Походження назви села Бровки Перші, Андрушівського району

Бровки Перші — село в Україні, Андрушівському районі Житомирської області.

Село розташоване за 1 км від залізничної станції Брівки (з 1870 року) (лінія Фастів - Козятин). Село межує з селом Ярешки і підпорядковується спільній сільській раді.

Щодо походження назви села “Брівки” існує три легенди.

Перша роповідає, що на місті села було два великі озера. Люди почали селитися навколо цих озер, і дивлячись звисока, неважко було помітити, що будинки були ніби брови над очима. І саме на честь цього незвичного явища поселення назвали Брівками.

Інша розповідає,що жив тут пан, який мав у своєму розпорядженні велику територію. І була в нього дочка з надзвичайно красивими бровами. Саме на честь краси брів своєї доньки він назвав одне із сіл Брівками.

Третя легенда розповідає, що в нашому селі за часів козаччини жив козак на ім`я Бровко. У селі він побудував красиву церкву і саме на честь засновника цієї споруди село було назване Брівками.

Усадьба Рыльского в с.Бровки Первые

В Андрушевском районе недалеко от центра, расположено живописное село Бровки Первые. В этой местности пока еще можно полюбоваться старинной усадьбой Рыльского. Развалины, к сожалению другого слова, не подберешь, все еще несут в себе вид былой славы и если бы, не «старания» людей над этой усадьбой не имела бы силу даже многовековая природа.

Территория, на которой расположен исторического значения дом давно не напоминает парк, скорее полу-лесье из-за которого даже уже и усадьбы полностью не разглядишь. И если не предпринять действий по спасению усадьбы то через пару лет Житомирская область довольно таки красивое здание со своей историей и легендами, одна из которых настолько невероятна, что даже те, кто ее рассказывает, сомневаются в достоверности.

В революционные времена восставший народный класс безжалостно уничтожал практически все, что принадлежало помещикам. И не миновать бы такой судьбы и поместью Рыльского, если бы сам хозяин не попросил местных представителей революционной власти в 1917 году не разрушать дом, а сделать из него школу. После такого разговора, а он проходил на крыльце усадьбы, по дошедшей до наших дней информации очевидцев хозяин вошел в дом и исчез. Местные старожилы предполагают, что в доме был подземный тоннель, через который помещик и скрылся, но, ни тоннеля, ни помещика так обнаружить и не удалось.

Второй не мнение интересной легендой (кстати, не такой уж и древней) является рассказ о том, как в село приехала женщина, называя себя наследницей помещика, долго расхаживала по парку с какой-то картой, а ночью пригнав спец-технику, что-то искали в озере. По слухам сельчан ее интересовала карета с золотом. Нашли они ее или нет, но утром ее и рабочих уже не было.

Андрушевка. Житомирская область

Андрушевка, впервые упомянутая в 1683 г., веками была деревушкой, только в 1859 г. получила статус города, а городом смогла называться только с 1975 года. Когда-то название поселения было несколько иное – Андрусовка. Житомирщина была едва ли не самым восточным краем, входившего некоторое время к Речи Посполитой, здесь было - и есть - много католиков.

Уже с конца XVII в. Адрусовка досталась роду Бержинських. Возможно, именно польским влиянием можно объяснить изменение названия деревни. Особенно радоваться Бержинським было ничего: село оставалось пустым после какого из нападений восточных захватчиков.

Бержинськи все же освоились и возвели на берегу пруда дворец, разбили парк. Так бы и оставалась Андрушевка селом, если бы не сахар. Именно здесь было в 1848 г. построен первый в крае сахарный завод. Сахарозаводчики Терещенко обратили внимание на Андрушевку довольно скоро, и в 1869 г. и завод, и графский особняк достался им.

Парк был расширен за Артемия Терещенко, кирпичный дворец сложной формы во времена М.И. Терещенко перестроено в стиле французского неоренессанса. В 1883-1914 гг происходит перестройка и модернизация местного завода - он, расположенный на окраине райцентра, и сейчас функционирует.

Дворец, в котором сейчас разместилась общеобразовательная школа № 1, сохранился довольно неплохо. И даже перестройка 1975 г. не сгубила его окончательно. Тогда был достроен второй этаж над оранжереей, соединявшая дворец и хозяйственный корпус. Возможно, этому помог и тот факт, что дворец вошел в революционную историю. Сначала 25 января 1919 здесь была организована матросом-балтийцем М. Попелем первый Вол (инь) ревком, а в июне 1920 г. в этих стенах разместился штаб Первой конной армии, о чем до сих пор извещает мемориальная доска.

Усадьба сегодня

Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того на территории усадьбы растут старые деревья возрастом 200 лет. Парк и сейчас сохранил свою первозданную красоту - липовую аллею, которая достигает 250 метров. Два озера, спрятались в тени деревьев, частично напоминают, что в прошлом здесь селилась множество белокрылых лебедей-красавцев.

Весна знову тривожить пам'ять

Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами - точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі - в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.

Валентина Василюк

Наш біль і наша пам'ять

Знову землею молодо крокує весна. Незабаром салютуватиме вона вишневим і яблуневим цвітом величному і вікопомному святу - 65-річчю Перемоги нашого народу у Великій Вітчизняній війні. Давним-давно травою, ромашками позаростали окопи, на місцях колишніх боїв мирно тягнуться до сонця хліба, народилися нові міста й покоління, але в пам’яті нашій вічно житиме те пережите всенародне горе і великий людський подвиг не в ім’я слави чи почестей, а заради Батьківщини своєї - великої і малої. Минають десятиліття, змінюються покоління, але горять в душах людських невидимі свічі пам’яті, які світлом і теплом своїм зігрівають серця братів і сестер, дітей, внуків і правнуків тих, хто пройшов те пекло і вижив, і тих, хто згорів у полум’ї тієї біди… І що це дійсно так, свідчать листи до редакції і візит ось цього поважного чоловіка з Яропович - Дмитра Онуфрійовича Стовбуна. Тремтячими руками він дістав з картатої торбинки загорнуті в папір старі, потерті часом і людськими руками документи воєнної доби, серед яких є й ті, що стосуються нагород, лист заступника командира військової частини, в складі якої бив фашистів його брат Андрій Онуфрійович Стовбун і загинув перед самісінькою Перемогою в 1945-у в Східній Прусії. У родині Онуфрія та Параски Стовбунів один за одним підростали чотири сини - Андрій, Микола, Дмитро, Петро і дочка Ольга. - Усіх нас батько і мати змалку виховували так, аби ми не цуралися ніякої роботи, вчили любити землю, яка нас годує, і людей, - ділиться своїм потаємним Дмитро Онуфрійович. А коли прийшло оте всенародне лихо, першим пішов на фронт Андрій, уже в 1944-ому дев’ятнадцятирічним мобілізували й Миколу. Війна забрала обох: в лютому 1945-ого навіки залишився лежати в землі Східної Прусії Андрій, Миколу фашистська куля наздогнала в м. Виборг Ленінградської області в липні 1944 року. - Відтоді,- продовжує Дмитро Онуфрійович,- в нашій хаті навічно поселилося горе. Мати, а тихцем і батько, ховаючись одне від одного, діставали зі скрині похоронки, листи від синів і командирів, перечитували сотні разів, не вірячи страшним звісткам. Мати по-жіночому голосила, а батько став аж сірий, як земля, що прийняла його синів… Через лихо таке вони і з життя пішли одне по одному передчасно. А ми свято бережемо пам’ять про рідних нам людей, сімейною реліквією стали і ось ці документи… Один за одним я беру до рук майже перепалі від часу листки і читаю: «Наказом командуючого Першою ударною армією від 18 . 08.1942 р. сержант Андрій Онуфрійович Стовбун за мужність нагороджений медаллю «За відвагу», а далі: вересень 1943 р. - за відмінне виконання бойових завдань він нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги»; грудень 1943 - за відвагу А. О. Стовбун удостоєний ще однієї високої нагороди - ордена Слави ІІІ ст.; у червні, липні, вересні 1944 р. Андрію Стовбуну наказом Верховного Головнокомандуючого Маршала СРСР тов. Сталіна оголошені Подяки за відмінні бойові дії при форсуванні р. Друть, в боях за звільнення міст Бєлосток, Остроленк, Волковиськ. А ось і лист заст. командира частини, в складі якої воював Андрій Онуфрійович: «Шановний Онуфрій Васильович! Майже три роки Ваш син служив в нашій частині і зарекомендував себе як мужній воїн Червоної Армії, відданий син свого народу, який всім серцем ненавидів фашистів, котрі топчуть нашу рідну землю, докладав усіх зусиль, аби швидше звільнити її від фашистського ярма і добити ворога в його лігві. Ваш син постійно проявляв мужність і відвагу, будучи мужнім і талановитим воїном-командиром. Він за будь-яких обставин виконував доручене завдання, подавав бійцям особистий приклад відваги, самопожертви в ім’я миру. Андрій Онуфрійович удостоєний високих урядових нагород за хоробрість і безстрашність. Він був і чудовим товаришем, перспективним комуністом. А 1 лютого 1945 р. на території Німеччини він здійснив ще один подвиг: з невеличкою групою бійців відбив в озвірілих фашистів міст через річку, який ті хотіли підірвати. Таким чином забезпечили стрімке просування наших військ вглиб німецького лігва. За цю операцію був нагороджений високою урядовою нагородою. 6 лютого куля німецького мерзотника вирвала Андрія з наших рядів. Він загинув смертю хоробрих при виконанні бойового завдання. Його смерть - це велике горе для вас, батьків, і для нас, його товаришів, бо ми втратили одного з кращих бійців-командирів, надійного товариша. Висловлюючи Вам щире співчуття з приводу такої великої втрати, ми дякуємо Вам за такого сина… Хоронячи Андрія, бійці і командири нашої частини поклялися помститися фашистам за нього. Вже недалеко той час, коли ворог буде розбитий і наша країна буде жити вільним і щасливим життям…». Менше року бив фашистів Микола. В тому ж таки 1944-ому смертю хоробрих він загинув за Батьківщину. Лише в їх родині війна забрала два соколи, залишивши в серцях рідних вічний біль і святу пам’ять…

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини

Червоне

Перша: вдова Грохольського, перебуваючи в скрутному фінансовому становищі, продала маєток, а пізніше і завод; друга - підприємство було конфісковано царським урядом, а пізніше продано А.Я.Терещенку, який передав його своєму сину, Федору Артемовичу Терещенку. У 1870 році цукроварня була переобладнана в завод, який видав продукцію і був зареєстрований в акцизному товаристві цукрозаводчиків Росії. На підприємстві працювало 750 робітників, річний товарообіг становив 1 мільйон 500 тисяч карбованців. В експлуатації знаходилось 9 парових двигунів, які мали потужність 425 кінських сил. В 1888 році в селище нараховувалось 1.786 жителів та 221 двір. «В кінці XIXст. Червоненський цукрозавод став власністю Федора Федоровича Терещенка. Слід відзначити, що на той час він був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна свого батька, Ф. А. Терещенка. Федору Федоровичу Терещенку належало 19 тисяч десятин землі і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784крб. Це була високоосвічена людина. Він любив комфорт, природу, гарно малював, креслив, але найбільшим його захопленням було літакобудування. Тому зустрічався і листувався з такими видатними людьми, як М. Жуковським – батьком російської авіації, з художниками: І. Рєпіним, І.Крамським та С.Грибковим. За проектом Ф.Ф.Терещенка було реконструйовано парк, привезені та поставлені в парку мармурові статуї, доповнено його насадженням рідкісних порід дерев: сосни, акації, клена та ін. (липова алея, пробкове дерево, акації та клени різних порід збереглись до сьогодні), закладено фруктовий сад, на паркових озерах поселились білі та чорні лебеді, маєток був обнесений двохметровою цегляною стіною, яка частково збереглася і вражає міцністю розчину За переказами місцевих старожилів у цей розчин для міцності споруди майстри добавляли курячі яйця. Значну увагу він приділяв підвищенню потужності заводу, зниженню собівартості продукції, щоб отримувати якомога більші прибутки. У 1888 році у містечку налічується 221 двір та 1786 жителів. В 1900 році на заводі щодоби переробляли по 4.280 берковців цукрових буряків (1 берковець дорівнює 10 пудам) отримали 291.325 пудів цукру. При заводі існувала лікарня та аптека. Ф.Ф.Терещенко був пристрасним шанувальником повітроплавання, сам конструював літальні апарати. Тому в 1910 році неподалік свого маєтку спорудив майстерні, в яких розпочав будівництво монопланів. Використовувались моделі системи «Морен Сольє» та «Фарман». Спочатку в майстернях працювало 6-10 чоловік, а пізніше – 200. Для роботи в літакобудівній майстерні були відібрані кращі спеціалісти, серед них Андрій Омелянович Коденський (складальник літаків), Маковецький (майстер столярної справи), кресляр Григор’єв та інші. Неподалік майстерні був збудований аеродром на власні кошти Федора Федоровича і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га. У 1901 – 1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб.. і за 720 тис. крб., побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори. В 1913 році в майстерні працювало 25 чол. – 18 робітників та 7 службовців. Зарплата робітників становила 5тис. 942 крб. 79 коп., а службовців – 16 тис. 519 крб. Перший літальний апарат у Ф. Терещенка з’явився у вересні 1909 року . Він вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Берліо. Після цього він у 21-річному віці поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л. Берліо. І 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання дерев’яних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка. Так з’явилась нова модель « Терещенко – 2». У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій « Терещенко – 3», а наступної весни побудував нову модель – моноплан з м’якими крилами і двигуном на сорок кінських сил. Його п’ята модель важила лише 330 кг. і мала довжину фюзеляжу 7,1м. при розмаху крил 10 м. і мала нести вантаж вагою 150 кг., піднімаючи його на висоту до 2 тис. метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була система самозапуску, яка дозволяла авіатору підніматись у повітря без сторонньої допомоги. Створені літаки потребували випробувань, тому Ф.Ф. Терещенко шукав пілота – випробовувача. Перебуваючи за кордоном, він випадково дізнався про жінку-пілота, Любов Олександрівну Галанчикову, яка в грудні 1912 року на міжнародних авіаційних змаганнях під Берліном встановила новий світовий рекорд для жінок, піднявшись в небо на 2.200 метрів, перевершивши попередній рекорд німецької льотчиці Безе майже втроє. Згодом Л. Галанчикова здійснила безпосадочний переліт Берлін – Париж, який приніс їй ще більшу славу. В Червоному відважна льотчиця з’явилася в 1913 році, уклавши з Терещенком контракт, який мав такий зміст: «Я, нижче підписана Любов Олександрівна Галанчикова, зобов’язуюсь протягом року літати на апаратах , які будуть дані мені фірмою Червоненських аеропланових майстерень, на інших апаратах виконувати польоти не маю права». Слід сказати, що руками простих робітників будувалися добротні літальні апарати. Про це свідчить той факт, що на авіавиставці у Києві в 1913 році моноплан із Червоного отримав високу оцінку спеціалістів і нагороду – срібну медаль, літак був вагою 140 кг. і розвивав швидкість110 км .за год. Тому й не дивно, що в невідоме до цього містечко почали відвідувати військові льотчики, іноземні спеціалісти, серед яких відомий пілот П.М.Нестеров, штабс-капітан Хіонін з Одеси, Ю. П’янковський ( пізніше він став відомим радянським льотчиком – випробувачем) та інші. З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування. В 1914 році Ф.Ф.Терещенко отримав замовлення від царського відомства на виготовлення дванадцяти військових літаків марки «Фарман». Але початок першої світової війни дещо змінив плани заводчика. Це, певно, було викликано просуванням кайзерівської армії на схід, що загрожувало захопленням авіомайстерень. Тому вони були продані товариству «Дукса», яке представляло в Росії фірму А. Фармана. І в 1915 році евакуйовані спочатку в м. Орел, а звідти до Москви. В 1916 році з’явилась зовсім нової конструкції « Терещенко – 7 », виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км. за год. І це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка. Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон» - розповідає в своїй книзі «Завод – це долі людські»відомий український письменник і краєзнавець Олександр Косенко. В пустому маєтку Терещенків у 1922 році були розміщені майстерні фабрично – заводського училища. Підпорядковане воно було цукротресту і готувало спеціалістів для цукрових заводів: мідників, котельників, слюсарів-технологів, слюсарів контрольно вимірювальних приладів, токарів, електрозварювальників, ливарників, ковалів. З 1951 по 1977 рік директором училища був П.І. Давидов. З 1977 року по 1987 рік профтехучилище очолював В.П. Циганков. За цей час навчальні класи, майстерні були обладнані найновішими стендами, кіноапаратурою, технічними засобами. Було проведено капітальний ремонт приміщень, реставровано зовнішній вигляд палацу. З 1987 року Червоненське училище стає філіалом Андрушівського ПТУ №32. За роки свого існування училище випустило багато прекрасних робітників. Вони працюють начальниками змін, змінними хіміками, теплотехніками цукрових заводів. Серед них є відзначені високими нагородами. Це Бородій Н. – працювала апаратницею Червоненького цукрового заводу і була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, токар Петровський В. – орденом « Знак пошани» та багато інших. Змінювались покоління, міняв своє обличчя завод, мінялись часи та люди, які працювали на ньому, для яких завод став їхньою долею. Проте він завжди був одним з флагманів цукрової промисловості області, трудився, примножуючи багаті і славні традиції його працівників. З 1994 року розпочався новий відлік історії заводу – засноване відкрите акціонерне товариство « Червоненський цукровик». Підприємство модернізовано, виробничі процеси стають повністю автоматизовані, що дозволило значно збільшити виробництво цукру. Зокрема, в 2003 році перероблено 100.6 тис. т. цукрових буряків, вироблено12.8 тис. т. цукру. За 2005 рік завод заготовив 136 тис.456.7тонн цукрових буряків, з них перероблено 132 тис. 530 тонн і вироблено цукру 17 тис.183.5 тонн. Підприємство вчасно і в повному обсязі виконує свої договірні зобов’язання з постачальниками. Там, де річка Пустоха досягає своєї середньої течії, з’єднуючись із іншими водними джерелами, на околиці Червоного та неподалік Малих Мошківець, за єврейським кладовищем Ф.А. Терещенко уже маючи в містечку маєток і цукровий завод вирішує на початку 80-х років спорудити ґуральню. Її будівництво було насамперед викликане чималим накопиченням патоки (меляси), яка частково використовувалась місцевим населенням для відгодівлі худоби, а решта вивозилась в ті місця, де діяли ґуральні. І ось на початку 80-х років починається спорудження Червоненської ґуральні. Роботи по будівництву йшли швидкими темпами, бо вже в 1883 році Червоненська ґуральня зарахована в Російське акцизне товариство. Це означало, що її продукція виходила не лише на ринки російської імперії, а й на світові. На той час завод мав справді передове, хоча і закордонне, технічне оснащення. Слід сказати, що на винокурні в 1889 році діяло два апарати – брагоперегонний для перегонки браги і ректифікаційний – для очищення спирту вторинної перегонки. До революції 1917-го року цей завод завдяки підвищенню ефективності цукрового заводу став одним з кращих по виробництву продукції, її якості. Вона надходила в багато місць Росії, мала попит за кордоном, була відзначена медаллю на Брюссельській виставці в 1903 році. До речі, кількість спирту визначалась градусами, хоча існував і такий вимір як декалітр. Про це свідчить переписка керуючого Червоненським винокурним заводом В. Бодаєва з одеським купцем П. Демидовим.: « Закупимо160 тис. декалітрів спирту по 1 крб. 70 коп. за 100 градусів». У 1913 році виробництво спирту досягло свого апогею, але війна 1914 р. негативно вплинула на виробництво. Ф.Ф. Терещенко зайнявся евакуацією авіомайстерень до Москви, тому виробничими справами майже не займався. У 1920 році Червоненську ґуральню було націоналізовано. Відтоді почався інший етап розвитку підприємства. Він був підпорядкований Подільському відділенню цукротресту. В основному на винзаводі працювали селяни із навколишніх населених пунктів – Червоного, Малих Мошківець, Котівки. Оскільки, робота на підприємстві була сезонною, то вони здебільшого займались особистим господарством, а на спиртзаводі на період ремонтних робіт лишалися тільки спеціалісти» - так пише в своїй книзі « Завод над заводдю» О.Косенко. Радянську владу в селищі було встановлено в січні 1918 року, а з 3 липня 1921 року в Червоному було відкрито кооперативне Єство (єдине спільне господарство), яке об’єднувало 270 чол. Пізніше було перейменовано в сільськогосподарське кредитне товариство. Колгосп засновано в 1929 році. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Голодомор 1932 - 1933 року селище зачепив менше , завдяки тому, що цукровий завод видавав для населення продуктові пайки. Та все ж багато жителів села загинули голодною смертю, про що свідчить братська могила на території селищного кладовища, яка недавно знайдена. Зараз іде підготовка до спорудження на цьому місці пам’ятного знаку. Старожили згадують, що люди вмирали цілими сім’ями, залишалось багато пустих хат, в яких господарі вмирали один по одному. Вмерти від голоду – цей страх переслідував людей, які зуміли вижити в цей страшний і жорстокий час. І тоді, влітку 1933року, коли дочекались нового урожаю, люди, боячись голодовки, ховали по закутках скоринки хліба, клуночок крупи, відро зерна про запас. Не обминули селище і холодні вітри репресій. Сталінська репресивна машина чорним смерчем пройшла по долях селян, скалічила їхнє життя. Хтось був розстріляний, а когось доля закинула в табори по різних необжитих куточках СРСР. «Ворогів» народу «знаходили» серед людей, які вміло господарювали на землі і мали міцне господарство, млин та ін. У багатьох випадках репресовані не доживали до звільнення. Непосильна праця, нелюдські умови існування призводили до великої смертності. Ті, кому пощастило вижити, після відбуття строку часто позбавлялися права вільного вибору місця проживання і дуже рідко поверталися до рідних осель. Арендт Людвіг Едуардович народився у м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії, 1886 року народження. Німець, освіта середня, бухгалтер школи ФЗУ. Проживав у м. Сміла Київської обл.. заарештований 8 серпня 1937 року. Обвинувачувався у причетності до контрреволюційно-націоналістичної організації. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 18 жовтня1937 року розстріляний1 листопада 1937 року. Реабілітований у 1959 році. Бардентштейн Шльма Іхельмович народився в м-ку Червоне Солотвинської вол., Житомирського пов., Волинської губ. Єврей, освіта початкова, працівник Волгубрадпартшколи. Проживав у м. Житомир Волинської губ. Заарештований 24 жовтня 1923 року. Обвинувачувався за ст.. 57,60,70,72 КК УРСР. секретним відділом ДПУ УРСР від 15 серпня1924 року справа надіслана на припинення. Реабілітований у 2000 році. Вдруге заарештований 17 квітня1931 року за ст.. 54-10, 54-11 КК УРСР. Проживав у Житомирі. Кустар – майстер по виготовленню лаку. Прокурором Житомирського опер сектора ДПУ УРСР 18 травня1931 року справа припинена. Втретє заарештований 10 січня 1938 року. Проживав у м. Житомир Житомирської обл. .Штампувальник метало майстерні інвалідів. Обвинувачувався за ст.. 54- 10, 54-11 УРСР. за постановою трійки при УНКВС по житомирській обл.. від 10 травня 1938 року розстріляно 10 червня 1938 року. Реабілітований у 1957 році. Білоус Іван Овсійович народився у с. Никонівка Солотвинської вол. Житомирського повіту волинської губ.у1897 році. Українець, освіта – двокласне училище, колгоспник. Проживав у с. Никонівна Бердичівської міськради Вінницької обл.. Заарештований 28 березня 1932 року. Обвинувачувався за ст..54-10 КК УРСР. Прокурором м. Бердичева 6 серпня1932 року справа припинена. Вдруге заарештований 13 березня 1933 року. Інструктор цукрозаводу м-ка Червоне Андрушівського р-ну. Обвинувачувався за ст..54-11 КК УРСР За постановою судової трійки при Колегії ДПУ УРСР від 5 квітня 1933 року ув’язнений до концтабору на 3 роки. Реабілітований у 1989 році. Втретє заарештований 9 вересня 1937 року. Проживав у с. Никонівна. Одноосібник. Обвинувачувався за ст.. 54-10, 54-11 КК УРСР. за постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 17 листопада 1937 року розстріляний 28 листопада1937 року у м. Бердичів. Реабілітований у1958 році. Білоус Семен Овсійович народився у с. Никонівка Солотвинської вол., Житомирського пов., Волинської губ. у 1901 році. Українець, письменний, грабар за наймом. Проживав у м-ку Червоне Андрушівського р-ну Житомирської обл.. Заарештований 18 жовтня 1937 року. Обвинувачувався у причетності до антирадянської націоналістичної шпигунсько – повстанської організації. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 17 листопада 1937 року розстріляний 28 листопада 1937року. Реабілітований у 1958 році. Бородій Федір Васильович народився в м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії у 1909 році. Українець, письменний, червоноармієць. Южський табір НКВС, Іванівська обл.. Заарештований 20 серпня 1940 року. Обвинувачувався у здачі в полон без опору білофінам. За постановою ОН при НК СРСР від 13 вересня 1940 року ув’язнений до виправно – трудових таборів на 5 років. Реабілітований у 1958 році. Вахно Михайло Васильович народився у м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії. Українець, освіта середня. Інструктор – бухгалтер облторгвідділу. Проживав у Житомирі, Житомирської обл.. Заарештований 7 лютого 1938 року. Обвинувачувався у причетності до контрреволюційної української націоналістичної організації. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 5 травня 1938 року розстріляний 28 травня1938 року у м. Житомир. Реабілітований у 1958 році. Спекотного червневого ранку дізнались червоненці про початок війни . А 7 липня 1941 року фашистський чобіт ступив на їхню рідну землю. Для жителів Червоного почалися важкі роки окупації. Фронт покотився далі, а в селищі почали порядкувати гестапівці. Перш за все вони організували полювання на комуністів і євреїв не тільки з селища, а й з навколишніх сіл. Їх збирали в кілька груп, певно з кілька сотень чоловік, на церковному майдані, а в надвечір’я протягом кількох днів водили до лісу Чорнолозького лісництва і розстріляли (розстрілювали місцеві поліцаї). В районі Новобудови, в лісі, знайшли вони свою смерть. Старожили згадують, що довго ворушилась земля на тому місці. В трьох могилах знаходяться останки стариків, жінок, дітей, які були розстріляні в ті гіркі роки і стали першими жертвами фашистського режиму. Закатовано і розстріляно 387 чол. за час німецької окупації. Потім почалось грабування заводських магазинів (складів цукру, де знаходилось його ще чимала кількість). Повантаживши його у вагони, вузькоколійкою відправили у Бердичів. До Німеччини не раз відправляли вагони з живим « товаром» - 168 жителів села було забрано на каторжні роботи до фатерлянду. З перших днів перебування в селищі фашисти намагались за будь-яку ціну пустити цукровий та спиртовий заводи. І хоч їм вдалося розшукати кадрових робітників, що не встигли евакуюватись, підготовка до початку сезону цукроваріння просувалась дуже повільно через так званий повзучий саботаж. Тобто, всі працювали і, здається, непогано, а строки пуску заводу щораз віддалялися. Новим господарям за весь період окупації, а він тривав майже два з половиною роки, так і не вдалось налагодити високопродуктивне виробництво цукру і пустити завод на повну потужність. Спиртовий завод працював лише один сезон. Так, не сиділи склавши руки червоненці! Вони, як могли, чинили опір, не корилися загарбникам, підтримували зв’язки з партизанами, боролися з окупантами доступними засобами, наближаючи жаданий для всіх День Перемоги. Селище було звільнено від німецько-фашистських загарбників 29 грудня 1943 року. Під натиском радянських танкістів гітлерівці поспішно відступили в напрямку Бердичева, не встигнувши зруйнувати заводи, хоча такий намір був: під обладнанням був закладений динаміт, а також німці стріляли з мінометів по головному корпусу цукрозаводу, щоб його знищити. І вже 12 жовтня 1944 року цукрозавод дав першу продукцію, а спиртзавод виконав виробничу програму на 124 проценти. Це була надзвичайна радість для всіх жителів селища і ознака того, що воно почало відроджуватись, як відроджувались надії на мирне трудове життя. Важкими були післявоєнні роки, та час збігав. Жителі селища не покладаючи рук з руїн та попелу піднімали селище. Щодо технічного стану - Червоненський спиртзавод виглядав скромно у порівнянні з таким, скажімо, гігантом спиртової галузі, як Андрушівський спиртовий. Незважаючи на технічну недосконалість, Червоненський спиртзавод виробляв продукцію високої якості. Слава про високоякісний червоненський спирт існує до цього часу. Зараз завод носить назву - Державне підприємство «Червоненський завод продтоварів». За 2005 рік воно виробило продукції на 13073 тис.грн., вироблено продукції в натуральному виразі у 2005 році - спирту етилового139,7 т.дал., продукції технічного призначення – 369, 3т.дал. Кількість працюючих на заводі – 133 чол., середньомісячна заробітна плата у 2005 році - 948.5 грн Село визволене радянськими військами 29 грудня 1943 року після тривалих боїв за містечко. Під час Великої Вітчизняної війни 302 уродженці селища билися проти німецько-фашистських загарбників, 120 - загинули, 193 – відзначені бойовими орденами і медалями. Односельцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, споруджено пам’ятний знак з гранітними плитами, на яких викарбувані імена загиблих. В 1956, 1960, 1964 і 1965 роках у Червоному встановлено шість пам’ятників на братських могилах воїнів – визволителів селища від гітлерівців ( на селищній площі – 7 воїнів, в парку цукрокомбінату поховані 224 воїни, біля заводу продтоварів – 126 воїнів, на сільському цвинтарі – у двох братських могилах – 8 воїнів, біля селищної лікарні – 13 воїнів та могила невідомого воїна на полі недалеко с. Крилівка). В 1877 році на кошти прихожан, казни і поміщика Ф. Терещенка побудована кам’яна п’ятикупольна ( на одному з куполів – дзвіниця) церква в ім’я святого і чудотворного Миколая, а попередня Хресто-Воздвиженська церква була розібрана і перенесена в 1884 році на сільський цвинтар. Зараз для віруючих прихожан діє Свято-Миколаївський храм Московського патріархату (пров. Базарний,4), римо – католицька церква Божого милосердя (вул.. Бердичівська), жіночий монастир Святого Різдва Христового ( вул.. Котовського) , церква євангелістів християн-баптистів ( вул.. Леніна, 87 ), церква євангелістів-християн віри Іванівської (вул.. Франка,1). В народі кажуть, що людина живе до того часу, поки про неї та справи її рук хтось пам’ятає. Й досі не можу повірити в те, що вдячна людська пам’ять донесла до нас імена дільничих лікарів, які працювали в невеликій лікарні села Червоного. А роботи вистачало завжди, адже лікувати потрібно було не тільки жителів Червоного, а й навколишніх сіл. В 1907 році Ф.А. Терещенко будує неподалік від заводу приміщення лікарні, в якій лікували хворих із заводу робітників та селянські сім’ї з навколишніх сіл. І з тих пір – от уже сто років лікарня в Червоному служить запорукою збереження здоров’я жителів округи. Особливий внесок у розбудову закладу зробив Денисенко Клайд Якович, який з 1968 по 1975 рік працював головним лікарем. Саме завдяки його організаторським здібностям було збудовано новий корпус поліклініки, проведено капітальний ремонт стаціонарного відділення, зроблена кочегарка на твердому паливі. Він розпочав будівництво нового корпусу стаціонару, яке завершив уже на посаді головного лікаря Андрушівської ЦРЛ. Це дало можливість збільшити кількість лікарняних ліжок до вісімдесяти п’яти. Працювали хірургічне, терапевтичне, неврологічне, дитяче, гінекологічне відділення, пологова палата. Все своє життя Клайд Якович дотримувався найвищих чеснот моралі, гуманізму, милосердя та мудрості. Вдячні жителі селища увічнили ім’я Денисенка Клайда Яковича: відкрили в день ювілею лікарні меморіальну дошку на фасаді лікувального закладу як данину пам’яті людини, яка все життя віддала служінню людям. На даний час в Червоному працює 2 будинки культури, 2 бібліотеки: шкільна і селищна, фонд якої становить 25563екз., дільнична лікарня на 25 місць, 2 дошкільні заклади, 10 магазинів, торговий ринок, 2 аптеки, ветаптека, пожежна частина, поштове відділення зв’язку, 2 ковбасних цехи – «Сидоренко» та «Малькевич», 2 перукарні, цех по виробництву мінеральних напоїв «Малькевич», 3 кав’ярні. Однокласне народне училище існує з 1871 року. Зараз на його базі працює Червоненська середня школа I –III ст. Зараз в школі навчається 568 учнів та працює 45 вчителів. З них: 3 – вчителі-методисти, 2 – старші вчителі, 11 вчителів вищої категорії, 6 – I категорії. Школа гордиться вчительськими династіями: Бачинських, Піскунів, Сторожуків, Турських, Атаманюків, Ящуків. Чимало видатних людей є уродженцями цього славного своєю історією селища: це Цимбаліст В.П. ( 25.02.30 – 2.02.98) - народний артист УРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Працював у театрі ім. І.Я. Франка; Шинкарук В.Ф. ( рік народження - 1954) –професор кафедри української мови і літератури Житомирського університету ім. І.Я. Франка, автор і виконавець власних пісень; Богайчук В.І. – заступник Генерального конструктора авіаційного науково-технічного комплексу ім. Антонова; Семенюк Микола - поет, член спілки письменників України; Кримчук Г.П. – український радянський письменник.— ; Боднарчук Л.І.( рік народження - 1938) – директор інституту бджільництва ім. Г.І. Прокоповича, Президент спілки пасічників України, Президент Асоціації апітерапевтів України, професор, член – кореспондент Академії аграрних наук України. В Червоному є два музеї. Один з них розміщений у середній школі, завідуюча музеєм – Турська Юлія Володимирівна. Музей є центром краєзнавчої, просвітницької та пошукової роботи, важливою ланкою виховного процесу. Йому присвоєно звання «Зразковий». Юні екскурсоводи (учні школи) проводять цікаві екскурсії за розробленою тематикою. За останні п’ять років проведено близько сорока екскурсій. В музеї представлені експозиції за такими напрямками: найдавніший період в історії селища, предмети побуту наших предків, історія місцевих підприємств (цукрового і спиртового заводів), історія школи, Велика Вітчизняна війна та ін. При цьому музеї діє група « Історія та ми», яка проводить пошукову роботу та підтримує зв’язки з ветеранами: Дубровським П.Г., нагородженим орденом Червона Зірка, орденом Слави III ст., орденом Вітчизняної війни та іншими бойовими нагородами. Рада музею систематично та регулярно випускає стіннівку «Вісник музею», серед яких особливо цікавими за змістом та естетичним оформленням є: « Недоспіване… (присвячена воїнам – визволителям селища Червоного), « Щоб звучали струни вашої душі» (приурочена історії вчительської династії Бачинських), « Його поцілував Бог, мабуть…» ( присвячена акторській творчості В. П. Цимбаліста), А інший музей присвячений історії цукрового заводу, завідує цим музеєм Ківгило Неля Федорівна. Тут зібрані цікаві матеріали з історії виникнення цукроваріння на Україні та у світі, велика експозиція про історію заводу та авіомайстерень, матеріали про минувшину сімї Терещенків, сім’ї першого цукровара Сича Івана Марковича, стенди, які розповідають про буремні роки революції та громадянської війни, про роки Великої Вітчизняної війни та мирну працю в повоєнний час працівників заводу. Про красу селища та його околиць, про його трудолюбивих людей пише вірші місцева жителька, поетеса Дюсенбаєва Л.І. та Лисюк А.- заступник голови Київської облпрофради.

Дворец в Андрушевке

ДВОРЕЦ 19в. в парке. Принадлежал Николаю Терещенко.

ДВОРЕЦ, вторая половина XIX в.
(ул. Ленина, 28). Расположен над прудом, среди старого парка. В конце XIX в. принадлежал Н. И. Терещенко. До настоящего времени памятник дошел в несколько измененном виде: над оранжереей, соединявшей дворец с хозяйственным корпусом, в 1975 г. надстроен второй этаж. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем ДА. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе — с односторонним). Перекрытия плоские. В настоящее время в здании находится школа.

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР том 2, стр.146
andrushivkatown.wordpress.com

Визволення Андрушівки та Андрушівського району Житомирської області

В ході кровопролитних оборонних боїв була розроблена Житомирсько-Бердичівська наступальна операція. Визначений головний напрям ударів радянських військ через південно-східні райони Житомирщини, зокрема, через Андрушівський район.

В напрямку Андрушівського району діяли танкісти 11-го гвардійського танкового корпусу 1 танкової армії. В першому ешелоні цього корпусу наступали 44-а та 45 гвардійські танкові бригади підполковника І.І. Гусаковського та полковника Моргунова.

Вранці 24 грудня 1943 року об 11 годині 30 хвилин здійснили прорив і протягом короткого зимового дня подолали оборону ворога на глибину до 20 км і підійшли до території Андрушівського району. У документах архіву Міністерства оборони, які розповідають про визволення сіл Яроповичі, Вербова, Лісівки, Андрушівка, Червоного, не раз згадується танк «Монгольський чекіст», екіпаж якого вів у бій лейтенант Г.С. Петровський.

25 грудня танкісти 44-ї бригади визволили с. Яроповичі Через хутір Троянки увірвалися в с. Вербів (нині с. Любимівка). Під час взяття села танковий взвод гвардії лейтенанта Г.С. Петровського роздавив гусеницями 3 гармати, 4 автомашини, і до 30 гітлерівців. А всього в цьому бою знищено 12 гармат, з них 6 зенітних, багато автомашин і тягачів. В бою за с. Вербів відзначилась і танкова рота старшого лейтенанта Шаріпова. Танкісти 44-ї бригади виставили заслони на села Котлярку і Липки Попільнянського району.

26 грудня 1943 року бригада розпочала наступ у напрямку на села Зарубинці, Лісівку та селище Андрушівку. Праве крило бригади наступало на Андрушівку через Волицю. Па лівому фланзі вела бій 27-а мотострілкова бригада, котра наступала на с. Зарубинці. В цей час танковий батальйон 40-ї танкової бригади наніс удар по ворогу в напрямку Гнилі Болота (північніше с. Корчмище).

Після звільнення Вербова, о другій половині дня 26 грудня, батальйон майора П. І. Орєхова увірвався в Лісівку. Щоб досягти Андрушівки, необхідно було форсувати річку Гуйву, яка була немалою перешкодою для танків. Підходи до мосту з с. Лісівки на Андрушівку було заміновано. Начальник інженерної служби бригади капітан І. П, Міхеєв наказав саперам зробити проходи в мінних полях і сам очолив операцію. В цей час до передового танка майора П. І. Орєхова підійшов дід, котрий назвав себе Манілою Маголою. Він розповів командиру танкового батальйону, що міст заміновано і що він зі своїм другом Михайлом Ковальчуком перерубали частину проводів.

Капітан Міхеєв оглянув у бінокль підступи до мосту і зрозумів, що бригада мусить пройти лише тут, бо іншого шляху немає. Для цього потрібно розмінувати міст. Провідником став місцевий житель Маніло Магола. Як тільки група саперів і автоматників підійшла до мосту, ворог відкрив вогонь з кулеметів і автоматів, та танкісти у відповідь розпочали шквальний вогонь із танкових гармат і кулеметів. Підійшовши до мосту, мінери виявили під фермами чималий запас толу. Сапери розмінували міст і о 19.00 танкісти увірвалися в Андрушівку, захопивши великі запаси зерна, пального та ремонтні майстерні.

В боях за Андрушівку відзначилось багато бійців та командирів. Серед них гвардії старшина І.А. Деньгін, гвардії капітан О.П. Іванов, гвардії капітан І.П. Міхеєв та гвардії лейтенант А.М. Вєдєрніков.

За героїзм і .мужність майора П.. І. Орєхова та лейтенанта Г.С. Петровського було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. Багато учасників боїв. за Андрушівщину відзначено орденами і медалями.

Всього в боях за Андрушівку полягли смертю героїв 71 боєць та 9 командирів. Серед них: начальник політвідділу бригади гвардії підполковник С.Є. Вобян, гвардії капітан М.С. Шуктєрєв, гвардії старший сержант Ф.Т. Антоневський, гвардії молодший сержант Т.М. Гуров, червоноармієць В.В. Зорянцев, гвардії єфрейтор М.П. Гринько, гвардії молодший сержант К.X. Кломбоцький, гвардії .старший сержант В.А. Попов, гвардії старший сержант В. В, Бєла-він, молодший сержант П.А. Жуков, молодший сержант М.Є. Трофимов, молодший сержант І.І. Лахтін.

Визволивши Андрушівку, 44-а танкова бригада 27 і 28 грудня вела оборону на рубежі Волиця — Гардишівка — Забара — Нехворощ. Лейтенант Георгій Петровський з екіпажами двох танків взводу увірвався на вулиці селища Червоне. Тут сміливці виявили велике скупчення автомашин з артилерією і піхотою. Обидва танки кинулись в атаку. Знову-таки відзначився танк з написом «Монгольський чекіст» і танк «Від промкооперації МНР». Розвідники знищили артилерійський дивізіон, понад 40 автомашин, 10 протитанкових гармат і понад 30 гітлерівців.

У ніч на 29 грудня танкові бригади здали бойові рубежі 305. 183, 107, 389, 237 стрілецьким дивізіям та 68-й гвардійській стрілецькій дивізії, які вийшли з боями на територію району танкісти продовжували вести бій під Червоним і розпочали наступ в напрямку Антополя. В 10.00 вони оволоділи цим населеним пунктом, маючи завдання не допустити прориву танків ворога на місто Житомир. В боях за Антопіль танкова бригада знищила 8 танків противника, 3 самохідних гармати, багато автомашин і близько 100 солдатів і офіцерів.

На ранок 30 грудня танкова бригада Гусаковського зайняла оборону на західній околиці Червоного Прикриття батальйонів було виставлено на Хмелище і Красівку. Штаб бригади розташувався на північній околиці Котівки. При визволенні Андрушівщини геройськи бились з окупантами комуністи бригади: молодший лейтенант П.П. Попков, що знищив «тигра», протитанкову гармату і 30 гітлерівців; лейтенант В.П. Субач, командир взводу, також підбив танк. Рота 3-го танкового батальйону під командуванням старшого лейтенанта С. І. Стряпухіна в бою 29 грудня спалила три танки.

Ліве крило 11-го гвардійського танкового корпусу та 8-й механізований корпус наносили удари в напрямку Міньківці – Халаїмгородок (нині Городківка). 26 грудня 8-й гвардійський механізований корпус під командуванням генерал-лейтенанта танкових військ С.М. Кривошеїна, переслідуючи відступаючі частини ворога, головними силами вступив у Бровки. На станції Бровки воїни корпусу захопили залізничні ешелони, на які було навантажено близько 17 тисяч центнерів зерна для відправки в Німеччину. В період від 25 по 30 грудня 1943 р. було звільнено від німецьких загарбників всі села району.

Невмирущою славою покритий бойовий шлях воїнів - танкістів, що героїчно захищали наш край в 1941 і звільняли в 1943 році. Лейтенант Георгій Петровський з екіпажами двох танків взводу увірвався на вулиці селища Червоне. Тут сміливці виявили велике скупчення автомашин з артилерією і піхотою. Обидва танки кинулись в атаку. Знову-таки відзначився танк з написом «Монгольський чекіст» і танк «Від промкооперації МНР». Розвідники знищили артилерійський дивізіон, понад 40 автомашин, 10 протитанкових гармат і понад 30 гітлерівців. На ранок 30 грудня танкова бригада Гусаковського зайняла оборону на західній околиці Червоного Звідси танкова рота кинулась на виручку двом екіпажам в Бердичів, що передали по рації сигнал про допомогу, коли в них закінчилось пальне у ворожому оточенні, Всі сміливці, на жаль, загинули, але вони не втратили військової честі.

andrushivkatown.wordpress.com

Блондинки в Житомирской области. Часть 2. Андрушевка

Выезжаем на Андрюшевку. Добираемся другой дорогой, через Вчорайше. Она узкая, но пустая, покрытие приличное. Долетаем минут за 30-40. Андрушевка – довольно крупный городок. В Винницкой области имеется село – его тезка, в нем тоже есть достопримечательности, но об этом – позже. В этой, Житомирской Андрушивке, расположенной на речке Гуйва, проживает 11 тысяч человек, в 1975г она получила статус города. Когда-то здешние края были крайне-восточными владениями Речи Посполитой. С 17 века земли принадлежали польским князьям Бержинским (село тогда называлось АндрусИвка). Бержинские получили село опустошенным – оно было в руинах после набега южных племен. Князья построили здесь дворец, очистили пруд, разбили парк. Как уже говорилось, во второй половине 19 века в крае стараниями семьи Терещенко бурно развивалась сахарная промышленность. Новые магнаты строили мощные заводы, скупали за границей самое современное оборудование. В 1848г Артемий Терещенко приобрел имение. Он расширил парк, а перестроил дворец в стиле французского неоренессанса уже его внук, Михаил Терещенко. Правда, пожить здесь ему довелось совсем недолго. В 1883-1914г шла активная модернизация местного сахарного завода, он работает до сих пор.

Михаил Терещенко был весьма неординарной фигурой. Родился он в Киеве в 1886г. В детстве он был потрясающе одаренным ребенком, его считали вундеркиндом. Всю жизнь увлекался языками, говорил на 13 языках! Дружил с Блоком, разбирался в искусстве, был страстным театралом и меломаном.

Много времени проводил в Петербурге, где открыл издательство «Сирин», публиковавшее поэтов «Серебряного века». На свои средства в 1913г построил в Киеве консерваторию. Михаил был блистательным собеседником, обаятельным человеком, нравился женщинам. В 1917 году он вошел в состав Временного Правительства сначала в качестве министра финансов, позже – министра иностранных дел. Его политическая карьера закончилась быстро – после октябрьских событий его заключили в Петропавловскую крепость. Жена и мать выкупили его за 1 тысячу золотых рублей, дав обещание всей
семьей покинуть Россию, что они и сделали. Михаила называли финансовым гением – попав за границу без копейки денег, расплатившись последними средствами с долгами Временного правительства, он вскоре снова нажил солидный капитал. Иммигранты очень уважали его и считали благодетелем – он строил приюты для самых бедных из них и инкогнито помогал деньгами. Умер Михаил в 1956г в Монако. Его потомки – сын Петр и внук Мишель, неоднократно бывали на бывшей родине. В Андрушивке осталась память о Михаиле Терещенко – его завод и имение. В 1920г в здании дворца был штаб Первой конной, с балкона выступал Буденный. Сейчас здесь Городская школа №1.

На входе в парк висит вывеска, сообщающая, что это – бывший дворец Терещенко, а на самой школе – табличка с информацией о Буденном. Сразу на входе в парк – огромная площадка с сохранившимся, но не работающим фонтаном. Теперь это – школьный стадион. Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво – белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. В 1975 г его немного перестроили – над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Вблизи здание немного обшарпано, явно ремонтируют его любительски, видны несколько глубоких трещин. Деревянные перила возле входа частично ободраны. Несмотря на это, дворец все равно прекрасен. С этой стороны видна пристройка в форме башенки. Над входом – легендарный балкон Буденного. Вход, естественно, закрыт, на скамейке у входа сидит четыре красномордых мужика, пьют пиво и улюлюкают нам в след. Нам не дают забывать, что помимо того, что мы исследовательницы и путешественницы, мы еще и блондинки.

В Андрушевке, кроме всего прочего, находится единственная в Украине частная обсерватория. Она расположена где-то за городом, мы ее не видели. Осмотрев дворец и сделав фотографии, мы отправляемся в следующее селение, связанное с именем Терещенко – село Червоное (Ранее – Старое).

andrushivkatown.wordpress.com

Історія села Гальчин Андрушівського району Житомирської області

Найбільш відома легенда про походження назви цього села така: "Понад річкою в бережку лежало село, невеличке й бідненьке. Селяни, що жили в ньому, належали злому й багатому пану, який завжди жив у місті. І була в цьому селі бідна вдова Галька. Мала сина-одинака. Юнак був дуже вродливий: чорні кучері спадали на біле чоло, чорні брови, наче крила пташки, розлітались в різні боки. Батька в нього не було - загинув у мандрах, тому всі його називали по матері - Гальчин. Коли він виріс, зненавидів панів, нестримним став йому гніт панський і пішов він шукати волі. Як Кармелюк, разом із своїми товаришами забирав добро у панів і роздавав бідним.

Панські слуги полювали за "розбійниками" і одного дня спіймали розбійника і привели його в село, де при всій громаді за наказом пана відрубали йому голову.

Люди зберегли пам’ять про цього сміливця, з любов’ю називали його по матері - Гальчиним. Його іменем і своє село згодом назвали Гальчин.

До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване воно на лівому березі річки Гуйва, за 23 км від залізничної станції Брівки. Прилягає до південної околиці районного центру. Відоме з 1683 року.

У ХУІІІ - початку ХІХ ст. Гальчин - власність Київського підкоморія графа Юзефа Бержинського. З 1870 року належало родині Терещенків. В 1899 році в селі проживало 1259 жителів в 225 дворах. В 1941 році було вже 2308 жителів і 583 двори. Уроженкою села Гальчин є Герой Соціалістичної Праці Г.Г.Бєдарева (1943 р. н.).

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"