Краєзнавець із Городківки Ю. Д. Андрійчук продовжує досліджувати історію району, зокрема, зникнення багатьох географічних одиниць і їх назв. Він доклав багато зусиль, затратив багато часу, перегортаючи архівні томи, щоб здобуті дані увійшли до історико-географічного довідника Андрушівського району, який Юрій Дмитрович уже підготував до друку у співавторстві із Ілоною Регіною. Пропонуємо вам сторінки з рукопису майбутньої книги.
Березине. До 1923 року село було у складі Котельнянської волості Житомирського повіту. До 1994 року підпорядковувалось Іванківській сільській раді. Назва поселення пов’язана з місцем розташування - біля лісу, у якому переважали берези. Засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році в селі було 15 мешканців в одному дворі; у 1941 році (перед війною) - 93 у 22 дворах.
Бідів хутір. Хутір розташовувався біля села Крилівка. У 1926 році на хуторі було 70 мешканців у 13 дворах.
Борок. Село розташоване за 14 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції Степок. До 1923 року було у складі Котельнянської волості. Назва походить від соснового лісу, біля якого знаходиться село. Засноване в другій половині XIX століття як німецька колонія. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. мешканці села допомагали коростишівським партизанам, багато з них були членами партизанського загону. Зокрема, лісник Карнаухов будував землянки для партизанів, заготовляв продукти. Зрадник видав Карнаухова і він загинув у катівні коростишівського гестапо. В 1911 році у селі було 96 мешканців у 39 дворах, в 1941 році (перед війною) - 189 у 42 дворах, у 2001 - 5 мешканців.
Бакане. Урочище сквирського повіту Ходорківської волості Розташовувалось біля села Корчмище. У 1926 році було 3 мешканці.
Вербівка. Хутір Житомирського повіту Коднянської волості, з 1960 року увійшов до складу села Глинівці.
Хутір Верзумського належав до Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 5 мешканців.
Весела гірка. Хутір Андрушівського району Бердичівського округу, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 28 мешканців у 6 дворах.
Гайок - лісова сторожка Вчорайшанського району Бердичівського округу. Розташовувалась поблизу села Бровки Перші. У 1926 році було 3 мешканці у 1 дворі.
Андрушівська гуральня. У списку населених пунктів Бердичівської округи станом на 15 червня 1926 року показана у складі Гардишівської сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року знята з обліку.
Братерська пасіка - хутір. У списку населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Халаїмгородецької сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 жовтня 1941року знято з обліку.
Брівки-станція. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показана у складі Бровківської Першої сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 вересня 1946 року як самостійний населений пункт на обліку не числиться.
Буболівка - хутір. Станом на 16 лютого 1960 року значиться як населений пункт Вербівської сільської ради Андрушівського району. Пізніше увійшов до складу с. Вербів.
Виробнича дільниця - хутір. Станом на 10 лютого 1952 року значиться у складі Андрушівської селищної ради як населений пункт, що злився із селищем Андрушівка. Фактично об’єднаний 29 червня 1960 року з хутором Загуйва Нехворощанської сільської ради в один населений пункт Загуйва.
Володимирівка - хутір. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Ляховецької сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Гай - хутір (Зелений гай). Вперше фіксується в 1939 році. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як висілок Зелений гай Вербівської сільської ради Андрушівського району. В 1941 році там у 78 дворах проживало 338 мешканців. Станом на 10 лютого 1952 року - як хутір, що підлягає перетворенню в село. 29 червня об’єднаний із с. Вербів.
Гандзів хутір Бердичівського округу Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Зарубинці на березі річки Ґандзі і входив до складу Зарубинецької сільської ради. У 1926 році тут проживало 6 мешканців у 2 дворах. Зараз не існує - під час колективізації мешканці хутора переселилися у с. Зарубинці.
Гать - виселок Ходорківської волості Сквирського повіту. Знаходився поблизу села Яроповичі. У складі населених пунктів Бердичівської округи 17 грудня 1926 року показаний у складі Яроповицької сільської ради Андрушівського району. У 1926 році тут проживало 117 мешканців у 27 дворах. Станом на 10 лютого 1952 року значиться як виробничий центр цукрорадгоспу. 29 червня 1960 року об’єднаний з с. Яроповичі.
Гардишівка - село. До 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. У 1758 році в селі збудовано дерев’яну церкву. В 1899 р. в селі було 557 мешканців у 108 дворах; у 1926 році – 1203 мешканців у 298 дворах. В 1941 році було 1080 мешканців, які проживали у 284 дворах. У січні 1930 року створено колгосп ім. Куйбишева. До складу колгоспу увійшли 190 дворів - 567 жителів. Колгосп мав 1177 га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 801 га орної землі та 113 га сінокосів. У 1958 році колгосп ім. Куйбишева був об’єднаний з колгоспом Андрушівки. Гардишівку включили в межі міста Андрушівка 6 січня 1975 року.
Гончариха - хутір. Станом на 1 жовтня 1946 року показаний у складі Зарубинецької сільської ради. В 1946 році знятий з обліку.
Града - хутір, розташований поблизу села Туровець - на межі степу і лісу (від того й назва). До 1923 року належав до Житомирського повіту. Був спалений фашистами під час окупації. У списку населених пунктів станом на 1 жовтня 1941 року показаний разом із залізничною станцією Града у складі Волосівської сільської ради. Знятий з обліку у 1960 році. Зараз є залізнична станція Града в Андрушівському районі. В 1926 році тут проживав 101 мешканець у 32 дворах.
Груздів хутір Бердичівської округи Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Вел. Мошківці. Станом на 17 грудня 1926 року показаний у складі Маломошковецької сільської ради. Там проживало 4 мешканці в одному дворі. Станом на 1.10.1941 р. на обліку не значиться.
Грушки - село. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як населений пункт Держгосп Лебединецької сільської ради. У списку на 10 лютого 1952 року записаий під назвою «хутір Грушки» - виробничий центр відділку цукрорадгоспу. Станом на 1.03.1961 р. на обліку не значиться.
Дубина - лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Лебединецької сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Журавлі - лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1.10.1941 року на обліку не значиться.
Жарки - селище від Андрушівського цукрокомбінату. Існувало в 30- 60-х роках ХХ ст. У 1926 році було 10 мешканців у 39 дворах. Заруда - виселок Бердичівського округу Андрушівського району. Зараз у складі с. Любимівка. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Вербівської сільської ради. Тоді у висілку проживало 140 мешканців у 29 дворах. Станом на 1.10. 1941 р. на обліку не значиться.
Загуст Рильського - лісова сторожка Сквирського повіту Бердичівської волості. Розташовувався за 3 км від Ярешок на південь. У 1926 р.тут проживало 4 мешканці в одному дворі.
Запольщина - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався поблизу с. Гальчин. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради. Проживало тоді 6 мешканців в одному дворі. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Запольщина - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався поблизу с. Нехворощ. На 17.12.1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Тоді проживало 47 мешканців у 8 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Загуйва - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався за 3 км на схід від с. Гальчин. На 15 червня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради; проживало тут 11 мешканців у 4 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Загуйва - село. Відоме з 1 жовтня 1941 року як хутір Надгуйва Нехворощанської сільської управи. 29 червня 1960 року об’єднане разом з хутором Виробнича дільниця в один населений пункт під назвою Загуйва. Станом на 1 березня 1961 року на обліку не значиться.
Зінькевича хутір Житомирського повіту Коднянської волості. Розташовувався поблизу с. Гальчин. У 1926 році тут було 12 мешканців у 3 дворах.
Каленського хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Ковальчуків хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Війтовецької сільської ради. Станом 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Крилівська лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Крилівської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.
Кущі - лісова сторожка. На 1 жовтня 1941 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1 вересня 1946 року на обліку не значиться.
Лінійка - хутір. На 10 лютого 1952 р. значиться у складі Вербівської сільської ради як Зелений хутір. В 1960 році об’єднаний із с. Вербів
Ліс - хутір. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.
Малоп’ятигірське - призавгосп. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.
Млинок - хутір. З 1920 р. значиться у складі Великомошківецької сільської ради. У 1927 р. - Великомошковецька економія; з 07. 06.1946 р. - радгосп, держгосп, а з 10.02.1952 р. значиться як виробничий центр відділку Червоненського цукрозаводу. 29.06.1960 р. хутір об’єднано з селом Великі Мошківці.
Наумівці - хутір. В списках населених пунктів станом на 17.12.1926 р. значиться в складі Великомошківецької сільської ради; з жовтня 1941 р. знятий з обліку.
«Нове життя» - сільськогосподарський колектив. В списках від 17.12.1926 р. значиться як населений пункт Крилівської сільської ради. Зараз не існує.
Отруб - хутір. У списках від 17.12.1926 р. - у складі Халаїмгородецької сільської ради, знятий з обліку 01.10.1941 р.
Павлівка - хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Маломошківецької сільської ради; з 01.10.1941 р. з обліку знятий.
Панін хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Волицької сільської ради; з 01.10.1941 р. знятий з обліку.
Пасічисько - виселок. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться в складі Вербівської сільської ради; з 01.10.1926 р. знятий з обліку.
Попів хутір. В списках населених пунктів від 01.07.1927 р. числився в складі Війтовецької сільської ради. Зараз не існує.
Попів хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Привзавгосп - у списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку з 01.10.1941 р.
Радгосп (Держгосп) - хутір. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. - в складі Гардишівської сільської ради; від 10.02.1952 р. - виробничий центр відділку Червінського цукрорадгоспу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.
Рибаківка - хутір. В списках населених пунктів від 10.02.1952 р. показаний у складі Вербівської сільської ради під назвою «Зелений хутір». 29.06.1960 р. об’єднаний з селом Вербів.
Роздоли - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. 1.10.1941 р. знятий з обліку.
Сіножаті - хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. - у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Сливинщина - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. значиться у складі Лебединецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
Сокола - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 року числиться у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Ставище - хутір. Відомий з 1941 року як виселок Волосівської сільської ради, а з 10.02.1952 р. значиться в списках як хутір, що підлягає перетворенню в село.
Степок - залізнична станція. Існувала з 1934 р. як окремий населений пункт. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. числиться у складі Степківської сільської ради; 01.03.1961 р. об’єднана з селом Степок.
Тетеруків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Тік - хутір. До 1946 року - виселок Польовий Тік. В списках населених пунктів від 1.07.1927 року числиться як населений пункт Червінської сільської ради. З 20.10.1938 р. показаний у складі Червінської селищної ради. З 10.02.1952 р. - виробничий центр Червінського цукрозаводу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.
Тонкоголосого хутір. В списках від 01.07.1927 р. показаний в складі Міньківецької сільської ради. Зараз не існує. Троянки - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Зарубинецької сільської ради. Під час колективізації в 1933 р. люди переселились в Зарубинці.
Троянки - хутір. В списках населених пунктів від 1926 р. показаний в складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р. Ульянівка - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.09.1946 р.
Урочище Гала - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Яроповицької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
Урочище Поруби - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
Фещука хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01. 10. 1941 р.
Харліївщина - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
Церковний Ліс - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Лебединецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Чабак - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Червінська гуральня - виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Червінська економія - виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. показана як хутір Держгосп. Знята з обліку 01.09.1946 р.
Червоне городище - виселок. В списках населених пунктів від 1929 р. показаний в складі Івницької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Чигарі - хутір. В списках населених пунктів від 1929 р. значиться як населений пункт Старосільської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
Чорний Великий Ліс - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Халаїмгородецької сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. значиться під назвою «Лісництво». Знята з обліку 01.09.1946 р.
Чорні Лози - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Червінської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
Чубарівка - село. Виникло після 1947 р. як селище виробничої бригади колгоспу «Ленінський шлях». Взяте на облік і включене до складу Волосівської сільської ради 16.09.1960 р.
Шевченків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.
ІІІ Інтернаціонал - комуна. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Великомошківецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.
№ 15 (9590) 13 квітня 2012 року
№ 16 (9591) 20 квітня 2012 року
№ 17 (9592) 27 квітня 2012 року
«Новини Андрушівщини»
Показаны сообщения с ярлыком історія Іванків Андрушівського району. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком історія Іванків Андрушівського району. Показать все сообщения
пятница, 13 апреля 2012 г.
пятница, 28 октября 2011 г.
28 жовтня - день визволення України від фашистських загарбників
1225 трагічних днів і ночей України
Найстрашніша й найкровопролитніша в історії людства війна, розв’язана німецько-фашистськими загарбниками проти Радянського Союзу, тривала 1418 днів і ночей і забрала понад 27 мільйонів радянських людей.
Україна була ареною жорстоких кровопролитних боїв, в ході яких воїнами Червоної Армії і народними месниками за 1225 днів було розгромлено десятки добірних з’єднань вермахту і армій союзних гітлерівській Німеччині держав. Уже в ході трагічного першого періоду Великої Вітчизняної війни (22.06.1941-18.11.1942 рр.) на території України відбулися такі великомасштабні стратегічні оборонні операції як Львівсько-Чернівецька, Київська, Донбасько-Ростовська, Керченсько-Феодосійська та Воронезько-Ворошиловградська, а також фронтові операції: оборона Одеси, Кримська оборонна, оборона Севастополя, Керченська оборонна та Харківська битва. У стратегічних та оборонних операціях першого періоду війни, які були пов’язані з Україною, Червона Армія понесла великі безповоротні і санітарні втрати - 2513242 чоловіки. Найбільших втрат зазнали наші війська під час Київської стратегічної оборонної операції (7 липня-26 вересня 1941 р.) - 700544 чоловіки. Як стверджують окремі історики, ці жертви вплинули пізніше на загальний хід подій на німецько-радянському фронті. Опір Червоної Армії в липні-вересні 1941 р. на підступах до Києва загальмував німецький план «блискавичної» війни. Німецький генерал Бутлар відзначав, що «затримка під Києвом привела до того, що німці втратили кілька тижнів для підготовки і проведення наступу на Москву. Що, очевидно, сприяло його провалу». Під час другого періоду війни (19.11.1942 р.-31.12.1943 р.) на теренах України відбулось 11 стратегічних і фронтових операцій. Битва за Дніпро і форсування його з ходу на багатьох ділянках та відчайдушний опір ворога у цих боях обумовили найбільш великі за всю війну середньодобові втрати наших військ - 27300 чоловік за добу. Протягом другого періоду війни у стратегічних та фронтових операціях, проведених на Україні, безповоротні та санітарні втрати становили 2313358 чоловік. Такою була "плата” за визволення лівобережної України і Києва. Третій період війни (1.01.1944 р.-9.05.1945 р.). На території України відбулось 5 стратегічних і 2 фронтові операції. За цей час радянські війська втратили 1790060 бійців і офіцерів. Під час Житомирсько-Бердичівської наступальної операції (24.12.1943 р.-14.01.1944 р.) було визволено наш район і Житомирську область доблесними військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. 9 січня 1944 р. командний пункт штабу 1-го Українського фронту передислокувався зі Святошино в Андрушівку, де штабом фронту за участю маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова розроблялись плани операцій з визволення західних областей України… Під час Східно-Карпатської стратегічної операції (8 вересня - 28 жовтня 1944 р.) Україна остаточно була визволена від німецько-фашистських загарбників військами 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії І. Є. Петрова та 1-го Українського фронту - командуючий Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв. 26 жовтня 1944 р. військові частини і з’єднання 4-го Українського фронту визволили Мукачево, а 28 жовтня - Ужгород. В боях за Мукачево і Ужгород тисячі офіцерів, сержантів і солдат, які проявили мужність та героїзм, були нагороджені орденами і медалями, а 30 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. 28 жовтня українських народ відзначає як День визволення України від німецько-фашистських загарбників. В Ужгороді радо зустрічали Червону Армію. На вулицях замайоріли червоні прапори, вітальні лозунги. Жителі міст та сіл, у святковому одязі, пригощали солдатів та офіцерів виноградом, фруктами, вином, дарували їм квіти, щиро дякували за своє визволення. На сторінках газети «Правда» повідомлялось: «Светлый праздник сегодня в Советской Украине - полностью освобождена ее земля от немецко-фашистских захватчиков. Праздник украинского народа - это праздник всей нашей страны». В той день Москва салютувала військам фронту 20 артилерійськими залпами із 224 гармат. За час третього періоду війни Червона Армія повністю вигнала німецько-фашистських загарбників за кордони Радянського Союзу, визволила ряд країн Центральної та Південно-Східної Європи і завершила розгром гітлерівських армій. Фашистська Німеччина капітулювала. Ми, ветерани тієї війни і трудівники тилу, надіялись тоді, 67 років тому, що нашою кров’ю і потом скроплена матінка-земля, відбудовані нами міста і села, фабрики і заводи будуть належати і служити нашим дітям та внукам. Та, на жаль, сьогодні вони дістались "новим українцям”. Боляче нам, ветеранам, що рясно скроплену нашою кров’ю землю через розпаювання намагаються відібрати у народу. Землю-матір не смійте продавати! Ветерани війни і праці категорично проти.
Йосип ЛОХАНСЬКИЙ,
інвалід війни І групи, ветеран війни і праці, історик-краєзнавець
Найстрашніша й найкровопролитніша в історії людства війна, розв’язана німецько-фашистськими загарбниками проти Радянського Союзу, тривала 1418 днів і ночей і забрала понад 27 мільйонів радянських людей.
Україна була ареною жорстоких кровопролитних боїв, в ході яких воїнами Червоної Армії і народними месниками за 1225 днів було розгромлено десятки добірних з’єднань вермахту і армій союзних гітлерівській Німеччині держав. Уже в ході трагічного першого періоду Великої Вітчизняної війни (22.06.1941-18.11.1942 рр.) на території України відбулися такі великомасштабні стратегічні оборонні операції як Львівсько-Чернівецька, Київська, Донбасько-Ростовська, Керченсько-Феодосійська та Воронезько-Ворошиловградська, а також фронтові операції: оборона Одеси, Кримська оборонна, оборона Севастополя, Керченська оборонна та Харківська битва. У стратегічних та оборонних операціях першого періоду війни, які були пов’язані з Україною, Червона Армія понесла великі безповоротні і санітарні втрати - 2513242 чоловіки. Найбільших втрат зазнали наші війська під час Київської стратегічної оборонної операції (7 липня-26 вересня 1941 р.) - 700544 чоловіки. Як стверджують окремі історики, ці жертви вплинули пізніше на загальний хід подій на німецько-радянському фронті. Опір Червоної Армії в липні-вересні 1941 р. на підступах до Києва загальмував німецький план «блискавичної» війни. Німецький генерал Бутлар відзначав, що «затримка під Києвом привела до того, що німці втратили кілька тижнів для підготовки і проведення наступу на Москву. Що, очевидно, сприяло його провалу». Під час другого періоду війни (19.11.1942 р.-31.12.1943 р.) на теренах України відбулось 11 стратегічних і фронтових операцій. Битва за Дніпро і форсування його з ходу на багатьох ділянках та відчайдушний опір ворога у цих боях обумовили найбільш великі за всю війну середньодобові втрати наших військ - 27300 чоловік за добу. Протягом другого періоду війни у стратегічних та фронтових операціях, проведених на Україні, безповоротні та санітарні втрати становили 2313358 чоловік. Такою була "плата” за визволення лівобережної України і Києва. Третій період війни (1.01.1944 р.-9.05.1945 р.). На території України відбулось 5 стратегічних і 2 фронтові операції. За цей час радянські війська втратили 1790060 бійців і офіцерів. Під час Житомирсько-Бердичівської наступальної операції (24.12.1943 р.-14.01.1944 р.) було визволено наш район і Житомирську область доблесними військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. 9 січня 1944 р. командний пункт штабу 1-го Українського фронту передислокувався зі Святошино в Андрушівку, де штабом фронту за участю маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова розроблялись плани операцій з визволення західних областей України… Під час Східно-Карпатської стратегічної операції (8 вересня - 28 жовтня 1944 р.) Україна остаточно була визволена від німецько-фашистських загарбників військами 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії І. Є. Петрова та 1-го Українського фронту - командуючий Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв. 26 жовтня 1944 р. військові частини і з’єднання 4-го Українського фронту визволили Мукачево, а 28 жовтня - Ужгород. В боях за Мукачево і Ужгород тисячі офіцерів, сержантів і солдат, які проявили мужність та героїзм, були нагороджені орденами і медалями, а 30 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. 28 жовтня українських народ відзначає як День визволення України від німецько-фашистських загарбників. В Ужгороді радо зустрічали Червону Армію. На вулицях замайоріли червоні прапори, вітальні лозунги. Жителі міст та сіл, у святковому одязі, пригощали солдатів та офіцерів виноградом, фруктами, вином, дарували їм квіти, щиро дякували за своє визволення. На сторінках газети «Правда» повідомлялось: «Светлый праздник сегодня в Советской Украине - полностью освобождена ее земля от немецко-фашистских захватчиков. Праздник украинского народа - это праздник всей нашей страны». В той день Москва салютувала військам фронту 20 артилерійськими залпами із 224 гармат. За час третього періоду війни Червона Армія повністю вигнала німецько-фашистських загарбників за кордони Радянського Союзу, визволила ряд країн Центральної та Південно-Східної Європи і завершила розгром гітлерівських армій. Фашистська Німеччина капітулювала. Ми, ветерани тієї війни і трудівники тилу, надіялись тоді, 67 років тому, що нашою кров’ю і потом скроплена матінка-земля, відбудовані нами міста і села, фабрики і заводи будуть належати і служити нашим дітям та внукам. Та, на жаль, сьогодні вони дістались "новим українцям”. Боляче нам, ветеранам, що рясно скроплену нашою кров’ю землю через розпаювання намагаються відібрати у народу. Землю-матір не смійте продавати! Ветерани війни і праці категорично проти.
Йосип ЛОХАНСЬКИЙ,
інвалід війни І групи, ветеран війни і праці, історик-краєзнавець
среда, 1 декабря 2010 г.
Історія села Антопіль
У селі в 1923 році діяло сільське споживче товариство та у 1924 році – сільськогосподарське кредитне товариство. Перший колгосп в селі було організовано в 1929 році, нараховувалось в ньому 16 членів. В даний час на території села знаходиться два сільськогосподарські підприємства Під час Голодомору 1932 – 1933 років в селі померло 166 чоловік, в більшості діти та люди старшого віку. На сільському цвинтарі насипано велику братську могилу для вшанування померлих від голоду односельчан . Серед репресованих жителів села був Бугрим Микола Данилович, 1885 року народження. Письменний, диякон. Був заарештований 9 вересня 1937 року і осуджений трійкою при УНКВС по Київській обл..за ст.. 54-10 КК УРСР. від 11 вересня 1937 року ув’язнений до ВТТ на 10 років. Реабілітований у 1989 році. В 1941 році в селі нараховувалось 1224 жителі та 302 двори. Антопіль було окуповано німецько – фашистською ордою 17 липня 1941 року. 18 молодих, гарних та здорових дівчат та хлопців було відправлено на каторжні роботи до Німеччини. Закатовано та розстріляно під час війни у селі 55 чоловік. Село було звільнене від німецької окупації 28 грудня 1943 року. Радянські війська наступали з боку Андрушівки і рухались в сторону Глинівець. На території села, на кладовищі є могила воїнів – визволителів, в якій захоронено 119 чоловік. На цьому місці встановлено в 1959 році пам’ятник радянським воїнам, (10 офіцерів і 109 - сержантів та рядових), які загинули при визволенні села. В 1989 році відбулась його реконструкція. Інший пам’ятний знак встановлено у 1990 році в центрі села, біля школи 102 воїнам – односельцям, які не повернулись з війни. В селі працює будинок культури, сільська бібліотека, фонд якої складає 7500 примірників. При будинку культури діє музейна кімната історії рідного села, якою керує Устич Петро Володимирович. Народне училище (школа) існує з 1880 року, яке реорганізовано було у однокласну церковно-приходську школу. У школі зараз навчається 68 учнів, педколектив складається з 12 вчителів .Гордістю педагогічного колективу є засновник учительської династії Муравський Людвіг Йосипович, який більше 53 років пропрацював у сільській школі вчителем та директором і багато доклав зусиль до процвітання свого села. З давніх давен люди цінують подвиги ратні та трудові. Жителі села з гордістю називають імена славних орденоносців – односельців: Бугрима Миколу Мусійовича, Добровінського Станіслава Антоновича, Сидоренко Галини Карпівни. Українська православна церква Хрестовоздвиженська, побудована в 1841 році (1 грудня) на кошти прихожан та поміщика Л. Невмержицького була дерев’яною з такою ж дзвіницею і знаходилась на цвинтарі. У 1898 перетворена в церкву приписну до Котельнянської парафії. Зруйнована у 1938 році. Але у 2000 році за рішенням загальних зборів села вона почала працювати в новому приміщенні. Площа земель в адмінмежах Антопільської сільської ради - 1958 га.
четверг, 28 мая 2009 г.
Усадьба Терещенко в Андрушевке
Описание окружающей местности в Андрушевке
КООРДИНАТЫ (WGS84): N 50° 0.971' E 29° 1.405'
МЕСТНОСТЬ: Украина, Житомирская обл., Андрушевский р-н
БЛИЖАЙШИЙ НАСЕЛЕННЫЙ ПУНКТ: Андрушевка
И было три брата - Никола, Федор да Семен...! Известно, что род велся от украинских казаков, отцом первого купца в роду, Артемия Терещенко (1794-1877г), был черниговский казак Яков Терещенко. Сам Артемий родился в селе Локоть, поселился в Глухове. Артемий Яковлевич начал свой бизнес с обычного лотка, а закончил жизнь дворянином и крупнейшим сахарозаводчиком Российской империи. Достаточно сказать, что семье Терещенко принадлежало 150 десятин земли и 11 сахарных заводов.
Род Терещенко
Именно Артемий стал основоположником семейного сахарозаводческого бизнеса. А начинал Артемий с "чуматского" дела - возил на телегах, впряженных в волов, соль, к тому же приобщил со временем и старшего сына. Женился он в свое время на Ефросиньи Стеслявской. Родилось у них три сына - Николай (1818-1903), Федор (1832-1894) и Семен (1839-1893). Возмужав, все братья подключились к отцовскому делу. В 1870г братья Терещенко основали торговое товарищество. Семен, правда, потом уехал в Россию, где жил до самой смерти, но сбратьями связей не терял. Работая сообща, они быстро увеличили семейный капитал. Семья стала одной из самых богатых в Украине. В Киеве есть несколько роскошных особняков, принадлежащих когда-то семейству. Артемий, Николай и Федор Терещенко похоронены в г. Глухове Черниговской области, где они и родились. Сыновья переняли у отца деловую хватку и развили семейное дело. Но прославились не богатством, а меценатской деятельностью. Житомирщина стала для Николы и Федора (третий брат поселился в Курской губернии) домом и центром их деловых интересов. Здесь они покупали сахарные заводы и возводили усадьбы, создавали свою империю и тешили свои капризы. Здесь сохранилось промышленное и архитектурное наследие одной из самых богатых семей XIX века. К концу жизни Никола Артемьевич владел пятью имениями, общей площадью более пятидесяти трех тысяч десятин земли. В хозяйстве насчитывалось около трех тысяч волов и более тысячи голов лошадей. О сыне Николая, Иване, сохранилась семейная легенда. Отец приобщал его к семейному делу смолоду, однако из-за сумасбродства сына вынужден был отказаться от идеи сделать из него еще одного сахарного магната. Случилось это после того, как Иван, блистательный офицер, посватавшись к местной красавице, Елизавете Саранчевой, засыпал улицу, ведущую к ее дому... сахаром, чтобы произвести впечатление на ее отца (к слову, тот командовал полком, где служил Иван). Тот якобы пообещал, что позволит сыграть свадьбу только после того, как улицы покроются снегом. Невеста стала женой, а вот отцу сумасбродного офицерика расточительная выходка отпрыска не понравилась. Он отстранил сына от дел и отправил его в Европу собирать произведения искусства. Именно этому случаю Киев обязан своей коллекцией картин, которые Терещенко со временем передали в дар городу. Глядя на портреты Ивана Николаевича, где он запечатлен в уже зрелом возрасте, трудно заподозрить в нем подобное сумасбродство - вполне респектабельный господин. Бедняга, правда, страдал туберкулезом, возможно, это с годами отразилось на его облике. Иван Терещенко практически содержал художественную школу Мурашко, поощряя развитие молодых талантов. Подарили Терещенко городу и больницу для чернорабочих (сейчас ОХМАДЕТ), и здание картинной галереи на ул. Терещенковской, и здание реального училища (Театральный институт), и консерваторию, и многое другое... Михаил Терещенко был весьма неординарной фигурой. Родился он в Киеве в 1886г. В детстве он был потрясающе одаренным ребенком, его считали вундеркиндом. Всю жизнь увлекался языками, говорил на 13 языках! Дружил с Блоком, разбирался в искусстве, был страстным театралом и меломаном. Много времени проводил в Петербурге, где открыл издательство «Сирин», публиковавшее поэтов «Серебряного века». На свои средства в 1913г построил в Киеве консерваторию. Михаил был блистательным собеседником, обаятельным человеком, нравился женщинам. В 1917 году он вошел в состав Временного Правительства сначала в качестве министра финансов, позже - министра иностранных дел. Его политическая карьера закончилась быстро - после октябрьских событий его заключили в Петропавловскую крепость. Жена и мать выкупили его за 1 тысячу золотых рублей, дав обещание всей семьей покинуть Россию, что они и сделали. Михаила называли финансовым гением - попав за границу без копейки денег, расплатившись последними средствами с долгами Временного правительства, он вскоре снова нажил солидный капитал. Иммигранты очень уважали его и считали благодетелем - он строил приюты для самых бедных из них и инкогнито помогал деньгами. Умер Михаил в 1956г в Монако. Его потомки - сын Петр и внук Мишель, неоднократно бывали на бывшей родине. Самым обширным имением Терещенко было - Андрюшовское. Оно состояло из 13 экономий и восьми ферм. Располагалось на стыке Волынской, Житомирской и Киевской губерний.
Андрушевка - довольно крупный городок. (В Винницкой области имеется село - его тезка, в нем тоже есть достопримечательности). В Житомирской Андрушивке, расположенной на речке Гуйва, проживает 11 тысяч человек, в 1975г она получила статус города. Когда-то здешние края были крайне-восточными владениями Речи Посполитой. С 17 века земли принадлежали польским князьям Бержинским (село тогда называлось АндрусИвка). Бержинские получили село опустошенным - оно было в руинах после набега южных племен. Князья построили здесь дворец, очистили пруд, разбили парк. Во второй половине 19 века в крае стараниями семьи Терещенко бурно развивалась сахарная промышленность. Новые магнаты строили мощные заводы, скупали за границей самое современное оборудование. В 1848г Артемий Терещенко приобрел имение. Он расширил парк, а перестроил дворец в стиле французского неоренессанса уже его внук, Михаил Терещенко. Правда, пожить здесь ему довелось совсем недолго. В 1883-1914г шла активная модернизация местного сахарного завода, он работает до сих пор. Сегодня представляет огромный интерес организация труда и общая система ведения этого, по-настоящему фермерского, хозяйства. Имение занимало 18 860 десятин земли. Из них пахотной почти 60%. Более одной трети - леса, далее сенокосы и сама усадьба. В имении применяли севообороты от пятипольного до десятипольного. Удобрения использоались как органические, так и химические: навоз, дефекационная грязь, суперфосфат. Вопросами селекции сахарной свеклы занималась специальная лаборатория, которая строго следила за посадочным материалом. Корни с наличием сахара менее 15% отбраковывались. Ежегодно в имении выращивалось 250 тысяч пудов озимой пшеницы, стоимостью 187 тысяч рублей. Пуд пшеницы обходился таким образом 78 коп. Сахарной свеклы получали 24 миллиона пудов. Тягловую силу составляли 1253 вола и 554 лошади общей стоимостью около 132 590 рублей. При имении действовала больница на 22 койки. Обслуживали ее два фельдшера. Лекарства отпускались бесплатно. Для обучения детей рабочих содержалась двухклассная школа. Всем сельским школам, входящим в состав имения, ежегодно выделялась дотация в сумме трех тысяч рублей каждой. Воспитание детей служащих осуществлялось за счет процентов с капитала, пожертвованного специально для этих целей Терещенко и составлявшего 50 тысяч рублей. Большое внимание уделялось лесу, где в основном росли дубы. Возраст их в среднем был до 80 лет. Оборот рубки не превышал 100 лет, широко практиковались лесные питомники. Прибыль от лесов была не менее 30 тысяч рублей. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем Д А. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). В настоящее время в здании находится гоодская школа №1. На территории - памятник героям ВОВ и галлерея бюстов Героев Советского Союза - уроженцев Житомирской области.
Усадьба сегодня
На входе в старинный парк, взятого под госсударственную охрану, висит вывеска, сообщающая, что это - бывший дворец Терещенко, а на самой школе - табличка с информацией о Буденном. Сразу на входе в парк - огромная площадка с сохранившимся, но не работающим фонтаном. Теперь это - школьный стадион. Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе - с односторонним). Перекрытия плоские. Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.
КООРДИНАТЫ (WGS84): N 50° 0.971' E 29° 1.405'
МЕСТНОСТЬ: Украина, Житомирская обл., Андрушевский р-н
БЛИЖАЙШИЙ НАСЕЛЕННЫЙ ПУНКТ: Андрушевка
И было три брата - Никола, Федор да Семен...! Известно, что род велся от украинских казаков, отцом первого купца в роду, Артемия Терещенко (1794-1877г), был черниговский казак Яков Терещенко. Сам Артемий родился в селе Локоть, поселился в Глухове. Артемий Яковлевич начал свой бизнес с обычного лотка, а закончил жизнь дворянином и крупнейшим сахарозаводчиком Российской империи. Достаточно сказать, что семье Терещенко принадлежало 150 десятин земли и 11 сахарных заводов.
Род Терещенко
Именно Артемий стал основоположником семейного сахарозаводческого бизнеса. А начинал Артемий с "чуматского" дела - возил на телегах, впряженных в волов, соль, к тому же приобщил со временем и старшего сына. Женился он в свое время на Ефросиньи Стеслявской. Родилось у них три сына - Николай (1818-1903), Федор (1832-1894) и Семен (1839-1893). Возмужав, все братья подключились к отцовскому делу. В 1870г братья Терещенко основали торговое товарищество. Семен, правда, потом уехал в Россию, где жил до самой смерти, но сбратьями связей не терял. Работая сообща, они быстро увеличили семейный капитал. Семья стала одной из самых богатых в Украине. В Киеве есть несколько роскошных особняков, принадлежащих когда-то семейству. Артемий, Николай и Федор Терещенко похоронены в г. Глухове Черниговской области, где они и родились. Сыновья переняли у отца деловую хватку и развили семейное дело. Но прославились не богатством, а меценатской деятельностью. Житомирщина стала для Николы и Федора (третий брат поселился в Курской губернии) домом и центром их деловых интересов. Здесь они покупали сахарные заводы и возводили усадьбы, создавали свою империю и тешили свои капризы. Здесь сохранилось промышленное и архитектурное наследие одной из самых богатых семей XIX века. К концу жизни Никола Артемьевич владел пятью имениями, общей площадью более пятидесяти трех тысяч десятин земли. В хозяйстве насчитывалось около трех тысяч волов и более тысячи голов лошадей. О сыне Николая, Иване, сохранилась семейная легенда. Отец приобщал его к семейному делу смолоду, однако из-за сумасбродства сына вынужден был отказаться от идеи сделать из него еще одного сахарного магната. Случилось это после того, как Иван, блистательный офицер, посватавшись к местной красавице, Елизавете Саранчевой, засыпал улицу, ведущую к ее дому... сахаром, чтобы произвести впечатление на ее отца (к слову, тот командовал полком, где служил Иван). Тот якобы пообещал, что позволит сыграть свадьбу только после того, как улицы покроются снегом. Невеста стала женой, а вот отцу сумасбродного офицерика расточительная выходка отпрыска не понравилась. Он отстранил сына от дел и отправил его в Европу собирать произведения искусства. Именно этому случаю Киев обязан своей коллекцией картин, которые Терещенко со временем передали в дар городу. Глядя на портреты Ивана Николаевича, где он запечатлен в уже зрелом возрасте, трудно заподозрить в нем подобное сумасбродство - вполне респектабельный господин. Бедняга, правда, страдал туберкулезом, возможно, это с годами отразилось на его облике. Иван Терещенко практически содержал художественную школу Мурашко, поощряя развитие молодых талантов. Подарили Терещенко городу и больницу для чернорабочих (сейчас ОХМАДЕТ), и здание картинной галереи на ул. Терещенковской, и здание реального училища (Театральный институт), и консерваторию, и многое другое... Михаил Терещенко был весьма неординарной фигурой. Родился он в Киеве в 1886г. В детстве он был потрясающе одаренным ребенком, его считали вундеркиндом. Всю жизнь увлекался языками, говорил на 13 языках! Дружил с Блоком, разбирался в искусстве, был страстным театралом и меломаном. Много времени проводил в Петербурге, где открыл издательство «Сирин», публиковавшее поэтов «Серебряного века». На свои средства в 1913г построил в Киеве консерваторию. Михаил был блистательным собеседником, обаятельным человеком, нравился женщинам. В 1917 году он вошел в состав Временного Правительства сначала в качестве министра финансов, позже - министра иностранных дел. Его политическая карьера закончилась быстро - после октябрьских событий его заключили в Петропавловскую крепость. Жена и мать выкупили его за 1 тысячу золотых рублей, дав обещание всей семьей покинуть Россию, что они и сделали. Михаила называли финансовым гением - попав за границу без копейки денег, расплатившись последними средствами с долгами Временного правительства, он вскоре снова нажил солидный капитал. Иммигранты очень уважали его и считали благодетелем - он строил приюты для самых бедных из них и инкогнито помогал деньгами. Умер Михаил в 1956г в Монако. Его потомки - сын Петр и внук Мишель, неоднократно бывали на бывшей родине. Самым обширным имением Терещенко было - Андрюшовское. Оно состояло из 13 экономий и восьми ферм. Располагалось на стыке Волынской, Житомирской и Киевской губерний.
Андрушевка - довольно крупный городок. (В Винницкой области имеется село - его тезка, в нем тоже есть достопримечательности). В Житомирской Андрушивке, расположенной на речке Гуйва, проживает 11 тысяч человек, в 1975г она получила статус города. Когда-то здешние края были крайне-восточными владениями Речи Посполитой. С 17 века земли принадлежали польским князьям Бержинским (село тогда называлось АндрусИвка). Бержинские получили село опустошенным - оно было в руинах после набега южных племен. Князья построили здесь дворец, очистили пруд, разбили парк. Во второй половине 19 века в крае стараниями семьи Терещенко бурно развивалась сахарная промышленность. Новые магнаты строили мощные заводы, скупали за границей самое современное оборудование. В 1848г Артемий Терещенко приобрел имение. Он расширил парк, а перестроил дворец в стиле французского неоренессанса уже его внук, Михаил Терещенко. Правда, пожить здесь ему довелось совсем недолго. В 1883-1914г шла активная модернизация местного сахарного завода, он работает до сих пор. Сегодня представляет огромный интерес организация труда и общая система ведения этого, по-настоящему фермерского, хозяйства. Имение занимало 18 860 десятин земли. Из них пахотной почти 60%. Более одной трети - леса, далее сенокосы и сама усадьба. В имении применяли севообороты от пятипольного до десятипольного. Удобрения использоались как органические, так и химические: навоз, дефекационная грязь, суперфосфат. Вопросами селекции сахарной свеклы занималась специальная лаборатория, которая строго следила за посадочным материалом. Корни с наличием сахара менее 15% отбраковывались. Ежегодно в имении выращивалось 250 тысяч пудов озимой пшеницы, стоимостью 187 тысяч рублей. Пуд пшеницы обходился таким образом 78 коп. Сахарной свеклы получали 24 миллиона пудов. Тягловую силу составляли 1253 вола и 554 лошади общей стоимостью около 132 590 рублей. При имении действовала больница на 22 койки. Обслуживали ее два фельдшера. Лекарства отпускались бесплатно. Для обучения детей рабочих содержалась двухклассная школа. Всем сельским школам, входящим в состав имения, ежегодно выделялась дотация в сумме трех тысяч рублей каждой. Воспитание детей служащих осуществлялось за счет процентов с капитала, пожертвованного специально для этих целей Терещенко и составлявшего 50 тысяч рублей. Большое внимание уделялось лесу, где в основном росли дубы. Возраст их в среднем был до 80 лет. Оборот рубки не превышал 100 лет, широко практиковались лесные питомники. Прибыль от лесов была не менее 30 тысяч рублей. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем Д А. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). В настоящее время в здании находится гоодская школа №1. На территории - памятник героям ВОВ и галлерея бюстов Героев Советского Союза - уроженцев Житомирской области.
Усадьба сегодня
На входе в старинный парк, взятого под госсударственную охрану, висит вывеска, сообщающая, что это - бывший дворец Терещенко, а на самой школе - табличка с информацией о Буденном. Сразу на входе в парк - огромная площадка с сохранившимся, но не работающим фонтаном. Теперь это - школьный стадион. Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе - с односторонним). Перекрытия плоские. Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.
пятница, 16 января 2009 г.
Історія міста Андрушівки
Андрушівка - місто, центр району, залізнична станція, розташована у південно-східній частині області, на берегах річки Гуйви (притока Тетерева) за 47 км від Житомира.
Територія Андрушівського району займає площу 95647 га, на якій розташовано 38 населених пунктів з населенням 50,2 тисячі чоловік.
Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в першому тисячолітті до нашої ери. Неподалік міста знайдено знаряддя праці доби бронзи, виявлено залишки ранньослав'янського населення.
В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовки вперше згадується в 1683 році. Андрушівка тоді була приписана до Котельні.
З ХVІІ століття село стало власністю польських магнатів Бержинських, які нещадно експлуатували місцеве населення. Селяни повинні були працювати на пана три дні на тиждень, сплачувати грошовий та натуральний оброк.
Андрушівка поступово зростала. В 1798 році вже налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік; працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі.
З середини ХІХ століття в Андрушівці поряд з хліборобством розвивалось кустарне виробництво, діяли шкіряний завод, винокурня (пізніше спиртовий завод), раз на два тижні проводились ярмарки.
В 1871 році в Андрушівці відкрито однокласне училище, а невдовзі - двокласне. В 1920 році двокласне училище перетворено на трудову семирічну школу.
Після адміністративно-територіальної реформи з березня 1923 року Андрушівка стала районним центром Бердичівського округу Київської губернії, що позитивно позначилося на її економічному та культурному розвитку.
Багато горя і страждань зазнало населення Андрушівки за період тимчасової німецько-фашистської окупації, з 10 липня 1941 року по 27 грудня 1943 року.
З 9 січня до 29 лютого 1944 року в селищі розміщувався командний пункт штабу 1-го Українського фронту; тут перебував талановитий полководець, генерал армії М.Ф.Ватутін. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах споруджені обеліски Слави, встановлені пам'ятники.
Після визволення від фашистських окупантів розпочалися відчутні позитивні зміни. Щвидкими темпами були відбудовані зруйновані заводи, побудовані нові.
Найбільшими підприємствами Андрушівщини тепер є цукровий і спиртовий комбінати, маслозавод, комбікормовий завод, фабрика "Восход", поліетиленовий завод, завод залізобетонних виробів, завод продтоварів, районне об'єднання "Сільгосптехніки", автопідприємство №11838, шляхоексплуатаційна дільниця. В районі добувають буре вугілля.
Побудовано і введено в дію 26 АТС, телеграфну станцію, 27 відділень зв'язку.
В районі функціонують два СПТУ, музична школа, станція юних техніків, клубні установи, бібліотеки, дошкільні та шкільні заклади.
За останні роки серед населення відчувається духовно-релігійне піднесення. Відновили свою діяльність храми. В місті будуються два нові храми. Побудовані два храми в селах Городківка та Гальчин.
andrushivkaonline.wordpress.com
Територія Андрушівського району займає площу 95647 га, на якій розташовано 38 населених пунктів з населенням 50,2 тисячі чоловік.
Територія сучасної Андрушівки була заселена вже в першому тисячолітті до нашої ери. Неподалік міста знайдено знаряддя праці доби бронзи, виявлено залишки ранньослав'янського населення.
В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовки вперше згадується в 1683 році. Андрушівка тоді була приписана до Котельні.
З ХVІІ століття село стало власністю польських магнатів Бержинських, які нещадно експлуатували місцеве населення. Селяни повинні були працювати на пана три дні на тиждень, сплачувати грошовий та натуральний оброк.
Андрушівка поступово зростала. В 1798 році вже налічувалось 123 двори з населенням 1046 чоловік; працювали винокурня з двома котлами, три водяні млини і один на кінній тязі.
З середини ХІХ століття в Андрушівці поряд з хліборобством розвивалось кустарне виробництво, діяли шкіряний завод, винокурня (пізніше спиртовий завод), раз на два тижні проводились ярмарки.
В 1871 році в Андрушівці відкрито однокласне училище, а невдовзі - двокласне. В 1920 році двокласне училище перетворено на трудову семирічну школу.
Після адміністративно-територіальної реформи з березня 1923 року Андрушівка стала районним центром Бердичівського округу Київської губернії, що позитивно позначилося на її економічному та культурному розвитку.
Багато горя і страждань зазнало населення Андрушівки за період тимчасової німецько-фашистської окупації, з 10 липня 1941 року по 27 грудня 1943 року.
З 9 січня до 29 лютого 1944 року в селищі розміщувався командний пункт штабу 1-го Українського фронту; тут перебував талановитий полководець, генерал армії М.Ф.Ватутін. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах споруджені обеліски Слави, встановлені пам'ятники.
Після визволення від фашистських окупантів розпочалися відчутні позитивні зміни. Щвидкими темпами були відбудовані зруйновані заводи, побудовані нові.
Найбільшими підприємствами Андрушівщини тепер є цукровий і спиртовий комбінати, маслозавод, комбікормовий завод, фабрика "Восход", поліетиленовий завод, завод залізобетонних виробів, завод продтоварів, районне об'єднання "Сільгосптехніки", автопідприємство №11838, шляхоексплуатаційна дільниця. В районі добувають буре вугілля.
Побудовано і введено в дію 26 АТС, телеграфну станцію, 27 відділень зв'язку.
В районі функціонують два СПТУ, музична школа, станція юних техніків, клубні установи, бібліотеки, дошкільні та шкільні заклади.
За останні роки серед населення відчувається духовно-релігійне піднесення. Відновили свою діяльність храми. В місті будуються два нові храми. Побудовані два храми в селах Городківка та Гальчин.
andrushivkaonline.wordpress.com
четверг, 1 января 2009 г.
Дворец в Андрушевке
ДВОРЕЦ 19в. в парке. Принадлежал Николаю Терещенко.
ДВОРЕЦ, вторая половина XIX в.
(ул. Ленина, 28). Расположен над прудом, среди старого парка. В конце XIX в. принадлежал Н. И. Терещенко. До настоящего времени памятник дошел в несколько измененном виде: над оранжереей, соединявшей дворец с хозяйственным корпусом, в 1975 г. надстроен второй этаж. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем ДА. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе — с односторонним). Перекрытия плоские. В настоящее время в здании находится школа.
Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР том 2, стр.146
andrushivkatown.wordpress.com
ДВОРЕЦ, вторая половина XIX в.
(ул. Ленина, 28). Расположен над прудом, среди старого парка. В конце XIX в. принадлежал Н. И. Терещенко. До настоящего времени памятник дошел в несколько измененном виде: над оранжереей, соединявшей дворец с хозяйственным корпусом, в 1975 г. надстроен второй этаж. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем ДА. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе — с односторонним). Перекрытия плоские. В настоящее время в здании находится школа.
Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР том 2, стр.146
andrushivkatown.wordpress.com
вторник, 1 августа 2006 г.
Історія села Забара Андрушівського району Житомирської області
Близько поселення проходила одна з частин козаків. Смеркало. Стомилися коні, стомилися в сідлах і козаки. Отаман вирішив дати відпочинок, щоб вранці знову іти далі. господарі радо зустріли козаків, причастили. Козаки не відмовилися. Так вони пригощалися цілий тиждень і затрималися в селі. Вони забарилися і прийшли до місця збору пізніше. З тих пір це поселення назвали «Забарою». Село Забара до 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 9 км від райцентру на південний захід та за 30 км від залізничної станції Бровки. Відоме з кінця ХУІІІ ст. як слобода, що належала до села Гальчин. Входило поселення до Андрушівського маєтку графів Бержинських. В 1814 році в слободі було 3 двори, де проживало 27 жителів. В 1911 році вже було 524 жителі, що проживали в 86 дворах, а перед Великою Вітчизняною війною (1941 р.) воно нараховувало 740 жителів, що мешкали в 174 дворах.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області
Це старовинне селище. Про нього людська пам’ять зберігає багато цікавих легенд. Зокрема і про назву населеного пункту. Найбільш правдоподібна легенда, на мою думку така:
"На території Червоного колись відбувалися великі ярмарки раз в місяць, а також базари (2 рази в місяць). А продавали - червоні тканини. В ярмаркові і базарні дні вся площа розцвітала, мов макове поле. З’їзжджалися на ярмарку купці з далеких міст.
Одного разу на ярмарок вперше приїхав великий знаменитий купець. Коли він наблизився до площі, зупинився вражений: сонце вигравало на червоних оксамитах, шовках, інших тканинах.
- Ого, яке червоне! Вигукнув голосно знаменитий гість.
З того часу селище почали називати "Червоним".
Селище Червоне розташоване на річці Пустоха (притока Гуйви), за 15 км на південний захід від районного центру та за 19 км від залізничної станції Чорнорудка. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії.
Побудована церква в ім’я святого і чудотворного Миколая в 1877 році на кошти прихожан і поміщика Федора Терещенка та казни. Кам’яна, п’ятиголова, а попередня Кресто-Воздвиженська церква розібрана в 1877 році і перенесена в 1880 році на кладовище. До цього приходу приписана церква в ім’я Воздвиження чинного і животворящого Христа Господнього, яка знаходиться на місцевому кладовищі, зведена в 1884 році на кошти прихожан і Терещенка.
В 40-х роках XIX століття в містечку поміщиком був граф Грохольський. Після російсько-турецької війни Терещенко купив маєтки графа Грохольського.
В повітовому містечку Червоне, маючи кошти і можливості, Федір Федорович Терещенко, власник маєтку, почав весною 1909 році будувати власну аеропланну майстерню. Потрібно відзначити, що на той час Ф.Ф. Терещенко був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна спадкоємців Федора Артемовича Терещенка. Йому належало майже 19 тисяч десятин землі, і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784 карбованців.
Аеропланна майстерня знаходилась у маєтку Червоне Житомирського повіту Волинської губернії. Недалеко від неї був і аеродром, який теж був побудований на власні кошти Федора Федоровича, і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га.
У 1910-1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб і за 720 тис. крб побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори.
В 1913 році в майстерні працювало 25 чоловік - 18 робітників і 7 службовців. Зарплата робітників становила 5 тисяч 942 крб 79 коп, а службовців - 16 тис. 519 крб.
Перший літальний аппарат у Ф.Терещенка з’явився у травні 1909 році і був виписаний із Франції. Потім Федір Терещенко вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Блеріо. Після цього Ф. Терещенко в 21 рік поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л.Блеріо, і 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у м.Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання деревяних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка, так з’явилася нова модель "Терещенок-2".
У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій "Терещенко-3", а наступної весни побудував нову модель - моноплан з м’якими крилами і сорокасильним двигуном.
Його п’ята модель важила лише 330 кг і мала довжину фюзеляжу 7,1 м при розмаху крил 10 м і мала нести вантаж вагою 150 кг, піднімаючи на висоту до 2 тисяч метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була ситема самозапуску, що дозволяла підніматись авіатору у повітря без сторонньої допомоги.
З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб.
Наприкінці серпня 1915 року устаткування майстерні було відправлено до Москви. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а й також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування.
В 1916 році Терещенко продав усе евакуйоване з Червоного майно акціонерному товариству "Дукс", яке представляло в Росії фірму А. Фармана.
Восени 1916 року з’явилася модель зовсім нової конструкції "Терещенко-7", виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км на годину. Це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка.
У Терещенка по контракту працювала льотчиком випробовувачем Любов Олександрівна Галанчикова.
Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон. І як знати, можливо, тут, на Україні конструкторський талант Ф.Ф. Терещенка розвинувся б до висоти великих конструкторів СРСР, таких, як Туполєв, Яковлев, Мікоян, Корольов та інших.
Уродженцем села є В.П. Цимбаліст - заслужений артист УРСР, В.Ф. Шинкарук - заслужений діяч культури, Б.Ф. Бородій - артист драмтеатру. В Червоному живе поетеса Л.І. Дюсенбаєва.
На знімку: Ф.Ф. Терещенко.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
"На території Червоного колись відбувалися великі ярмарки раз в місяць, а також базари (2 рази в місяць). А продавали - червоні тканини. В ярмаркові і базарні дні вся площа розцвітала, мов макове поле. З’їзжджалися на ярмарку купці з далеких міст.
Одного разу на ярмарок вперше приїхав великий знаменитий купець. Коли він наблизився до площі, зупинився вражений: сонце вигравало на червоних оксамитах, шовках, інших тканинах.
- Ого, яке червоне! Вигукнув голосно знаменитий гість.
З того часу селище почали називати "Червоним".
Селище Червоне розташоване на річці Пустоха (притока Гуйви), за 15 км на південний захід від районного центру та за 19 км від залізничної станції Чорнорудка. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії.
Побудована церква в ім’я святого і чудотворного Миколая в 1877 році на кошти прихожан і поміщика Федора Терещенка та казни. Кам’яна, п’ятиголова, а попередня Кресто-Воздвиженська церква розібрана в 1877 році і перенесена в 1880 році на кладовище. До цього приходу приписана церква в ім’я Воздвиження чинного і животворящого Христа Господнього, яка знаходиться на місцевому кладовищі, зведена в 1884 році на кошти прихожан і Терещенка.
В 40-х роках XIX століття в містечку поміщиком був граф Грохольський. Після російсько-турецької війни Терещенко купив маєтки графа Грохольського.
В повітовому містечку Червоне, маючи кошти і можливості, Федір Федорович Терещенко, власник маєтку, почав весною 1909 році будувати власну аеропланну майстерню. Потрібно відзначити, що на той час Ф.Ф. Терещенко був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна спадкоємців Федора Артемовича Терещенка. Йому належало майже 19 тисяч десятин землі, і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784 карбованців.
Аеропланна майстерня знаходилась у маєтку Червоне Житомирського повіту Волинської губернії. Недалеко від неї був і аеродром, який теж був побудований на власні кошти Федора Федоровича, і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га.
У 1910-1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб і за 720 тис. крб побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори.
В 1913 році в майстерні працювало 25 чоловік - 18 робітників і 7 службовців. Зарплата робітників становила 5 тисяч 942 крб 79 коп, а службовців - 16 тис. 519 крб.
Перший літальний аппарат у Ф.Терещенка з’явився у травні 1909 році і був виписаний із Франції. Потім Федір Терещенко вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Блеріо. Після цього Ф. Терещенко в 21 рік поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л.Блеріо, і 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у м.Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання деревяних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка, так з’явилася нова модель "Терещенок-2".
У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій "Терещенко-3", а наступної весни побудував нову модель - моноплан з м’якими крилами і сорокасильним двигуном.
Його п’ята модель важила лише 330 кг і мала довжину фюзеляжу 7,1 м при розмаху крил 10 м і мала нести вантаж вагою 150 кг, піднімаючи на висоту до 2 тисяч метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була ситема самозапуску, що дозволяла підніматись авіатору у повітря без сторонньої допомоги.
З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб.
Наприкінці серпня 1915 року устаткування майстерні було відправлено до Москви. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а й також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування.
В 1916 році Терещенко продав усе евакуйоване з Червоного майно акціонерному товариству "Дукс", яке представляло в Росії фірму А. Фармана.
Восени 1916 року з’явилася модель зовсім нової конструкції "Терещенко-7", виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км на годину. Це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка.
У Терещенка по контракту працювала льотчиком випробовувачем Любов Олександрівна Галанчикова.
Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон. І як знати, можливо, тут, на Україні конструкторський талант Ф.Ф. Терещенка розвинувся б до висоти великих конструкторів СРСР, таких, як Туполєв, Яковлев, Мікоян, Корольов та інших.
Уродженцем села є В.П. Цимбаліст - заслужений артист УРСР, В.Ф. Шинкарук - заслужений діяч культури, Б.Ф. Бородій - артист драмтеатру. В Червоному живе поетеса Л.І. Дюсенбаєва.
На знімку: Ф.Ф. Терещенко.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Історія села Корчмище Андрушівського району Житомирської області
З роками місце, де стояла корчма назвали Корчмищем, а разом з тим і поселення, яке тут незабаром виникло. Знаходиться село за 3 км від Яропович, біля рівчака Бродок, що впадає в Ів’янку і в Тетерів. Жителів села було в 1864 році 633 чоловіки. Землі - 734 десятин. Маєток належав рідним сестрам Івановським: Діонісії ( в заміжжі Понятовська) і графині Констанції ( в заміжжі - Ржевуська). Церква Пантелеймонівська дерев’яна, 7-го класу. Мала землю згідно указаної пропорції. Побудована в 1789 році (як костьол). Потім була приєднана до православної парафії в 1839 році. Радянську владу в селі встановлено в січні 1918 року. Але в роки громадянської війни влада в селі часто змінювалась. Остаточно була встановлена в середині 1920 року. Були створені ревком і комнезам, які сприяли втіленню в життя заходів радянської влади. В 1929 році був утворений колгосп «Перемога». В склад колгоспу входило 200 селянських господарств, членів колгоспу було 415 чоловік. Землі було закріплено за колгоспом 1224 га в т.ч. орної - 1110 га, сінокосів - 55 га, інших угідь - 59 га. Об’єднання селян в колгосп проходило в гострій класовій боротьбі. Але найстрашніше - страшний голодомор 1932-1933 років. Голод в селі пройшов через більшість селянських сімей, розорених колективізацією. Після голодомору поступово все відроджувалось. Стало трохи краще жити. Але мирне життя було перерване війною. 22 червня 1941 року здійснила напад Гітлерівська Німеччина на Радянський Союз. Увесь наш народ піднявся на захист Батьківщини. 27 грудня 1943 року село Корчмище було звільнене від окупантів. Багато лиха завдали трудящим села загарбники. Збиток колгоспу становив 11.353.154 крб., а селу - 8.578.728 крб та сільській раді - 2460 крб. (акт від 6 квітня 1944 року). Потрібно відмітити, що Корчмище під час війни гітлерівці 2 рази бомбили та 1 раз піддавали артилерійському обстрілу. В 60-х роках XX століття колгосп «Перемога» був з’єднаний з колгоспом «Червона Зірка» с.Степок. Назвали колгосп «Червона Зірка». На території с.Степок розмістили центральну садибу господарства, за яким закріплено було 2866,66 га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 2442,6 га орної землі. Провідними культурами були: зернові культури, цукрові та кормові буряки. Розвинутим було м’ясо-молочне тваринництво. Важливою галуззю було рибне господарство.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Історія села Лісівка Андрушівського району Житомирської області
Поширена легенда про походження назви цього поселення така:
Загадково, по-змовницьки шумів ліс. Здавалось, йому не буде кінця-краю. Так думали прихожани. Але мужніх і дужих людей ніщо не лякало.
Та одного разу природні сили поглумились над прихожанами. Трапилось це вночі. Вітер злісно хилив додолу дерева. Люди, наполохані небаченим досі лихом, гуртом стояли біля господи свого старшини. Небезпека насувалась. Високо вгорі запалала блискавка і її вогненне дихання торкнулось гордих кучерявих дубів, іскрами посипалось на голови людей, запалило все довкола.
Пожежа вирувала. Велика вогненна лавина сунула на оселі, жадаючи спалити все. Але люди не хотіли вмирати, тому з сокирами і мечами в руках вступили в боротьбу за життя.
Падали додолу зрубані дерева. Ніхто не рахував жертв. Боротьба тривала довго, та на допомогу прийшла сама природа - невдовзі почалась злива і вогонь згасав. Важко дихаючи та скорботно зітхаючи, він помирав біля ніг людей.
Лихо, зім’яте силою, дружбою і сміливістю людей, залишило поселення. Настав ранок - світлий, лагідний, як ніколи раніше. Сонячні промені пробивались навипередки, щоб зігріти відважних життєлюбів.
Після цього люди з гордістю назвали себе лісівчанами, а поселення - Лісівкою. Вони поклялись назавжди лишитись на цій землі. Жили мирно, багато працювали і берегли відвойоване мужністю своєю життя.
Справді, по обидва боки поселення був Андрушівський ліс, і село було, наче в лісі. Від цього пішла і назва цього поселення - Лісівка. В поселенні проживали і українці, і поляки, тому село мало дві назви: Лісівка (українське) і Лясівка (польське).
Селе розташоване на берегах річки Гандзі, притоки Гуйви в південно-східній частині Житомирської області. Від Андрушівки віддалене на 3 км, а від обласного центру - на 50 км.
В XVІІ ст. село належало польським панам. В 1793 році Лісівка відійшла до складу Російської імперії і належала Волинській губернії Андрушівського повіту.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Загадково, по-змовницьки шумів ліс. Здавалось, йому не буде кінця-краю. Так думали прихожани. Але мужніх і дужих людей ніщо не лякало.
Та одного разу природні сили поглумились над прихожанами. Трапилось це вночі. Вітер злісно хилив додолу дерева. Люди, наполохані небаченим досі лихом, гуртом стояли біля господи свого старшини. Небезпека насувалась. Високо вгорі запалала блискавка і її вогненне дихання торкнулось гордих кучерявих дубів, іскрами посипалось на голови людей, запалило все довкола.
Пожежа вирувала. Велика вогненна лавина сунула на оселі, жадаючи спалити все. Але люди не хотіли вмирати, тому з сокирами і мечами в руках вступили в боротьбу за життя.
Падали додолу зрубані дерева. Ніхто не рахував жертв. Боротьба тривала довго, та на допомогу прийшла сама природа - невдовзі почалась злива і вогонь згасав. Важко дихаючи та скорботно зітхаючи, він помирав біля ніг людей.
Лихо, зім’яте силою, дружбою і сміливістю людей, залишило поселення. Настав ранок - світлий, лагідний, як ніколи раніше. Сонячні промені пробивались навипередки, щоб зігріти відважних життєлюбів.
Після цього люди з гордістю назвали себе лісівчанами, а поселення - Лісівкою. Вони поклялись назавжди лишитись на цій землі. Жили мирно, багато працювали і берегли відвойоване мужністю своєю життя.
Справді, по обидва боки поселення був Андрушівський ліс, і село було, наче в лісі. Від цього пішла і назва цього поселення - Лісівка. В поселенні проживали і українці, і поляки, тому село мало дві назви: Лісівка (українське) і Лясівка (польське).
Селе розташоване на берегах річки Гандзі, притоки Гуйви в південно-східній частині Житомирської області. Від Андрушівки віддалене на 3 км, а від обласного центру - на 50 км.
В XVІІ ст. село належало польським панам. В 1793 році Лісівка відійшла до складу Російської імперії і належала Волинській губернії Андрушівського повіту.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Історія села Гальчин Андрушівського району Житомирської області
Найбільш відома легенда про походження назви цього села така: "Понад річкою в бережку лежало село, невеличке й бідненьке. Селяни, що жили в ньому, належали злому й багатому пану, який завжди жив у місті. І була в цьому селі бідна вдова Галька. Мала сина-одинака. Юнак був дуже вродливий: чорні кучері спадали на біле чоло, чорні брови, наче крила пташки, розлітались в різні боки. Батька в нього не було - загинув у мандрах, тому всі його називали по матері - Гальчин. Коли він виріс, зненавидів панів, нестримним став йому гніт панський і пішов він шукати волі. Як Кармелюк, разом із своїми товаришами забирав добро у панів і роздавав бідним.
Панські слуги полювали за "розбійниками" і одного дня спіймали розбійника і привели його в село, де при всій громаді за наказом пана відрубали йому голову.
Люди зберегли пам’ять про цього сміливця, з любов’ю називали його по матері - Гальчиним. Його іменем і своє село згодом назвали Гальчин.
До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване воно на лівому березі річки Гуйва, за 23 км від залізничної станції Брівки. Прилягає до південної околиці районного центру. Відоме з 1683 року.
У ХУІІІ - початку ХІХ ст. Гальчин - власність Київського підкоморія графа Юзефа Бержинського. З 1870 року належало родині Терещенків. В 1899 році в селі проживало 1259 жителів в 225 дворах. В 1941 році було вже 2308 жителів і 583 двори. Уроженкою села Гальчин є Герой Соціалістичної Праці Г.Г.Бєдарева (1943 р. н.).
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Панські слуги полювали за "розбійниками" і одного дня спіймали розбійника і привели його в село, де при всій громаді за наказом пана відрубали йому голову.
Люди зберегли пам’ять про цього сміливця, з любов’ю називали його по матері - Гальчиним. Його іменем і своє село згодом назвали Гальчин.
До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване воно на лівому березі річки Гуйва, за 23 км від залізничної станції Брівки. Прилягає до південної околиці районного центру. Відоме з 1683 року.
У ХУІІІ - початку ХІХ ст. Гальчин - власність Київського підкоморія графа Юзефа Бержинського. З 1870 року належало родині Терещенків. В 1899 році в селі проживало 1259 жителів в 225 дворах. В 1941 році було вже 2308 жителів і 583 двори. Уроженкою села Гальчин є Герой Соціалістичної Праці Г.Г.Бєдарева (1943 р. н.).
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
суббота, 7 мая 2005 г.
Пройшов крізь полум'я війни
До отого вселюдського лиха у Григорія Івановича була чи не наймирніша професія - тракториста, бо закінчив курси при МТСі. А 9 червня 1941 року його забрали в армію. Строкову служив в 61 окремому інженерно-аеродромному батальйоні Північно-Кавказького військового округу. Не встиг як слід оволодіти солдатськими премудростями, як фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Молодого солдата направили в Єреванське танкове училище і через 2 місяці Григорій Колесник став механіком - водієм танка Т-34. Бойове хрещення прийняв в запеклих боях під Сталінградом в складі 103 Танкової бригади. Отам юнаки вперше побачили справжнє обличчя війни. В страшній сутичці з ворогом в напрямку Сталінградського тракторного заводу. Стогнала під своїми і чужими гусеницями земля, горіла, горіли і вони в підбитому фашистом танку. Із екіпажу двом пощастило вціліти - Григорію і радисту, два інших його члени стали попелом в тому бою... Лише прийшли до тями - дали інший танк. І знову в бій, там же, під Сталінградом. То був його останній танковий бій. Що сталося з танком, екіпажем - не пам’ятає, бо опам'ятався вже в госпіталі №1602 м. Махачкали. Після важкого поранення в голову комісували, міг поправлятися вдома, але Україна була окупована фашистами, тож опинився в запасному полку, а потім 156-у артилерійському. І знову фронт. Бої тепер уже в Краснодарському краї. А скільки пережити, перетерпіти мав під Новоросійськом. Півроку тримали там оборону. Півміста зайняли фашисти, а пів утримували наші війська - вимотані, виснажені до краю. Найважчим був кінець 1942-го початок 1943 року. Не вистачало продовольства, взуття, одягу, а головне - боєприпасів. Бувало, кожному видавали лише по 2 патрони: один для ворога, другий - для себе, аби не потрапити в полон. Підкріплення було чекати ні звідки, бо від своїх були відрізані фашистами, а з іншого боку - море, гори. Отоді й одержали наказ іти війною на Іран - потрібен був коридор, аби одержати від Америки підмогу в техніці, боєприпасах, харчах... Під Новоросійськом Григорія Івановича знову було поранено, бо не ховався в бою за чужими спинами. Видужав, був призначений у 293 автобатальйон. Після курсів в Грозному(Чечено-Інгушетія) сів за кермо американського студебекера. Теж професія ризикована, бо постійно під обстрілом, адже не відсиджувався в тилу - доставляв на передову солдатів, боєприпаси. Найдовше воював Г.І. Колесник в складі Північно-Кавказького фронту у 18-ій армії, якою командував генерал І.Є. Петров. Звільняв від фашистської нечисті Краснодарський, Ставропольський край. Аж на Кавказі зустрівся із земляками-міньківчанами: Аврамом Гайдаєм, Дмитром Журавлем, Володимиром Юревичем. Останнього сам і хоронив на кавказькій землі. Чимало бойових епізодів повідав мені фронтовик. Коли згадував минуле, наче молодшав, але в погляді і голосі, що іноді тремтів від хвилювання, мабуть, він знову і знову йшов і подумки в ті атаки, було стільки болю, і в очах тремтіла сльоза, скупа, чоловіча. - Де було найважче? - запитую. На хвильку замовк. - Скрізь було не з медом. Але такого, яке пережили при взятті сопки 0250, що навпроти хутора Ахтирка, не доводилось переживати за всю війну... Саме тоді і стався епізод, після якого я переконався, що доля береже мене від смерті, а може, й бабусина молитва, яку пам’ятаю з дитинства... Від Новоросійська по Кавказькому хребту йшли в наступ в напрямку згаданої сопки. Був наказ - на окупованій території ніяких предметів в руки не брати. І ось дивлюсь - авіаційний годинник. Хоч і немаленький, а годинник, про який мріяв кожен солдат. І цокає... Ні дротика від нього немає, ні нитки. Перевірю, думаю. І взявся відкручувати його штиком від автомата. Якраз нагодився командир взводу, що поспішав на нараду перед атакою. Окриком «Кидай!» зупинив мене і я згарячу кинув годинник йому під ноги. Пролунав вибух. Комбат залишився без ноги. Командир батальйону наказав розстріляти мене, але тут розпочалась атака... На сопці були німці, а нам потрібно було взяти її. І взяли... Але якою ціною! Що творилось там важко порівняти, мабуть, із самим пеклом. Змішалось все: люди, каміння, вогонь і сотні смертей. Від кожного вибуху у вирву падали підкошені 7-10 бійців. Із полку (1,5 тис. чоловік) нас лишилось 12. А комбату, що мав розстріляти мене, відірвало обидві ноги. Ми понад 4 км несли його на собі на плащ-палатці. Як зараз пам’ятаю все до дрібниць. Це було 23 березня 1943 р. І в цей день мене двічі обійшла смерть... В Ростовській області Григорія Івановича було знову поранено, але дійшов-таки до Ростова, дійшов до Перемоги, бо там зустрів її! Скільки радості, сліз, поцілунків! Довіку не забути. Додому повернувся наприкінці 1946 р. Пішов працювати в колгосп механізатором. Згодом одружився на гарній дівчині - Анастасії, тій, котра снилась йому на фронті (хоч і не знав її). Вона була вірною дружиною, люблячою матір’ю їх дітям - доньці і сину, дбайливою господинею. Шкода, що рано залишила їх і світ. Радістю його є 3 внуки і правнук. Дожив-таки, щоб радіти ними. Кому, як не їм, залишить у спадок і велику любов до життя і землі рідної, а також бойові нагороди, як пам’ять... А поки, мабуть, одягне їх на груди, бо ж Перемозі-60! Вона завойована і його кров’ю! Ми в пошані схиляємо голови перед Вами, фронтовики, живі і ті, хто і досі ні на крок не залишив безіменні висоти, бліндажі і сопки, хто поріс ромашками, травою, став пам’яттю... Вам салютують земля і весна білим та червоним цвітом...
Валентина Василюк
Новини Андрушівщини
Валентина Василюк
Новини Андрушівщини
Подписаться на:
Сообщения (Atom)