет, одержала в березні цього року таку дорогу для них звістку від програми «Жди меня»: Ф. М. Кривенко захоронений в окремій могилі на кладовищі в столиці Румунії Бухаресті, надіслали для підтвердження і знімки. Як хотілося батьку Надії Іванівни, рідні вклонитись своєму герою в День Перемоги через 65 років. Але щоб потрапити на чужу землю, в іншу країну потрібно зібрати немало документів. Та вони обов’язково там побувають, бо чекали цього так довго. Але то вже буде інша розповідь, яку ми обов’язково опублікуємо.
Валентина Василюк
Новини Андрушівщини
понедельник, 17 мая 2010 г.
Дорогами війни
У сім’ї Йосипа та Христі Олізарівських з Городищ народилося семеро дітей, п’ятеро померло від хвороб і голоду. Отож як подорослішав Станіслав, батьки поклали на нього всі надії - буде він на обійсті за господаря, приведе невістку і таки продовжиться їх рід.
Аж тут війна. Знову розпач, молиться Христя, щоб минуло лихо її сина. Та хіба ж так буде? Одних на фронт мобілізували наші, інших - в неволю забрали фріци. Між останніх опинився і Стасік, а з ним ще хлопці з Городищ - Микола Наумчук, Петро Гринь, Андрій Задніпрянець та ще Шура Хартник із Зарубинець і Федько Давиденко, який уже був на фронті та втік з полону. У товарняку їх довезли до однієї з шахт м. Ротенберг, поселили в бараці. Їжа - аби не вмерли: 150 грамів хліба і кварта кави на сніданок, в обід - тарілка супу без хліба, ввечері - черпак баланди. Робота була на глибині 700 метрів, добували й навантажували вугілля лежачи, як в норі. «Втекти і за всяку ціну», - пульсувала думка в голові у юнака. Але як? Станіслав поділився намірами із своїми хлопцями (на щастя всі городищенські потрапили в одне місце). Але ввечері того ж дня вартові вистроїли всіх, як на плацу, виштовхали наперед старого поляка і нацькували вівчарку. Собака рвала бідолаху нещадно, а потім через перекладача старший сказав, що так буде з кожним, хто надумає втекти. Невдовзі підневільників перевели на другу шахту - глибшу, де вже стоячи навантажували вугілля у вагонетки. Думка про втечу не залишала Станіслава і він наважився. Друзі його підтримали. Вирішили тікати по двох. Вночі прокопували хід під дротяною загорожею, при наближенні вартового завмирали, а то й загортали підкоп. А все ж вибралися на волю, через поле, городами до переліску, а там чекали, доки всі зберуться. Рідна сторона - на сході. А як зорієнтуватися. Ага, он Велика Ведмедиця - то північ, а схід - праворуч. Втікачі прихопили із собою одяг, трохи хліба, що хто зумів зберегти, і рушили на Батьківщину. Станіслав Йосипович згадує: - Спочатку у всіх страшенно боліли ноги. А потім звикли. Одягнуті ми були по-домашньому, так що підозри особливої не викликали. Старалися більше пройти вночі. Була осінь, тож на городах брали овочі, картоплю, в селах просили їсти у людей. Федір Давиденко як дорогоцінний трофей ніс із собою гармошку, він ще з дому її прихопив. Ми спочатку сердились на нього. Краще б капустину ніс під рукою. На одному городі нас упіймав сторож, забрав, що в кого було, у Феді - гармошку. За неї німець дав йому хлібину і показав нам шлях на ліс. Були й такі, що хотіли здати нас фріцам. Один хазяїн зачинив всіх у погребі, але другого дня відпустив. Хлопці почали відставати, залишалися в наймах на чужій землі, бо не мали сили йти далі. А ми з Шурою Хартником дійшли аж до польського кордону. Поляки - добрі люди. Я назвався по-їхньому Стахом (є в нашому роду польське коріння), може, через те ставилися до мене поблажливіше. Поляки вже були поневолені німцями, співчували нам, на дорогу дали трохи продуктів. Через Віслу нас теж перевіз шпеткий пан, але за це не взяв з нас ні гроша. Як хотілось додому, швидше відчути себе потрібним на рідній землі, як її син-воїн, як захисник. Але поки що із Батьківщиною їх єднало тільки спільне небо, одні на всіх сонце і вітер, що доносив з України відлуння канонад. Відчувалося, що воєнні дії все активніше розгортаються на західних рубежах. За тридцять п’ять днів Станіслав таки добрався до рідного дому, де ним невимовно зраділи батьки і сестра, а сільський староста дався диву: - Де це ти, Стах, узявся, твоє місце не тут. Не йому було знати, скільки пережив хлопець, щоб не втратити Батьківщину і стати потрібним їй у ту злу воєнну пору. Наші війська у 1944-ому вже гнали ворога на захід. Станіслава Олізарівського мобілізували в діючу армію і після місячної навчальної підготовки зарахували у піхотний полк, що дислокувався під Малим Чернятином. Там було перше бойове хрещення, потім - контузія, госпіталь, комісування і переведення у комендантський взвод. - Наш підрозділ охороняв склади боєприпасів військ Першого Українського фронту, ми розвантажували і готували до відправки боєприпаси. Хотілось на фронт, я почував себе придатним до бойової служби. Це підтвердив висновок медичної комісії. Станіслав гордився, що потрапив у моторизовані війська, бо артилерія - не піхота. Знайомими дорогами, які пройшов пішки з німецької неволі, юнак повертався назад на захід, але вже як боєць, захисник, визволитель. Із своєю частиною він утримував Сандомирський плацдарм, форсував річки - Віслу, Одер, Несе, Шпрее. Це ж та сама Вісла, на тому березі якої він ще так недавно стояв зморений, виснажений, ніким і нічим незахищений утікач-підневільник. Далі - похід на Злату Прагу, остаточні і безповоротні бої за визволення Чехословаччини у складі 3-ої артдивізії з резерву Головнокомандуючого, оточення й розгром решток діючих гітлерівських армій. Солдатська честь… Нею дуже дорожить старшина у відставці Станіслав Йосипович Олізарівський, його найдорожче вбрання - піджак з нагородами - орденами і медалями, де кожна - дорога по-своєму, нагадує про бойову юність, про друзів-однополчан. В особистому архіві - подяки від Верховного Головнокомандуючого. Ветеран - цікавий оповідач, раніше його слухали тільки діти, а тепер - і онуки, і правнуки, яким він вдячний за свою забезпечену, не одиноку старість. Живе дідусь зараз в сім’ї онука Юрія - дружину поховав давно. Працелюбний, доброзичливий. На запитання, чого він хоче побажати дорогим йому людям напередодні свята, він сказав: - Миру, любові і добра. - І Вам цього ж,- сказала я прощаючись.
Лідія Наконечна
Новини Андрушівщини
Аж тут війна. Знову розпач, молиться Христя, щоб минуло лихо її сина. Та хіба ж так буде? Одних на фронт мобілізували наші, інших - в неволю забрали фріци. Між останніх опинився і Стасік, а з ним ще хлопці з Городищ - Микола Наумчук, Петро Гринь, Андрій Задніпрянець та ще Шура Хартник із Зарубинець і Федько Давиденко, який уже був на фронті та втік з полону. У товарняку їх довезли до однієї з шахт м. Ротенберг, поселили в бараці. Їжа - аби не вмерли: 150 грамів хліба і кварта кави на сніданок, в обід - тарілка супу без хліба, ввечері - черпак баланди. Робота була на глибині 700 метрів, добували й навантажували вугілля лежачи, як в норі. «Втекти і за всяку ціну», - пульсувала думка в голові у юнака. Але як? Станіслав поділився намірами із своїми хлопцями (на щастя всі городищенські потрапили в одне місце). Але ввечері того ж дня вартові вистроїли всіх, як на плацу, виштовхали наперед старого поляка і нацькували вівчарку. Собака рвала бідолаху нещадно, а потім через перекладача старший сказав, що так буде з кожним, хто надумає втекти. Невдовзі підневільників перевели на другу шахту - глибшу, де вже стоячи навантажували вугілля у вагонетки. Думка про втечу не залишала Станіслава і він наважився. Друзі його підтримали. Вирішили тікати по двох. Вночі прокопували хід під дротяною загорожею, при наближенні вартового завмирали, а то й загортали підкоп. А все ж вибралися на волю, через поле, городами до переліску, а там чекали, доки всі зберуться. Рідна сторона - на сході. А як зорієнтуватися. Ага, он Велика Ведмедиця - то північ, а схід - праворуч. Втікачі прихопили із собою одяг, трохи хліба, що хто зумів зберегти, і рушили на Батьківщину. Станіслав Йосипович згадує: - Спочатку у всіх страшенно боліли ноги. А потім звикли. Одягнуті ми були по-домашньому, так що підозри особливої не викликали. Старалися більше пройти вночі. Була осінь, тож на городах брали овочі, картоплю, в селах просили їсти у людей. Федір Давиденко як дорогоцінний трофей ніс із собою гармошку, він ще з дому її прихопив. Ми спочатку сердились на нього. Краще б капустину ніс під рукою. На одному городі нас упіймав сторож, забрав, що в кого було, у Феді - гармошку. За неї німець дав йому хлібину і показав нам шлях на ліс. Були й такі, що хотіли здати нас фріцам. Один хазяїн зачинив всіх у погребі, але другого дня відпустив. Хлопці почали відставати, залишалися в наймах на чужій землі, бо не мали сили йти далі. А ми з Шурою Хартником дійшли аж до польського кордону. Поляки - добрі люди. Я назвався по-їхньому Стахом (є в нашому роду польське коріння), може, через те ставилися до мене поблажливіше. Поляки вже були поневолені німцями, співчували нам, на дорогу дали трохи продуктів. Через Віслу нас теж перевіз шпеткий пан, але за це не взяв з нас ні гроша. Як хотілось додому, швидше відчути себе потрібним на рідній землі, як її син-воїн, як захисник. Але поки що із Батьківщиною їх єднало тільки спільне небо, одні на всіх сонце і вітер, що доносив з України відлуння канонад. Відчувалося, що воєнні дії все активніше розгортаються на західних рубежах. За тридцять п’ять днів Станіслав таки добрався до рідного дому, де ним невимовно зраділи батьки і сестра, а сільський староста дався диву: - Де це ти, Стах, узявся, твоє місце не тут. Не йому було знати, скільки пережив хлопець, щоб не втратити Батьківщину і стати потрібним їй у ту злу воєнну пору. Наші війська у 1944-ому вже гнали ворога на захід. Станіслава Олізарівського мобілізували в діючу армію і після місячної навчальної підготовки зарахували у піхотний полк, що дислокувався під Малим Чернятином. Там було перше бойове хрещення, потім - контузія, госпіталь, комісування і переведення у комендантський взвод. - Наш підрозділ охороняв склади боєприпасів військ Першого Українського фронту, ми розвантажували і готували до відправки боєприпаси. Хотілось на фронт, я почував себе придатним до бойової служби. Це підтвердив висновок медичної комісії. Станіслав гордився, що потрапив у моторизовані війська, бо артилерія - не піхота. Знайомими дорогами, які пройшов пішки з німецької неволі, юнак повертався назад на захід, але вже як боєць, захисник, визволитель. Із своєю частиною він утримував Сандомирський плацдарм, форсував річки - Віслу, Одер, Несе, Шпрее. Це ж та сама Вісла, на тому березі якої він ще так недавно стояв зморений, виснажений, ніким і нічим незахищений утікач-підневільник. Далі - похід на Злату Прагу, остаточні і безповоротні бої за визволення Чехословаччини у складі 3-ої артдивізії з резерву Головнокомандуючого, оточення й розгром решток діючих гітлерівських армій. Солдатська честь… Нею дуже дорожить старшина у відставці Станіслав Йосипович Олізарівський, його найдорожче вбрання - піджак з нагородами - орденами і медалями, де кожна - дорога по-своєму, нагадує про бойову юність, про друзів-однополчан. В особистому архіві - подяки від Верховного Головнокомандуючого. Ветеран - цікавий оповідач, раніше його слухали тільки діти, а тепер - і онуки, і правнуки, яким він вдячний за свою забезпечену, не одиноку старість. Живе дідусь зараз в сім’ї онука Юрія - дружину поховав давно. Працелюбний, доброзичливий. На запитання, чого він хоче побажати дорогим йому людям напередодні свята, він сказав: - Миру, любові і добра. - І Вам цього ж,- сказала я прощаючись.
Лідія Наконечна
Новини Андрушівщини
Пам'ять про героїв не вмирає
В 1967 році я, як офіцер запасу, проходив перепідготовку при Львівському вищому політичному училищі. Там перед нами виступав колишній бойовий побратим легендарного розвідника Миколи Кузнєцова М. Струтінський, який за участь у партизанському русі був нагороджений орденом Леніна. Він був водієм Пауля Зіберта (під таким іменем жив і діяв Кузнєцов у тилу в німців) і розповів нам багато цікавого. Ми дізналися про те, як відважний радянський розвідник знищив доктора Функе, організував викрадення генерала Ільченка у Рівному, знищив віце-губернатора Львова Багера Шнадера та інших фашистських посадовців. Кузнєцов розвідав і доповів про будівництво бункера для Гітлера під Вінницею. М. Струтінський згадував, що Кузнєцов був у їх партизанському загоні за 80 км від лінії фронту, месники просили його залишитися, але він сказав, що на нього ще чекають важливі справи. Колишній партизан розказав, що після війни він одразу ж почав шукати сліди Кузнєцова. В матеріалах гестапо натрапив на документ, який свідчив, що Пауль Зіберт (Кузнєцов) і його спільники були оточені націоналістами й бандерівцями на Волині і розстріляні. Жителі села, біля якого розгортались ці трагічні події, засвідчили, що Кузнєцов підірвав себе гранатою. Поховали М. Кузнецова у Львові на Кургані Слави. Йому було 32 роки. Звання Героя Радянського Союзу легендарному розвіднику присвоїли посмертно. Свою неминучу загибель М. Кузнецов передчував. У листі до брата у червні 1942 року він писав, що доведеться піти на самопожертву, але за святе діло - за вільну Батьківщину вмирати не страшно. Минули роки. Під натиском націоналістичних сил вже у незалежній Україні було вирішено демонтувати пам’ятник М. Кузнецову у Львові. Про це стало відомо громадськості Свердловської області, де народився легендарний розвідник, і пам’ятник відвезли та встановили на його батьківщині. Герої справді не вмирають, бо пам’ять про них безсмертна.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини
пятница, 5 марта 2010 г.
Евреи Андрушевки
АНДРУШЕВКА, город (с 1975 года), районный центр в Житомирской обл. (Украина). Известен с 1683. В 16—18 вв. — в Киевском воеводстве в составе Речи Посполитой. С 1793 — в составе Российской империи. В 19 — нач. 20 века — местечко Радомысльского уезда Киевской губернии. В 1897 в Андрушевке проживало 430 евреев (16%), в 1923 — 388, в 1939 — 658 (10%), в 1989 — 47 евреев(0,4%). После 1917 в Андрушевке начали функционировать крупные предприятия пищевой промышленности, сах. и спиртовой заводы. Это определило миграцию в Андрушевку евреев — специалистов и рабочих из др. городов и близлежащих районов. В 1925 выходцы из Андрушевки основном в Херсонском окр. три еврейские земледельч. колонии: им. Чемерисского (26 чел.), «Еврейский хлебороб» (50 чел.), «Труд» (25 чел.). В августе 1941 в Андрушевском р-не было расстреляно 500 евреев, осенью 1941 — 460, в апреле 1942 — около 700 евреев. В 1995 в Андрушевке проживало несколько десятков евреев.
С.Я. Елисаветский
С.Я. Елисаветский
среда, 5 августа 2009 г.
Балкон Будьонного у садибі Терещенка в Андрушівці
У кінці ХІХ сторіччя на півдні Житомирщини, як і всюди у центральній Україні, почався цукровий бум. Вирощувати буряки та виробляти на заводах цукор стало справою надприбутковою. Родина Терещенків — одна з тих, хто казково збагатився саме на цукрі у ті часи. На початку ХХ сторіччя статки Терещенків оцінювали приблизно у вісім мільйонів карбованців. Це при тому, що корову можна було купити за три карбованці. Тому уявіть, що означало для Андрушівки рішення Терещенка не лише викупити в їхньому селі цукрозавод, а й збудувати маєток. Тут треба сказати, що девіз дворянського герба Терещенків — «Прагнення до суспільних справ». Тобто, збагачуючись, вони не шкодували грошей на наукові розробки, школи, лікарні, допомогу бідним (цікаво, що, витрачаючи стільки грошей на доброчинність, біднішою родина не ставала — це ще одне підтвердження теорії про те, що жадібність — не шлях до багатства). Тому приїзд до Андрушівки Терещенків означав, що тодішнє село отримало шанс на розвиток, яким мешканці скористалися. Сьогодні смт Андрушівка — це охайне містечко з церквою, гарним стадіоном, пам’ятником Кобзареві, багатьма крамницями. Одне слово, з села Андрушівка перетворилася спочатку на багате село, а потім — на містечко. До речі, цукровий завод, який збудував ще польський шляхтич Бержинський, а потім переоснастив Михайло Терещенко у 1883 та 1914 роках, працює й досі. Якщо ви захочете відвідати Андрушівку, то, проїжджаючи центральною дорогою повз річку Гуйву, неодмінно його побачите.
Проте найцікавіше в Андрушівці — це садиба Терещенків. Звичайно, у школи, яка нині займає будинок, не вистачає грошей на те, щоб належно відреставрувати його. Тому у багатьох місцях, особливо біля вікон, з маєтку опадає штукатурка, місцями незграбно вставлено пластикові вікна. Але, пройшовши парком та біля школи, ви неодмінно відчуєте теплу атмосферу в усьому — старих дверях, ще тих, кінця ХІХ сторіччя, що якийсь хазяйновитий завгосп справно фарбує та вішає на них уже нові замки; у котах, які, потягаючись, вилазять з підвалів, у трохи стертих сходах, якими піднімалося та спускалося не одне покоління, і, звичайно, — в людях, котрі досі як можуть бережуть маєток. Крім того, саме школі ми маємо бути вдячними за те, що маєток збережено. Бо після Жовтневої революції через те, що тут розмістили учбовий заклад, садибу не зруйнували, і вона вистояла до наших днів.
Особлива гордість школи — так званий балкон Будьонного (на знімку). Влітку 1920 року відомий маршал, здійснюючи Житомирський прорив, заїхав до Андрушівки. Виступити перед селянами він вирішив у садибі Терещенків — на балконі. Так, напевне, було дуже ефектно. Виходило, що натовп селян стояв унизу і легендарні вуса було видно навіть з найвідділеніших місць. Що казав Будьонний під час того пам’ятного виступу, невідомо. Принаймні мої пошуки цієї промови були безрезультатні (хоча здогадатися нескладно). Але вуса командира селяни запам’ятали, бо й нині біля входу до школи висить табличка з нагадуванням про те, що на балконі цієї школи виступав Семен Будьонний. Ось так в Андрушівці переплелися цукор і Будьонний. А ще у парку є алея слави, на якій викарбовано імена героїв Другої світової війни. Історія тут не консервується, а триває. Старі вікна змінюють металопластиковими, а поруч з написом «Садиба Терещенка» — напис про перебування тут Будьонного.
Тетяна ПАСОВА
Проте найцікавіше в Андрушівці — це садиба Терещенків. Звичайно, у школи, яка нині займає будинок, не вистачає грошей на те, щоб належно відреставрувати його. Тому у багатьох місцях, особливо біля вікон, з маєтку опадає штукатурка, місцями незграбно вставлено пластикові вікна. Але, пройшовши парком та біля школи, ви неодмінно відчуєте теплу атмосферу в усьому — старих дверях, ще тих, кінця ХІХ сторіччя, що якийсь хазяйновитий завгосп справно фарбує та вішає на них уже нові замки; у котах, які, потягаючись, вилазять з підвалів, у трохи стертих сходах, якими піднімалося та спускалося не одне покоління, і, звичайно, — в людях, котрі досі як можуть бережуть маєток. Крім того, саме школі ми маємо бути вдячними за те, що маєток збережено. Бо після Жовтневої революції через те, що тут розмістили учбовий заклад, садибу не зруйнували, і вона вистояла до наших днів.
Особлива гордість школи — так званий балкон Будьонного (на знімку). Влітку 1920 року відомий маршал, здійснюючи Житомирський прорив, заїхав до Андрушівки. Виступити перед селянами він вирішив у садибі Терещенків — на балконі. Так, напевне, було дуже ефектно. Виходило, що натовп селян стояв унизу і легендарні вуса було видно навіть з найвідділеніших місць. Що казав Будьонний під час того пам’ятного виступу, невідомо. Принаймні мої пошуки цієї промови були безрезультатні (хоча здогадатися нескладно). Але вуса командира селяни запам’ятали, бо й нині біля входу до школи висить табличка з нагадуванням про те, що на балконі цієї школи виступав Семен Будьонний. Ось так в Андрушівці переплелися цукор і Будьонний. А ще у парку є алея слави, на якій викарбовано імена героїв Другої світової війни. Історія тут не консервується, а триває. Старі вікна змінюють металопластиковими, а поруч з написом «Садиба Терещенка» — напис про перебування тут Будьонного.
Тетяна ПАСОВА
пятница, 15 мая 2009 г.
Окрестности города Андрушевка
Город (9.4 тыс. жителей), центр района, расположен на высоком левом берегу р Гуйва. В окрестностях города найдены остатки поселения Черняховской культуры (середина I тыс.). Впервые Андрусовка (нынешнее название, по-видимому, является польской трансформацией первоначального) в исторических источниках упоминается в 1683 г. в числе пустых сел, не имеющих построек. В конце XVII в. село становится собственностью польского рода Бержинских. В 1848 г. в Андрушевке основан первый на Житомирщине сахарный завод, а в 1859 г. она становится местечком. Графское имение, расположенное в прекрасном парке на берегу пруда в 1869 г. было куплено сахарозаводчиком А Терещенко. В 1873 г. перестраивается и механизируется сахарный завод, несколько зданий, которого сохранилось до настоящего времени. Расширяется усадебный парк и в стиле французского неоренессанса перестаивается дворец. После национализации советской властью в нем недолго в 1920 г. размещался штаб легендарной Первой конной армии. В настоящее время дворец, несколько перестроенный в 1975 г., занимает андрушевская средняя школа №1.
вторник, 1 августа 2006 г.
Історія села Гарапівка Андрушівського району Житомирської області
Історія цього поселення сягає сивої давнини. Коли воно датоване - невідомо. Під час навали монголо-татарської орди це поселення було зруйноване і спалене, а людей - кого повбивали, а хто втік в навколишні ліса і сховався від ординців. Та коли почалися холоди, люди виходили з лісів і мусили йти до ординців. Їм дозволяли селитися на старих місцях. Татарам потрібна була робоча сила. Поступово село відбудовувалося, люди почали господарювати. Та коли в призначений час приходили ординці за даниною, населення поселення старалося не давати данини. Непокірних били, катували і таким чином ординці збирали данину. Ці страшні і важкі часи ординської неволі населення відобразило в назві свого поселення "Гарапівка".
Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.
Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.
Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Історія села Тарасівка Андрушівського району Житомирської області
Довгий час село називалось Слобідкою. Його жителі розповідають, що першими поселенцями тут були заробітчани. Так і жили кожен собі із своїм горем, у найми ходили найматись.
Одного разу зупинився в селі подорожній дід Тарас. Добрим і мудрим був і відразу привернув до себе увагу розумними і мудрими словами. Дід Тарас побачив, що жителі Слобідки не дружні, живуть кожен сам по собі. Став закликати до згуртованості.
Люди послухали діда Тараса і почали допомагати один одному: разом і свята святкували, полювати в ліс разом ходили. Знали тепер, що гурт - велика сила, якій не страшні ніякі труднощі.
І коли Слобідка збільшилась, розрослась, люди вирішили село назвати Тарасівкою в честь людини, яка здружила їх. Відшуміли в безвість віки, але назва села залишилася старою - Тарасівка.
Село Тарасівка розташоване за 9 км від районного центру та за 13 км від залізничної станції Яроповичі.
До 1923 року село Тарасівка входило до складу Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині XIX ст. село належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського.
В другій половині XIX ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В 1864 р. в селі проживало 120 жителів. А в 2001-му - 92 жителі, з них 46 чоловіків і 46 жінок.
Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року. В с. Тарасівка був організований колгосп ім. Кірова в 1930 році. В склад колгоспу входило 48 господарств, а членів колгоспу було 96 чоловік.
Землі він мав 364 га, в тому числі ріллі - 320 га, сіножатей 34 га й інших угідь- 10 га. Першим головою когоспу ім Кірова в післявоєнний період (в 1944 р.) був обраний Пашинський Олександр Олександрович.
З часом, в 1950 році, колгосп ім. Кірова був об’єднаний із зарубинецьким колгоспом ім.Молотова і був названий ім. Молотова.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Одного разу зупинився в селі подорожній дід Тарас. Добрим і мудрим був і відразу привернув до себе увагу розумними і мудрими словами. Дід Тарас побачив, що жителі Слобідки не дружні, живуть кожен сам по собі. Став закликати до згуртованості.
Люди послухали діда Тараса і почали допомагати один одному: разом і свята святкували, полювати в ліс разом ходили. Знали тепер, що гурт - велика сила, якій не страшні ніякі труднощі.
І коли Слобідка збільшилась, розрослась, люди вирішили село назвати Тарасівкою в честь людини, яка здружила їх. Відшуміли в безвість віки, але назва села залишилася старою - Тарасівка.
Село Тарасівка розташоване за 9 км від районного центру та за 13 км від залізничної станції Яроповичі.
До 1923 року село Тарасівка входило до складу Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині XIX ст. село належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського.
В другій половині XIX ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В 1864 р. в селі проживало 120 жителів. А в 2001-му - 92 жителі, з них 46 чоловіків і 46 жінок.
Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року. В с. Тарасівка був організований колгосп ім. Кірова в 1930 році. В склад колгоспу входило 48 господарств, а членів колгоспу було 96 чоловік.
Землі він мав 364 га, в тому числі ріллі - 320 га, сіножатей 34 га й інших угідь- 10 га. Першим головою когоспу ім Кірова в післявоєнний період (в 1944 р.) був обраний Пашинський Олександр Олександрович.
З часом, в 1950 році, колгосп ім. Кірова був об’єднаний із зарубинецьким колгоспом ім.Молотова і був названий ім. Молотова.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
суббота, 7 мая 2005 г.
Збережімо пам’ять про подвиг
Обласна акція проходить під назвою: «Пам’ятними стежинами Перемоги». Шкільний штаб «Пошук», що діє при учнівському парламенті, розробив конкретні маршрути, які б познайомили дітей з тими, хто здобув Перемогу, хто сьогодні ще живе поряд з нами і потребує допомоги і уваги. Постійної праці наших рук та догляду вимагають пам’ятні місця, пов’язані з подіями Великої Вітчизняної. «Він дійшов до Берліна» - перша стежина, якою крокували учні 5 класу під керівництвом класного керівника В.С. Лінчук. І привела стежина слідопитів в село Жерделі, де проживає ветеран Великої Вітчизняної війни Олексій Олександрович Семенюк. Його дитинство пройшло тут, у мальовничому селі на березі річки Гуйви. Навчався в Городківській середній школі. Після закінчення вступив до Андрушівського фабрично-заводського училища, де оволодів тонкощами професії коваля. У 1939 р. був направлений до м. Ворошиловграда (нині Луганськ), звідти і призвали до армії. Початок війни Олексій Олександрович зустрів будучи солдатом строкової служби. Перше бойове хрещення прийняв у Харкові. Але сили були нерівні, і під натиском ворожих військ О.О. Семенюк разом зі своїми побратимами по зброї змушений був відступати в напрямку річки Дон, в бік Калача. Там під час переправи потрапили під обстріл німецьких літаків. Жертви були великі. Але в умовах війни потрібно діяти швидко і рішуче. В 1942 р. інженерній частині 1-го Білоруського фронту, де служив Олексій Олександрович, було віддано наказ форсувати річку Волгу і зайняти позиції біля м.Сталінграда у с.Дубавка. О.О. семенюк був мінером і завжди сумлінно і з відповідальністю ставився до виконання поставлених завдань. Брав участь у битві під Сталінградом, де був важко поранений. Після одужання - знову запеклі бої на Курсько-Орловській Дузі. Далі - Білорусь: Мінськ, Пінськ, звідти на Польщу та Німеччину. Відступаючи, фашисти мінували все на своєму шляху, тому роботи було вдосталь. Особливо в Берліні, до якого солдату вдалося дійти. Розміновував Берлінський оперний театр, Александерплац. Брав рейхстаг, де і поставив свій підпис. Батьківщина високо оцінила бойовий шлях Олексія Олександровича, нагородивши його орденом Слави, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та удостоївшись честі брати участь в Параді Перемоги на Красній Площі в Москві 25 червня 1945 року. Сьогодні О.О. Семенюк на заслуженому відпочинку. Він батько 3-х дітей, дідусь 6-ти онуків, 3-х правнуків. З великою Перемогою Вас, шановний Олексію Олександровичу! Хай не болять Вам рани фронтові.
Галина Щербакова,
вчитель історії,
педагог-організатор Городківської ЗОШ I-III ступенів.
Новини Андрушівщини
Галина Щербакова,
вчитель історії,
педагог-організатор Городківської ЗОШ I-III ступенів.
Новини Андрушівщини
Подписаться на:
Сообщения (Atom)