Андрушівський парк або парк «Садиба Терещенка»

Андрушівський парк або парк «Садиба Терещенка» — парк навколо садиби-палацу Бержинських-Терещенків, пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення, розташований у місті Андрушівці (районний центр Житомирської області); одне з улюблених місць відпочинку мешканців та гостей міста, його туристичний об'єкт.

У парку в середмісті Андрушівки розташовані ставки (на них щороку повертаються лебеді), палац Бержинських-Терещенків, декілька монументів другої світової війни радянської доби.

Площа парку — 9,38 га. Насадження верхнього ярусу — 150–170, а другого — 90–120-річного віку. Дендрологічний склад — дерева місцевих порід, хоча також ростуть рідкісні для цих широт кедр та коркове дерево.

Парк у Андрушівці був закладений у 1-й половині XIX століття тодішніми власниками села Андрушівка панами Бержинськими. У 2-й половині XIX століття, коли місцевий цукрозавод і графський маєток придбали українські цукрозаводчики Терещенки, парк і розташована у ньому садиба були розширені і реконструйовані (зокрема, Артемієм Терещенком). У Андрушівці дотепер пам'ятають діда Каленика, який ще в часи Терещенків підгодовував лебедів та доглядав за парком.

У теперішній час Андрушівський парк є пам'яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення, використовується як місце відпочинку й туристичний об'єкт.

Із статусом "Знятий з обліку"

Краєзнавець із Городківки Ю. Д. Андрійчук продовжує досліджувати історію району, зокрема, зникнення багатьох географічних одиниць і їх назв. Він доклав багато зусиль, затратив багато часу, перегортаючи архівні томи, щоб здобуті дані увійшли до історико-географічного довідника Андрушівського району, який Юрій Дмитрович уже підготував до друку у співавторстві із Ілоною Регіною. Пропонуємо вам сторінки з рукопису майбутньої книги.

Березине. До 1923 року село було у складі Котельнянської волості Житомирського повіту. До 1994 року підпорядковувалось Іванківській сільській раді. Назва поселення пов’язана з місцем розташування - біля лісу, у якому переважали берези. Засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році в селі було 15 мешканців в одному дворі; у 1941 році (перед війною) - 93 у 22 дворах.

Бідів хутір. Хутір розташовувався біля села Крилівка. У 1926 році на хуторі було 70 мешканців у 13 дворах.

Борок. Село розташоване за 14 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції Степок. До 1923 року було у складі Котельнянської волості. Назва походить від соснового лісу, біля якого знаходиться село. Засноване в другій половині XIX століття як німецька колонія. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. мешканці села допомагали коростишівським партизанам, багато з них були членами партизанського загону. Зокрема, лісник Карнаухов будував землянки для партизанів, заготовляв продукти. Зрадник видав Карнаухова і він загинув у катівні коростишівського гестапо. В 1911 році у селі було 96 мешканців у 39 дворах, в 1941 році (перед війною) - 189 у 42 дворах, у 2001 - 5 мешканців.

Бакане. Урочище сквирського повіту Ходорківської волості Розташовувалось біля села Корчмище. У 1926 році було 3 мешканці.

Вербівка. Хутір Житомирського повіту Коднянської волості, з 1960 року увійшов до складу села Глинівці.

Хутір Верзумського належав до Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 5 мешканців.

Весела гірка. Хутір Андрушівського району Бердичівського округу, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 28 мешканців у 6 дворах.

Гайок - лісова сторожка Вчорайшанського району Бердичівського округу. Розташовувалась поблизу села Бровки Перші. У 1926 році було 3 мешканці у 1 дворі.

Андрушівська гуральня. У списку населених пунктів Бердичівської округи станом на 15 червня 1926 року показана у складі Гардишівської сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року знята з обліку.

Братерська пасіка - хутір. У списку населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Халаїмгородецької сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 жовтня 1941року знято з обліку.

Брівки-станція. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показана у складі Бровківської Першої сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 вересня 1946 року як самостійний населений пункт на обліку не числиться.

Буболівка - хутір. Станом на 16 лютого 1960 року значиться як населений пункт Вербівської сільської ради Андрушівського району. Пізніше увійшов до складу с. Вербів.

Виробнича дільниця - хутір. Станом на 10 лютого 1952 року значиться у складі Андрушівської селищної ради як населений пункт, що злився із селищем Андрушівка. Фактично об’єднаний 29 червня 1960 року з хутором Загуйва Нехворощанської сільської ради в один населений пункт Загуйва.

Володимирівка - хутір. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Ляховецької сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Гай - хутір (Зелений гай). Вперше фіксується в 1939 році. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як висілок Зелений гай Вербівської сільської ради Андрушівського району. В 1941 році там у 78 дворах проживало 338 мешканців. Станом на 10 лютого 1952 року - як хутір, що підлягає перетворенню в село. 29 червня об’єднаний із с. Вербів.

Гандзів хутір Бердичівського округу Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Зарубинці на березі річки Ґандзі і входив до складу Зарубинецької сільської ради. У 1926 році тут проживало 6 мешканців у 2 дворах. Зараз не існує - під час колективізації мешканці хутора переселилися у с. Зарубинці.

Гать - виселок Ходорківської волості Сквирського повіту. Знаходився поблизу села Яроповичі. У складі населених пунктів Бердичівської округи 17 грудня 1926 року показаний у складі Яроповицької сільської ради Андрушівського району. У 1926 році тут проживало 117 мешканців у 27 дворах. Станом на 10 лютого 1952 року значиться як виробничий центр цукрорадгоспу. 29 червня 1960 року об’єднаний з с. Яроповичі.

Гардишівка - село. До 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. У 1758 році в селі збудовано дерев’яну церкву. В 1899 р. в селі було 557 мешканців у 108 дворах; у 1926 році – 1203 мешканців у 298 дворах. В 1941 році було 1080 мешканців, які проживали у 284 дворах. У січні 1930 року створено колгосп ім. Куйбишева. До складу колгоспу увійшли 190 дворів - 567 жителів. Колгосп мав 1177 га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 801 га орної землі та 113 га сінокосів. У 1958 році колгосп ім. Куйбишева був об’єднаний з колгоспом Андрушівки. Гардишівку включили в межі міста Андрушівка 6 січня 1975 року.

Гончариха - хутір. Станом на 1 жовтня 1946 року показаний у складі Зарубинецької сільської ради. В 1946 році знятий з обліку.

Града - хутір, розташований поблизу села Туровець - на межі степу і лісу (від того й назва). До 1923 року належав до Житомирського повіту. Був спалений фашистами під час окупації. У списку населених пунктів станом на 1 жовтня 1941 року показаний разом із залізничною станцією Града у складі Волосівської сільської ради. Знятий з обліку у 1960 році. Зараз є залізнична станція Града в Андрушівському районі. В 1926 році тут проживав 101 мешканець у 32 дворах.

Груздів хутір Бердичівської округи Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Вел. Мошківці. Станом на 17 грудня 1926 року показаний у складі Маломошковецької сільської ради. Там проживало 4 мешканці в одному дворі. Станом на 1.10.1941 р. на обліку не значиться.

Грушки - село. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як населений пункт Держгосп Лебединецької сільської ради. У списку на 10 лютого 1952 року записаий під назвою «хутір Грушки» - виробничий центр відділку цукрорадгоспу. Станом на 1.03.1961 р. на обліку не значиться.

Дубина - лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Лебединецької сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Журавлі - лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1.10.1941 року на обліку не значиться.

Жарки - селище від Андрушівського цукрокомбінату. Існувало в 30- 60-х роках ХХ ст. У 1926 році було 10 мешканців у 39 дворах. Заруда - виселок Бердичівського округу Андрушівського району. Зараз у складі с. Любимівка. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Вербівської сільської ради. Тоді у висілку проживало 140 мешканців у 29 дворах. Станом на 1.10. 1941 р. на обліку не значиться.

Загуст Рильського - лісова сторожка Сквирського повіту Бердичівської волості. Розташовувався за 3 км від Ярешок на південь. У 1926 р.тут проживало 4 мешканці в одному дворі.

Запольщина - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався поблизу с. Гальчин. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради. Проживало тоді 6 мешканців в одному дворі. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Запольщина - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався поблизу с. Нехворощ. На 17.12.1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Тоді проживало 47 мешканців у 8 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Загуйва - хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався за 3 км на схід від с. Гальчин. На 15 червня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради; проживало тут 11 мешканців у 4 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Загуйва - село. Відоме з 1 жовтня 1941 року як хутір Надгуйва Нехворощанської сільської управи. 29 червня 1960 року об’єднане разом з хутором Виробнича дільниця в один населений пункт під назвою Загуйва. Станом на 1 березня 1961 року на обліку не значиться.

Зінькевича хутір Житомирського повіту Коднянської волості. Розташовувався поблизу с. Гальчин. У 1926 році тут було 12 мешканців у 3 дворах.

Каленського хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Ковальчуків хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Війтовецької сільської ради. Станом 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Крилівська лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Крилівської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Кущі - лісова сторожка. На 1 жовтня 1941 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1 вересня 1946 року на обліку не значиться.
Лінійка - хутір. На 10 лютого 1952 р. значиться у складі Вербівської сільської ради як Зелений хутір. В 1960 році об’єднаний із с. Вербів

Ліс - хутір. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.

Малоп’ятигірське - призавгосп. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.

Млинок - хутір. З 1920 р. значиться у складі Великомошківецької сільської ради. У 1927 р. - Великомошковецька економія; з 07. 06.1946 р. - радгосп, держгосп, а з 10.02.1952 р. значиться як виробничий центр відділку Червоненського цукрозаводу. 29.06.1960 р. хутір об’єднано з селом Великі Мошківці.

Наумівці - хутір. В списках населених пунктів станом на 17.12.1926 р. значиться в складі Великомошківецької сільської ради; з жовтня 1941 р. знятий з обліку.

«Нове життя» - сільськогосподарський колектив. В списках від 17.12.1926 р. значиться як населений пункт Крилівської сільської ради. Зараз не існує.

Отруб - хутір. У списках від 17.12.1926 р. - у складі Халаїмгородецької сільської ради, знятий з обліку 01.10.1941 р.

Павлівка - хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Маломошківецької сільської ради; з 01.10.1941 р. з обліку знятий.

Панін хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Волицької сільської ради; з 01.10.1941 р. знятий з обліку.

Пасічисько - виселок. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться в складі Вербівської сільської ради; з 01.10.1926 р. знятий з обліку.

Попів хутір. В списках населених пунктів від 01.07.1927 р. числився в складі Війтовецької сільської ради. Зараз не існує.

Попів хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Привзавгосп - у списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку з 01.10.1941 р.

Радгосп (Держгосп) - хутір. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. - в складі Гардишівської сільської ради; від 10.02.1952 р. - виробничий центр відділку Червінського цукрорадгоспу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.

Рибаківка - хутір. В списках населених пунктів від 10.02.1952 р. показаний у складі Вербівської сільської ради під назвою «Зелений хутір». 29.06.1960 р. об’єднаний з селом Вербів.

Роздоли - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. 1.10.1941 р. знятий з обліку.

Сіножаті - хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. - у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Сливинщина - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. значиться у складі Лебединецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Сокола - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 року числиться у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Ставище - хутір. Відомий з 1941 року як виселок Волосівської сільської ради, а з 10.02.1952 р. значиться в списках як хутір, що підлягає перетворенню в село.

Степок - залізнична станція. Існувала з 1934 р. як окремий населений пункт. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. числиться у складі Степківської сільської ради; 01.03.1961 р. об’єднана з селом Степок.

Тетеруків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Тік - хутір. До 1946 року - виселок Польовий Тік. В списках населених пунктів від 1.07.1927 року числиться як населений пункт Червінської сільської ради. З 20.10.1938 р. показаний у складі Червінської селищної ради. З 10.02.1952 р. - виробничий центр Червінського цукрозаводу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.

Тонкоголосого хутір. В списках від 01.07.1927 р. показаний в складі Міньківецької сільської ради. Зараз не існує. Троянки - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Зарубинецької сільської ради. Під час колективізації в 1933 р. люди переселились в Зарубинці.

Троянки - хутір. В списках населених пунктів від 1926 р. показаний в складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р. Ульянівка - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.09.1946 р.

Урочище Гала - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Яроповицької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Урочище Поруби - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Фещука хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01. 10. 1941 р.

Харліївщина - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Церковний Ліс - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Лебединецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чабак - хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Червінська гуральня - виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Червінська економія - виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. показана як хутір Держгосп. Знята з обліку 01.09.1946 р.

Червоне городище - виселок. В списках населених пунктів від 1929 р. показаний в складі Івницької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чигарі - хутір. В списках населених пунктів від 1929 р. значиться як населений пункт Старосільської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чорний Великий Ліс - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Халаїмгородецької сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. значиться під назвою «Лісництво». Знята з обліку 01.09.1946 р.

Чорні Лози - лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Червінської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Чубарівка - село. Виникло після 1947 р. як селище виробничої бригади колгоспу «Ленінський шлях». Взяте на облік і включене до складу Волосівської сільської ради 16.09.1960 р.

Шевченків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

ІІІ Інтернаціонал - комуна. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Великомошківецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

№ 15 (9590) 13 квітня 2012 року
№ 16 (9591) 20 квітня 2012 року
№ 17 (9592) 27 квітня 2012 року
«Новини Андрушівщини»

З історії газети Андрушівського району

Історія нашої газети надзвичайно цікава. На жаль, не збереглися її перші примірники. А називалася вона - «Соціалістичний комбінат». В редакції є копія районної газети за 22 червня 1937 року, але це вже був «Соціалістичний шлях». Виходила газета на двох сторінках тиражем 3100 примірників. Редактором був Д. Дінерштейн.
Після звільнення району від німецько-фашистських загарбників вже у березні 1944 року знову почала виходити районна газета. Спочатку її редактором був С. Матвійчук, пізніше - В. Д. Полянський. Тираж - 400 примірників, але вже в серпні він зріс до 1500 примірників. В газеті за 19 квітня 1944 року Ганна Тимофіївна Момотенко, колишній наш активний дописувач, друкує замітку «Працюють по-фронтовому». Постійно публікуються повідомлення «Від Радянського Інформбюро». Читаємо інформації про змагання між колгоспами про виконання плану хлібозаготівлі, а було в районі 47 колективних господарств. З листопада 1944 по серпень 1948 року районку очолює редактор Степан Архипович Волуйко. Газета була зі своїми читачами і в тривожні, і в радісні часи. На її сторінках яскраво відображалися практично всі події, якими вимережений літопис району. Всі ми з Вами: і працівники, і дописувачі, й читачі районної газети - виросли разом з нею, дізнаючись з її сторінок про найважливіші події в житті рідного краю, про невтомних і працьовитих, талановитих земляків. Із 1949 по 1954 рік редактором районної газети був І. О. Фещенко. На той час її тираж складав 2500 примірників. У січні 1955 року редактором призначили Миколу Івановича Рудича, який очолював видання до 1959 року. У 1958 році тираж газети зріс до 3000 примірників. Виходила вона тричі на тиждень на чотирьох сторінках. В редакції працювало 8 творчих працівників, крім бухгалтера та кур’єр-прибиральниці. 17 березня 1959 року за рекомендацією відділу пропаганди та агітації райкому КПУ на роботу в редакцію призначено Іващенка Миколу Марковича, який через рік вже працював зав. сільгоспвідділом редакції. 1961 рік - газета виходить у вівторок, четвер та суботу накладом 4235 примірників. На сторінках видання читаємо статтю Лоханського Йосипа Володимировича «Про комсомольців 30-х років», Іващенко Микола Маркович пише матеріали під рубриками «Командировка за проханням читачів», «Село зустрічає гостей», «Партійне життя», а також нариси. В лютому 1962 року Іващенко М. М. - заступник редактора. В районній газеті вже працює Андьонова (Мар’янчик) Таміла Григорівна. Ці високоповажні й авторитетні журналісти стали пізніше редакторами нашої районки. У зв’язку з ліквідацією району 25 червня 1962 року газету також було ліквідовано та звільнено з роботи всіх працівників редакції. І лише у 1965 році, 20 березня, коли знову було створено Андрушівський район як адміністративну одиницю, відновлює свою роботу районна газета, її редактором призначають Дмитришина Анатолія Захаровича. З цього ж дня наказом по редакції на роботу приймають Вальчук Євгенію Дмитрівну, Андьонову Тамілу Григорівну, Юзву Олександра Дмитровича, Синицю Людмилу Степанівну, Юзву Антоніну Антонівну. Пізніше - Кубицького Івана Івановича, Редчиця Валентина Пилиповича, Козерод Емілію Терентіївну, Кузьмича Володимира Івановича, Писанського Валентина Степановиича та заступником редактора - Рудича Миколу Івановича. Газета стала називатися «Шлях до комунізму». 1 квітня 1966 року на роботу в редакцію районки прийшла Наконечна (Лук’янчук) Лідія Омелянівна. Більш як за 40 років журналістської творчості ця добра, мудра, виважена й поміркована жінка стала улюбленим автором багатьох читачів нашої районної газети. Згідно рішення бюро Житомирського обкому Комуністичної партії України від 26.05.1969 р. Дмитришина Анатолія Захаровича переведено на роботу в Житомирський обком Комуністичної партії України, а редактором районної газети «Шлях до комунізму» затверджено Андьонову Тамілу Григорівну. До речі, за 80 років редакцію нашої районної газети очолювали лише дві жінки - Таміла Григорівна Андьонова та Марія Генріхівна Олексюк. З 1 вересня 1967 року нелегкий журналістський шлях в редакції нашої районної газети розпочинав Шинкарук Борис Федорович. На той час редакція живе повнокровним життям. Між відділами організовують соціалістичні змагання за краще виконання тижневих редакційних планів, за високу якість і злободенність видрукуваних матеріалів, переможцям видаються премії. 18 червня 1973 року Тамілу Григорівну Андьонову обрали секретарем Андрушівського райкому партії, з 4 липня редактором став досвідчений і мудрий чоловік, талановитий журналіст Іващенко Микола Маркович. Слід віддати належне всім працівникам редакції, більшість з яких присутні на нашому святі, за їх високе почуття відповідальності, активну і принципову громадянську позицію. З 6 вересня 1976 року на посаду редактора районної газети призначено Мотузюка Миколу Климовича. Редактором він був 23 роки. Саме він у 1980 році після першого надісланого в редакцію фейлетону запросив на роботу в газету Валентину Остапівну Василюк. Йому довелося не лише приймати нагороди за самовіддану працю, а й виконувати складну роботу з реорганізації районки. У 1991 році, враховуючи нову суспільно-політичну та соціально-економічну обстановку, що склалася в країні, у зв’язку з перебудовою, формуванням багатопартійності, подальшим розвитком демократизації та гласності назва газети втратила свою актуальність. І вже з січня 1991 року видання було перейменовано на «Новини Андрушівщини». 26 лютого 1999 року на посаду головного редактора призначили Махінчука Віктора Миколайовича, який у жовтні цього ж року прийняв на роботу Ольгу Анатоліївну Мельник. Разом з колективом йому довелося не лише вчитися самостійно заробляти на друк видання і зарплату, утримання приміщення, а й скорочуючи штат працівників, виготовляти газету на власному комп’ютерному обладнанні. Першим самотужки освоїв нову техніку - навчився набирати і верстати газету, кореспондент, а згодом зав. відділом редакції Віктор Миколайович Антонюк. З вересня 2005 року головним редактором районної газети «Новини Андрушівщини» призначено Олексюк Марію Генріхівну. Сьогодні колектив редакції живе повнокровним життям - газета виходить щоп’ятниці на восьми сторінках. Підготовлені працівниками матеріали та фото, а також дописи наших позаштатних авторів верстаються та вичитуються в комп’ютерному центрі редакції. Всі творчі працівники забезпечені комп’ютерною технікою та фотокамерами.

28 жовтня - день визволення України від фашистських загарбників

1225 трагічних днів і ночей України

Найстрашніша й найкровопролитніша в історії людства війна, розв’язана німецько-фашистськими загарбниками проти Радянського Союзу, тривала 1418 днів і ночей і забрала понад 27 мільйонів радянських людей.
Україна була ареною жорстоких кровопролитних боїв, в ході яких воїнами Червоної Армії і народними месниками за 1225 днів було розгромлено десятки добірних з’єднань вермахту і армій союзних гітлерівській Німеччині держав. Уже в ході трагічного першого періоду Великої Вітчизняної війни (22.06.1941-18.11.1942 рр.) на території України відбулися такі великомасштабні стратегічні оборонні операції як Львівсько-Чернівецька, Київська, Донбасько-Ростовська, Керченсько-Феодосійська та Воронезько-Ворошиловградська, а також фронтові операції: оборона Одеси, Кримська оборонна, оборона Севастополя, Керченська оборонна та Харківська битва. У стратегічних та оборонних операціях першого періоду війни, які були пов’язані з Україною, Червона Армія понесла великі безповоротні і санітарні втрати - 2513242 чоловіки. Найбільших втрат зазнали наші війська під час Київської стратегічної оборонної операції (7 липня-26 вересня 1941 р.) - 700544 чоловіки. Як стверджують окремі історики, ці жертви вплинули пізніше на загальний хід подій на німецько-радянському фронті. Опір Червоної Армії в липні-вересні 1941 р. на підступах до Києва загальмував німецький план «блискавичної» війни. Німецький генерал Бутлар відзначав, що «затримка під Києвом привела до того, що німці втратили кілька тижнів для підготовки і проведення наступу на Москву. Що, очевидно, сприяло його провалу». Під час другого періоду війни (19.11.1942 р.-31.12.1943 р.) на теренах України відбулось 11 стратегічних і фронтових операцій. Битва за Дніпро і форсування його з ходу на багатьох ділянках та відчайдушний опір ворога у цих боях обумовили найбільш великі за всю війну середньодобові втрати наших військ - 27300 чоловік за добу. Протягом другого періоду війни у стратегічних та фронтових операціях, проведених на Україні, безповоротні та санітарні втрати становили 2313358 чоловік. Такою була "плата” за визволення лівобережної України і Києва. Третій період війни (1.01.1944 р.-9.05.1945 р.). На території України відбулось 5 стратегічних і 2 фронтові операції. За цей час радянські війська втратили 1790060 бійців і офіцерів. Під час Житомирсько-Бердичівської наступальної операції (24.12.1943 р.-14.01.1944 р.) було визволено наш район і Житомирську область доблесними військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. 9 січня 1944 р. командний пункт штабу 1-го Українського фронту передислокувався зі Святошино в Андрушівку, де штабом фронту за участю маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова розроблялись плани операцій з визволення західних областей України… Під час Східно-Карпатської стратегічної операції (8 вересня - 28 жовтня 1944 р.) Україна остаточно була визволена від німецько-фашистських загарбників військами 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії І. Є. Петрова та 1-го Українського фронту - командуючий Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв. 26 жовтня 1944 р. військові частини і з’єднання 4-го Українського фронту визволили Мукачево, а 28 жовтня - Ужгород. В боях за Мукачево і Ужгород тисячі офіцерів, сержантів і солдат, які проявили мужність та героїзм, були нагороджені орденами і медалями, а 30 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. 28 жовтня українських народ відзначає як День визволення України від німецько-фашистських загарбників. В Ужгороді радо зустрічали Червону Армію. На вулицях замайоріли червоні прапори, вітальні лозунги. Жителі міст та сіл, у святковому одязі, пригощали солдатів та офіцерів виноградом, фруктами, вином, дарували їм квіти, щиро дякували за своє визволення. На сторінках газети «Правда» повідомлялось: «Светлый праздник сегодня в Советской Украине - полностью освобождена ее земля от немецко-фашистских захватчиков. Праздник украинского народа - это праздник всей нашей страны». В той день Москва салютувала військам фронту 20 артилерійськими залпами із 224 гармат. За час третього періоду війни Червона Армія повністю вигнала німецько-фашистських загарбників за кордони Радянського Союзу, визволила ряд країн Центральної та Південно-Східної Європи і завершила розгром гітлерівських армій. Фашистська Німеччина капітулювала. Ми, ветерани тієї війни і трудівники тилу, надіялись тоді, 67 років тому, що нашою кров’ю і потом скроплена матінка-земля, відбудовані нами міста і села, фабрики і заводи будуть належати і служити нашим дітям та внукам. Та, на жаль, сьогодні вони дістались "новим українцям”. Боляче нам, ветеранам, що рясно скроплену нашою кров’ю землю через розпаювання намагаються відібрати у народу. Землю-матір не смійте продавати! Ветерани війни і праці категорично проти.

Йосип ЛОХАНСЬКИЙ,
інвалід війни І групи, ветеран війни і праці, історик-краєзнавець

Історія Андрушівського району

На території Андрушівщини люди з’явилися понад 100 тисяч років тому. Особливо поширеними на території краю були стоянки епохи бронзи і заліза. Тут проживали в цей період племена скіфів – орачів. До цього часу збереглися скіфські кургани біля сіл Волосів, Стара Котельня.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ - Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.

Увічнення переможців - свята справа

Нарешті в рік 65-річчя Перемоги вийшов у світ І-й том Книги Пам’яті України «Переможці» у Житомирській області. Воістину, краще пізніше, ніж ніколи. Чому я так кажу? Бо коли почав переглядати поіменні списки, то не повірив очам своїм. Я там не знайшов відомих в Андрушівці прославлених ветеранів війни - братів С. Й. та Ф. Й. Печерських, О. М. та А. М. Шевченків, лікарів - подружжя Накоп’юків, М. Ю. Скачинського, А. М. Петронгівського, вчителів - М. Н. Яцюка, Б. Г. Дегтярова, І. С. Плішко, І. М. Раковського та сотні інших андрушівчан, чиї імена не внесені до книги. Я переконаний, якби це видання готувалося в 70-х роках минулого століття, коли було ще багато живих фронтовиків, коли керівники місцевих рад добре знали, шанували своїх людей, то такого не допустили б. Не внесення в списки переможців прізвища навіть одного ветерана - це наруга і над ним, і над його родиною, і над пам’яттю. Основна маса переможців уже пішла із життя, залишивши свої імена в історії. Їх діти, онуки переїхали в інші області, країни. На місцях виросли нові покоління нащадків, які мало або зовсім не знають своїх знаменитих земляків. І який результат ми маємо? Згідно архівних даних та з книг «Історія міст і сіл. Житомирська область та Книги Пам’яті, тт. 1,11 та 12 відомо, що на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало не менше 10-12 тисяч жителів району, з них 5721 - загинули на фронтах і їх імена внесені в Книгу Пам’яті. Не важко встановити, що не менше наших земляків повернулися переможцями і активно включилися у відбудову народного господарства, зруйнованого фашистськими вандалами. Та, на превеликий жаль, до книги «Переможці», т. І внесено імена лише 1254 наших земляків-героїв, тобто тільки кожного четвертого! Не будемо виясняти, хто винен, проблема в тому, як виправити допущені помилки. Все можна зробити, якщо проявити максимум бажання і зусиль, адже це заради святої справи. На мою думку, в кожному населеному пункті слід створити пошукову групу, до якої мають увійти ентузіасти-краєзнавці, представники рад, вчителі історії, ветерани війни. В роботі варто використовувати матеріали місцевих архівів, районну газету всіх років випусків. Наведу такий приклад: у газеті «Новини Андрушівщини» №№ 35-36 за 1 травня 1999 р. було надруковано статтю Миколи Поліщука - колишнього голови колгоспу «Червоний прапор», під заголовком «Іванківчани свято бережуть пам’ять про своїх земляків». В публікації сказано, що з цього села на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 280 чоловік, додому не повернулися 132 фронтовики. В статті згадується 26 ветеранів, що жили в той час у селі. Я був здивований, що з них у «Переможцях» згадано тільки 13… Усім пошуковим групам потрібно використати книгу «Історія міст і сіл України. Житомирська область», де є орієнтири по кожному селу, найперше - скільки земляків пішло на фронт і скільки загинуло. Після завершення пошукової роботи необхідно зібрати збори громадян, де й зачитати список переможців. Живі свідки історії допоможуть встановити справедливість, щоб не пропустити жодного імені переможця. Позавчора Україна відзначала День захисника Вітчизни. Від імені ветеранської організації району вітаю всіх Переможців, бажаю міцного здоров’я й бадьорості духу. А тим, хто відійшов у вічність, - світла пам’ять.

Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець

Щоб жити і перемагати

Нещодавно я побував у Малій П’ятигірці, де випадково зустрів жінку, батько якої був і залишається легендою для своїх земляків. Ольга Филимонівна ГОРОШКО розповіла, що майже сорок років тому на сторінках районки була опублікована стаття про її батька - Филимона Миколайовича Совсуна. Моя співрозмовниця показала жовту від часу, але таку дорогу для неї районну газету «Шлях до комунізму» від 1 серпня 1970 року. Автором статті був молодий журналіст Борис Шинкарук. Я звернувся в редакцію районної газети «Новини Андрушівщини» з проханням напередодні 65-ої річниці Великої Перемоги ще раз надрукувати цю статтю. Нехай нинішня молодь знає, що герої жили поруч - в їх районі, а то й на їх вулиці.

Степан Піцикевич,
секретар районної ради ветеранів.

Ця бувальщина живе досі у пам’яті старожилів Малої П’ятигірки та Каменів. Історія знає імена лише небагатьох її учасників, проте їх ратний подвиг нев’янучим цвітом квітне в серцях людей. Про нього довідавсь я спочатку в Каменях, та якось відразу не звернув уваги, бо надто заплутаним і малоймовірним здавався. Але згодом у випадковій розмові з членами колгоспу «Здобуток Жовтня» почув те ж саме і вирішив довідатись істини. Хоча повністю це і не вдалось (ймення головного героя, льотчика Радянської Армії лишилося нерозгаданим), проте хочу розповісти читачам про наших земляків, справжніх радянських людей, які навіть в час смертельної небезпеки не падали на коліна, а боролись, боролись, щоб жити і перемагати. - Як хочеться жити, як хочеться в небо, - з відчаю, щосили полоснув гострим лезом лопати по товстому корінцю ялини. Він глухо хруснув, і з грунту прозирнула широка біла стеблина. - Спочинемо, капітане, на той світ ще встигнемо, - молодший лейтенант, що копав поряд з льотчиком, загородив заступ у грунт й зіперся на нього. Кинув працювати і третій полонений. Німці зиркнули на годинник, щось загелькотіли один одному, зареготали з якимсь металевим скреготом в голосі. - Ось так і вмирати будемо під сміх цих потвор, - ні до кого не звертаючись, промовив льотчик. Раптом в його зіницях животворною надією спалахнула думка. - Хлопці, нас трьох, їх теж. А чи лопата не зброя? Помирати, так з музикою. Беру на себе оту рудоволосу мавпу. Згода? І знову з ями-могили на шелесткий килим сухого листя полетіло груддя вогкої землі. На охоронців кинулись дружно. Проте поталанило лише одному пілоту. Його заступ глибоко вп’явся гітлерівцеві в череп, і той, застогнавши, повалився на землю. Капітан швидко кинувся в чагарники. Гілля боляче стьобало по обличчю, колючий терен розшарпував на шмаття і без того подерту сорочку. Від величезного перенапруження та бігу кров стугоніла у висках, дзвеніло у вухах. Чагарі раптово обірвались і попереду широким плесом заіскрилась річка. Не вагаючись, він кинувся у воду. Постріли фашистів наздогнали його вже на півдорозі до другого берега. Щось обпекло руку, а кулі все цвіготіли та цвіготіли довкола. Втрачаючи сили й свідомість, нарешті, вхопився за прибережну осоку... Вітер гойдав дзеркало річки, і під сонцем багряною стежкою впоперек неї протяглась кривава смуга... ...Филимон Миколайович Совсун, перечепивши через плече мисливську рушницю, не поспішаючи крокував вузенькою і ледь-ледь помітною між трав стежкою. Хотілось побути на самоті: обміркувати варто було дещо. «Та-та-та-а», - прокотилась луною по лісі автоматна черга, потім друга. - Стріляють від ріки. Невже хтось з хлопців потрапив до ворога? - миттю пронеслось в думці лісника. - Ще цього бракувало! І, не вибираючи дороги, навпростець подався на постріли. Спочатку зовсім нічого не міг второпати. Стоячи по коліна у воді, два гітлерівці невгавно били з автоматів. Кулі важким градом сіклись об хвилі, здіймали густі фонтанчики бризок, щезали в зеленкуватій каламуті. І тільки пильно придивившись, помітив між хвиль людину. - У той день чоловік повернувся з обходу вже зовсім смерком. І хоча для мене, - згадує Олена Потапівна Совсун, - це і не було новиною, проте спочатку взялась докоряти йому, бо ж всю сорочку і штани приніс геть чисто мокрими та брудними. Филимон наказав приготувати чисту білизну і простирадло. Потім попрохав допомогти. В повітці, брудний і закривавлений, лежав чоловік. Разом з частим подихом з його грудей виривався приглушений стогін. Опівночі, запрігши коня, Филимон подався лісом на Городківку. Потім розповідав, що тамтешній хірург Борис Радіоновнч Марчук зробив втікачеві операцію і льотчик пішов у партизани. А на ранок фашисти прочісували ліс, нишпорили по хатах, але знайти їм не вдалось нікого. Минуло більше року. Радянські війська вигнали гітлерівців з села, і партизанський зв’язковий Филимон Миколайович Совсун одяг на плечі солдатську шинель. З боями дістався аж до Берліна. І там під невеличким німецьким містечком ворожа куля увірвала життя відважного воїна, народного месника. Однак і досі світла пам’ять про нього живе у серцях колишніх партизанів загону імені Чапаєва.

Б. Шинкарук
Новини Андрушівщини

Пісня кликала в бій

День початку війни й досі навіває жах на тих, хто пережив її страхіття, хто 22 червня 1941 року чув голос диктора Юрія Левітана: «Германия без объявления войны вероломно напала на Советский Союз…». А вже 24 червня з’явилася велична пісня «Священная война», яка стала гімном Великої Вітчизняної війни, бо кликала на боротьбу з ненависним ворогом. Радянський народ - росіяни й українці, вірмени й естонці, грузини й казахи - люди всіх національностей громили ненависного ворога, який зазіхнув на безмежні простори нашої держави. І як набат, як заклик до боротьби за Батьківщину, за рідний дім звучали слова пісні: Вставай, страна огромная, Вставай на смертный бой С фашистской силой темною, С проклятою ордой… І сьогодні, коли звучить пісня «Священная война», то стискається серце, на очі набігають сльози. Щоб перемогти ворога, його треба ненавидіти. І звучать слова пісні: «Пусть ярость благородная вскипает, как волна…». На всіх фронтах, де виступали наші артисти, обов’язково звучала ця пісня, воїни слухали її стоячи, ще міцніше притискаючи до грудей автомати й гвинтівки. Пройшли десятиліття, але й досі холоне в жилах кров, коли звучить ця пісня, бо кожне слово - це реквієм життю, грізне застереження ворогу: Не смеют крылья черные Над Родиной летать, Поля ее просторные Не смеет враг топтать…

Зінаїда Кащенко,
м. Андрушівка.
Новини Андрушівщини

Історія Андрушівки

Розташоване на річці Гуйва, доволі молоде за статусом місто (1975) Андрушівка має цікаві пам'ятки археології, історії та архітектури. Так, неподалік від міста, виявлено залишки поселень черняхівської культури. В історичних джерелах Андрушівка згадується лише в 1683р., як приписане село до Старої Котельні (який там костел!). В сучасному прапорі та гербі, хоча вартує сказати, що Андрушівка до 2003р їх і не мала, використовується андріївський хрест. Зрозуміло, що Андрушівка це похідна від імені Андрій.

У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р, я так розумію, що саме знов ж таки завдяки заводу, село купують цукрові "королі" Терещенки.

В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський. (Відомий металург, професор металургії та металографії краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 прац.) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов'язково треба завітати до Андрушівки. По-перше, тому що тут досить добре збережений палац.

Палац

Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. В 1975р над оранжереєю був надбудований другий поверх.

Революційним минулим так і тхне з історії Андрушівки. Після жовтневого перевороту, в 1919р тут було створено ревком, згодом тут розміщувався штаб Першої кінної армії. Та де кінна армія, там і Будений. Так, так, саме на цьому балкончику, що висить над центральним входом перед селянами Андрушівки виступав Будений з гарячою революційною промовою. В інтер'єрах, нажаль, нічого не лишилося від колишньої величі перебування тут цукрових магнатів. Лише мармурові сходи та грецький орнамент в одній з кімнат. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.

Обсерваторія

Ще однією цікавинкою відоме місто. Завдяки саме їй тепер десь в зіркових світах сяє ще одна Андрушівка. Ось чого ви не очікували побачити в начебто в пересічному районному центрі так це єдину в Україні приватну обсерваторію!

Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на протязі 6 років було досліджено 35тис космічних об'єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що получила ім'я на честь міста.

andrushivkaonline.wordpress.com

Шляхетські кривди Андрушівщині на початку ХVІІ століття

Ми живемо в третьому тисячолітті, коли на арені суспільного життя, як стверджують науковці, пануватимуть духовні особистості. Сьогодні ж засоби масової інформації повідомляють про злочини в країні, пов’язані з діяльністю кримінальних груп або окремих шукачів „легкого” життя. І часто висновки про причини існування злочинності зводяться до того, що, мовляв, люди забули норми співжиття, вироблені предками протягом віків, звичаї і традиції, відвернулись від народної моралі, але особливо дошкульно ми відчуваємо наслідки того, що кілька поколінь у колишньому Радянському Союзі прожили без християнської віри. „Минуле не мертве. Воно навіть не минуле”, - стверджував американський письменник У. Фолкнер, а Томас Карлейль, англійський філософ, історик і публіцист ХІХ ст., поглибив цю думку:„Сучасне - це сума минулого”. Отож давайте звернемося до минулого - на 400 літ назад, побачимо, якими ж були тоді представники заможної частини населення нашого краю, у яких прагнення до збагачення не знало меж. Обмежимо період п’ять місяців: грудень 1610 року - квітень 1611-го. Окреслимо й територію, на якій розглянемо недостойні вчинки тогочасного дворянства Це - села сучасного Андрушівського району. Але спершу пригадаймо, який це був час. Закінчувалась епоха середньовіччя, в якій християнство мало величезний вплив на всі сторони суспільного життя, змушуючи населення Європи дотримуватися Божих заповідей у щоденному побуті, переслідуючи боговідступників (згадаймо вогнища католицької інквізиції у Західній Європі, на яких згоріли тисячі єретиків). Прийшли нові часи, в європейських країнах розвивались природничі науки, література (В. Шекспір своїм генієм поставив англійську драму на високий рівень, а М. Сервантес вже був відомий „Життям і ділами славного лицаря Дон Кіхота…”), право, надзвичайно бурхливого розвитку - доходить філософія.
Землі нашого краю перейшли до Польщі. Через те сюди поширились шляхетський устрій і польські впливи. Із Заходу почали приходити ідеї гуманізму, ренесансу, реформації. Ожили міста, українське міщанство організовувлось в братства, добивалось релігійно-національних прав, організувало школи, бурси, друкарні. Зросло релігійне життя, розвинулась полемічна література. Україна пережила перші козацькі війни, в яких ватажки К. Косинський, Ф. Лобода та С. Наливайко не змогли досягти успіхів у борні з польським військом, а козаччину покарали тяжкими репресіями. Попереду була слава великого полководця П. Сагайдачного, боротьба з Польщею Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Гуні й Остряниці…
Отож закінчувався 1610 рік від Різдва Христового. 27 грудня урядник шляхтянки Гельжбети Халаїмової, яка недавно правом застави стала володіти Городком (тепер с. Городківка), Станіслав Круковський за наказом поміщиці зі слугами і жителями села на кількаста (!) возах по невеликому снігу поїхали на ґрунти й сіножаті поміщиці сусіднього села Гальчин Катерини Вільжиної. Там вони пограбували не лише землевласницю-сусідку, але й п’ятьох її підданих, насильно забравши шість скирд сіна загальною кількістю 680 возів. Не замітаючи слідів, без поспіху, все сіно привезли до маєтку Г. Халаїмової. „…Як сьогодні не дивно це уявляти, сіна завжди катастрофічно не вистачало… Основною метою наїздів навіть серед ближніх сусідів був захват або крадіжка сіна - основного енергетичного джерела ХVІ-ХVІІІ ст.”, - зазначає відомий житомирський краєзнавець В. Єршов. Тому й не дивно, що й княгиня Софія Ружинська з Котельні ще раніше, 19 грудня, послала свого урядника Андрія Велицького з озброєними боярами, слугами та міщанами на конях на землі коденського надвірного підскарбія Остафіяна Тишкевича. Там її люди насильно взяли 10 скирд сіна (1000 возів) підскарбія, 4 скирди і 10 стогів (500 возів) коденських міщан і привезли до фільварку княгині „для її власного спожитку”. 17 січня 1611 року розігралася трагедія на землях села Іванків. Тамтешніх селян, підданих київського чашника Філона Стрибиля, на їх же землі жорстоко побили за намовою власника містечка Ліщин (тепер Житомирського району) пана Самуеля Горностая та його дружини Теофілі їхні слуги та піддані, очолювані ліщинським урядником Олександром Кросницьким. Судові урядники, які наступного дня приїхали в Іванків розслідувати бійку, побачили тяжко поранених, змордованих 48 селян, один з них вже помер, ще один був на смертному одрі. Вражає жорстокість, з якою велося це побоїще: на тілах постраждалих були такі ушкодження: биті або пробиті рани на голові, криваві побиті плечі, перебиті або перетяті кості на руках, криваві биті рани по хребту. З якою метою було побито іванківців? Відповідь проста: щоб пограбувати їх, тобто забрати у кожного коня і сани, зняти з побитих і забрати одяг (кожух, жупан, шапку) і взуття (і це серед зими!), сокиру і пояс з ножами і насамкінець гроші. Ворожнеча між королівським чашником Ф. Стрибилем і підкоморним С. Горностаєм розгорялася. А прелюдією її був розбій, вчинений ліщинським урядником зі слугами та помічниками на дорозі біля містечка. 13 січня неподалік їхали з Гощі слуга шляхтича Стрибиля Мартиновський, а також підданий на ім’я Кашпор від сина господаря. Перестрівши їх, Кросницький сам поранив слугу, забрав коня з возом, шаблю, дві копи грошей; іншого підданого збили, зранили, теж забрали коня і воза. Через два дні та ж сама ватага на тій же дорозі там, де вона розходиться до Котельні й до Іванкова, перейняли п’ятьох підданих Ф. Стрибиля, які везли з Полісся, з Чорнобиля солону і в’ялену рибу, побили їх, а коней, сани з рибою і гроші забрали. Відчувши смак перемоги, незабаром ліщинський урядник, а з ним і війт (!) разом з менш сановитими шляхтичами, що перебували на службі боярами, а також зі слугами, стрільцями, міщанами ліщинським загалом кілька сотень чоловік, озброєних як на війну, напали на іванківських селян, які везли дрова в урочищі Криві Руди. Оточивши, нападники їх побили, постріляли, посікли, поранили. П’ятьох забили до смерті. (Характерна деталь, яка часто зустрічається під час сутичок: тіла убитих убивці забирали з собою). Всього було поранено 20 мешканців Іванкова, їхні коні, вози, кожухи, сокири забрано, як в усіх інших випадках, „на прожиток пана підкоморного з дружиною”. Київський чашник швидко відреагував на ці події, і вже 18 січня його слуги й піддані на дорозі перестріли Семена Коваля, підданого київського підкоморного, і замордували його, нанісши рубану рану на голові, дві такі рани на правій руці, три на правій нозі, збивши йому бік, після чого нещасний вже був присмерті наступного дня. Але на цьому помста не закінчилася. Наступного дня Ф. Стрибиль, одержавши допомогу в Богдана Стрибиля з Левкова (тепер село Житомирського району), зібрав біля 500 чоловік і повів на Ліщин. Під містечком зупинившись, гукав свого неприятеля, щоб той вийшов зі свого маєтку. Не дочекавшись його, ввечері поїхав геть зі своїми. С. Горностай, певно, був хитріший і сильніший: сам участі в нападах не брав, до того ж він у себе переховував тих, хто втік на волю, навіть засуджених, також кликав на допомогу козаків, які колись були в загоні Федора Книша, козацького полковника, який не гребував грабувати шляхетські маєтності. 29 лютого він послав кілька сотень кінних і піших своїх людей на чолі з урядником у Левків до маєтку Б. Стрибиля. Ватага була озброєна, як на війну: шаблями, палашами, гаківницями. З ранку до обідньої пори нападники стріляли біля будинку, правда, не у вікна чи двері, а мимо; ущипливими сороміцькими словами викликали надвір синів господаря маєтку (на щастя, ті ще 17 лютого у справах поїхали на Волинь). Нагодувавши страхом старого Богдана Стрибиля та його дружину, вони розбили їхні борті з бджолами, вирубали біля Левкова шість сотень сосон, придатних на будову, і завезли їх у Ліщин. Тоді ж Горностаєві люди біля річки Руснятинки побили, поранили і пограбували шістьох селян з Левкова. Наступного дня все повторилося знову. Той же люд, посланий шляхтичем Горностаєм, добувши з піхов шаблі й палаші, стріляючи з гаківниць так, що дим обволік будинок Б. Стрибиля, проїхав мимо нього і, переїхавши через р. Тетерів, зрубав кілька сотень дерев, які відпровадив до Ліщина. Заодно нападники забрали 120 возів сіна, що належало левківським селянам, а також побили й пограбували чотирьох місцевих селян, які їхали в Котельню на торги. Протистояння між землевласниками закінчилося поразкою С. Горностая після того, як проти нього виступив рід Стрибилів, а саме: крім Філона, Федір, Данило, Петро й Остафій Стрибилі. 9 березня вони на чолі 500 вершників, озброєних холодною зброєю і рушницями, насильно приїхали у ліщинські володіння підкоморного, забрали його дерева з бджолами і бортями, а також вирубали біля 200 дерев, придатних для будівництва, і відвезли їх до Іванкова. Крім цього, Стрибилі розіслали по великих торгівельних дорогах і шляхах своїх шпигунів і організували засідки зі своїх людей, які били і ранили підданих С. Горностая, які поверталися до Ліщина. Врешті-решт він став шукати захисту в уряді Житомирського замку[1:205-206]. На відміну від цієї війни між сусідами-шляхтичами, наступний розбій і грабунок свідчить, що це були не просто „буденні” справи панів, але й своєрідні видовища та розваги, на які вони запрошували своїх дружин. Так, 16 березня слуга шляхтича Станіслава Забельського, татарин на ймення Залесь, повертався верхи на коні звичною дорогою з Житомира через Нехворощ і Крилівку до села Малого Вовчинця. Він успішно виконав пильну справу свого хазяїна, а саме: зібрав гроші, які заборгували Станіславу Забельському в Коростишеві, Каменищі та інших місцях. Шляхтич Семен Лудовіський, власник с. Крилівки, якимось чином дізнався про це. Разом із дружиною Гасею, зібравши своїх слуг, двірну челядь, а також крилівських підданих (чи не забагато на одну, хоча й озброєну людину?), перейняли посланця Станіслава Забельського на дорозі в Крилівці. Чинячи велике насильство, його привели в шляхетський двір, де жорстоко позбиткувалися (звернемо увагу: не на дорозі, де він, можливо, оборонявся, а в дворі; це вже була потіха над безсилим): киями й обухами збили, змордували, зранили, а залишивши ледь живим, посадили в колодку й кинули у темницю. Що особливо вражає: у цьому злочинному дійстві приклав руки не лише шляхтич С. Лудовіський, активною дійовою особою була і його дружина. Результатом фізичної наруги над нещасним татарином були три криваві рубані рани на його голові, багато забитих ран на плечах і хребті, який опух від побоїв, рвані рани на обличчі. Господар Крилівки з дружиною власноруч забрали і обернули на власний прожиток 100 червоних золотих монет і 50 монет польських, які були зібрані у боржників Станіслава Забельського, а також 20 золотих польських слуги Залеся, його коня, шлик, козацьке сідло, зброю.
Звернімо увагу на те, що розбої і крадіжки відбувалися не в глухих овруцьких лісах, куди не завжди доїжджав возний з Овруча чи Житомира, а зовсім близько - за 20-40 кілометрів від Житомира. Отож бачимо, що справедливість епохи визначалася силою. Жорстокими були ті часи. І селяни, і шляхтичі жили в постійній тривозі: частими були набіги кримських татар, з іншого боку допікали й більш заможні сусіди-шляхтичі. Заради збереження чи порятунку власного майна люди йшли на злочини, мало боячись юридичного покарання. Свідченням цього є така подія, що відбулася в Котельні. На Україні зупинка війська кварцяного чи польного на постій оберталась для села справжнім лихом, бо жовніри чинили грабунки місцевих селян. У Котельні ж на постій стали аж три роти. Деякі з селян, у яких жили жовніри роти ротмістра Криштофа Свєнцицького, підмовили тих і опівночі 13 лютого приїхали з ними в село Мошківці. Тут вони в київського міського судді (!) Михайла Новицького викрали шість волів, три корови, бугая, привели їх у Котельню, де порізали й віддали на харчування жовнірам. Страху перед судовими чиновниками у кривдників не було. Яскравим свідченням цьому є такі випадки. У січні 1611 року з Іванкова після огляду побитих, поранених і пограбованих підданих Ф. Стрибиля поверталися возні уряду Житомирського замку Стефан Пінчевський і Ян Вишинський. З ними до Житомира у важливих справах чашника їхав його слуга. На шляху їх перестрів урядник С. Горностая з челяддю, насильно забрав до ліщинського замку, де, „ні за що не маючи право і шляхетську вольність”, „зневагою нагодував”, а потім, як злочинців, вигнав возних з Ліщина. Тоді ж при них О. Кросницький сам бив, мордував слугу Стрибиля, а потім наказав позбиткуватися над ним, після чого того заледве живого винесли за містечко. Возний Томаш Бушковський, будучи в Котельні в маєтності С. Ружинської, разом зі шляхтачами Я. Кголинським і С. Трещинським хотів вимагати відшкодування від злодіїв, а саме жовнірів і мешканців містечка - за вкрадену худобу в київського судді. Ротмістрів він не застав, лише трьох поручиків, їх заступників. Коли ж звернувся до них з проханням „учинити справедливість”, то молодші офіцери при шляхтичах його з погрозами відправили назад, мало не побивши. Як бачимо, тогочасна публічна влада на наших землях була дуже слабкою, у всіх сторонах суспільного життя шляхта не мала ні найменших утисків. „Не було на шляхту ніякого суду, ні управи, так що шляхтич міг собі робити, що хотів, не боячись ніякої кари навіть за найтяжчі вчинки навіть заподіяні шляхтичеві, а не казати вже, коли покривджено не шляхтичів: тим на шляхтича не було ніякої управи. При такій безправності й безрозсудності шляхтичі звикли доходити всього силою, тримали оружні ватаги на своїх дворах, зводили не раз часті битви між собою, і се знов особливо давалося взнаки нешляхті, яка була віддана, можна сказати, вповні на ласку шляхетську”, - стверджував видатний український історик М. Грушевський. Таке становище було на всій сучасній Житомирщині. Подібних чвар між шляхтичами були сотні, про що свідчить зміст тогочасних судових справ. Від шляхетських суперечок передусім терпіли кривди селяни й міщани, часто залишаючись побитими, скаліченими, а то й зовсім позбавленими життя. Це стало однією з вагомих причин боротьби селянства проти місцевої шляхти, яка набула великого розмаху в 1618 році. Саме тоді, в 1617-1618 роках, польський королевич Владислав спробував захопити Москву, щоб домогтися царської корони. Але він допустився помилки: пішов у похід з малими силами. На його порятунок П. Сагайдачний став на Україні спішно збирати військо і влітку 1618 року пішов під Москву, ведучи 20 тис. козаків. Але під прикриттям цих зборів покозачилася Україна, в тому числі й сучасна Житомирщина. Жителі околиць Житомира, Кодні, Ходоркова, Радомишля, Паволочі, Брусилова, Коростишева, Корнина, Троянова та інших населених пунктів нападали на маєтки місцевої шляхти, виганяли і вбивали ненависних панів, оголошували себе вільними козаками і створювали загони. Для придушення повстання польський уряд кинув регулярні війська. Почалася епоха гострих суспільних протиріч.

Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.

Червоне

Житомирська область, за 43 км на південно-захід від райцентру Андрушівка.

Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.

Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня.

Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого. Канули в Лету мармурові каміни, обшита деревом їдальня. Лише домашній театр гнилим вuскалом посміхається до одинокого туриста, що випадково завітає в колишній маєток.

Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня.

Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.

Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового. В монастир мене, як ведеться, не пустили. "Там нічого не збереглося", - сказала монахиня, я так розумію, сестра Мінодора. "Божою поміччю виділили нам кошти на вікна в приміщеннях, де ми живемо". І справді – стоять біленькі склопакети. Вікна нежитлових приміщень затягнуті поліетиленовою плівкою. Як пояснила монахиня, так вони рятують будівлю від перезволоження, внаслідок якого вона руйнується, обвалюється цегла, падають шматки стелі... Держава передала будівлю монастиреві, на цьому допомога пам'ятці архітектури з її боку закінчилася.

Як повідомляє Yaro, палац почали приводити до ладу. Всередині ведуться роботи. Хто фінансує – невідомо.

Історія села Гарапівка Андрушівського району Житомирської області

Історія цього поселення сягає сивої давнини. Коли воно датоване - невідомо. Під час навали монголо-татарської орди це поселення було зруйноване і спалене, а людей - кого повбивали, а хто втік в навколишні ліса і сховався від ординців. Та коли почалися холоди, люди виходили з лісів і мусили йти до ординців. Їм дозволяли селитися на старих місцях. Татарам потрібна була робоча сила. Поступово село відбудовувалося, люди почали господарювати. Та коли в призначений час приходили ординці за даниною, населення поселення старалося не давати данини. Непокірних били, катували і таким чином ординці збирали данину. Ці страшні і важкі часи ординської неволі населення відобразило в назві свого поселення "Гарапівка".

Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.

Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія села Волиця Андрушівського району Житомирської області

Ще за царського часу Волиця називалась Зарубинецькою, на відміну від інших Волиць Київської губернії. Наприклад, в Попільнянському районі є теж Волиця, але її раніше називали Мала Волиця або Маркова Волиця. Село виникло давно, ще коли його мешканці були козаками. В селі тоді була дерев’яна церква, побудована козаками. Перші письмові відомості про село датуються 1605 роком. В середині ХІХ ст. Волиця належала поміщикам Сигізмунду та Броніславу Рациборовським під патронажем їх матері Терези. Потім переходила у власність їх потомкам. В ХІХ ст. була Свято-Михайлівська церква, дерев’яна, 7-го класу. Церква мала 56 десятин землі. Храм був побудований в кінці ХУІІІ ст. До 1923 року село Волиця Зарубинецька було в складі Ходорківської волості сквирського повіту. Розташоване село на лівому березі річки Ів’янки (притоки р. Тетерів) за 9 км. від районного центру на північний схід та за 7 км від залізничної станції Степок. В 1850 році у Волиці проживало 545 жителів, які мешкали в 110 дворах, в 1900 р. - 1358 жителів і проживали вони в 244 дворах. Перед Великою вітчизняною війною в селі нараховувалось 1561 чоловік - 401 двір. Уродженцем с. Волиця є доктор медичних наук І.Г.Талько та повний кавалер ордена Слави П.І. Красовський.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Крилiвка Андрушівського району Житомирської області

Колись у давнину проживав у цих краях гарний козак Кирило, а вдома його називали ніжно -Крилівко. Хлопець був вродливим і не одна дівчина заглядалася на нього, та лише одну покохав він - дочку пана Омського Орисю. Пан не зважав на це, і віддав дочку заміж за панича з сусіднього села. У відчаї Крилівко найняв музик і повів їх до панського палацу. Довго вони там грали під вікнами палацу, поки розгніваний пан не наказав схопити всіх. На цей раз панські слуги не послухали пана. А тим часом Орися вибралася із палацу і втекла із своїм коханим. Оселилися вони в чужому селі і стали в любові та злагоді жити. Та невдовзі чоловік Орисі дізнався, де вона з Крилівком перебувають і підступно вбив Кирилівка. Пам’ять про цього нещасного хлопця залишилася у назві села. Існує ще й інша легенда про походження назви села. Це було за часів кріпацтва. На місці теперішнього села шуміли дрімучі ліси. Тут і почали збиратися кріпаки навколишніх сіл, що повтікали від своїх панів. Може, тому і збиралися кріпаки тут, що саме в цьому місці весело дзюркотів серед трав струмок, несучи свою чисту, прозору воду у невеличку, вередливу Пустоху - притоку Гуйви. Якраз біля струмку наздогнали їх польські слуги з собаками. Втікачі вирішили краще загинути у двобої, ніж повернутися в неволю. З того часу вода в струмку стала червонуватою. Тому люди і назвали струмок Рудкою. А так як Рудка утворювала з Пустохою крило, то й село, яке незабаром тут виникло, назвали Крилівкою. Річка Рудка, в яку влився лісовий струмок, розділила село навпіл, щоб у літню спеку зберегти води річки, її перегородили греблею. Там, біля греблі і поселялися сім’ї все нових і нових втікачів, що шукали в селі притулку. Пізніше ці втікачі, що тут селилися, одержали прізвища Нагребельних. ... Ще й зараз у селі з усіх прізвищ найбільше Нагребельних - нащадків колишніх кріпаків, що втечею здобули собі волю. с. Кирилівка розташоване на правому березі річки Пустохи (притока Гуйви), за 13 км на південний схід від районного центру та за 16 км від залізничної станції Чорнорудка. В 1863 році в селі проживало 1503 жителі в 193 дворах. Через 100 років, в 1972 році в селі було 1709 чоловік і проживали вони в 621 дворі. В 2001 році в Крилівці проживало 962 чоловіки. До 1923 року село входило до Андрусівської волості Житомирського повіту. До революції село входило до складу казенних маєтків. Церква Святого Архистратича Михаїла, була побудована в 1766 році невідомо ким, дерев’яна. В селі діяла церковно-приходська школа з 1859 р. Вчилося тоді в ній 47 учнів. Радянську владу встановлено в січні 1918 року, а в 1926 році в селі було організована сільськогосподарська комуна «Нове життя». В роки Великої Вітчизняної війни 270 жителів села боролися проти фашистських загарбників, з яких 90 воїнів загинули. В 1952-1954 та 1964 роком в селі споруджено пам’ятники на братських могилах воїнів, які загинули під час визволення села від окупантів.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Тарасівка Андрушівського району Житомирської області

Довгий час село називалось Слобідкою. Його жителі розповідають, що першими поселенцями тут були заробітчани. Так і жили кожен собі із своїм горем, у найми ходили найматись.

Одного разу зупинився в селі подорожній дід Тарас. Добрим і мудрим був і відразу привернув до себе увагу розумними і мудрими словами. Дід Тарас побачив, що жителі Слобідки не дружні, живуть кожен сам по собі. Став закликати до згуртованості.

Люди послухали діда Тараса і почали допомагати один одному: разом і свята святкували, полювати в ліс разом ходили. Знали тепер, що гурт - велика сила, якій не страшні ніякі труднощі.

І коли Слобідка збільшилась, розрослась, люди вирішили село назвати Тарасівкою в честь людини, яка здружила їх. Відшуміли в безвість віки, але назва села залишилася старою - Тарасівка.

Село Тарасівка розташоване за 9 км від районного центру та за 13 км від залізничної станції Яроповичі.

До 1923 року село Тарасівка входило до складу Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині XIX ст. село належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського.

В другій половині XIX ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В 1864 р. в селі проживало 120 жителів. А в 2001-му - 92 жителі, з них 46 чоловіків і 46 жінок.

Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року. В с. Тарасівка був організований колгосп ім. Кірова в 1930 році. В склад колгоспу входило 48 господарств, а членів колгоспу було 96 чоловік.

Землі він мав 364 га, в тому числі ріллі - 320 га, сіножатей 34 га й інших угідь- 10 га. Першим головою когоспу ім Кірова в післявоєнний період (в 1944 р.) був обраний Пашинський Олександр Олександрович.

З часом, в 1950 році, колгосп ім. Кірова був об’єднаний із зарубинецьким колгоспом ім.Молотова і був названий ім. Молотова.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"