Андрушівка. Палац Терещенко

Палац Терещенків знаходиться у самому центрі Андрушівки над ставом. Його першим власником був поляк за походженням, камергер російського двору Станіслав Бержинський. За його наказом палац побудували в другій половині 19 ст. у стилі французького неоренесансу. Микола Терещенко купив маєток разом з цукровим заводом у синів Станіслава. Цукровий завод був першим на Житомирщині ще з 1843 року.

Зі старих часів у палаці збереглись мармурові сходи і ліплені позолочені стелі в деяких приміщеннях. Цю позолоту жодного разу не оновлювали, а вона й досі, як нова.

В палаці все було пограбоване будьонівцями в 1920 році, коли тут містився їхній штаб. При відході червоні вояки збирались підірвати палац, але місцеві вмовили їх дозволити розмістити в ньому школу. Навіть досі палац слугує школою для місцевого населення.

Ми несли сонце нового дня

Спогади ветерана.
В січні 1945 року наш полк зайняв рубежі за Віслою, на південь від Варшави. Мене, молодого бійця, викликали в штаб батальйону і вручили комсомольський квиток. Після урочистої частини начальник політвідділу розповів про ті завдання, які стоять перед нами, радянськими бійцями, по визволенню польської землі.
Через день наші війська розпочали наступ по всьому фронту. При підтримці артилерії пішли на штурм дуже укріпленого переднього краю оборони ворога. Це був мій перший бій, в який я пішов комсомольцем. Битва була запеклою. Багато наших бійців-кулеметників загинуло. Друга ворожа траншея декілька разів переходила з рук в руки. Загинув командир батальйону. Настав критичний момент. Тоді помічник командира взводу, старшина Абакаров, взяв командування батальйоном на себе. Він підвівся з укриття і повів бійців в атаку. Ми одразу ж оволоділи не лише другою, а й третьою траншеєю противника. Увірвались в польське село, назви якого, на жаль, не пам’ятаю. Залякані фашистами люди, дізнавшись, що прийшли їх визволителі - радянські воїни - почали виходити нам назустріч, залишаючи свої сховища. Вони радо вітали нас. Вперше за довгі роки страждань на їх обличчях з’явилися посмішки. За три тижні, ведучи постійні бої, ми звільнили майже всю територію Польщі. І скрізь: в містах Сохачев, Кутно, Гнєзно, Лович, Коло та інших - нас зустрічали як братів-визволителів, допомагали, хто чим міг. Це була справжня інтернаціональна дружба двох народів. Досі пам’ятаю теплі потиски рук вдячних поляків. Адже ми їм несли сонце нового дня. В кінці січня наша частина форсувала Одер. Шлях тепер лежав на Берлін. Та якими кровопролитними були останні бої перед Перемогою. У складі 1054 полку 5-ї Ударної армії 1-го Білоруського фронту з 16 квітня по 2 травня 1945-го ми подолали з боями 70-кілометрову відстань від Кюстрінського плацдарму до Берліна. Кожен метр давався з великими втратами товаришів по зброї. Із 57 бійців і командирів нашої роти Перемогу зустріли тільки четверо. 2 травня нашій радості не було меж - над імперською канцелярією, гестапо, Брандербурзькими ворітьми, рейхстагом переможно майоріли наші червоні прапори. На стінах останнього ми з товаришами залишили і свій підпис: "Ми - з Житомира!”.

Станіслав ГРЕЧКІВСЬКИЙ,
м. Андрушівка

Больше немцев у нас боялись полицаев

Во время эвакуации на Ташкент мать Георгия Андрушко вышла из поезда в Андрушевке, потому что не верила, что война дойдет так далеко.
«Я хоть был мал, но помню, как нас эвакуировали из Хмельницкого. Отправлять нас собирались в Ташкент. Военной машиной-полуторкой мы доехали до Проскурова, ныне Хмельницкий. Там уже собрали много женщин с детьми из семей военнослужащих, посадили на поезд, и мы двинулись на восток. По дороге мы часто попадали под обстрелы. Тогда поезд останавливался, и все выбегали из вагонов и ложились в рожь. Одна женщина потеряла во ржи ребенка, и когда поезд тронулся, она все рвалась из вагона, но ее держали, потому что в вагоне с ней еще были дети. Матери очень не хотелось ехать в Ташкент. Мы сошли с поезда и пошли в Андрушевку, где жила наша родня. Нам тогда не верилось, что война зайдет так далеко. А уже где-то в августе-сентябре пришли немцы. Я хорошо помню, как немцы выгнали нас из дома, изрубили стол, натопили печку и пьяные улеглись спать. А мы стоим на морозе в саду за деревьями. Я плачу, потому мерзну в ноги. А меня утешают: вот немцы уснут, и мы юркнем на печь. Но, пожалуй, больше немцев у нас боялись полицейских. Они согнали евреев и партийных, и расстреляли в урочище Красная горка в Андрушевке. Моя мать очень боялась, что очередь дойдет и до нас, как семьи красного командира. Когда пришли наши, то одних полицейских судили и отправили на Воркуту, а другие ушли на фронт, искупать свою вину. Все они остались живы и вернулись домой. А мои два дяди погибли. Дети полицаев ходили со мной в школу. Институтов не покончали, но в партию прошли. Отчего она и развалилась».

Він теж пройшов через війну

Кожна людина йде по життю тим шляхом, який йому простелила доля. У одних він рівний і гладенький, в інших - зітканий з перешкод та випробувань. У Лаврентія Григоровича Рудюка з Андрушівки він хоч краєм та проліг через війну.
Коли гітлерівська Німеччина віроломно напала на нашу Батьківщину і в полум’ї війни горіли міста й села, гинули на фронтах солдати, захищаючи свій край, він ще був хлопчаком. Лаврентія і його ровесників мобілізували наприкінці листопада 1944-го. Юнакові не виповнилося тоді ще й сімнадцяти літ. Багато що з пам’яті стирають роки - це і не дивно у його 84. Але все, що відбувалося тоді, пам’ятає дуже чітко. Його однолітків 1927 року народження зібрали більше двохсот чоловік біля військкомату, вишикували в колону і ввечері пішки погнали на Житомир. Вранці вже були на Богунії, а наприкінці дня з вокзалу їх повантажили в теплушки і привезли в м. Бар Вінницької області в 29-ту снайперську школу, де шість місяців молоденькі бійці пізнавали військову науку і, звісно, рвалися скоріше потрапити на фронт. Нарешті позаду школа, щоденні заняття. Усім їм, в тому числі і єфрейтору Лаврентію Рудюку (звання присвоїли за відмінне навчання) хотілося доказати, чого вони варті. І ось знову теплушки. Колеса поїзда відраховують миті, коли юні снайпери приймуть перший бій. Та скільки було розчарувань, коли їх висадили в лісі під с. Пришивальня Фастівського району. Там відібрали частину - понад 3,5 тис. чоловік, видали сухий пайок, нову військову форму, навіть речові мішки і казанки. І знову дорога - тепер уже на Баку. Там повантажили солдатів на два кораблі, заборонивши їм виходити на палубу. Ніхто з них не знав, куди пливуть. Сонце зустріли в морі. Катерами їх переправили на сушу - відразу зрозуміли, що на чужій землі. Був ранок, спека, невідома база, де солдатів тримали до вечора, чужа мова. Отак потрапило молоде поповнення до Ірану. Надвечір їх знову чекала дорога довжиною в 400 км. - через Казвінський перевал до м. Решт, де і ніс Лаврентій Рудюк свою нелегку службу в 158-ій шляховій комендантській дільниці військово-автомобільної дороги № 32, яку в свій час будував СРСР при допомозі США. Це була військова частина, підпорядкована лише Москві. Дорога була поділена на 159 дільниць, довжиною 200 км. кожна. По ній наші солдати супроводжували і охороняли автоколони, котрі перевозили вантажі, що прибували із США в Перську затоку. Звідти їх потрібно було доставити іранською територією до Азербайджану. Ситуація була майже неконтрольована, подібна до афганської. Часто автомобілі з вантажем обстрілювали бандитські формування. Скільки разів Лаврентію Григоровичу як снайперу доводилося займати позицію в голові колони, посередині чи в останній вантажівці і тримати навколишню територію під прицілом - адже кожної миті із-за скель, каміння їх підстерігав вогненний шквал. Нарешті прийшла очікувана Перемога. Їх частину вивели з Ірану на територію Азербайджану. І знову теплушки, дорога, що тривала 16 діб, було зрозуміло, що не додому. Солдатів кинули на Далекий Схід, майже до самісінької Находки, на поповнення 3-ї Харбінської дивізії у 36-ий мотострілецький полк. Вони стояли за 12 км. від Китаю, який уже не контролював свої кордони - там безчинствувала озброєна до зубів квантунська армія. Протягом усієї війни Японія, все чекала моменту, коли Гітлер увійде в Москву і тоді вона "відхопить” територію Азії аж по Урал. Апетит Японії на Сході змушені були стримувати наші війська. Частину, де служив Л. Г. Рудюк, частенько кидали на китайську територію - там страхіття творили японські камікадзе. Важко було нашим солдатам ставати супроти озвірілих, приречених убивць, які ніколи не здавалися в полон. І навіть тоді, коли квантунська армія капітулювала, наші бойові частини ще довго залишалися на Далекому Сході. Лаврентій Григорович, котрий, як і інші бійці, марив уже домою, потрапив до неї лише в 1951 році. Цей звичайний український юнак, котрий залишив батьківську хату в 16 літ, повернувся до неї уже 24-річним. Він мужнів, гартував характер, силу волі, безстрашність в армії. Війна перевіряла не раз його на міцність і він витримав всі її випробування: про це свідчать ордени і медалі на грудях. А в мирний час здобував освіту, закінчивши Житмирський сільгосптехнікум, працював дільничним механіком в Старокотельнянській МТС, 41 рік - майстром і старшим майстром Андрушівського СПТУ-32. Там вручили йому медаль «Ветеран праці». З дружиною Тамарою Миколаївною виростили три сини, тепер всю свою любов, доброту і ласку віддають онукам, молять Бога, аби світ більше не потрясали війни.

Валентина Василюк

Партизанская мадонна из Андрушевки

В этот же день поздно вечером я выехал в Андрушевку. Приехал глубокой ночью. Переночевал в гостинице, а утром за мной зашел лектор районного комитета партии Степан Иванович Дысак и будто солнце с собой принес... Как только взглянул на снимок и сразу воскликнул: - Да это же Ольга Васильевна с сыном Анатолием. Точно - Ольга Васильевна Тимановская, по мужу Мехеда. Есть у нее еще дочка Люда, но сама Ольга Васильевна, к великому горю, умерла три года назад. Здесь, в Андрушевке, живет ее сестра Надежда Васильевна, по мужу Самплавская, улица Радищева, шесть. Она моя соседка, мы дружим, поэтому о семье Ольги Васильевны я многое знаю... В свое время они часто бывали здесь. Живут в Киеве, метро Левобережная, в районе Русановки. У меня есть их телефон. Записывайте... А Владимир Парфентьевич Мехеда, муж Ольги Васильевны, был в Андрушевке в прошлом году, выступал в качестве обвинителя на выездном суде, на котором судили двух бывших полицаев. Судили в Доме культуры сахарного завода, на котором во время войны работал Владимир Парфентьевич и руководил диверсионно-подрывной группой. Эта группа входила в отряд Ивана Даниловича Богорада... Отряд И. Богорада и входящая в него группа В. Мехеды действовала непосредственно под руководством С. П. Маленко. А связь с ними осуществляла Ольга Васильевна. Она же и проносила листовки в тыл к немцам. И когда была беременной, и когда родила сына. Тогда она эти листовки и даже патрони заворачивала в пеленки. Но Маленко кто-то выдал. И только его мужество спасло от гибели многих партизан и подпольщиков. На допросах он не проронил ни слова... А потом был повешен. Много интересного в тот день я узнал о действиях андрушевских партизан, и, в частности, разведчицы Ольги Мехеды. Например, как доставала медикаменты у врачей П. М. Накопьюк, Н. Е. Скачинского, А. Н. Петронговского, заворачивала бинти и лекарства в одеяла и шла в лес к раненым, рискуя быть пойманной и расстрелянной на месте. Но главное, не пощадили бы и сына. Какое нужно иметь святое мужество и как любить людей, и землю свою, ненавидеть врагов, чтобы положить на чашу весов самое дорогое - жизнь своего ребенка. Когда я вернулся в Киев и позвонил в больницу А. Ф. Федорову (дважды Герой Советского Союза, руководитель крупного партизанского соединения, тогда руководил партизанской комиссией при Верховном Совете Украинской ССР ред.), рассказав ему об этой женщине, он с жаром сказал: Нижайший ей поклон! Пусть и посмертный... Даже если бы она один раз сходила к немцам в тыл с ребенком, это уже подвиг… Партизанские мадонны были и в нашем отряде. И о них у людей осталась самая светлая память! Освободили Андрушевку в ночь на 27 декабря 1943 года бойцы 44-ой гвардейской танковой бригады под командованием гвардии подполковника И. И. Гусаковского. И вот тогда-то фотокорреспондент А. Шайхет и сделал снимок Ольги Мехеды с ребенком на руках на фоне здания, в котором разместился штаб командования. Так что прав оказался Евгений Ананьевич Халдей, когда говорил, что Шайхет вообще-то партизан не снимал, а пришел с бойцами и увидел эту партизанскую мадонну. И рука, видимо, сама потянулась к затвору фотоаппарата. Один из кадров, но без ребенка, был напечатан в 1944 году во «Фронтовой иллюстрации». В областном архиве были обнаружены кое-какие любопытные документы. Один из них - характеристика на партизанскую связную О. Мехеду, подписанную командиром отряда, комиссаром и начальником штаба. В ней говорится, что активная деятельность О. Мехеды по борьбе с врагами приходится на вторую половину срока ее беременности и первые месяцы после рождения сына в 1943 году. Группа под руководством ее мужа действовала на территории Андрушевского и Вчерайшанского районов с мая 1942 года по 25 декабря 1943 года. Она была организована в селе Лебединцы в составе 5 человек, впоследствии ее состав вырос до 46 человек. А потом под напором Красной Армии фашисты стали отступать и минировать различные объекты. Вот что говорилось тогда в одной из листовок: «Благодаря смелости и быстроте действий партизан Житомирской области удалось сохранить от уничтожения ряд заминированных немцами мостов, зданий, предприятий. Партизаны спасли большой сахарный завод в Андрушевке, который во времена оккупации забрал себе немецкий барон Шейнград. Теперь завод снова принадлежит советскому народу». В Киеве я встретился с семьей Ольги Васильевны. Там же познакомился и с ее сестрой Надеждой Васильевной, которая гостила у Владимира Парфентьевича. У нее не было своих детей, дети Ольги - Анатолий и Люда стали и ее детьми. У Анатолия, которого мы видим на фотографии далекого 44-го года (на руках у матери - партизанской мадонны (ред.), уже своя дочь Света. Она учится сейчас в девятом классе. Анатолий Владимирович закончил Киевский технологический институт пищевой промышленности, работает инженером. Засиделись мы тогда до глубокого вечера. Владимир Парфентьевич щедро делился воспоминаниями: - Я был старше Ольги на восемь лет. Когда я с ней познакомился, наша группа уже держала связь с партизанами, и мы три поезда уже рванули на перегоне Бровки-Вчерайше-Казатин. Девушка она была умная и, конечно, стала догадываться, чем я занимаюсь. Вскоре Ольга стала моей женой.

В. Афиногенов,
специальный корреспондент "Советского воина"

Фронтовий лист

Ми вступили у новий 2010 рік - рік 65-річчя Великої Перемоги. У Зверненні керівників держав-членів СНД, учасниць наради, яка 9 жовтня 2009 року відбулася в Кишиневі, йшла мова про те, що багатонаціональний народ колишнього Радянського Союзу, його Збройні Сили відстояли свободу і незалежність своєї Вітчизни, визволили народи світу від коричневої чуми фашизму. Керівники цих держав закликали нас, колишніх фронтовиків, виховувати у підростаючого покоління почуття гордості за свою героїчну історію, великий подвиг у боротьбі з фашизмом. Це і зустрічі молоді з ветеранами війни, і догляд за могилами воїнів-визволителів, і пошукова робота, і походи шляхами героїв. Переглядаючи свої архіви, я натрапив на фронтові листи. З пожовклих сторінок до нас звертаються люди, які воювали на фронтах і в партизанських загонах, страждали в катівнях гестапо. Хочу звернутися до дітей, онуків колишніх фронтовиків з проханням: - Дорогі нащадки Переможців, відшукайте листи з фронту ваших рідних. Надішліть їх в редакцію районної газети "Новини Андрушівщини” (м. Андрушівка, вул. Кірова, 2), щоб в рік 65-річчя Перемоги їх можна було опублікувати на сторінках видання. Прийдешні покоління мають знати, як наші земляки воювали в роки Великої Вітчизняної війни.

Пропоную вашій увазі лист бойових друзів Фом’юка Василя Васильовича, який до війни жив по вулиці Кірова в Андрушівці. Наш відважний земляк геройськи загинув 2 травня 1945 року на підступах до Берліна.

Дорогой Василий Маркович! Мы, боевые друзья вашего сына Василия Васильевича, с прискорбием сообщаем, что Ваш любимый сын и наш боевой товарищ Фомьюк Василий Васильевич геройски погиб в борьбе с ненавистным врагом всего миролюбивого человечества - немецко-фашистскими захватчиками во время наступления на звериную берлогу - Берлин. Похоронен в братской могиле в районе села Гаргаст вблизи Берлина. Ми, его боевые друзья, поклялись отомстить за нашего любимого друга. Свое слово мы выполнили с честью - фашистская берлога нами завоевана, над Берлином водружено красное, политое кровью советское знамя победы. Дорогой Василий Маркович, мы знаем, что вам нелегко пережить эту тяжелую утрату, но мы просим вас - не плачьте, будьте мужественны. С боевым приветом к вам: лейтенант Вождаев, младший сержант Дувалов, старшина Хисный, красноармеец Чимбалев. 2 мая 1945 года. г. Берлин.

Йосип Лоханський,
Історик-краєзнавець
Новини Андрушівщини

Усадьба Терещенко в Андрушевке – памятник архитектуры

В городке Андрушевка расположен дворец с прекрасным парком на реке Гуйва. В XIX веке здесь была усадьба известного сахарозаводчика Николая Терещенко. А в годы Гражданской войны во дворце располагался штаб Первой конной армии под руководством легендарного командира Семёна Будённого.

Расположено имение среди старинного парка, взятого под государственную охрану. Принадлежала барону де-Шодуару, позже Н. И. Терещенко. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. Место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.

Андрушівка - цукрова столиця Російської імперії

АНДРУШІВКА - МІСТО ЦУКРУ Й АВІАЦІЇ

Статус міста обласного значення Андрушівка носить із 1975 року. У цей час його населення становить біля 13-и тисяч чоловік. Відстань до Житомира - 47 кілометрів. Місто розташоване на ріці Гуйва. Цікаво, що на сьогоднішній день Андрушівский район вважається одним із самих заможних регіонів Житомирської області - головним чином за рахунок виробництва цукру, спирту й видобутку бурого вугілля. Але славиться Андрушівка не тільки цим...

АНДРУШІВКА - ЦУКРОВА СТОЛИЦЯ ІМПЕРІЇ

Уперше назва Андрушівка зафіксована в історичних документах в 1683 році. Спочатку це було невелике село, що почало розростатися завдяки тому, що в 1848-му році тут був побудований перший на Житомирщині завод з виробництва цукру. Цікаво, що "цукровий король" Терещенко, на чию частку доводилося до 60% виробництва цукру в Росії, вивіз рецепт готування чистого білого цукру із цукрового буряка прямо з Індії, купивши технологію в якогось індійського раджі за 500 рублів золотом. Саме ця технологія й була застосована на Андрушівському цукровому заводі. Й так вдало, що родина Терещенко перетворилася у фактичних монополістів цукрового ринку імперії. В Андрушівці Терещенко спорудив особняк, справжній замок, у якому не гидував бувати навіть цар. Історія донесла до нас легенду (а може, і не легенду зовсім) про візит в Андрушівку російського государя. Цілу версту дороги до свого замку Терещенко висипав білосніжним цукром-піском, оскільки справа була влітку, і по цій дорозі прокотив царя в санях. Ще одна легенда розповідає про те, що в маєтку Терещенко була ціла алея, вимощена золотими монетами. Причому монети не лежали, а всі до єдиної були поставлені на ребро! Сучасні шукачі скарбів перерили в пошуках цієї легендарної алеї весь особняк і прилягаючі до нього території, але ніякої "золотої дороги" не знайшли. Можливо, це і є сама справжня легенда, оскільки "цукровий олігарх" Терещенко гроші рахувати вмів і такими дурницями навряд чи б зайнявся. Є ще одна легенда, відповідно до якої Терещенко підніс англійському королеві в подарунок золотий злиток вагою в 25 кілограмів, відлитий у формі британської корони. Можливо, що й це міф, однак по дивному збігу обставин, в 1893-му році, через півроку після подарунка, терещенківський цукор, вироблений в Андрушівці, стала масово закуповувати Англія, хоча привезений з Індії аналогічний продукт був трохи дешевше.

Однак крім цукру, було в клану Терещенко ще одне захоплення, теж, між іншим, державного значення. Саме завдяки йому Терещенки одержали графський титул, а Андрушівка стала столицею російського... літакобудування!

Червоне

Перша: вдова Грохольського, перебуваючи в скрутному фінансовому становищі, продала маєток, а пізніше і завод; друга - підприємство було конфісковано царським урядом, а пізніше продано А.Я.Терещенку, який передав його своєму сину, Федору Артемовичу Терещенку. У 1870 році цукроварня була переобладнана в завод, який видав продукцію і був зареєстрований в акцизному товаристві цукрозаводчиків Росії. На підприємстві працювало 750 робітників, річний товарообіг становив 1 мільйон 500 тисяч карбованців. В експлуатації знаходилось 9 парових двигунів, які мали потужність 425 кінських сил. В 1888 році в селище нараховувалось 1.786 жителів та 221 двір. «В кінці XIXст. Червоненський цукрозавод став власністю Федора Федоровича Терещенка. Слід відзначити, що на той час він був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна свого батька, Ф. А. Терещенка. Федору Федоровичу Терещенку належало 19 тисяч десятин землі і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784крб. Це була високоосвічена людина. Він любив комфорт, природу, гарно малював, креслив, але найбільшим його захопленням було літакобудування. Тому зустрічався і листувався з такими видатними людьми, як М. Жуковським – батьком російської авіації, з художниками: І. Рєпіним, І.Крамським та С.Грибковим. За проектом Ф.Ф.Терещенка було реконструйовано парк, привезені та поставлені в парку мармурові статуї, доповнено його насадженням рідкісних порід дерев: сосни, акації, клена та ін. (липова алея, пробкове дерево, акації та клени різних порід збереглись до сьогодні), закладено фруктовий сад, на паркових озерах поселились білі та чорні лебеді, маєток був обнесений двохметровою цегляною стіною, яка частково збереглася і вражає міцністю розчину За переказами місцевих старожилів у цей розчин для міцності споруди майстри добавляли курячі яйця. Значну увагу він приділяв підвищенню потужності заводу, зниженню собівартості продукції, щоб отримувати якомога більші прибутки. У 1888 році у містечку налічується 221 двір та 1786 жителів. В 1900 році на заводі щодоби переробляли по 4.280 берковців цукрових буряків (1 берковець дорівнює 10 пудам) отримали 291.325 пудів цукру. При заводі існувала лікарня та аптека. Ф.Ф.Терещенко був пристрасним шанувальником повітроплавання, сам конструював літальні апарати. Тому в 1910 році неподалік свого маєтку спорудив майстерні, в яких розпочав будівництво монопланів. Використовувались моделі системи «Морен Сольє» та «Фарман». Спочатку в майстернях працювало 6-10 чоловік, а пізніше – 200. Для роботи в літакобудівній майстерні були відібрані кращі спеціалісти, серед них Андрій Омелянович Коденський (складальник літаків), Маковецький (майстер столярної справи), кресляр Григор’єв та інші. Неподалік майстерні був збудований аеродром на власні кошти Федора Федоровича і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га. У 1901 – 1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб.. і за 720 тис. крб., побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори. В 1913 році в майстерні працювало 25 чол. – 18 робітників та 7 службовців. Зарплата робітників становила 5тис. 942 крб. 79 коп., а службовців – 16 тис. 519 крб. Перший літальний апарат у Ф. Терещенка з’явився у вересні 1909 року . Він вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Берліо. Після цього він у 21-річному віці поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л. Берліо. І 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання дерев’яних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка. Так з’явилась нова модель « Терещенко – 2». У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій « Терещенко – 3», а наступної весни побудував нову модель – моноплан з м’якими крилами і двигуном на сорок кінських сил. Його п’ята модель важила лише 330 кг. і мала довжину фюзеляжу 7,1м. при розмаху крил 10 м. і мала нести вантаж вагою 150 кг., піднімаючи його на висоту до 2 тис. метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була система самозапуску, яка дозволяла авіатору підніматись у повітря без сторонньої допомоги. Створені літаки потребували випробувань, тому Ф.Ф. Терещенко шукав пілота – випробовувача. Перебуваючи за кордоном, він випадково дізнався про жінку-пілота, Любов Олександрівну Галанчикову, яка в грудні 1912 року на міжнародних авіаційних змаганнях під Берліном встановила новий світовий рекорд для жінок, піднявшись в небо на 2.200 метрів, перевершивши попередній рекорд німецької льотчиці Безе майже втроє. Згодом Л. Галанчикова здійснила безпосадочний переліт Берлін – Париж, який приніс їй ще більшу славу. В Червоному відважна льотчиця з’явилася в 1913 році, уклавши з Терещенком контракт, який мав такий зміст: «Я, нижче підписана Любов Олександрівна Галанчикова, зобов’язуюсь протягом року літати на апаратах , які будуть дані мені фірмою Червоненських аеропланових майстерень, на інших апаратах виконувати польоти не маю права». Слід сказати, що руками простих робітників будувалися добротні літальні апарати. Про це свідчить той факт, що на авіавиставці у Києві в 1913 році моноплан із Червоного отримав високу оцінку спеціалістів і нагороду – срібну медаль, літак був вагою 140 кг. і розвивав швидкість110 км .за год. Тому й не дивно, що в невідоме до цього містечко почали відвідувати військові льотчики, іноземні спеціалісти, серед яких відомий пілот П.М.Нестеров, штабс-капітан Хіонін з Одеси, Ю. П’янковський ( пізніше він став відомим радянським льотчиком – випробувачем) та інші. З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування. В 1914 році Ф.Ф.Терещенко отримав замовлення від царського відомства на виготовлення дванадцяти військових літаків марки «Фарман». Але початок першої світової війни дещо змінив плани заводчика. Це, певно, було викликано просуванням кайзерівської армії на схід, що загрожувало захопленням авіомайстерень. Тому вони були продані товариству «Дукса», яке представляло в Росії фірму А. Фармана. І в 1915 році евакуйовані спочатку в м. Орел, а звідти до Москви. В 1916 році з’явилась зовсім нової конструкції « Терещенко – 7 », виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км. за год. І це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка. Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон» - розповідає в своїй книзі «Завод – це долі людські»відомий український письменник і краєзнавець Олександр Косенко. В пустому маєтку Терещенків у 1922 році були розміщені майстерні фабрично – заводського училища. Підпорядковане воно було цукротресту і готувало спеціалістів для цукрових заводів: мідників, котельників, слюсарів-технологів, слюсарів контрольно вимірювальних приладів, токарів, електрозварювальників, ливарників, ковалів. З 1951 по 1977 рік директором училища був П.І. Давидов. З 1977 року по 1987 рік профтехучилище очолював В.П. Циганков. За цей час навчальні класи, майстерні були обладнані найновішими стендами, кіноапаратурою, технічними засобами. Було проведено капітальний ремонт приміщень, реставровано зовнішній вигляд палацу. З 1987 року Червоненське училище стає філіалом Андрушівського ПТУ №32. За роки свого існування училище випустило багато прекрасних робітників. Вони працюють начальниками змін, змінними хіміками, теплотехніками цукрових заводів. Серед них є відзначені високими нагородами. Це Бородій Н. – працювала апаратницею Червоненького цукрового заводу і була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, токар Петровський В. – орденом « Знак пошани» та багато інших. Змінювались покоління, міняв своє обличчя завод, мінялись часи та люди, які працювали на ньому, для яких завод став їхньою долею. Проте він завжди був одним з флагманів цукрової промисловості області, трудився, примножуючи багаті і славні традиції його працівників. З 1994 року розпочався новий відлік історії заводу – засноване відкрите акціонерне товариство « Червоненський цукровик». Підприємство модернізовано, виробничі процеси стають повністю автоматизовані, що дозволило значно збільшити виробництво цукру. Зокрема, в 2003 році перероблено 100.6 тис. т. цукрових буряків, вироблено12.8 тис. т. цукру. За 2005 рік завод заготовив 136 тис.456.7тонн цукрових буряків, з них перероблено 132 тис. 530 тонн і вироблено цукру 17 тис.183.5 тонн. Підприємство вчасно і в повному обсязі виконує свої договірні зобов’язання з постачальниками. Там, де річка Пустоха досягає своєї середньої течії, з’єднуючись із іншими водними джерелами, на околиці Червоного та неподалік Малих Мошківець, за єврейським кладовищем Ф.А. Терещенко уже маючи в містечку маєток і цукровий завод вирішує на початку 80-х років спорудити ґуральню. Її будівництво було насамперед викликане чималим накопиченням патоки (меляси), яка частково використовувалась місцевим населенням для відгодівлі худоби, а решта вивозилась в ті місця, де діяли ґуральні. І ось на початку 80-х років починається спорудження Червоненської ґуральні. Роботи по будівництву йшли швидкими темпами, бо вже в 1883 році Червоненська ґуральня зарахована в Російське акцизне товариство. Це означало, що її продукція виходила не лише на ринки російської імперії, а й на світові. На той час завод мав справді передове, хоча і закордонне, технічне оснащення. Слід сказати, що на винокурні в 1889 році діяло два апарати – брагоперегонний для перегонки браги і ректифікаційний – для очищення спирту вторинної перегонки. До революції 1917-го року цей завод завдяки підвищенню ефективності цукрового заводу став одним з кращих по виробництву продукції, її якості. Вона надходила в багато місць Росії, мала попит за кордоном, була відзначена медаллю на Брюссельській виставці в 1903 році. До речі, кількість спирту визначалась градусами, хоча існував і такий вимір як декалітр. Про це свідчить переписка керуючого Червоненським винокурним заводом В. Бодаєва з одеським купцем П. Демидовим.: « Закупимо160 тис. декалітрів спирту по 1 крб. 70 коп. за 100 градусів». У 1913 році виробництво спирту досягло свого апогею, але війна 1914 р. негативно вплинула на виробництво. Ф.Ф. Терещенко зайнявся евакуацією авіомайстерень до Москви, тому виробничими справами майже не займався. У 1920 році Червоненську ґуральню було націоналізовано. Відтоді почався інший етап розвитку підприємства. Він був підпорядкований Подільському відділенню цукротресту. В основному на винзаводі працювали селяни із навколишніх населених пунктів – Червоного, Малих Мошківець, Котівки. Оскільки, робота на підприємстві була сезонною, то вони здебільшого займались особистим господарством, а на спиртзаводі на період ремонтних робіт лишалися тільки спеціалісти» - так пише в своїй книзі « Завод над заводдю» О.Косенко. Радянську владу в селищі було встановлено в січні 1918 року, а з 3 липня 1921 року в Червоному було відкрито кооперативне Єство (єдине спільне господарство), яке об’єднувало 270 чол. Пізніше було перейменовано в сільськогосподарське кредитне товариство. Колгосп засновано в 1929 році. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Голодомор 1932 - 1933 року селище зачепив менше , завдяки тому, що цукровий завод видавав для населення продуктові пайки. Та все ж багато жителів села загинули голодною смертю, про що свідчить братська могила на території селищного кладовища, яка недавно знайдена. Зараз іде підготовка до спорудження на цьому місці пам’ятного знаку. Старожили згадують, що люди вмирали цілими сім’ями, залишалось багато пустих хат, в яких господарі вмирали один по одному. Вмерти від голоду – цей страх переслідував людей, які зуміли вижити в цей страшний і жорстокий час. І тоді, влітку 1933року, коли дочекались нового урожаю, люди, боячись голодовки, ховали по закутках скоринки хліба, клуночок крупи, відро зерна про запас. Не обминули селище і холодні вітри репресій. Сталінська репресивна машина чорним смерчем пройшла по долях селян, скалічила їхнє життя. Хтось був розстріляний, а когось доля закинула в табори по різних необжитих куточках СРСР. «Ворогів» народу «знаходили» серед людей, які вміло господарювали на землі і мали міцне господарство, млин та ін. У багатьох випадках репресовані не доживали до звільнення. Непосильна праця, нелюдські умови існування призводили до великої смертності. Ті, кому пощастило вижити, після відбуття строку часто позбавлялися права вільного вибору місця проживання і дуже рідко поверталися до рідних осель. Арендт Людвіг Едуардович народився у м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії, 1886 року народження. Німець, освіта середня, бухгалтер школи ФЗУ. Проживав у м. Сміла Київської обл.. заарештований 8 серпня 1937 року. Обвинувачувався у причетності до контрреволюційно-націоналістичної організації. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 18 жовтня1937 року розстріляний1 листопада 1937 року. Реабілітований у 1959 році. Бардентштейн Шльма Іхельмович народився в м-ку Червоне Солотвинської вол., Житомирського пов., Волинської губ. Єврей, освіта початкова, працівник Волгубрадпартшколи. Проживав у м. Житомир Волинської губ. Заарештований 24 жовтня 1923 року. Обвинувачувався за ст.. 57,60,70,72 КК УРСР. секретним відділом ДПУ УРСР від 15 серпня1924 року справа надіслана на припинення. Реабілітований у 2000 році. Вдруге заарештований 17 квітня1931 року за ст.. 54-10, 54-11 КК УРСР. Проживав у Житомирі. Кустар – майстер по виготовленню лаку. Прокурором Житомирського опер сектора ДПУ УРСР 18 травня1931 року справа припинена. Втретє заарештований 10 січня 1938 року. Проживав у м. Житомир Житомирської обл. .Штампувальник метало майстерні інвалідів. Обвинувачувався за ст.. 54- 10, 54-11 УРСР. за постановою трійки при УНКВС по житомирській обл.. від 10 травня 1938 року розстріляно 10 червня 1938 року. Реабілітований у 1957 році. Білоус Іван Овсійович народився у с. Никонівка Солотвинської вол. Житомирського повіту волинської губ.у1897 році. Українець, освіта – двокласне училище, колгоспник. Проживав у с. Никонівна Бердичівської міськради Вінницької обл.. Заарештований 28 березня 1932 року. Обвинувачувався за ст..54-10 КК УРСР. Прокурором м. Бердичева 6 серпня1932 року справа припинена. Вдруге заарештований 13 березня 1933 року. Інструктор цукрозаводу м-ка Червоне Андрушівського р-ну. Обвинувачувався за ст..54-11 КК УРСР За постановою судової трійки при Колегії ДПУ УРСР від 5 квітня 1933 року ув’язнений до концтабору на 3 роки. Реабілітований у 1989 році. Втретє заарештований 9 вересня 1937 року. Проживав у с. Никонівна. Одноосібник. Обвинувачувався за ст.. 54-10, 54-11 КК УРСР. за постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 17 листопада 1937 року розстріляний 28 листопада1937 року у м. Бердичів. Реабілітований у1958 році. Білоус Семен Овсійович народився у с. Никонівка Солотвинської вол., Житомирського пов., Волинської губ. у 1901 році. Українець, письменний, грабар за наймом. Проживав у м-ку Червоне Андрушівського р-ну Житомирської обл.. Заарештований 18 жовтня 1937 року. Обвинувачувався у причетності до антирадянської націоналістичної шпигунсько – повстанської організації. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 17 листопада 1937 року розстріляний 28 листопада 1937року. Реабілітований у 1958 році. Бородій Федір Васильович народився в м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії у 1909 році. Українець, письменний, червоноармієць. Южський табір НКВС, Іванівська обл.. Заарештований 20 серпня 1940 року. Обвинувачувався у здачі в полон без опору білофінам. За постановою ОН при НК СРСР від 13 вересня 1940 року ув’язнений до виправно – трудових таборів на 5 років. Реабілітований у 1958 році. Вахно Михайло Васильович народився у м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії. Українець, освіта середня. Інструктор – бухгалтер облторгвідділу. Проживав у Житомирі, Житомирської обл.. Заарештований 7 лютого 1938 року. Обвинувачувався у причетності до контрреволюційної української націоналістичної організації. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 5 травня 1938 року розстріляний 28 травня1938 року у м. Житомир. Реабілітований у 1958 році. Спекотного червневого ранку дізнались червоненці про початок війни . А 7 липня 1941 року фашистський чобіт ступив на їхню рідну землю. Для жителів Червоного почалися важкі роки окупації. Фронт покотився далі, а в селищі почали порядкувати гестапівці. Перш за все вони організували полювання на комуністів і євреїв не тільки з селища, а й з навколишніх сіл. Їх збирали в кілька груп, певно з кілька сотень чоловік, на церковному майдані, а в надвечір’я протягом кількох днів водили до лісу Чорнолозького лісництва і розстріляли (розстрілювали місцеві поліцаї). В районі Новобудови, в лісі, знайшли вони свою смерть. Старожили згадують, що довго ворушилась земля на тому місці. В трьох могилах знаходяться останки стариків, жінок, дітей, які були розстріляні в ті гіркі роки і стали першими жертвами фашистського режиму. Закатовано і розстріляно 387 чол. за час німецької окупації. Потім почалось грабування заводських магазинів (складів цукру, де знаходилось його ще чимала кількість). Повантаживши його у вагони, вузькоколійкою відправили у Бердичів. До Німеччини не раз відправляли вагони з живим « товаром» - 168 жителів села було забрано на каторжні роботи до фатерлянду. З перших днів перебування в селищі фашисти намагались за будь-яку ціну пустити цукровий та спиртовий заводи. І хоч їм вдалося розшукати кадрових робітників, що не встигли евакуюватись, підготовка до початку сезону цукроваріння просувалась дуже повільно через так званий повзучий саботаж. Тобто, всі працювали і, здається, непогано, а строки пуску заводу щораз віддалялися. Новим господарям за весь період окупації, а він тривав майже два з половиною роки, так і не вдалось налагодити високопродуктивне виробництво цукру і пустити завод на повну потужність. Спиртовий завод працював лише один сезон. Так, не сиділи склавши руки червоненці! Вони, як могли, чинили опір, не корилися загарбникам, підтримували зв’язки з партизанами, боролися з окупантами доступними засобами, наближаючи жаданий для всіх День Перемоги. Селище було звільнено від німецько-фашистських загарбників 29 грудня 1943 року. Під натиском радянських танкістів гітлерівці поспішно відступили в напрямку Бердичева, не встигнувши зруйнувати заводи, хоча такий намір був: під обладнанням був закладений динаміт, а також німці стріляли з мінометів по головному корпусу цукрозаводу, щоб його знищити. І вже 12 жовтня 1944 року цукрозавод дав першу продукцію, а спиртзавод виконав виробничу програму на 124 проценти. Це була надзвичайна радість для всіх жителів селища і ознака того, що воно почало відроджуватись, як відроджувались надії на мирне трудове життя. Важкими були післявоєнні роки, та час збігав. Жителі селища не покладаючи рук з руїн та попелу піднімали селище. Щодо технічного стану - Червоненський спиртзавод виглядав скромно у порівнянні з таким, скажімо, гігантом спиртової галузі, як Андрушівський спиртовий. Незважаючи на технічну недосконалість, Червоненський спиртзавод виробляв продукцію високої якості. Слава про високоякісний червоненський спирт існує до цього часу. Зараз завод носить назву - Державне підприємство «Червоненський завод продтоварів». За 2005 рік воно виробило продукції на 13073 тис.грн., вироблено продукції в натуральному виразі у 2005 році - спирту етилового139,7 т.дал., продукції технічного призначення – 369, 3т.дал. Кількість працюючих на заводі – 133 чол., середньомісячна заробітна плата у 2005 році - 948.5 грн Село визволене радянськими військами 29 грудня 1943 року після тривалих боїв за містечко. Під час Великої Вітчизняної війни 302 уродженці селища билися проти німецько-фашистських загарбників, 120 - загинули, 193 – відзначені бойовими орденами і медалями. Односельцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, споруджено пам’ятний знак з гранітними плитами, на яких викарбувані імена загиблих. В 1956, 1960, 1964 і 1965 роках у Червоному встановлено шість пам’ятників на братських могилах воїнів – визволителів селища від гітлерівців ( на селищній площі – 7 воїнів, в парку цукрокомбінату поховані 224 воїни, біля заводу продтоварів – 126 воїнів, на сільському цвинтарі – у двох братських могилах – 8 воїнів, біля селищної лікарні – 13 воїнів та могила невідомого воїна на полі недалеко с. Крилівка). В 1877 році на кошти прихожан, казни і поміщика Ф. Терещенка побудована кам’яна п’ятикупольна ( на одному з куполів – дзвіниця) церква в ім’я святого і чудотворного Миколая, а попередня Хресто-Воздвиженська церква була розібрана і перенесена в 1884 році на сільський цвинтар. Зараз для віруючих прихожан діє Свято-Миколаївський храм Московського патріархату (пров. Базарний,4), римо – католицька церква Божого милосердя (вул.. Бердичівська), жіночий монастир Святого Різдва Христового ( вул.. Котовського) , церква євангелістів християн-баптистів ( вул.. Леніна, 87 ), церква євангелістів-християн віри Іванівської (вул.. Франка,1). В народі кажуть, що людина живе до того часу, поки про неї та справи її рук хтось пам’ятає. Й досі не можу повірити в те, що вдячна людська пам’ять донесла до нас імена дільничих лікарів, які працювали в невеликій лікарні села Червоного. А роботи вистачало завжди, адже лікувати потрібно було не тільки жителів Червоного, а й навколишніх сіл. В 1907 році Ф.А. Терещенко будує неподалік від заводу приміщення лікарні, в якій лікували хворих із заводу робітників та селянські сім’ї з навколишніх сіл. І з тих пір – от уже сто років лікарня в Червоному служить запорукою збереження здоров’я жителів округи. Особливий внесок у розбудову закладу зробив Денисенко Клайд Якович, який з 1968 по 1975 рік працював головним лікарем. Саме завдяки його організаторським здібностям було збудовано новий корпус поліклініки, проведено капітальний ремонт стаціонарного відділення, зроблена кочегарка на твердому паливі. Він розпочав будівництво нового корпусу стаціонару, яке завершив уже на посаді головного лікаря Андрушівської ЦРЛ. Це дало можливість збільшити кількість лікарняних ліжок до вісімдесяти п’яти. Працювали хірургічне, терапевтичне, неврологічне, дитяче, гінекологічне відділення, пологова палата. Все своє життя Клайд Якович дотримувався найвищих чеснот моралі, гуманізму, милосердя та мудрості. Вдячні жителі селища увічнили ім’я Денисенка Клайда Яковича: відкрили в день ювілею лікарні меморіальну дошку на фасаді лікувального закладу як данину пам’яті людини, яка все життя віддала служінню людям. На даний час в Червоному працює 2 будинки культури, 2 бібліотеки: шкільна і селищна, фонд якої становить 25563екз., дільнична лікарня на 25 місць, 2 дошкільні заклади, 10 магазинів, торговий ринок, 2 аптеки, ветаптека, пожежна частина, поштове відділення зв’язку, 2 ковбасних цехи – «Сидоренко» та «Малькевич», 2 перукарні, цех по виробництву мінеральних напоїв «Малькевич», 3 кав’ярні. Однокласне народне училище існує з 1871 року. Зараз на його базі працює Червоненська середня школа I –III ст. Зараз в школі навчається 568 учнів та працює 45 вчителів. З них: 3 – вчителі-методисти, 2 – старші вчителі, 11 вчителів вищої категорії, 6 – I категорії. Школа гордиться вчительськими династіями: Бачинських, Піскунів, Сторожуків, Турських, Атаманюків, Ящуків. Чимало видатних людей є уродженцями цього славного своєю історією селища: це Цимбаліст В.П. ( 25.02.30 – 2.02.98) - народний артист УРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Працював у театрі ім. І.Я. Франка; Шинкарук В.Ф. ( рік народження - 1954) –професор кафедри української мови і літератури Житомирського університету ім. І.Я. Франка, автор і виконавець власних пісень; Богайчук В.І. – заступник Генерального конструктора авіаційного науково-технічного комплексу ім. Антонова; Семенюк Микола - поет, член спілки письменників України; Кримчук Г.П. – український радянський письменник.— ; Боднарчук Л.І.( рік народження - 1938) – директор інституту бджільництва ім. Г.І. Прокоповича, Президент спілки пасічників України, Президент Асоціації апітерапевтів України, професор, член – кореспондент Академії аграрних наук України. В Червоному є два музеї. Один з них розміщений у середній школі, завідуюча музеєм – Турська Юлія Володимирівна. Музей є центром краєзнавчої, просвітницької та пошукової роботи, важливою ланкою виховного процесу. Йому присвоєно звання «Зразковий». Юні екскурсоводи (учні школи) проводять цікаві екскурсії за розробленою тематикою. За останні п’ять років проведено близько сорока екскурсій. В музеї представлені експозиції за такими напрямками: найдавніший період в історії селища, предмети побуту наших предків, історія місцевих підприємств (цукрового і спиртового заводів), історія школи, Велика Вітчизняна війна та ін. При цьому музеї діє група « Історія та ми», яка проводить пошукову роботу та підтримує зв’язки з ветеранами: Дубровським П.Г., нагородженим орденом Червона Зірка, орденом Слави III ст., орденом Вітчизняної війни та іншими бойовими нагородами. Рада музею систематично та регулярно випускає стіннівку «Вісник музею», серед яких особливо цікавими за змістом та естетичним оформленням є: « Недоспіване… (присвячена воїнам – визволителям селища Червоного), « Щоб звучали струни вашої душі» (приурочена історії вчительської династії Бачинських), « Його поцілував Бог, мабуть…» ( присвячена акторській творчості В. П. Цимбаліста), А інший музей присвячений історії цукрового заводу, завідує цим музеєм Ківгило Неля Федорівна. Тут зібрані цікаві матеріали з історії виникнення цукроваріння на Україні та у світі, велика експозиція про історію заводу та авіомайстерень, матеріали про минувшину сімї Терещенків, сім’ї першого цукровара Сича Івана Марковича, стенди, які розповідають про буремні роки революції та громадянської війни, про роки Великої Вітчизняної війни та мирну працю в повоєнний час працівників заводу. Про красу селища та його околиць, про його трудолюбивих людей пише вірші місцева жителька, поетеса Дюсенбаєва Л.І. та Лисюк А.- заступник голови Київської облпрофради.

Храм святої Клари села Городківки Андрушівського району Житомирської області

У південно-західній частині села Городківки Андрушівського району Житомирської області, біля дороги, що веде з Андрушівки до Бердичева, на невисокому березі річечки Лебедівки, яка розливається тут нешироким ставком, стоїть костьол святої Клари. Побудований у еклектичному стилі початку ХХ століття, в якому примхливо поєдналися елементи неоготики та модерну, що в сукупності надає храму ексклюзивної оригінальності та неповторності. Красою й архітектурною довершеністю він викликає захоплення в багатьох подорожніх, які, проїжджаючи мимо, зачаровані видивом храму, милуються його архітектурними формами та слухають музику, що застигла у камені. Щороку 11 серпня тут велелюдно: на храмове свято приходять не лише римо-католики села ших областей України, багато з яких ідуть сюди пішки від найближчої залізничної станції Чорнорудки.
Крім досконалої краси й гармонії, як дива архітектури ХХ століття, костьол відомий далеко за межами не тільки села й області, але й України своєю трагічною, але славною історією та відомими особистостями, що сприяли розквіту краю і доля яких була тісно пов’язана з храмом.
На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 р. називалася Городківка) в 1818 р. паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована каплиця, приписана до костьолу святого Антонія села Білопілля, тепер Козятинського району Вінницької області, що за 17 км від Городківки. Едвард Руліковський (1825 – 1900 рр.), відомий україно-польський учений-історик Правобережної України ХІХ ст., у статті „Халаїмгородок” зазначав так: „Халаїмгородок має католицький костьол, філіальний парафії Білопілля”.1 Проте в документі „Сведения о каплице в Халаймгродке” за 1897 рік, який знаходиться в Державному архіві Житомирської області, храм називається не костьолом, а філіальною каплицею, збудованою з каменю, що знаходиться в пристойному вигляді.2
Костьол с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757 – 1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму у 1818 року, помер за два роки до його завершення й був похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму села Білопілля.3 У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу, як тоді пояснювали, потрібно було каміння для облаштування мурованих жомових ям та будівництва шосейної дороги в селі. Бульдозер зрівняв з землею не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій території. Як скоро виявилось, каміння було непридатним ні для будівельних робіт, ні для вимощення ґрунтової дороги. Сьогодні при в’їзді в Білопілля зі сторони Бердичева тільки високий горб, на кому колись ще стояла святиня, височить одиноко, оточений розливом річки Закиянки.
Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку була тісно пов’язана з життям відомої й впливової у ХІХ ст. на Правобережжі родини Івановських. У 1782 р. село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському,4 по його смерті перейшло його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. Від шлюбу з Кларою Хоєцькою у них народились дочка Фабіна та син Євстахій. У 1844 р. Д. Івановський розпрощався із земними справами, а через чотири роки – в 1848-му, на тридцятому році життя помирає його дочка Фабіна, в одруженні Міхаловська. Клара Іванівська, дружина Дезидерія, ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті чоловіка і найкращої з дочок. Після смерті батька Євстахій Івановський отримує у спадок Халаїмгородок, який на багато років стане літературною Меккою для багатьох письменників Правобережжя.
Є. Івановський народився у 1813 р. в Халаїмгородку. В 1825 – 1831 рр. навчався в Кременецькому ліцеї, після закриття якого повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха, що на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Письменник-мемуарист став часто подорожувати Україною та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережжя, почав збирати усні й рукописні історичні матеріали, яких з часом у нього накопичилось дуже багато; крім цього, він записував спогади, розповіді та згадки сучасників про колись славне минуле отчої землі.5 Унікальні документи, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення часів, що безповоротно канули у Літу, скоро лягли в основу ряду його творів, що сьогодні складають славу не тільки української польськомовної літератури, але й власне польської.
Письменнику не судилося пізнати щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, він залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII – ХІХ століттях, серед яких, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України” були видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz або Eustahy Helleniusz. Літературна спадщина халаїмгородківця – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні спогади. Сьогодні це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України.
Проте не своїми літературними творами мемуарист залишився у пам’яті односельчан, які для них тоді були й недоступними й незрозумілими. Безперечно, що Є. Івановський писав їх не лише для сучасників, а, швидше, для майбутніх поколінь, надіючись, що його знання будуть особливо затребувані. Так воно й сталося. Повернувся він у Городківку лише на початку ХХІ ст., коли жителі села вперше прочитали розвідки про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому свого „м’якого пана” з багаточисленних переказів своїх дідів і прадідів.
Мемуарист запам’ятався своєю доброчинністю, тим, що давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після чотирнадцяти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників і повагу односельчан.6
Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. Змінились матеріальні статки родини, відбулись кардинальні зміни у Російської імперії. У другій половині ХІХ ст. царська влада здійснювала послідовні репресії проти польського дворянства Правобережної Україні у відповідь на його участь у збройних повстаннях у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не давала письменнику дозволу на будівництво католицької святині. Тому він до кінця свого життя міг здійснювати нагляд за каплицею, дбаючи лише про її стан, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри Фабіни.
З городківською каплицею пов’язані ряд імен відомих митців та науковців ХІХст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний український і польський історик, етнограф, антрополог. Народився він у 1825 році в Мотовилівці, тепер Фастівського району Київської області. Отримав домашню освіту, потім навчався в Сорбонському університеті в Парижі. Його першим дослідженням був “Опис Васильківського повіту”, який вийшов друком у 1853 році. Історик вивчав матеріали архівів Львова, Рима і Парижа. Підсумком цих студій стала праця “Дороги й шляхи правого берега Дніпра” (1878). Е. Руліковський був активним учасником археографічних з’їздів у Києві в 1874 і 1899 роках.7 В останні роки проживав у селі Висоцьк Рівненського повіту. Розпрощався із земними справами в травні 1900 року, похований у родинному склепі в Мотовилівці.
Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями з цим видатним ученим ХІХ ст. У вдячній пам’яті її величності історії збереглися безцінні відомості про те, що деякий час, готуючи наукові дослідження, незабутній киянин вивчав матеріали багатого домашнього архіву халаїмгородського літератора.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Александра Ґрозу (1807 – 1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився А. Гроза у с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на бaтьківщину, вивчав фольклор, культуру та історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо замилування культурою, традиціями та історією українського народу, які автор майстерно відображає на сторінках своїх творів. Митець не уникає відтворення проблем, що ілюструють непрості стосунки між українськими селянами та польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” А. Гроза засобами художнього слова розповідає про історію злочинів і насильств магната М. Потоцького. Проблематика іншої поеми – „Перша покута Залізняка” – відтворює події Коліївщини. У 30 – 40-х роках ХІХ ст. письменник видає п’ять томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка”.8 На схилі 50-х років А. Ґроза служить у Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних діячів Книжково-видавничого товариства, яке друкувало букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І. Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно намагалось таємно продовжувати діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г. О. Короленко, дружина якого була полькою і з яким А. Ґроза щиро приятелював. Г. Короленко посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився.
Останні п’ять років життя А. Гроза жив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є. Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, нарешті, сприяння творчій молоді. За спогадами мемуариста, митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював Є. Івановський, А. Гроза завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А. Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, над якою активно працював у Халаїмгородку. Тут же, у маєтку Є. Івановського, починає роботу над своїми мемуарами, пише й друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав польської мови дітей офіціалістів? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. Через декілька років після смерті відомого літератора, в 1880 році, у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А. Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом.
По смерті Є. Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували рідні брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області).10
На початку ХХ ст. на Правобережній Україні дещо послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави. П’ятдесятичотирирічній Анні й шестидесятирічному Ромуальду Жмігродзьким вдалось нарешті втілити в життя волю К. Іванівської, чого не зміг виконати її син Євстахій. У 1910 році на місці каплиці почалося будівництво костьолу, яке закінчилося в 1913 році.
Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й червоної цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з одного з польських заводів. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е. Яблонського і технолога А. Ходака, прізвища яких, а також фундаторів святині і пробоща, вирізані на камені, який вмурований у стіну. Костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю архітектурних форм, але й відзначався унікальною акустикою і тембром мелодії дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів вагою 150, 100 і 50 кг, яка приводилася в дію не традиційним способом – з дзвіниці, а канатами, що сягали землі біля підлоги храму. Вікна були засклені кольоровими вітражами - унікальним витвором склоливарного виробництва, які вражали відвідувачів. Посеред святині під стелею, як розповідають старожили, висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну божественну красу. Урочиста мелодія органу зачаровувала прихожан, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали до любові, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі.
Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво городківського костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві: Анна – в 1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, нежонатий офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в Пжедбожу.
Згадкою про ті часи, людей й події залишився вічний символ пам’яті про Клару Івановську та її сина Євстахія, який стоїть за 16 м від костьолу, – двометрова стела зі шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис:

S + P
z Chojeckih
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
† 5/VI 1859 r. w Chalaimgrodku
przez lat 70
____________ • ______________

Eustahy – Antoni Heleniusz
IWANOWSKI
ostatni herbu „Lodzia”
† 24/VI 1903 r. w Halaimgrodku
przez lat 90

Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є. Івановського не називають імені його матері, обминаючи її ім’я евфемізмом на кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (воно позначено криптонімом „N”) і „Genealogia potomkow Sejmu Wielkiego”. Таким чином, пам’ятний знак біля костьолу є не тільки пам’ятником сакрального мистецтва, але й унікальним історичним документом початку ХХ ст.
Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю.
З 1921 р. Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений С. Т. Борецький. Паралельно він душпаствує у костьолі в ім’я Різдва Христового села Вчорайше та у каплицях сіл Чорнорудка та Шпичинці (нині Ружинського району).
Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині міста Коломиї, що в Галичині. Початкову освіту отримав приватним способом . З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії, де й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 р. вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, але навчання тривало лише півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року майбутній священик приїздить в Житомир. Після декількох співбесід його зараховують до Житомирської духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання 22 травня 1916 року він був висвячений єпископом Сейненським Антонієм Карасем в Житомирі на католицький сан.
Спочатку ксьондза С. Т. Борецького 1 червня 1916 р. було призначено вікарієм костьолу св. Александра в Києві. У жовтні 1917 р. священик ніс додаткові обов’язки: він був призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти „Мацієж польська”. У Халаїмгородок його було призначено за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого С. Т. Борецький ніс слово Боже майже дев’ять років прихожанам костьолу святої Клари. Перші роки радянської влади були важкі роками „розгнузданого” терору і тотального переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні двадцять років. На Україні органами ДПУ (Державного політичного управління) було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший відбувся в 1929 – 1930 роках, коли ксьондзів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935 – 1936 роках, який сьогодні відомий як процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти католицького кліру призвели до поступового закриття храмів, які радянська влада охоче передавала державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви, а часто вони десятиліттями стояли просто зачиненими, руйнуючись й занепадаючи.
Станіслав Томашович потрапив у поле зору органів ВЧК-ДПУ десь у кінці 1929 року, коли почалася таємна підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством, що відбудеться у 1930 році. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню колгоспів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 р. органи державної влади Білопільського району отримали інформацію про те, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку селяни масово почали противитись вступу у колгоспи, а ті, що подали заяви, почали їх колективно забирати, що, практично, вело до їх повного розвалу. У район одразу зачастили представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися перші допити мешканців сіл, і більшість з них, безперечно, не без морального та фізичного тиску заявляли, що ідеологом акції виходу селян з колгоспів був халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді ще не ДПУ, а міліція, яку уособлював в своєму обличчі один з так званих народних слідчих V дільниці Бердичівської округи. Але характер оцінки подій та організація попереднього розслідування, стиль складання документів та казуїстика формулювання звинувачень сумарно свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ.
Двадцятого січня 1930 р. народний слідчий виносить постанову про притягнення С. Т. Борецького до карної відповідальності за статтею 54-10 КК УРСР у складі з 14-ма мешканцями довколишніх сіл. Окремою постановою було винесено розпорядження про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень С. Т. Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю чи винахідливістю. Це типова добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм etc, etc, etc.
Разом з халаїгородським ксьондзом до карної відповідальності були притягнуті органіст храму святої Клари Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та А. Димович, Д. Возний, В. Рогаль та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. На чолі групи, за версією ДПУ, стояв ксьондз С. Т. Борецький. На пояснення Станіслава Томашовича, який постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі її проблеми, які були пов’язані зі створенням колгоспів, оскільки він сам ніколи не мав і не має власної землі; що політична діяльність, а тим більш контрреволюційна ніяк не може бути пов’язана з душпастирською, його голос залишився одиноким воланням у пустелі. Єдине, що він не заперечував, – це власного незадоволення широко розгорнутою атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважаючи скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду й деградації суспільства. У цьому контексті слід додати, що за грудень 1929 – початок січня 1930 рр. заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Існує припущення, що агітаційна праця все ж таки проводилася кимсь з селян-середняків та заможних одноосібників. Але чи був до цього причетний ксьондз С. Т. Борецький?
Але доля розпорядилась по-своєму. 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання С. Т. Борецького за межі держави. Звинувачення слідчих були такі: ксьондз проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; організував „кулацьку” підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; проводив релігійну пропаганду.
Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, де вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол № 121). Халаїмгородського священика було засуджено на 5 років концтаборів, які він мав відбувати у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 р. Вісімнадцятого вересня 1933 р. його було переведено до Соловецького відділення ББЛага. У документах справи збереглись свідчення про те, що станом на 10 серпня 1934 року С. Т. Борецький утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях.
У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін політув’язненного С. Т. Борецького і він зможе повернутися на Україну, виносить клопотання про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 р. переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити подальшу долю ксьондза після звільнення його у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. Природно, що 10 березня 1935 р. Президія ЦВК Союзу РСР затверджує цей вирок.
Із травня 1935 р. С. Т. Борецький перебуває в Архангельській області. Як відомо, 1937 р. став одним з найстрашніших років в історії держави. Саме у цей час посилюється хвиля нових репресій і перегляду старих справ. Двадцять сьомого травня 1937 р. Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на поселенця, і 23 листопада 1937 р. його знову заарештовують. 4 січня 1938 р. за постановою трійки НКВС по Архангельській області С. Т. Борецького було звинувачено у контрреволюційній діяльності і приречено до вищої міри покарання. Вирок був винесений без права оскарження, й не дивно, що приведений у виконання через дев’ять днів: 13 січня 1938 року С. Т. Борецького було розстріляно в Архангельській тюрмі.11 Лише через п’ятдесят років – 5 травня 1989 року постановою Житомирської обласної прокуратури С. Т. Борецький реабілітований.
Майже дзеркально у той час справи відбивались у Халаїмгородку.
Все менше й менше залишалось на селі священників, люди все більше боялись ходити у православні й католицькі храми. У 1935 р. Халаїмгородський приход святої Клари остаточно припинив своє існування. Із дзвіниці були зняті дзвони, а статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. Костьол спочатку забрали під сільський клуб. Тепер він став місцем радянської пропаганди. Тут відбувались засідання правління колгоспу, збори сільської громади, у дні радянських свят – виступи учасників художньої самодіяльності, урочисті заходи, гуляла й танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, також силоміць забране у народу, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору.
Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя католицького приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Климентійович Козинський, який також брав активну участь у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його, як активного бердичівського настоятеля, навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в один з костьолів Житомира, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастира. З архівних джерел та історичної літератури також відомо, що Й. К. Козинський, постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945 – 1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці.
Йосиф Климентійович серед католицьких священників був неординарною особистістю, чиє життя заслуговує на особливу увагу. Й. К. Козиннський народився 4 липня 1889 р. в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома, а у серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. двадцятитрьохрічний юнак вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Дорогу до богоугодної справи йому вказав єпископ Сейненський Антоній Карась, який висвятив випускника на ксьондза в Житомирі 22 травня 1916 року.
У вересні 1916 р. Й. К. Козинський був відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії, після нетривалого навчання у якій 4 серпня 1917 року він повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. Із 15 липня 1918 р. Йосиф Климентійович служить на посаді законовчителя Житомирських місцевих училищ. Це були важки й страшні роки громадянської війни, коли через політичну сваволю не було можливості ні навчати, ні навчатись. Десь не пізніше 1920 р. священика було переведено до Ружинського району, де він оселився в с. Топори й став настоятелем сільського храму та одночасно душ паствував у костьолі районного центру.
У 1931 р. працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків на Ружинщині. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливості і власного арешту, тому він на чотири тижні залишив приход. Переховувався спочатку у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі та в Києві, потім у сестри Емілії, яка проживала в с. Озерному. Коли йому віруючи повідомили, що його ніхто вже не розшукує, Йосиф Климентійович повернувся в Топори.
Служачи головним чином у сільській місцевості, Й. Козинський бачив і розумів справжні причини масового голоду початку 30-х років. Відомо, що ксьондз також завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито в своїх проповідях. Багато хто з сільських радянських керівників з сіл Чехова, Топори чи Зарудинців, виправдовуючи свої помилки та відсутність досвіду керівної роботи й належної освіти, звинувачували священика в тому, що тільки через нього і його діяльність зриваються плани колективізації в окрузі. А його громадська діяльність у приході дійсно була вагомою, про що свідчить унікальний факт: у приходах Й. Козинського в 1931 – 1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. Факт рідкісний, унікальний й високогуманний, який свідчить про високий рівень громадянської активності не тільки ксьондза, але й сільського населення Житомирщини.
У 1930 – 1933 рр. Й. К. Козинський підтримував тісні стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував від нього молитовники, літургійні календарі та релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. Відомо також, що у червні 1935 року Йосиф Климентійович намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації католицької громади. Документи свідчать також про те, що топорищенський ксьондз був одним з активних прихильників колективного звернення католицьких священиків до радянської влади з приводу катастрофічно зростаючого тиску на костьол з боку місцевих органів влади, яке, крім нього, підписали також священики Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер та ін., що залишилися ще на волі. Він також вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом.
У січні 1935 р. після смерті настоятеля погребищенського приходу ксьондза Альбіна Гутовського Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у селищі. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити, за досить розповсюдженим тоді приводом: начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою, зрозуміло, не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Ризик, і люди написали черговий варіант звернення до П. П. Постишева, який у той час був одним з секретарів ЦК КП(б)У у Харкові. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати зміст листа. Безперечно, що такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Тому не дивно, що 19 серпня 1935 р. Й. Козинського було заарештовано як злісного антирадянщика. Він проходитиме у справі так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”, сама назва якої не залишала жодного шансу на виправдання. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР його було засуджено на 5 років таборів і вислано разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я, що біля м. Ухта, Республіка Комі у Росії. Відбувши покарання, ксьондз був звільнений 19 серпня 1940 р., і він повернувся до Бердичева, де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально в приватних хатах.
Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський жив у Бердичеві. Крім Городківки, він проводив у 1945 – 1948 рр. богослужіння в Любарі та Івниці, у 1945 – 1950 – у Краснополі, у 1945 – 1949 – Топорах. До останніх днів Йосиф Климентійович виконував обов’язки настоятеля в сільських костьолах сіл Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі та Мирополі. Помер пастир 20 січня 1967 року в Бердичеві і був похований на місцевому цвинтарі.12 На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Й. К. Козинський рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований, але, нажаль, вже посмертно.
Але й історія городківського костьолу мала своє продовження.
Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 2 червня 1961 року костьол св. Клари у Городківці у черговий раз було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під будинок піонерів. Може, серед інших бід ця була б найменша. Думаємо, що діти все рівно б надихались святим духом та рано чи пізно прийшли б до Храму. Але і з цього нічого не вийшло, бо приміщення вимагало хоч мінімальних, але капіталовкладень. Тому з нього зробили звичайну колгоспну комору. Нові власники порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном... Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими людські душі.
Під час приїзду відомого художника Івана Яковича Стадничука у Городківку у вже далекі 70-х роках костьол справив на члена Спілки художників СРСР, автора дванадцяти персональних виставок велике враження. Подивившись на довершений витвір своїх земляків уже очима не дитини, яка народилась у Халаїмгородку 1913 року, а зором митця, художник із замилуванням робить декілька ескізів кожної з чотирьох сторін храму св. Клари, які мали стати сюжетної канвою для ряду майбутніх полотен. Митець розумів, що безвласність будівлі рано чи пізно може привести її взагалі до занепаду. Шукаючи можливі комбінації порятунку костьолу, він у 1982 році пропонує компроміс, який полягав у тому, щоб створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні картини та твори його друзів – відомих художників Радянського Союзу, зокрема з Києва та Ленінграда. Але й цього разу влада розвинутого соціалізму не могла відшукати грошей на врятування будівлі. Природно, що митець не отримав підтримки від районного керівництва: не на часі питання, відповідали…
Доля видатного митця Івана Яковича Стадничука заслуговує окремої уваги. З дитинства він мав непогасну іскринку Божого таланту до відтворення на полотні світлого світу, природної краси. У 1940 р. юнак з далекої периферії вступає до Академії мистецтв у Ленінграді. Вчиться натхненно і з захопленням. Але закінчити навчання не вдалося. З початком Великої Вітчизняній війни він пішов добровольцем на фронт. Командував мінометною батареєю, звільняв Польщу, Прибалтику, воював у Німеччині. Перемогу зустрів у полтавському госпіталі, лікуючись після четвертого поранення. У 1946 році він поновлюється на навчання в Академії мистецтв на графічному факультеті у класі професора К. І. Рудакова, по закінченні вишу (1952 р.) переїжджає на проживання до Казахстану.
Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Неодноразово приїжджаючи з родиною до рідного села, завжди зупинявся у троюрідного брата - В.Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті.
У 1989 році святиня, що була освячена на честь святої Клари, нарешті була передана і, будемо надіятись, остаточно, римо-католицькій общині с. Городківка. За свої кошти сільська громада провела ремонт, який включав і перекриття даху, поступово стало наповнюватись внутрішнє вбрання. Жителі села зносили до храму те, що вдалось врятувати від минулих погромів.
Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе карколомні пристрасті ХХ століття. І, впевнені, переживе віки, збираючи під своїм куполом на службу Божу нинішні й прийдешні покоління односельчан.

Література:

1. Slownik geograficzny Kro?lewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – T. 1. – Warszawa, 1880. - S. 540.
2. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр. 66, арк. 83 зв.
3. Aftanazy Roman. Materia?y do dziejow rezydencij. T. XI-A. – Warszawa, 1993/ - S. 91.
4. S?ownik gtograficyny... – T. 1. – Warszawa, 1880. – S. 541.
5. Polski s?ownik biograficzny. T. X. PAN, 1962. – S. 178.
6. Бовта Даніель. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в східно-етнічних конфліктах. – К., 1998. – С. 198.
7. Єршов Володимир. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. – Житомир, „Полісся”, 2008. – С. 364.
8. Heleniusz Eu.......go. Wspomnienia lat minionych. T. 2. - Krako?w, 1876. – S. 509.
9. Там само. – S. 284-286.
10. Tadeusz Epsztein. Z dziejo?w rjdzin dawnych... Pami?tnik kijowski, 2008, t. IX – Polska rodzina na wschodzie. – S. 153-154.
11. Білоусов Ю. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія. – Житомир, 2000. - С. 156-159.
12. Там само. - С. 189-192.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Вона робила "мертві петлі" над Червоним

Цікавим є той факт, що неподалік Андрушівки, а саме в Червоному, розвивалося літакобудування. У 1910 році мільйонер Федір Федорович Терещенко побудував тут аеропланні майстерні, в яких розпочав будівництво монопланів. Створені літаки потребували випробувань, тому Федір Федорович шукав пілота-випробувача. Перебуваючи за кордоном, він випадково дізнався про жінку-пілота. Любов Галанчикова закінчила школу «Першого російського товариства повітряного плавання», де навчалася в інструктора Івана Васильовича Євсюкова, знаменитого пілота. У Червоному відважна льотчиця з’явилася у 1913 році. Між Галанчиковою та Федором Терещенком був підписаний контракт наступного змісту: « Я, що нижче підписалася, Любов Олександрівна Галанчикова, зобов’язуюсь протягом року від цього числа літати на апаратах, котрі будуть дані мені фірмою Червоненських аеропланних майстерень, на інших же апаратах виконувати польоти не маю права». Далі в контракті відзначалося: « Беру на себе всю відповідальність на випадок аварій під час польотів... При польотах з пасажирами я, Галанчикова, повинна брати від них розписки про те, що ризик відповідальності під час польотів вони беруть на себе . Лише після отримання мною таких розписок пасажири можуть літати». Якими ж були літаки? Чому саме Галанчикову запросили у Червоне? Адже раніше її не допускали до цього, мовляв, не жіноча це справа. Новатор німецької авіаційної техніки Фоккер раніше Терещенка високо оцінив льотну майстерність Галанчикової, адже в грудні 1912 року на міжнародних авіаційних змаганнях вона встановила новий світовий рекорд для жінок, піднявшись у небо на 2200 метрів, майже втроє перевищивши попередній рекорд німецької льотчиці Безе. Фоккер надав Любові Олександрівні роботу в своїй фірмі, взяв льотчиком-випробувачем. Згодом вона робить безпересадковий переліт Берлін - Париж, котрий приніс їй ще більшу славу. А в цей час у Червоному, в авіаційних майстернях, котрі працювали з 1910 року, не ладилось. Щоб вийти зі скрутного становища, Терещенко закупив у Європі нове обладнання, матеріали, а на посаду випробувача запросив Галанчикову. - Я пам’ятаю її добре, - сказав у розповіді Андрій Омелянович Коденський, робітник цих майстерень, - адже готував до польотів літаки. Спочатку вона освоювала невелику машину, і в повітрі перебувала недовго. А потім... Моноплан із Червоного в 1913 році потрапляє на авіавиставку в Київ, де одержує високу оцінку спеціалістів і нагороду - медаль. Машина розвивала, як на той час, велику швидкість - 110 кілометрів на годину, маючи вагу 140 кілограмів. В 1914 році цукрозаводчик одержав замовлення від царського військового міністерства на виготовлення 12 військових літаків типу «Форман». У майстернях спочатку працювало 6-10 чоловік, а згодом - до 200 чоловік. Серед них моторист-механік Івашкевич, робітники Журбицький, Уляницький, Буткевич, Стельмах. Невідоме до цього Червоне почали відвідувати військові льотчики, іноземні спеціалісти: штабс-капітан Хонін з Одеси та знаменитий Нестеров. Під час першої світової війни в 1915 році майстерні евакуювали в місто Орел, а звідти - в Москву. На фронт поїхала і Л.О. Галанчикова, яка продовжила службу в російській армії. В Червоному свято бережуть пам’ять про своїх земляків, видатних вітчизняних авіаторів. Ця історія, звичайно, потребує ще більш детального вивчення, і тому педагоги та учні Андрушівської гімназії продовжують працювати над цією темою далі, включившись в роботу Малої Академії Наук України. Тим більше, що вчителі прагнуть присвоєння гімназії імені Любові Олександрівни Галанчикової.

Дар’я Михайловська, учениця 10 класу Андрушівської гімназії
Володимир Рудюк, викладач історії Андрушівської гімназії
Мій край