Андрушевка. Житомирская область

Андрушевка, впервые упомянутая в 1683 г., веками была деревушкой, только в 1859 г. получила статус города, а городом смогла называться только с 1975 года. Когда-то название поселения было несколько иное – Андрусовка. Житомирщина была едва ли не самым восточным краем, входившего некоторое время к Речи Посполитой, здесь было - и есть - много католиков.

Уже с конца XVII в. Адрусовка досталась роду Бержинських. Возможно, именно польским влиянием можно объяснить изменение названия деревни. Особенно радоваться Бержинським было ничего: село оставалось пустым после какого из нападений восточных захватчиков.

Бержинськи все же освоились и возвели на берегу пруда дворец, разбили парк. Так бы и оставалась Андрушевка селом, если бы не сахар. Именно здесь было в 1848 г. построен первый в крае сахарный завод. Сахарозаводчики Терещенко обратили внимание на Андрушевку довольно скоро, и в 1869 г. и завод, и графский особняк достался им.

Парк был расширен за Артемия Терещенко, кирпичный дворец сложной формы во времена М.И. Терещенко перестроено в стиле французского неоренессанса. В 1883-1914 гг происходит перестройка и модернизация местного завода - он, расположенный на окраине райцентра, и сейчас функционирует.

Дворец, в котором сейчас разместилась общеобразовательная школа № 1, сохранился довольно неплохо. И даже перестройка 1975 г. не сгубила его окончательно. Тогда был достроен второй этаж над оранжереей, соединявшая дворец и хозяйственный корпус. Возможно, этому помог и тот факт, что дворец вошел в революционную историю. Сначала 25 января 1919 здесь была организована матросом-балтийцем М. Попелем первый Вол (инь) ревком, а в июне 1920 г. в этих стенах разместился штаб Первой конной армии, о чем до сих пор извещает мемориальная доска.

Усадьба сегодня

Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того на территории усадьбы растут старые деревья возрастом 200 лет. Парк и сейчас сохранил свою первозданную красоту - липовую аллею, которая достигает 250 метров. Два озера, спрятались в тени деревьев, частично напоминают, что в прошлом здесь селилась множество белокрылых лебедей-красавцев.

Дорогою ціною нам дісталась Перемога

Після святкування 66-ої річниці Великої Перемоги ми будемо відзначати чорну ювілейну дату в нашій історії - 70-річчя нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз.
1418 днів і ночей - з 22 червня 1941 р. до 9 травня 1945 р. ми тернистими дорогами війни йшли до Перемоги.
Ще й зараз історики ведуть спір про прямі втрати Радянського Союзу й України у Великій Вітчизняній війні. За часів Й. Сталіна дослідники доводили, що ці втрати не перевищували 7 млн. чоловік. При М. Хрущові прямі втрати виміряли цифрою 20 млн. чол. А квапливий «перебудовник» М. Горбачов довів цю цифру до 27 мільйонів. Кому вірити? Хто правий? Сталін у свій час дав команду опублікувати цифру 7 млн. чол. Цю цифру назвав начальник Генштабу генерал Антонов на запитання Сталіна: «Скажіть, скільки в нас загинуло на полі бою?». Хрущов назвав загальну цифру втрат населення нашої держави у війні. Та, як вважають історики-дослідники, найдостовірнішою є цифра втрат - 27 мільйонів чоловік. У квітні 1995 року газета «Неделя» опублікувала статтю «Сколько же мы заплатили за Победу?», де названо загальну кількість людських втрат всіх країн у другій світовій війні - 50-55 млн. чол. Демографічні втрати Радянської Армії 8668400 чол., а втрати фашистської армії на радянсько-німецькому фронті - 8649000. У Книзі Пам’яті України 1941-45 рр. «Безсмертя» сказано, що до лав Червоної Армії на Україні в роки Великої Вітчизняної війни було призвано близько 7 мільйонів чоловік. З них вбито, загинуло в полоні, пропало безвісти, померло в госпіталях у перші повоєнні роки близько 3,5 млн. чол. Наведені цифри, як і позиції дослідників, нерідко суперечливі, що дає підстави вважати: ретельний науковий пошук в цьому напрямку має бути продовжений. З нашого району було призвано до лав Червоної Армії і діяло в підпіллі та в партизанських загонах близько 12 тисяч чоловік. Геройськи загинули в боях за Батьківщину і занесені в Книгу Пам’яті 5575 наших земляків. Майже 6 тисяч повернулися з війни героями-переможцями. Більшість з них уже відійшла у вічність. Сплять мільйони загиблих в окопах, Це моєї країни сини, Де була б ти сьогодні, Європо? Де була б ти, якби не вони?! Все менше переможців сьогодні серед нас. Є села, в яких не залишилось жодного ветерана-фронтовика. Місцевим органам влади слід докласти всіх зусиль, що до книги «Переможці» були внесені імена всіх учасників бойових дій. До 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни слід організувати туристичні походи і поїздки, особливо шкільної молоді, по місцях бойових дій, зокрема, на Вінниччину, де в боях полягли смертю хоробрих близько 15 відсотків наших земляків. Від імені районної організації інвалідів війни і Збройних Сил щиро вітаю з Днем Перемоги всіх ветеранів війни. Бажаю міцного здоров’я, благополуччя і поваги.

Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець

Невідправлений лист

Я народилася в мирний час. Про страхи війни знаю тільки з книг, кінофільмів і розповідей свого прадідуся Дем’янчука Бориса Олександровича. Йому, дорогому і незабутньому, адресований цей лист у вічність.
Ти мав незгасиму жадобу до життя, переніс голодне дитинство, мужнів у випробуваннях, пройшов усю війну, побував у оточенні і вибрався. У боях з фашистами не ховався за чиюсь спину, воював, як годилось, був поранений і контужений. Залишився в строю, бо любив життя щирою синівською любов’ю. Я - з наймолодшого покоління твого роду. Коли народилася, ти був уже далеко немолодий. У своєму щасливому дитинстві я боялася одного - втратити тебе. Бо коли підростала, то розуміла, що на землі немає нічого вічного. А потім забувала про це, удвох ми робили мої уроки, дивились телевізор, я слухала твої розповіді про минуле і мудрі поради. І раптом підступна хвороба підкосила тебе. На мій випуск четвертокласників ти прийти уже не зміг, хоч хотів дуже побачити свою улюблену правнучку, побачити школу. Стало несила, а затим прийшла смерть. Вона стала моїм найбільшим горем. Я навіть не встигла сказати, як сильно я тебе любила… Ти цього листа уже не побачиш і не почуєш, але я пишу, перечитую і плачу. Коли проходжу мимо твоєї школи, директором якої ти був кілька десятиріч (тепер це спустошене, старе, забуте приміщення), мені завжди стає сумно. Уявляю, як цими східцями ти щоранку входив до приміщення, перевіряв, як добрий господар, чи все в порядку, аж потім прямував до свого кабінету. Бачу на фото, як під крислатими вітами старих черешень проходили учнівські лінійки, як біля парадного входу урочисто вручали атестати випускникам. Ти для всіх був директор - вимогливий, строгий, а для мене - милий дідусь, яким я невимовно пишалася. Мені боляче ходити мимо руїн твоєї школи, здається, тут тебе пам’ятає кожне дерево, кожна стежина. Все забуте, немає тінистої алеї, що вела до парадного шкільного входу, не цвітуть нарцизи. Немає криниці з кришталево-чистою водою. Мені здається, що ти і щкола були невіддільні. Ти пішов за межу і школи нема - вона перетворилася в руїну. Якщо на самотинці дослухатися, то можна почути, як вона скрипить, стогне і сумує. А, може, й плаче за своїм минулим, за тобою і твоїми колегами. Я зберігаю всі твої фото. Оцей знімок найдорожчий: ви з бабусею проводжаєте мене перший раз у перший клас. Ти навіть одягнув свій парадний костюм з орденами і медалями, який ми й досі свято бережемо. Цей костюм ти одягав тільки один раз на рік - в День Перемоги, це було для тебе найбільше свято. Тебе в нашому селі пам’ятають і згадують добром. Щороку після чергового шкільного випуску на твоїй могилі з’являються свіжі живі квіти. І я з батьками в День Перемоги теж принесу тобі квіти любові і вічної пам’яті.
Сьогодні я пригадала, як малою читала вірш на урочистому вечорі до дня визволення нашого села від фашистських загарбників. Я декламувала, а ти сидів у залі і плакав - це заболіла твоя фронтова пам’ять. А вірш той був про війну і написав його колишній солдат- переможець М. Рибалко. Досі пам’ятаю ці рядки, які тривожать наші душі, а душі фронтовиків і поготів:
И будет так, неотвратимо будет…
На сцену выйдет в орденах старик-
Последний на планете фронтовик,
И перед ним в порыве станут люди.
И голосом спокойным и усталым
Солдат бывалый поведет рассказ,
Как землю эту вырвал у металла,
Как солнце наше сохранил для нас.
И парни будут очень удивляться,
Девчонки будут горестно вздыхать:
Как это можно умирать в семнадцать,
Как можно в годик маму потерять?!
И он уйдет, свидетель битвы грозной,
С букетом роз и маков полевых…
Запоминайте их, пока не поздно,
Пока они живут среди живых!
Я не спізнилася: ти в моєму серці, дідусю, назавжди.

Катерина Дзівалтовська,
с. Брівки Перші
andrushivka.ucoz.ua

Пам'ять про героїв не вмирає

В 1967 році я, як офіцер запасу, проходив перепідготовку при Львівському вищому політичному училищі. Там перед нами виступав колишній бойовий побратим легендарного розвідника Миколи Кузнєцова М. Струтінський, який за участь у партизанському русі був нагороджений орденом Леніна. Він був водієм Пауля Зіберта (під таким іменем жив і діяв Кузнєцов у тилу в німців) і розповів нам багато цікавого. Ми дізналися про те, як відважний радянський розвідник знищив доктора Функе, організував викрадення генерала Ільченка у Рівному, знищив віце-губернатора Львова Багера Шнадера та інших фашистських посадовців. Кузнєцов розвідав і доповів про будівництво бункера для Гітлера під Вінницею. М. Струтінський згадував, що Кузнєцов був у їх партизанському загоні за 80 км від лінії фронту, месники просили його залишитися, але він сказав, що на нього ще чекають важливі справи. Колишній партизан розказав, що після війни він одразу ж почав шукати сліди Кузнєцова. В матеріалах гестапо натрапив на документ, який свідчив, що Пауль Зіберт (Кузнєцов) і його спільники були оточені націоналістами й бандерівцями на Волині і розстріляні. Жителі села, біля якого розгортались ці трагічні події, засвідчили, що Кузнєцов підірвав себе гранатою. Поховали М. Кузнецова у Львові на Кургані Слави. Йому було 32 роки. Звання Героя Радянського Союзу легендарному розвіднику присвоїли посмертно. Свою неминучу загибель М. Кузнецов передчував. У листі до брата у червні 1942 року він писав, що доведеться піти на самопожертву, але за святе діло - за вільну Батьківщину вмирати не страшно. Минули роки. Під натиском націоналістичних сил вже у незалежній Україні було вирішено демонтувати пам’ятник М. Кузнецову у Львові. Про це стало відомо громадськості Свердловської області, де народився легендарний розвідник, і пам’ятник відвезли та встановили на його батьківщині. Герої справді не вмирають, бо пам’ять про них безсмертна.

Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці.
Новини Андрушівщини

Я бачила війну дитячими очима

З автором цієї публікації ми земляки: коли я народилась, Віра Антонівна Коток уже вийшла заміж у сусідні Міньківці. А рідному обійсті – давно стоїть нова хата, але в ній живуть чужі люди – померли Котки. Діти дітей – онуки, правнуки живуть, де кого доля приголубила. А віра Антонівна, яка вже розміняла девятий десяток, все рівно серцем лине до рідної Лісівки, спілкується по телефону із знайомими ровесниками, а чи їх дітьми. Щаслива нагода звела мене з цією доброю жінкою, я заслухалась її розповіддю про минуле і порадила написати до газети. Так і зявилась ця публікація, за яку, думаю, читачі будуть вдячні автору.
Лідія Наконечна.

Збігають роки, як весняні струмки. На моєму особистому календарі їх уже 80. Скажете, багато? Можливо, й так. Але вони всі такі дорогі, незабутні - спогадами долинеш до кожного. Вони, роки, то гріють душу милим дитинством, то тривожать і печалять за втраченими назавжди дорогими серцю людьми. У мене було налякане, обстріляне війною дитинство. Народилась у Лісівці, в сім’ї нас було троє - я та старший і молодший брати Ваня й Володя. Того світлого й теплого червневого дня ми чекали батьків з базару, вони мали привезти нам хоч якісь гостинці. Коли бачу, йде наша мама заплакана. «Війна, - каже, - почалася, - а це значить, що заберуть на фронт батька, а, може, й Ваню». Невдовзі через село вже гнали корів, овечок. Йшли групи солдат по 5-10 чоловік - поранені в руки, ноги, на милицях. Батько казав, що так добиралися вони ближче до Києва. Якогось дня ми дуже злякалися, як налетів німецький літак і почав поливати кулями колону солдатів. Бідні хлопці розбігалися, хто куди. Корови ревли, овечки бекали, не знали, куди їм подітися. Я з дворічним братиком Володею забігла аж на берег і там сховалися у лозах. В липні німці вже були в Андрушівці, мали там управу, а в нашому селі правили староста і комендант, знайшлися і поліцаї-добровольці. Першого вересня в райцентрі навіть відкрили школу і я із своїми ровесниками пішла у 5-ий клас. Вчителькою була Любов Миколаївна. Вранці на урок заходили вчителька, яка говорила по-німецьки і хотіла, щоб і ми теж відповідали їй так же, а також батюшка і німець здоровенний, на кашкеті - орел. Він шварготів, а вчителька перекладала, що Гітлер добрий, він завоює весь світ. Від цього наші дитячі серця ледь не розривалися від страху. З ляку ту німецьку можна було вивчити навіть за 3 місяці, але в жовтні школу закрили, туди поселили ворожих солдатів. В селі нашому, як і скрізь, вводились нові порядки. В сім’ї, де двоє і більше дітей, одного відбирали на роботу в Німеччину. Пройшло два набори, а за третім горе не обминуло і нашу хату - в списки внесли нашого Ваню. Скільки вдома було сліз і горя. Добре, що знайшли хлопця, який згодився поїхати замість Івана. Дні в окупації тягнулися довго, наче роки. В людей все забирали, але нічого не давали. Натомість німці та поліцаї знущалися з жителів і цим потішалися: зловлять чоловіка або хлопця, приведуть ввечері до управи і після пиятики б’ють, скільки хочуть. Молодь ховалася по лісах та дібровах - хто де міг. Після поразки під Москвою німці геть озвіріли, їм всі здавалися партизанами. А коли фашисти зайняли Київ і пішли далі на схід, багато наших солдатів залишилося по селах. Якось наш батько привів додому молодого парашутиста. Довго ми переховували і Ваню, і цього солдата, якого звали Сенею. Пізніше, щоб злі язики не виказали хлопця німцям, його оженили на сільській дівчині Туні. Безвихідь змушувала хлопців і дівчат шукати зв’язки з партизанами. Наш Ваня, а з ним Геннадій Ленський і Степан Пастовенський стали зв’язковими у партизанському загоні імені Чапаєва, що діяв у Коростишівських лісах. Мене брали на допомогу. У Лісівці на колгоспному подвір’ї стояв зерновий магазин на палях. В мене були дуже гарні коси. Хлопці заховають в них записку, вдягнуть мене у мамину свитку. Я ту записку покладу в умовлене місце - запхну у стовпчик і назад, де мене вже ждуть. Так зв’язувалися з партизанами. Одного дня приходить німецький комендант, наш же сільський дядько, і каже, що в поліцію треба дати на службу молодого гарного хлопця, такого, як наш Ваня. Мама в сльози, що люди скажуть. До нас прийшов Сенька і батьки домовились, що він піде на службу в поліцію замість Вані, лишалось тільки вговорити коменданта. Так і зробили. Брат мій залишився зв’язковим і передавав партизанам дані, одержані від Сені: коли будуть ловити молодь для відправки в Німеччину, коли корови забиратимуть, які плануються каральні операції. Німці почали зганяти людей до недобудованої конюшні, повісили брами і замки, начебто для якихось породистих рисаків. А люди відчували тривогу і страх. Вже горіли села за Івницею. Фашисти за кожну велику поразку - як от під Москвою, Сталінградом, мстили мирним жителям окупованих територій. До нас в село та в сусідні - Тарасівку, Зарубинці, наїхало багато фріців. Сенька забіг до нас і сказав, що це каральний загін, можуть спалити село і людей. Мама хрестилась і казала батькові, що то не конюшню, а душогубку для людей зробили. Посходились сусіди, вирішили йти до коменданта і старости, щоб упросити німців не палити село, що, мовляв, самі будуть охороняти його від партизанів і не допустять їх сюди. Села наші вціліли, за що жителі в серцях дякували і зв’язківцям, і молодим хлопцям-підпільникам, котрі підривали сили ворога з тилу. А перед цим якось пізно ввечері, коли ще молодь не розійшлася з вечорниць, а поліцаї спали, до клубу підійшла група невідомих. То були партизани. Всі порозбігались, а нашого Ваню вони забрали з собою, щоб показав їм дорогу до Івницького лісу. Брат і сам тієї дороги не знав, але мусив іти. Повернувся під ранок втомлений, мокрий. Розказав, що довів він хлопців до Котельнянського яру і відпросився повернутися, бо як не знайдуть його вранці в селі і хтось розкаже, що він повів партизанів, фашисти розстріляють всю родину. Комендант прийшов до хати того ж дня, йому вже донесли, де був Ваня. - Я зроблю витримку,- сказав мамі, - але якщо хтось скаже німцям про вашого хлопця, всіх відвезуть на Демченку як партизанську сім’ю. Одного вечора прийшов Сеня, розказав, що наші війська вже під Києвом, попрощався і пішов на Тарасівський ліс. Люди дослухалися до канонад, дуже хотіли побачити своїх солдат. І нарешті дочекалися. Я із-за тину побачила, як з боку Зарубинець рухалися танки. Перший біля Дідківських розвернувся і почав стріляти в напрямку Андрушівського моста. За ним - решта. Вже біля хати, на городі, танкісти повилазили з машин, посідали на броню - хто в німецькому одязі, хто із зіркою на пілотці, - замучені, невмиті, тільки очі світяться радістю. Ми всі - до них, цілуємо одне одного. Один танкіст, вибравшись з машини, втомлено посміхнувся, смикнув мене за косу. Тато посадив мене на гусеницю, танкістам приніс квасу. Мама просить до каші, вгощає капустою з огірками, але без хліба, бо нема. А солдати свої пайки повиймали, ще й нас хлібом пригостили.
В ЦЕЙ ЧАС прийшов із сусідньої вулиці Маніло Магола і сказав, що міст на Андрушівку замінований, без саперів не обійтися. Він поїхав з танкістами і показав, де закладалися міни. Після розміновування поїхали через міст танки, машини, прорвалася піхота. Цілу ніч гуркотіло в напрямку Старої Котельні - там наші частини здобували черговий рубіж, відтискуючи ворога на захід. На ранок в селі окопались піхотинці-зенітники. Але невдовзі налетів німецький літак-розвідник і скоро на Лісівку почали падати бомби. Я з ляку сховалася під ліжко. Ваня забіг до хати, вхопив мене за руку і ми побігли до окопу, де були мама з маленьким Володею і багато солдатів. Літак кинув бомбу, яка впала біля нашої хати. Дим, порох, осколки, солдати повискакували з окопу, а нас оглушило. Після першого нальоту батько відправив нас через річку до лісу, аж під Міньківці. Там ми пробули до вечора, а вже в сутінках добралися додому. Скрізь чорно, темно, сморід, догорають головешки. Хати не впізнати - стовпи повиходили з пазів, закидка повипадала. Грілися біля корови в хліві, тато з мамою скоро хату обліпили, бо де ж з дітьми подітися. 2 січня 1944 року мобілізували на фронт мого батька. Під Вінницею, де точилися смертельні бої за ставку фюрера, у перші дні перебування на фронті загинув тато. Мама з нами ще оплакувала його, як принесли повістку Вані - пішов на війну і мій старший брат. Мама молилась і наказувала, щоб уберіг себе, щоб скоріше повернувся додому, бо він залишався нашою опорою. Перемога прийшла із сльозами на очах, бо Ваня загинув, як герой, у боях за Будапешт, посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. У військкомат викликали мене і сказали цю страшну звістку про загибель брата, віддав мені райвійськком Іванів годинник і повідомлення. У мене тремтіли руки й ноги, я не могла потрапити в двері. Додому прийшла, мамі нічого не кажу, а вона здогадалася. Ми плакали і кричали на всю хату, але нас ніхто не чув. 9 травня діти біжать з Андрушівки, радіють, що закінчилась війна. А мені в горлі стиснуло, прибігла із школи, мами й Володі немає. Я плакала скільки було сил. А надвечір люди знайшли маму за селом з моїм єдиним братиком, привели додому - знесилену, сплакану, жорстоко обкрадену війною… В повітрі ще пахло розрухою, але життя поверталося. Позносили люди зерно, що в кого було - по мисочці, по відеречку. Жінки - коровами, а ми, діти, - кіньми, посіяли в колгоспі, скільки могли. Збирали косами і серпами, гребкою. Ганя Кабанова звозила снопи волами, ми ж, підлітки, складали полукіпки. Люди бідували, були напівголодні. Їхали у Західну Україну, міняли там на хліб, що в кого було, а ті, що не мали що везти, терпіли. Пишу свої спогади і плачу. Щороку в День Перемоги - 65 років підряд, котяться сльози вже самі по собі. За тата, за брата, за наших підпільників Степана Пастовенського, Геннадія Ленського, Івана Котка. Пам’яті властиво не вмирати, а пришерхати. Але спомини будять минуле, з якого не можна нічого викреслити. До них мене вкотре навернула подія, що сталася в нашій Україні нещодавно, коли Степану Бандері присвоїли звання «Герой України». Заболіло в мене серце, на очі навернулися сльози. Звісно, не від радості. Пригадую розповідь свого покійного чоловіка, інваліда Великої Вітчизняної війни І групи. Його на фронті було поранено в обидві ноги. Після 8 місяців госпіталю - знову в бій. Війна закінчилась. Старших демобілізували додому, а наймолодших залишили в Західній Україні охороняти поранених наших воїнів, таких, як мій чоловік, - їх бандерівці забирали силою до своїх загонів, хто не погоджувався - розстрілювали. Полювали і на тих хлопців та дівчат, які повернулися з німецької неволі. Якщо хто вцілів від Соловків, то потрапляв у друге пекло - до бандерівців, котрі жорстоко розправлялися із червоноармійцями. Розповідав мій Валентин, що бачив, як у лісі схопили ті бандити нашого солдата, нагнули дві берізки, до кожної за ноги прив’язали бідного хлопця, а тоді дерева відпустили… Наша сім’я на собі пережила страхи бандерівщини. Однієї темної ночі, під час окупації, хтось постукав у вікно. Треба було відчиняти. - Ми посланці Степана Бандери, давайте вечеряти. Мама з маленьким Володею на руках сказала, що самі голодні, їсти нічого, он горщик порожній. Один з пришельців прикладом розбив посудину, інші почали бити батька, що, мовляв, допомагає совєтам і партизанам, а треба помагати Гітлеру, він переможе, а всіх непослушних - на вішальню. До батька сказали, щоб ішов з ними. Каганець погас, стало темно в хаті, як і надворі. Ми, діти, плачемо, нас випихають на вулицю. Батько тим часом утік в темряву. Нас з мамою босих женуть по мерзлих грудках на город. Мама плаче і просить, щоб не вбивали дітей, мене, каже, стріляйте, але не їх. В одного заговорила совість: - Кидай, - каже,- цю суку, хай глядить своїх цуценят. Ми прийшли до хати, але до ранку ніхто не спав. Другого дня батько переказав, що він живий. Бандерівці шастали по всіх селах Житомирської області, бо це був партизанський край, скільки смертей і пролитої невинно крові на їх совісті - знає один Бог. В чому геройство? Як почали німця гнати з України, Гітлер забрав Бандеру в тюрму, то садив його туди, то випускав. З фюрером у нього, певно, були партнерські стосунки. А як ці вояки знущалися з поляків - читаймо історію, там все написано, а відтепер напишеться ще більше. Не від потерпілих (їх майже немає серед живих) - залишились діти, онуки, правнуки. Спогади про пережите не вмирають, вони стають незаперечними і справедливими сторінками історії, передаються від покоління до покоління.

Віра Копиткевич,
с. Міньківці
Новини Андрушівщини

Історія Андрушівки

Розташоване на річці Гуйва, доволі молоде за статусом місто (1975) Андрушівка має цікаві пам'ятки археології, історії та архітектури. Так, неподалік від міста, виявлено залишки поселень черняхівської культури. В історичних джерелах Андрушівка згадується лише в 1683р., як приписане село до Старої Котельні (який там костел!). В сучасному прапорі та гербі, хоча вартує сказати, що Андрушівка до 2003р їх і не мала, використовується андріївський хрест. Зрозуміло, що Андрушівка це похідна від імені Андрій.

У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р, я так розумію, що саме знов ж таки завдяки заводу, село купують цукрові "королі" Терещенки.

В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський. (Відомий металург, професор металургії та металографії краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 прац.) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов'язково треба завітати до Андрушівки. По-перше, тому що тут досить добре збережений палац.

Палац

Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. В 1975р над оранжереєю був надбудований другий поверх.

Революційним минулим так і тхне з історії Андрушівки. Після жовтневого перевороту, в 1919р тут було створено ревком, згодом тут розміщувався штаб Першої кінної армії. Та де кінна армія, там і Будений. Так, так, саме на цьому балкончику, що висить над центральним входом перед селянами Андрушівки виступав Будений з гарячою революційною промовою. В інтер'єрах, нажаль, нічого не лишилося від колишньої величі перебування тут цукрових магнатів. Лише мармурові сходи та грецький орнамент в одній з кімнат. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.

Обсерваторія

Ще однією цікавинкою відоме місто. Завдяки саме їй тепер десь в зіркових світах сяє ще одна Андрушівка. Ось чого ви не очікували побачити в начебто в пересічному районному центрі так це єдину в Україні приватну обсерваторію!

Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на протязі 6 років було досліджено 35тис космічних об'єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що получила ім'я на честь міста.

andrushivkaonline.wordpress.com

Andrushivka

District center 50 kilometers south-east of Zhitomir. The first mention in 1683 remained palace saharozavodchika N. Tereshchenko (XIX century). Neorenessansa French style. Located in an environment of ponds, among the old park. During the civil war are housed Volrevkom, then the headquarters of the First Mounted Army Budennogo. At the present time - high school. Near. Old Boiler - one of the oldest settlements of Ukraine, referred to in 1143 as Kotelnich, Kotelnitsa. Preserved ancient city ramparts, Anthony of Padua Church (1786) to the east of town near the den zasypannogo defense. As with. Yaropovichi is a picturesque park with its characteristic wooden seat in 1857 (now School), discovered hill letopisnogo hail Yaropolch (XIII century).. As with. Ivnitsa remained front gate, the three towers and fences wing manor XVIII-XX centuries. Belonged to Baron de Shoduaru later N. Tereshchenko.

Цукрова розкіш неоготики (палац Терещенка в Червоному)

Давно час розказати про подорож, здійснену з Cергієм "Кіфою" теренами Житомирщини. Адже саме під час тієї мандрівки 2 серпня 2004 року я побачила диво-палац, в який неможливо не закохатися. Якщо ви часто подорожуєте і любите, скажімо, Бердичів, не зайвим буде дізнатися, що в якихось 15-18 кілометрах від місця окільцювання Оноре де Бальзака, в непримітному, здавалося б, селищі Червоне є на що подивитися.

На жаль, в академічному чотиритомнику "Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР" не знайшлось місця для цієї споруди, тому - з інформацією сравжні проблеми, її майже немає. Розкажу те, що знаю.

Червоне знане завдяки своєму цукрозаводу, який функціонує тут вже довгі десятиліття. А з'явився завод тут завдяки цукровим магнатам Терещенкам, відомій родині на Україні зламу ХІХ і ХХ століть. Сім'я зуміла вигідно для себе використати цукровий бум, що охопив терени Російської імперії ще в середині ХІХ століття, та прославилася не лише грошами, але й меценатством та любов'ю до мистецтва. Таким заможним та відомим людям не годиться жити в мазанках, чи не так? :)

Ось чому любитель старовини, потрапивши в Червоне, довго потім не оговтається від культурного шоку: неготичний, величезний, неймовірний палац Терещенків, що пустими віконницями дивиться на прихожан місцевої церкви, що притулилася в одному з крил маєтку. Колись тут було ПТУ, та за тих кілька років, що воно переїхало у нову будівлю, палац швидко занепав і перетворився у руїну. Фонтан з трьома напівоголеними граціями з-під палацу перенесли під селищну раду, а сам палац віддали церкві.

Батюшка, який походжав територією колись прекрасного маєтку, сказав, що історією цієї споруди не цікавився, відроджувати чималенький палац немає грошей, та порадив звернутися у контору заводу неподалік.

Після довгого з'ясування, хто ми, звідки і чого нам треба, привітні цербери прохідної дали добро на перепустки до музею історії заводу.

На другому поверсі адміністративного корпусу, у двох кімнатах ми побачили плоди багаторічної праці жінки, що фанатично любить рідну землю. Буквально по дещиці зібраний матеріал: і про палац Голуховських, який згодом (якщо не помиляюся, близько 1900 року) купили Терещенки, і про кожного представника цього колись славетного роду. Особливо багато експонатів, пов'язаних з життям Федора Артемовича Терещенка. Подумати тільки: звідси починалося українське авіаконструювання! Старання цього фанатично відданого небу чоловіка дали поштовх розвитку українського літакобудування.
Так, звичайно, у музеї небагато власне речей Терещенків, більшість експонатів - це фотографії селища тепер та тоді, сімейні портрети, вирізки з газет тощо, розміщені на стендах в кімнатах. І Терещенками історія тут не починається і не закінчується: є і про революційні роки, і про лихоліття Великої Вітчизняної, і про сучасну історію Червоного.

До речі, у наші часи рід Терещенків не згас, його представники живуть у Франції, деякі з них, не дивлячись на далеко не юнацький вік, відвідали нещодавно і Червоне - вклонитися пам'яті своїх предків.

Ніна Петрівна організувала чудову екскурсію, шкода, обмаль часу не дозволив ознайомитись з історією села в повному обсязі. Людям таким потрібно пам'ятники ставити, якраз там, де зараз стоять терещенківські німфи, а їх краще на місце повернути. Хтозна, може, старий палац ще колись оживе?

Я поцікавилась і у батюшки, і у чудової жінки-краєзнавця в музеї, як називалося селище раніше. Вони відповіли, що Червоне - не примха комуністів, так звалося поседення і до радянської влади. Та виявилося, що все-таки не так. Бо колишня назва Червоного - Старе.

Спочатку селом Старим зацікавились родичі терещенків - ще одна відома родина цукрозаводчиків - Харитоненки. 1852 року Іван Харитоненко арендує місцевий цукрозавод та завод у селі Улянівка і замість лише продажу цукру починає займатися його виготовленням. Примха долі: саме цукрозавод у Старому ледве не довів Харитоненка до банкрутства: тут спалахнула пожежа, в якій згорів увесь завод разом з виробленим цукром. Буває.

Не знаю чому, але знайти докладну інформацію про рід Терещенків у Інтернеті виявилося задачею непростою. Так, куркулі, заводчики, наживались на рабській праці трудящих, все зрозуміло - але ж ідеологічні шори вже друге десятиліття як скинуті, а інформації про людей, які розвивали промисловість України як не було, так і немає.

Тож і залишається сподіватись лише на таких ентузіастів, як згадана берегиня простого заводського музею...

Неспокій пам'яті - неспокій життя

Худорлявий, зібраний, невисокого зросту чоловік, а скільки в ньому людяності, тепла, мужності, сили волі, любові до життя, до підростаючого покоління, до своєї рідної землі і неньки України. Скільки болю і переживань носить він у своєму серці, а ще більше прагне зберегти все те, що завойовано дорогою ціною. Дуже важко згадувати Миколі Кириловичу про війну, про ті страшні часи, про кров, пролиту солдатами на фронтах. Але згадувати необхідно, щоб пам’ятали прийдешні покоління про тих, хто короткочубими хлопчаками, ледь встигнувши закінчити школу, йшов на війну, про тих, хто захистив Вітчизну від фашистів ціною своєї крові, ціною свого життя. Війну зустрів Микола Кирилович з перших днів 1941 року, адже на той час перебував на строковій військовій службі. З листопада 1941 року по травень 1943 року - окремий 204-й полк Центрального фронту. З червня по серпень 1943 року - Брянський фронт. З вересня 1943 року - 120-а гвардійська дивізія зв’язку 2-го Білоруського фронту. Брав участь в обороні Москви, в боях на Курській дузі. З 13 листопада 1943 по 23 квітня 1944 року - госпіталі. Потім відбув на місце проживання як інвалід третьої групи. У квітні 1945 року, після одужання, був призваний на повторну службу в 118-у дивізію м. Житомира. З травня 1946 року - 101-й гвардійський механізований полк, де й служив до серпня 1973 року і за вислугою звільнений у відставку. Ось така життєва дорога випала хлопцеві з багатодітної сім’ї, який народився 10 серпня 1921 року в селі Яроповичі. Зі сльозами на очах згадує ветеран медсестру Єлизавету Вичігдіну, яка дала йому свою кров і завдяки якій він залишився живим, своїх фронтових друзів: Івана Черепєніна, Захара Чумаченка, Мялука, Гороха. Не один раз допомагали вони один одному, підтримували у скрутну хвилину. Свято береже пам’ять Микола Кирилович і про своїх односельців, з якими колись ходив до школи, відпочивав, служив в армії. 201 житель Яропович загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни, боронячи рідну землю від ворога. Їх прізвища викарбувані на плитах біля пам’ятника загиблим воїнам-односельцям, який знаходиться в центрі села. Світла їм пам’ять. Незважаючи на свій похилий вік, Микола Кирилович і нині живе інтересами суспільства, так 1000 гривень своїх власних коштів, зібраних за рахунок пенсії, ветеран передав школі для придбання учням літератури, зошитів, а також для створення в майбутньому музею в новому приміщенні школи. За власні кошти він робить копії важливих газетних публікацій про Велику Вітчизняну війну. Подарував школі та сільському музею два гарно оформлені альбоми «Літопис днів Великої Вітчизняної війни», де зібрані важливі документи і газетні публікації періодичних видань про ті страшні 1418 днів і ночей. Побачивши на власні очі весь жах війни, смерть, кров, страждання, Микола Кирилович хотів би, щоб ми ніколи не знали й не бачили такого, щоб були справжніми патріотами своєї України, цінували мирне небо над землею, жили в мирі і добробуті і пам’ятали завжди тих, хто не прийшов з фронтів Великої Вітчизняної війни.

Микола Поліняк,
сільський голова с. Яроповичі.
Новини Андрушівщини