Персоналії села Бровки Перші, Андрушівського району

Збігнєв Сцібор-Рильський (Zbigniew Scibor-Rylski) (10 березня 1917), генерал польської армії (капітан Армії Крайової під час Другої світової війни), учасник Варшавського повстання 1944 року. Разом із сестрами Калиною (*1910), Євою (*1912), Данутою (*1915) народився в родовому маєтку свого батька Оскара в Бровках (який володів також навколишніми селами - Ярешки, Шпичинці, Волиця). Незважаючи на революцію, стосунки з місцевим населенням були добрими, що дозволило родині рік проживати у власному маєтку, але вже 1918 року сім'я змушена була залишити Бровки і в 1920 році виїхала з України до Польщі. Оскар Сцібор-Рильський помер 1931 року.

Шевченко Олесь Євгенович (22 лютого 1940), народився в м.Сквира Київської обл. Журналіст, учасник національно-визвольного руху, політичний діяч, кавалер ордена "За мужність" 1 ступеня. У 1957 р. закінчив десятирічку у школі, що розміщувалася в маєтку Сцібор-Рильських. Надалі навчався й мешкав у Києві. Одружений з Лідією Шевченко ( дів. - Сидоренко, с. Бровки, 16 липня 1946), яка по материнській лінії (Шостаківські) є прямим нащадком діда президента УНР Михайла Грушевського Федора Грушевського.

З Бровками пов'язнані дитячі спогади Максима Рильського, який гостював у родичів по батьковій лінії, маєток яких знаходився в Бровках. Ці спогади знайшли відображення у перших віршах поета:

ДИТИНСТВО

М.Т.Рильський

На стільці я їду по Сахарі,
Пелікана з палички стріляю,
Поринаю в піну Ніагари,
Океан на трісці пропливаю.

Вчора був я лоцманом. Синіли
І ревіли темнокосі хвилі,
А сьгодні я господар вілли,
Де в саду блукають пави білі.

Взавтра маю їхати в Пампаси,
Де бізони бродять табунами,
І складаю їстівні припаси:
Сухарі, консерви, сир од лами.

А Ясько готує томагавки
І бурмоче, чистячи гвинтовки,
Що, мовляв, бізон - не для забавки,
А Пампаси - не Криве й не Бровки.

1911-1918

Спогади про дідуся

Мій дідусь - Гебрич Кирило Федорович, був учасником фінської війни. Повернувся весь зранений, через тяжку контузію часто втрачав свідомість, але бабуся Ярина Василівна навчилася надавати йому допомогу, тому приступи минали швидко й безболісно. Це був працелюб і правдолюб. Свій город, що прилягав до річки, він обкопав неглибоким ровом та обсадив вербами й осокорами, на березі й досі квітне черемшина, посаджена його дбайливими руками. А на площині - між вербами та канавою, дідусь вирощував тютюн. Ці насадження завжди були доглянутими, а тому й листя виростало великим та розлогим. Біля дідуся постійно юрмилися хлопчаки, бо обдаровував їх свистками, які сам робив. І виспівували ті дарунки різними голосами. Підлітки любили слухати дідусеві розповіді про війну. До війни дідусь працював ковалем. Коли німці прийшли в село, то вони його не займали, але щоранку визначали величезний об’єм робіт на цілий день. В селі чоловіків було небагато, а тому сорокарічний досвідчений коваль-каліка (у нього були перебиті сухожилля на обох ногах) змушений був виконувати всі забаганки німців. У невеликій дідусевій хаті поселився німець. Вечорами він грав на губній гармошці, писав листи своїй дружині й дочкам та намагався зав’язати розмову з дідусем Кирилом, моєю мамою та її сестрою. Він показував їм фокуси з ґудзиком та ниткою, вчив дівчат стріляти з рогатки, але вони сторонилися чужинця. А одного разу, коли була облава на молодь, яку насильно відправляли на роботи в Німеччину, до них забігла сусідка Оля. Німець бачив, як дідусь заховав її за піччю. Коли ж в хату зайшли поліцаї, то «фріц» накричав на них, що заважають йому відпочивати, сказав, що чужих в домі немає. Відтоді всі вважали «нашого німця» доброю людиною. Якось перед ранком у двері постукали. Дідусь Кирило вийшов подивитися, хто ж то міг бути, бо сусіди не ходили один до одного, коли «німці-квартиранти» відпочивали. …На порозі стояла молода дівчина, а недалеко на вулиці гавкали собаки, кричали поліцаї, гелготіли фріци. Дідусь заховав незнайомку в коморі за діжкою із зерном, а «квартиранту» сказав, що нікого немає. Вся сім’я дуже переживала, щоб фашист не видав. Пізніше з’ясувалося, що дівчина була зв’язковою з партизанського загону. ...На жаль, багато ветеранів відійшло за межу, а тому про свого дідуся Кирила - учасника фінської війни, інваліда, який пережив німецьку окупацію, я часто розповідаю своїм дітям і внукам.

Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua

Весна знову тривожить пам'ять

Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами - точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі - в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло - обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, - станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. - Горіло там усе: і земля, і люди - на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, - згадує пережите ветеран, - чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати - нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд - кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни - після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.

Валентина Василюк

Храм святої Клари села Городківки Андрушівського району Житомирської області

У південно-західній частині села Городківки Андрушівського району Житомирської області, біля дороги, що веде з Андрушівки до Бердичева, на невисокому березі річечки Лебедівки, яка розливається тут нешироким ставком, стоїть костьол святої Клари. Побудований у еклектичному стилі початку ХХ століття, в якому примхливо поєдналися елементи неоготики та модерну, що в сукупності надає храму ексклюзивної оригінальності та неповторності. Красою й архітектурною довершеністю він викликає захоплення в багатьох подорожніх, які, проїжджаючи мимо, зачаровані видивом храму, милуються його архітектурними формами та слухають музику, що застигла у камені. Щороку 11 серпня тут велелюдно: на храмове свято приходять не лише римо-католики села ших областей України, багато з яких ідуть сюди пішки від найближчої залізничної станції Чорнорудки.
Крім досконалої краси й гармонії, як дива архітектури ХХ століття, костьол відомий далеко за межами не тільки села й області, але й України своєю трагічною, але славною історією та відомими особистостями, що сприяли розквіту краю і доля яких була тісно пов’язана з храмом.
На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 р. називалася Городківка) в 1818 р. паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована каплиця, приписана до костьолу святого Антонія села Білопілля, тепер Козятинського району Вінницької області, що за 17 км від Городківки. Едвард Руліковський (1825 – 1900 рр.), відомий україно-польський учений-історик Правобережної України ХІХ ст., у статті „Халаїмгородок” зазначав так: „Халаїмгородок має католицький костьол, філіальний парафії Білопілля”.1 Проте в документі „Сведения о каплице в Халаймгродке” за 1897 рік, який знаходиться в Державному архіві Житомирської області, храм називається не костьолом, а філіальною каплицею, збудованою з каменю, що знаходиться в пристойному вигляді.2
Костьол с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757 – 1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму у 1818 року, помер за два роки до його завершення й був похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму села Білопілля.3 У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу, як тоді пояснювали, потрібно було каміння для облаштування мурованих жомових ям та будівництва шосейної дороги в селі. Бульдозер зрівняв з землею не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій території. Як скоро виявилось, каміння було непридатним ні для будівельних робіт, ні для вимощення ґрунтової дороги. Сьогодні при в’їзді в Білопілля зі сторони Бердичева тільки високий горб, на кому колись ще стояла святиня, височить одиноко, оточений розливом річки Закиянки.
Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку була тісно пов’язана з життям відомої й впливової у ХІХ ст. на Правобережжі родини Івановських. У 1782 р. село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському,4 по його смерті перейшло його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. Від шлюбу з Кларою Хоєцькою у них народились дочка Фабіна та син Євстахій. У 1844 р. Д. Івановський розпрощався із земними справами, а через чотири роки – в 1848-му, на тридцятому році життя помирає його дочка Фабіна, в одруженні Міхаловська. Клара Іванівська, дружина Дезидерія, ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті чоловіка і найкращої з дочок. Після смерті батька Євстахій Івановський отримує у спадок Халаїмгородок, який на багато років стане літературною Меккою для багатьох письменників Правобережжя.
Є. Івановський народився у 1813 р. в Халаїмгородку. В 1825 – 1831 рр. навчався в Кременецькому ліцеї, після закриття якого повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха, що на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Письменник-мемуарист став часто подорожувати Україною та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережжя, почав збирати усні й рукописні історичні матеріали, яких з часом у нього накопичилось дуже багато; крім цього, він записував спогади, розповіді та згадки сучасників про колись славне минуле отчої землі.5 Унікальні документи, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення часів, що безповоротно канули у Літу, скоро лягли в основу ряду його творів, що сьогодні складають славу не тільки української польськомовної літератури, але й власне польської.
Письменнику не судилося пізнати щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, він залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII – ХІХ століттях, серед яких, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України” були видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz або Eustahy Helleniusz. Літературна спадщина халаїмгородківця – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні спогади. Сьогодні це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України.
Проте не своїми літературними творами мемуарист залишився у пам’яті односельчан, які для них тоді були й недоступними й незрозумілими. Безперечно, що Є. Івановський писав їх не лише для сучасників, а, швидше, для майбутніх поколінь, надіючись, що його знання будуть особливо затребувані. Так воно й сталося. Повернувся він у Городківку лише на початку ХХІ ст., коли жителі села вперше прочитали розвідки про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому свого „м’якого пана” з багаточисленних переказів своїх дідів і прадідів.
Мемуарист запам’ятався своєю доброчинністю, тим, що давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після чотирнадцяти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників і повагу односельчан.6
Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. Змінились матеріальні статки родини, відбулись кардинальні зміни у Російської імперії. У другій половині ХІХ ст. царська влада здійснювала послідовні репресії проти польського дворянства Правобережної Україні у відповідь на його участь у збройних повстаннях у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не давала письменнику дозволу на будівництво католицької святині. Тому він до кінця свого життя міг здійснювати нагляд за каплицею, дбаючи лише про її стан, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри Фабіни.
З городківською каплицею пов’язані ряд імен відомих митців та науковців ХІХст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний український і польський історик, етнограф, антрополог. Народився він у 1825 році в Мотовилівці, тепер Фастівського району Київської області. Отримав домашню освіту, потім навчався в Сорбонському університеті в Парижі. Його першим дослідженням був “Опис Васильківського повіту”, який вийшов друком у 1853 році. Історик вивчав матеріали архівів Львова, Рима і Парижа. Підсумком цих студій стала праця “Дороги й шляхи правого берега Дніпра” (1878). Е. Руліковський був активним учасником археографічних з’їздів у Києві в 1874 і 1899 роках.7 В останні роки проживав у селі Висоцьк Рівненського повіту. Розпрощався із земними справами в травні 1900 року, похований у родинному склепі в Мотовилівці.
Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями з цим видатним ученим ХІХ ст. У вдячній пам’яті її величності історії збереглися безцінні відомості про те, що деякий час, готуючи наукові дослідження, незабутній киянин вивчав матеріали багатого домашнього архіву халаїмгородського літератора.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Александра Ґрозу (1807 – 1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився А. Гроза у с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на бaтьківщину, вивчав фольклор, культуру та історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо замилування культурою, традиціями та історією українського народу, які автор майстерно відображає на сторінках своїх творів. Митець не уникає відтворення проблем, що ілюструють непрості стосунки між українськими селянами та польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” А. Гроза засобами художнього слова розповідає про історію злочинів і насильств магната М. Потоцького. Проблематика іншої поеми – „Перша покута Залізняка” – відтворює події Коліївщини. У 30 – 40-х роках ХІХ ст. письменник видає п’ять томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка”.8 На схилі 50-х років А. Ґроза служить у Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних діячів Книжково-видавничого товариства, яке друкувало букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І. Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно намагалось таємно продовжувати діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г. О. Короленко, дружина якого була полькою і з яким А. Ґроза щиро приятелював. Г. Короленко посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився.
Останні п’ять років життя А. Гроза жив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є. Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, нарешті, сприяння творчій молоді. За спогадами мемуариста, митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював Є. Івановський, А. Гроза завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А. Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, над якою активно працював у Халаїмгородку. Тут же, у маєтку Є. Івановського, починає роботу над своїми мемуарами, пише й друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав польської мови дітей офіціалістів? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. Через декілька років після смерті відомого літератора, в 1880 році, у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А. Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом.
По смерті Є. Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували рідні брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області).10
На початку ХХ ст. на Правобережній Україні дещо послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави. П’ятдесятичотирирічній Анні й шестидесятирічному Ромуальду Жмігродзьким вдалось нарешті втілити в життя волю К. Іванівської, чого не зміг виконати її син Євстахій. У 1910 році на місці каплиці почалося будівництво костьолу, яке закінчилося в 1913 році.
Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й червоної цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з одного з польських заводів. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е. Яблонського і технолога А. Ходака, прізвища яких, а також фундаторів святині і пробоща, вирізані на камені, який вмурований у стіну. Костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю архітектурних форм, але й відзначався унікальною акустикою і тембром мелодії дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів вагою 150, 100 і 50 кг, яка приводилася в дію не традиційним способом – з дзвіниці, а канатами, що сягали землі біля підлоги храму. Вікна були засклені кольоровими вітражами - унікальним витвором склоливарного виробництва, які вражали відвідувачів. Посеред святині під стелею, як розповідають старожили, висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну божественну красу. Урочиста мелодія органу зачаровувала прихожан, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали до любові, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі.
Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво городківського костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві: Анна – в 1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, нежонатий офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в Пжедбожу.
Згадкою про ті часи, людей й події залишився вічний символ пам’яті про Клару Івановську та її сина Євстахія, який стоїть за 16 м від костьолу, – двометрова стела зі шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис:

S + P
z Chojeckih
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
† 5/VI 1859 r. w Chalaimgrodku
przez lat 70
____________ • ______________

Eustahy – Antoni Heleniusz
IWANOWSKI
ostatni herbu „Lodzia”
† 24/VI 1903 r. w Halaimgrodku
przez lat 90

Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є. Івановського не називають імені його матері, обминаючи її ім’я евфемізмом на кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (воно позначено криптонімом „N”) і „Genealogia potomkow Sejmu Wielkiego”. Таким чином, пам’ятний знак біля костьолу є не тільки пам’ятником сакрального мистецтва, але й унікальним історичним документом початку ХХ ст.
Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю.
З 1921 р. Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений С. Т. Борецький. Паралельно він душпаствує у костьолі в ім’я Різдва Христового села Вчорайше та у каплицях сіл Чорнорудка та Шпичинці (нині Ружинського району).
Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині міста Коломиї, що в Галичині. Початкову освіту отримав приватним способом . З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії, де й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 р. вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, але навчання тривало лише півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року майбутній священик приїздить в Житомир. Після декількох співбесід його зараховують до Житомирської духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання 22 травня 1916 року він був висвячений єпископом Сейненським Антонієм Карасем в Житомирі на католицький сан.
Спочатку ксьондза С. Т. Борецького 1 червня 1916 р. було призначено вікарієм костьолу св. Александра в Києві. У жовтні 1917 р. священик ніс додаткові обов’язки: він був призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти „Мацієж польська”. У Халаїмгородок його було призначено за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого С. Т. Борецький ніс слово Боже майже дев’ять років прихожанам костьолу святої Клари. Перші роки радянської влади були важкі роками „розгнузданого” терору і тотального переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні двадцять років. На Україні органами ДПУ (Державного політичного управління) було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший відбувся в 1929 – 1930 роках, коли ксьондзів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935 – 1936 роках, який сьогодні відомий як процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти католицького кліру призвели до поступового закриття храмів, які радянська влада охоче передавала державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви, а часто вони десятиліттями стояли просто зачиненими, руйнуючись й занепадаючи.
Станіслав Томашович потрапив у поле зору органів ВЧК-ДПУ десь у кінці 1929 року, коли почалася таємна підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством, що відбудеться у 1930 році. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню колгоспів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 р. органи державної влади Білопільського району отримали інформацію про те, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку селяни масово почали противитись вступу у колгоспи, а ті, що подали заяви, почали їх колективно забирати, що, практично, вело до їх повного розвалу. У район одразу зачастили представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися перші допити мешканців сіл, і більшість з них, безперечно, не без морального та фізичного тиску заявляли, що ідеологом акції виходу селян з колгоспів був халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді ще не ДПУ, а міліція, яку уособлював в своєму обличчі один з так званих народних слідчих V дільниці Бердичівської округи. Але характер оцінки подій та організація попереднього розслідування, стиль складання документів та казуїстика формулювання звинувачень сумарно свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ.
Двадцятого січня 1930 р. народний слідчий виносить постанову про притягнення С. Т. Борецького до карної відповідальності за статтею 54-10 КК УРСР у складі з 14-ма мешканцями довколишніх сіл. Окремою постановою було винесено розпорядження про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень С. Т. Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю чи винахідливістю. Це типова добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм etc, etc, etc.
Разом з халаїгородським ксьондзом до карної відповідальності були притягнуті органіст храму святої Клари Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та А. Димович, Д. Возний, В. Рогаль та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. На чолі групи, за версією ДПУ, стояв ксьондз С. Т. Борецький. На пояснення Станіслава Томашовича, який постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі її проблеми, які були пов’язані зі створенням колгоспів, оскільки він сам ніколи не мав і не має власної землі; що політична діяльність, а тим більш контрреволюційна ніяк не може бути пов’язана з душпастирською, його голос залишився одиноким воланням у пустелі. Єдине, що він не заперечував, – це власного незадоволення широко розгорнутою атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважаючи скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду й деградації суспільства. У цьому контексті слід додати, що за грудень 1929 – початок січня 1930 рр. заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Існує припущення, що агітаційна праця все ж таки проводилася кимсь з селян-середняків та заможних одноосібників. Але чи був до цього причетний ксьондз С. Т. Борецький?
Але доля розпорядилась по-своєму. 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання С. Т. Борецького за межі держави. Звинувачення слідчих були такі: ксьондз проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; організував „кулацьку” підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; проводив релігійну пропаганду.
Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, де вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол № 121). Халаїмгородського священика було засуджено на 5 років концтаборів, які він мав відбувати у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 р. Вісімнадцятого вересня 1933 р. його було переведено до Соловецького відділення ББЛага. У документах справи збереглись свідчення про те, що станом на 10 серпня 1934 року С. Т. Борецький утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях.
У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін політув’язненного С. Т. Борецького і він зможе повернутися на Україну, виносить клопотання про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 р. переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити подальшу долю ксьондза після звільнення його у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. Природно, що 10 березня 1935 р. Президія ЦВК Союзу РСР затверджує цей вирок.
Із травня 1935 р. С. Т. Борецький перебуває в Архангельській області. Як відомо, 1937 р. став одним з найстрашніших років в історії держави. Саме у цей час посилюється хвиля нових репресій і перегляду старих справ. Двадцять сьомого травня 1937 р. Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на поселенця, і 23 листопада 1937 р. його знову заарештовують. 4 січня 1938 р. за постановою трійки НКВС по Архангельській області С. Т. Борецького було звинувачено у контрреволюційній діяльності і приречено до вищої міри покарання. Вирок був винесений без права оскарження, й не дивно, що приведений у виконання через дев’ять днів: 13 січня 1938 року С. Т. Борецького було розстріляно в Архангельській тюрмі.11 Лише через п’ятдесят років – 5 травня 1989 року постановою Житомирської обласної прокуратури С. Т. Борецький реабілітований.
Майже дзеркально у той час справи відбивались у Халаїмгородку.
Все менше й менше залишалось на селі священників, люди все більше боялись ходити у православні й католицькі храми. У 1935 р. Халаїмгородський приход святої Клари остаточно припинив своє існування. Із дзвіниці були зняті дзвони, а статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. Костьол спочатку забрали під сільський клуб. Тепер він став місцем радянської пропаганди. Тут відбувались засідання правління колгоспу, збори сільської громади, у дні радянських свят – виступи учасників художньої самодіяльності, урочисті заходи, гуляла й танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, також силоміць забране у народу, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору.
Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя католицького приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Климентійович Козинський, який також брав активну участь у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його, як активного бердичівського настоятеля, навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в один з костьолів Житомира, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастира. З архівних джерел та історичної літератури також відомо, що Й. К. Козинський, постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945 – 1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці.
Йосиф Климентійович серед католицьких священників був неординарною особистістю, чиє життя заслуговує на особливу увагу. Й. К. Козиннський народився 4 липня 1889 р. в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома, а у серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. двадцятитрьохрічний юнак вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Дорогу до богоугодної справи йому вказав єпископ Сейненський Антоній Карась, який висвятив випускника на ксьондза в Житомирі 22 травня 1916 року.
У вересні 1916 р. Й. К. Козинський був відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії, після нетривалого навчання у якій 4 серпня 1917 року він повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. Із 15 липня 1918 р. Йосиф Климентійович служить на посаді законовчителя Житомирських місцевих училищ. Це були важки й страшні роки громадянської війни, коли через політичну сваволю не було можливості ні навчати, ні навчатись. Десь не пізніше 1920 р. священика було переведено до Ружинського району, де він оселився в с. Топори й став настоятелем сільського храму та одночасно душ паствував у костьолі районного центру.
У 1931 р. працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків на Ружинщині. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливості і власного арешту, тому він на чотири тижні залишив приход. Переховувався спочатку у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі та в Києві, потім у сестри Емілії, яка проживала в с. Озерному. Коли йому віруючи повідомили, що його ніхто вже не розшукує, Йосиф Климентійович повернувся в Топори.
Служачи головним чином у сільській місцевості, Й. Козинський бачив і розумів справжні причини масового голоду початку 30-х років. Відомо, що ксьондз також завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито в своїх проповідях. Багато хто з сільських радянських керівників з сіл Чехова, Топори чи Зарудинців, виправдовуючи свої помилки та відсутність досвіду керівної роботи й належної освіти, звинувачували священика в тому, що тільки через нього і його діяльність зриваються плани колективізації в окрузі. А його громадська діяльність у приході дійсно була вагомою, про що свідчить унікальний факт: у приходах Й. Козинського в 1931 – 1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. Факт рідкісний, унікальний й високогуманний, який свідчить про високий рівень громадянської активності не тільки ксьондза, але й сільського населення Житомирщини.
У 1930 – 1933 рр. Й. К. Козинський підтримував тісні стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував від нього молитовники, літургійні календарі та релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. Відомо також, що у червні 1935 року Йосиф Климентійович намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації католицької громади. Документи свідчать також про те, що топорищенський ксьондз був одним з активних прихильників колективного звернення католицьких священиків до радянської влади з приводу катастрофічно зростаючого тиску на костьол з боку місцевих органів влади, яке, крім нього, підписали також священики Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер та ін., що залишилися ще на волі. Він також вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом.
У січні 1935 р. після смерті настоятеля погребищенського приходу ксьондза Альбіна Гутовського Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у селищі. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити, за досить розповсюдженим тоді приводом: начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою, зрозуміло, не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Ризик, і люди написали черговий варіант звернення до П. П. Постишева, який у той час був одним з секретарів ЦК КП(б)У у Харкові. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати зміст листа. Безперечно, що такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Тому не дивно, що 19 серпня 1935 р. Й. Козинського було заарештовано як злісного антирадянщика. Він проходитиме у справі так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”, сама назва якої не залишала жодного шансу на виправдання. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР його було засуджено на 5 років таборів і вислано разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я, що біля м. Ухта, Республіка Комі у Росії. Відбувши покарання, ксьондз був звільнений 19 серпня 1940 р., і він повернувся до Бердичева, де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально в приватних хатах.
Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський жив у Бердичеві. Крім Городківки, він проводив у 1945 – 1948 рр. богослужіння в Любарі та Івниці, у 1945 – 1950 – у Краснополі, у 1945 – 1949 – Топорах. До останніх днів Йосиф Климентійович виконував обов’язки настоятеля в сільських костьолах сіл Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі та Мирополі. Помер пастир 20 січня 1967 року в Бердичеві і був похований на місцевому цвинтарі.12 На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Й. К. Козинський рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований, але, нажаль, вже посмертно.
Але й історія городківського костьолу мала своє продовження.
Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 2 червня 1961 року костьол св. Клари у Городківці у черговий раз було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під будинок піонерів. Може, серед інших бід ця була б найменша. Думаємо, що діти все рівно б надихались святим духом та рано чи пізно прийшли б до Храму. Але і з цього нічого не вийшло, бо приміщення вимагало хоч мінімальних, але капіталовкладень. Тому з нього зробили звичайну колгоспну комору. Нові власники порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном... Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими людські душі.
Під час приїзду відомого художника Івана Яковича Стадничука у Городківку у вже далекі 70-х роках костьол справив на члена Спілки художників СРСР, автора дванадцяти персональних виставок велике враження. Подивившись на довершений витвір своїх земляків уже очима не дитини, яка народилась у Халаїмгородку 1913 року, а зором митця, художник із замилуванням робить декілька ескізів кожної з чотирьох сторін храму св. Клари, які мали стати сюжетної канвою для ряду майбутніх полотен. Митець розумів, що безвласність будівлі рано чи пізно може привести її взагалі до занепаду. Шукаючи можливі комбінації порятунку костьолу, він у 1982 році пропонує компроміс, який полягав у тому, щоб створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні картини та твори його друзів – відомих художників Радянського Союзу, зокрема з Києва та Ленінграда. Але й цього разу влада розвинутого соціалізму не могла відшукати грошей на врятування будівлі. Природно, що митець не отримав підтримки від районного керівництва: не на часі питання, відповідали…
Доля видатного митця Івана Яковича Стадничука заслуговує окремої уваги. З дитинства він мав непогасну іскринку Божого таланту до відтворення на полотні світлого світу, природної краси. У 1940 р. юнак з далекої периферії вступає до Академії мистецтв у Ленінграді. Вчиться натхненно і з захопленням. Але закінчити навчання не вдалося. З початком Великої Вітчизняній війни він пішов добровольцем на фронт. Командував мінометною батареєю, звільняв Польщу, Прибалтику, воював у Німеччині. Перемогу зустрів у полтавському госпіталі, лікуючись після четвертого поранення. У 1946 році він поновлюється на навчання в Академії мистецтв на графічному факультеті у класі професора К. І. Рудакова, по закінченні вишу (1952 р.) переїжджає на проживання до Казахстану.
Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Неодноразово приїжджаючи з родиною до рідного села, завжди зупинявся у троюрідного брата - В.Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті.
У 1989 році святиня, що була освячена на честь святої Клари, нарешті була передана і, будемо надіятись, остаточно, римо-католицькій общині с. Городківка. За свої кошти сільська громада провела ремонт, який включав і перекриття даху, поступово стало наповнюватись внутрішнє вбрання. Жителі села зносили до храму те, що вдалось врятувати від минулих погромів.
Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе карколомні пристрасті ХХ століття. І, впевнені, переживе віки, збираючи під своїм куполом на службу Божу нинішні й прийдешні покоління односельчан.

Література:

1. Slownik geograficzny Kro?lewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – T. 1. – Warszawa, 1880. - S. 540.
2. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр. 66, арк. 83 зв.
3. Aftanazy Roman. Materia?y do dziejow rezydencij. T. XI-A. – Warszawa, 1993/ - S. 91.
4. S?ownik gtograficyny... – T. 1. – Warszawa, 1880. – S. 541.
5. Polski s?ownik biograficzny. T. X. PAN, 1962. – S. 178.
6. Бовта Даніель. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в східно-етнічних конфліктах. – К., 1998. – С. 198.
7. Єршов Володимир. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. – Житомир, „Полісся”, 2008. – С. 364.
8. Heleniusz Eu.......go. Wspomnienia lat minionych. T. 2. - Krako?w, 1876. – S. 509.
9. Там само. – S. 284-286.
10. Tadeusz Epsztein. Z dziejo?w rjdzin dawnych... Pami?tnik kijowski, 2008, t. IX – Polska rodzina na wschodzie. – S. 153-154.
11. Білоусов Ю. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія. – Житомир, 2000. - С. 156-159.
12. Там само. - С. 189-192.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Андрушівщина в гіркі сорокові роки ХХ століття

Війна. Перші скорботні повідомлення увірвались в мирне життя андрушівчан з радянсько – фінської війни, з якої не повернулись до рідних осель 28 жителів району. За подвиги і героїзм у тій війні звання Героя Радянського Союзу було присвоєно уродженцю села Івниці, старшині 93 саперного батальйону П.С. Федорчуку та командиру танкового взводу лейтенанту А.О.Чепуренку з селища Червоного. Полум’я Великої Вітчизняної війни дуже швидко докотилося до Андрушівщини. Уже з 23 червня в Андрушівському районі був оголошений військовий стан і мобілізація до армії. На підприємствах і в установах, колгоспах і радгоспах району, як і по всій країні проходили масові мітинги і збори, учасники яких висловлювали готовність стати на захист Вітчизни. В перші дні війни високу активність виявила молодь: 1500 молодих андрушівчан пішло добровольцями на фронт. Юнаки 1924 р.н. з села Гардишівки Іван Прушківський, Борис Рудюкевич, Віталій Лозанський, Микола Прищепа, Володимир Ястріб, яким райвійськкомат відмовив у направленні на фронт, добровільно пішли разом з відступаючими частинами Червоної Армії. Їх згодом зарахували до діючої армії. Останні троє загинули смертю героїв. Добровольцями пішли на фронт дівчата Галина Списак з Андрушівки, Антоніна Мішута з Івниці, Наталія Церкузенко з Яроповичів, Софія Купріянчик із Старої Котельні та інші. У першій половині липня більше трьох тисяч молоді району разом із молоддю Корнинського, Попільнянського, Ружинського районів стали працювати на спорудженні оборонних укріплень на підступах до Києва під Фастовом, а також була надана значна допомога радянським військам у будівництві протитанкових ровів, оборонних укріплень та рубежів, які мали перетнути фашистським загарбникам шлях на Київ. Для боротьби з ворожими парашутистами, шпигунами та диверсантами в районі було створено винищувальний батальйон. У діючій армії, в партизанських загонах і антифашистському підпіллі брали участь близько12 тис. жителів району. Гасло «Все – для фронту, все – для перемоги!»стало основним законом життя андрушівчан. З наближенням фронту розпочалась евакуація худоби, промислових підприємств, населення. Основні бої на підступах до району велись в основному під Бердичевом, де частини 15-го мехкорпусу під командуванням генерала С.Я. Огурцова відчайдушно боролися з переважаючими силами ворога. Однак з 7 по 18 липня 1941 року вся територія Андрушівського району була загарбана німецько-фашистськими військами і знаходилась під п’ятою окупантів 907 днів і ночей. Відразу фашисти стали наводити так званий « новий порядок »: створили комендатуру, жандармерію, поліцію, районну управу. Вони за допомогою українських зрадників – поліцаїв розпочали жорстокий терор проти мирних жителів району. Першими жертвами фашистів стало єврейське населення. В Андрушівці і Котельні були створені гетто, до яких почали зганяти жінок, дітей і стариків єврейської національності. Пограбувавши ні в чому не винних людей, відібравши всі їхні коштовності фашисти масово почали їх знищувати. Лише в Андрушівці на Красній горці 19 серпня 1941 року було розстріляно 22 комуністи з Андрушівки та навколишніх сіл. За час німецько – фашистського режиму в Андрушівці руками місцевих поліцаїв було закатовано 461 чол., в тому числі 219 дітей, в Котельні – 664 чол., у тому числі 130 дітей.
Жертвами фашистів стали також 21 комуніст, яких розстріляли 31 березня 1942 року. Значних руйнувань зазнали цукровий і спиртовий заводи, школа, машинно-тракторна станція, підприємства побутового призначення, будинки жителів тощо. Водночас окупанти обклали населення непосильними податками. У багатьох мешканців забрали корів, свиней, овець, птицю, закрили млини та вітряки, щоб населення не могло змолоти зерно. У відповідь андрушівчани піднялися на священну боротьбу проти фашистських поневолювачів. Вони ігнорували розпорядження німецьких властей, переховували хліб та інші продукти, на заводах здійснювали аварії. На початку 1942 року на Андрушівському цукровому заводі починає діяти підпільна група під керівництвом В.П. Мехеди та О.Г. Сорокіна. Патріоти виводили з ладу устаткування, псували картоплю в кагатах. Як результат диверсійних дій цукровий завод знизив виробництво цукру в сезон 1942- 1943 рр. на 50 %. Підпільники збирали зброю і передавали партизанам, вивели з ладу три автомашини. На початку 1943 р. група Володимира Парфентійовича Мехеди приєдналась до диверсійної групи Івана Даниловича Богорада. У селі Лебединці у цей час почала діяти комсомольсько – молодіжна диверсійно-підривна група. Її організаторами стали комсомольці Ю.А. Шлапак, Б.Ф. Вент, А.С. Ходаківський, А.А.Зелінський та І.Д.Богорад – військовослужбовець, який утік з полону. В травні 1942 року члени групи приймали присягу на могилі льотчика, захороненого на початку війни в с. Лебединці. Вони поклялись чесно і самовіддано продовжувати справу, за яку загинув невідомий радянський пілот. Через місяць у групі вже нараховувалось 15 чол., а на кінець 1942 року – 30. У перший період своєї діяльності підпільники слухали радянські радіопередачі, друкували і розповсюджували листівки. В яких закликали населення саботувати німецькі заходи, не їхати до Німеччини на каторжні роботи. « Жодного грама хліба, жодного літра молока німцям» - закликали листівки. З грудня 1942 року антифашиським підпіллям в Андрушівському, Ружинському, Попільнянському та інших районах став керувати представник Київського підпільного обкому партії С.П. Маленко. Він порадив групі Богорода перейти від дрібних операцій до диверсій на залізниці. перші три диверсії члени групи здійснювали, розібравши відрізок залізничної колії за допомогою лапи і ключа, а решту операцій на залізниці Попільня – Козятин – за допомогою стокілограмових бомб, які доставлялись з тимчасового Нехворощанського аеродрому. Транспортування бомб більш ніж за 20 км. було дуже складною і ризикованою справою, та з нею добре справлявся колгоспник з села Лебединці С.Я.Суботенко, а механік цього ж колгоспу К.С. Утченко готував підривну техніку до операції. З метою зриву вивезення хліба до Німеччини диверсійна група підірвала молотарки в 24 селах району. Знищила молочні пункти в 11 селах і телефонний зв’язок у 8 селах. Члени груп І. Д. Богорода підірвали 12 залізничних ешелонів, знищило 9 паровозів, 106 вагонів, підірвали 2 залізничних мости, знищили 674 фашистських солдати і офіцери, розстріляли 18 поліцаїв. Великих втрат зазнали і народні месники. За весь період дій втратили 20 чоловік. За донесенням зрадника Касаткіна 5 квітня 1943 року було заарештовано 4 членів групи, в т.ч. і комуніста С.П.Маленка. Під час операції за їх визволення, яка не вдалась був поранений командир групи І.Д. Богород. Група підпільників вимушена була перебазуватись в ліс і діяти як партизанський загін. У халаїмгородковецькому (Городківка) лісі були збудовані землянки. Звідти партизани йшли на бойові операції. Та зрадник С.Герман вказав місце базування партизанів. 14 квітня 1943 року півтисячний загін фашистів, жандармів і поліцаїв розпочав прочісування лісів. Першим загинув Віктор Філінський. Вороги кинулись в атаку на невеликий загін партизан. І тоді Юрко Шлапак прикрив відступаючих товаришів ціною свого життя. Відірвавшись від ворога, партизани розсіялись по селах району, а 8 вересня1943 року група І.Д.Богорода ввійшла до складу партизанського загону А.Й. Цендровського як окрема диверсійно – підривна група для дій в Андрушівському і Вчорайшанському районах. Велику і всебічну допомогу партизанам надавали місцеві жителі. Вони вели розвідку, збирали і передавали партизанам зброю, виділяли продукти харчування. Колгоспник С.Я. Суботенко ризикуючи життям доставляв партизанам бомби, лікарі А.М. Петронгівський, М.Ю. Скачинський та П.М.Накоп’юк лікували поранених партизанів, передавали в загін медикаменти перев’язувальний матеріал. Тільки завдяки щоденній допомозі населення ця невелика партизанська група в лісостеповій місцевості успішно діяла до останнього дня окупації району. У першій половині 1942 року стала діяти підпільна група в с. Миньківці. Організатором її був учитель Ковтонюк Е.Е. У жовтні 1942 року підпільники Євген Гайдай та Іван Плахотник зуміли дістати друкарську машинку і стали виготовляти на ній листівки, які розклеювали в селах Миньківці, Гарапівка, Мостове, Андрушівка. Наприкінці 1942 року в село прибув загін німецьких солдатів для боротьби з партизанами. Підпільники виготовили листівку і поширили її серед росіян і українців, які знаходилися в німецькому загоні. В листівці містилося звернення до них: « Юнаки з німецького загону! Для чого ви вбиваєте наших матерів, сестер, братів? Навіщо палите наші села? Схаменіться, поверніть вашу зброю проти гітлерівців. Тільки так ви змиєте з себе пляму зрадників». Пройшло небагато часу і 9 чоловік втекли з німецького карного загону. Підпільники миньковецької групи в кінці 1942 року мали вже ручний кулемет, автомат, 2 гвинтівки, встановили зв’язок з партизанським загоном ім. Чапаєва, передали їм зброю і друкарську машинку, а самі увійшли до його складу. В північній частині району в селах Івниця, Степок , Яроповичів , Корчмище антифашистська боротьба велась під керівництвом партизанів загону ім. Чапаєва, а в селі Котельня спільно з підпільною групою села Туровець, якою керував учитель Е. Д. Скороход. Всього в районі діяло 239 партизанів та 316 учасників антифашистської боротьби. Після визволення Києва війська 1-го Українського фронту 10-12 листопада 1943 року вийшли на лінію Яроповичі – Івниця - Житомир. Воїни 202-ї і 30-ї стрілецьких дивізій перерізали залізницю Фастів – Житомир біля с.Івниця. Німецьке командування з метою врятування становища, зосередило в районі Корнина – Житомира 8 танкових і моторизованих та 7 піхотних дивізій. І 15 листопада1943 року ворог перейшов у контрнаступ і примусив наші війська залишили Житомир і перейти до оборони. В ході кровопролитних оборонних боїв була розроблена Житомирсько – Бердичівська наступальна операція, визначений головний напрям ударів радянських військ через південно-східні райони Житомирщини, зокрема через Андрушівський район. В напрямку Андрушівського району діяли танкісти 11-го гвардійського танкового корпусу і танкової армії та з’єднання 38-ї загальновійськової армії. В першому ешелоні 11–го гвардійського танкового корпусу наступали 44 –а та 45-а гвардійські танкові бригади підполковника І.І. Гусаковського та полковника Н. В. Моргунова. Вранці 24 грудня 1943 року 44 –а та 45 – а гвардійські бригади об 11 год. 30 хв. здійснили прорив і протягом короткого зимового дня подолали оборону ворога на глибину до 20 км. і підійшли до території Андрушівського району. У документах архіву Міністерства оборони, які розповідають про визволення сіл Яроповичі, Вербова (Любимівки), Лісівки, Андрушівки, Червоного, не раз згадується танк «Монгольський чекіст», екіпаж якого вів у бій лейтенант Г. С. Петровський. 25 грудня танкісти 44-ї бригади визволили село Яроповичі і хутір Троянки, увірвались в село Вербів ( нині с. Любимівки). Під час взяття села танковий взвод гвардії лейтенанта Г. С. Петровського роздавив гусеницями три гармати ворога, чотири автомашини і до 30 гітлерівців. А всього в цьому бою знищено 12 гармат, з них 6 зенітних, багато автомашин і тягачів. В бою за Вербів відзначилась і танкова рота ст.. лейтенанта Шаріпова. Танкісти 44 – ї бригади виставили заслони на села Котлярку і Липки Попільнянського району. 26 грудня 1943 року бригада розпочала наступ у напрямку на села Зарубинці, Лісівку та селище Андрушівку. Праве крило бригади наступало на Андрушівку через Волицю. На лівому фланзі вела бій 27-а мотострілкова бригада, котра наступала на с. Зарубинці. В цей час танковий батальйон 40-ї танкової бригади наніс удар по ворогу в напрямку Гнилі Болота (північніше с. Корчмище) Після звільнення Вербова, у другій половині дня 26 грудня батальйон майора П. І. Орехова увірвався в Лісівку. Щоб досягти Андрушівки, необхідно було форсувати річку Гуйву, яка була немалою перешкодою для танків. Підходи до мосту з с. Лісівки на Андрушівку було заміновано. Начальник інженерної служби бригади капітан І. П. Міхеєв наказав саперам зробити проходи в мінних полях і сам очолив операцію. В цей час до передового танка майора П. І. Орехова підійшов дід, який назвав себе Манілою Маголою. Він розповів командиру танкового батальйону, що міст заміновано і що він зі своїм другом Михайлом Ковальчуком перерубали частину проводів. Капітан Міхеєв оглянув у бінокль підступи до мосту і зрозумів, що бригада мусить пройти лише тут, бо іншого шляху немає. Для цього потрібно розмінувати міст. Провідником став місцевий житель Маніло Магола. Як тільки група саперів і автоматників підійшла до мосту, ворог відкрив вогонь з кулеметів і автоматів, та танкісти і відповідь розпочали шквальний вогонь із танкових гармат і кулеметів. Підійшовши до мосту, мінери виявили під фермами чималий запас толу. Сапери розмінували міст і о 1900 танкісти увірвалися в Андрушівку, захопивши великі запаси зерна, пального та ремонтні майстерні. В боях за Андрушівку відзначилось багато бійців та командирів. Серед них гвардії старшина І. А. Деньгін, гвардії капітан О. П. Іванов, гвардії капітан І. П. Міхеєв та гвардії лейтенант А. М. Ведєрніков. За героїзм і мужність майора П. І. Орехова та лейтенанта Г. С. Петровського було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. Багато учасників боїв за Андрушівщину відзначено орденами і медалями СРСР. Всього в боях за Андрушівку полягли смертю героїв 71 боєць та 9 командирів. Серед них: начальник політвідділу бригади гвардії підполковник С. Є. Вобян, гвардії капітан М. С. Шуктерев, гвардії старший сержант Ф. Т. Антоневський, гвардії молодший сержант Т.М. Гуров, червоноармієць В. В. Зорянцев, гвардії єфрейтор М. П. Гринько та інші. Озвірілі і гнані німці, покидаючи українську землю, яка горіла у них під ногами, знищували все на своєму шляху: палили села, руйнували залізниці, мости. Та це вже не могло врятувати їх від неминучої кари і загибелі. Важкі роки окупації негативно позначилися на житті мешканців району. Адже війна в кожну сім’ю принесла непоправне горе. Хоч і важко було, ще ятрились невигойні рани, але новий 1944 рік андрушівчан зустріли з радістю, адже він ніс з собою мирне життя, мирну працю.

Оперативная сводка за 27 декабря

В течение 27 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли более 30 населённых пунктов и среди них населённые пункты НОВОСЕЛКИ, ДВОРИЩЕ, ХУДЕНИ, СИЛКИ, ШУХВОСТЫ, ТРИНИВКИ, ЛУЩИХА, ТЯКОВА. Нашими войсками перерезана железная дорога ВИТЕБСК — ПОЛОЦК. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта продолжали успешно развивать наступление и овладели районными центрами Житомирской области АНДРУШЕВКА, ВЧЕРАЙШЕ, а также заняли более 100 других населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты БОРЩЁВ, ВЕРЛООК, КИЧКИРЫ, ГЛИНИЦА, ЮРОВКА, ИВАНОВКА, ЛЕНИНО, МИНИНЫ, ГОРОДСК, РАДОВКА, ШАХВОРОСТИВКА, ИВНИЦА, СТЕПОК, ЯРОПОВИЧИ, ВОЛИЦА, ЗАРУБИНЦЫ, ЗАБАРА, МИНЬКОВЦЫ, ЛЕБЕДИНЦЫ, БРОВКИ, ХОРЛЕЕВКА, МАКАРОВКА, АНДРУШКИ, ПАРИПСЫ, САВЕРЦЫ, ПОЧУЙКИ, КОЖАНКА, ТРИЛЕСЫ, НОВОСЕЛИЦА, ЯХНЫ и железнодорожные станции ЯРОПОВИЧИ, СТЕПОК, ТРИЛЕСЫ, КОЖАНКА, ПАРИПСЫ, БРОВКИ, АНДРУШЕВКА. Севернее КИРОВОГРАДА наши войска отбили атаки пехоты и танков противника. На других участках фронта — разведка и артиллерийско-миномётная перестрелка. В течение 26 декабря наши войска на всех фронтах подбили и уничтожили 95 немецких танков.

Оперативная сводка за 29 декабря

В течение 29 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли несколько населённых пунктов и среди них населённые пункты КОЗЛЫ, КОРОЛИ, ЗАБОРЦЫ, ЛОСВИДА, БОРОВНЯ, УГЛЯНЫ, КРАСНЫЙ ДВОР. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта, преодолевая сопротивление противника, продолжали успешно развивать наступление и овладели городом и железнодорожным, узлом КОРОСТЕНЬ, городом и крупной железнодорожной станцией ЧЕРНЯХОВ, городом и железнодорожной станцией СКВИРА, а также заняли более 250 населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты ЧИГИРИ, КУПИЩЕ, БЕЛОШИЦЫ, КОВАЛИ, КРАПИВНЯ, НЕБИЖ, САЛЫ. СЕЛЕЦ, ЖАДЬКИ, БРАЖИНКА, ВЫДЫБОР, ГОРБУЛЁВ, АНДРЕЕВ, БЕЖЕВ, СЛИПЧИЦЫ, ТОРЧИН, КАМЕННЫЙ БРОД, СТАРОСЕЛЬЦЫ, ГУМЕННИКИ, СТУДЕНИЦА, СТРИЖЁВКА, ЛЕВКОВ, ВОЛОСОВ, СТАРАЯ и НОВАЯ КОТЕЛЬНЯ, КРАСОВКА, БЕЛОПОЛЬЕ, РАДЗИВИЛОВКА, ВЕРНИ-ГОРОДОК, МАЛАЯ ЧЕРНЯВКА, МАЛЫЕ НИЖГУРЦЫ, КАРАБЧЕЕВ, ВЕРХОВНЯ, КРИВОШЕИНЦЫ, КРЫЛОВКА, СЕЛЕЗЁНОВКА, КРАСНОЛЕСЫ, ВИНИЦКИЕ СТАВЬ! и железнодорожные станции КЛОЧКИ, УШОМИР, ВЫГОВ, ТУРЧИНКА, ФАСОВО, ГРАДА, КОРЧМА, ПАЛЕНИЧЕНЦЫ. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах та райцентрі споруджені пам’ятники та обеліски Слави.

Історія села Яроповичі Андрушівського району Житомирської області

Відомо, що на горі, яка й досі піднімається серед рівнин, стояв красивий і величний замок князя Ярополка. Владика часто сюди повертався з походів, бо дуже любив цю місцевість. Багато походів зробив князь. Чимало воїнів мав у себе в дружині - хоробрих, дужих богатирів. Та найбільше князь любив людей, які приходили до нього з околиць великого замку, тому що мали вони красну вроду і велику силу. Таких князь Ярополк вважав справжніми воїнами. Вони ж, в знак поваги до князя Ярополка, називали себе ярополківцями. А через багато років за горою, що лишилась від замку, виросло велике поселення. Люди дали йому ім’я хоробрих воїнів Ярополка, назвавши Ярополковичі, а згодом трохи змінилась назва населеного пункту і стала Яроповичами. Раніше село називалось по-різному: Ярополча, Яроповці, Ярополковиці. Село розташоване у верхів’ї річки Ірпеня (притока Дніпра за 20 км на північний схід від районного центру, за 6 км від залізничної станції Яроповичі та за 5 км від автомобільного шляху Житомир-Сквира. В 1864 році в Яроповичах проживало 1670 чоловік; в 1740 році було56 дворів. До 1858 року більша частина Яропович належала Тіту Трщецяку, який в 1859 році продав маєток Сігізмунду Антоновичу Котюшинському, за вийнятком деякої частини земель, які були виділені внукам Трщецяка Комарницькій і Юркевичевій. Але незабаром Котюшинський побудував цукровий завод і заборгував, тому маєток перейшов до його кредиторів. Потрібно згадати, що в 1855 році в Яроповичах було декілька панів, яким належала певна частина землі цього села, а саме: Тіт Карлович Трщецяк мав землі 8068 десятин, кріпаків 507 душ.Ієронім Мікецький відповідно 572 десятини землі, 31 душу кріпаків. Василь Ярмолович - 111 десятин, 17 душ. Три брати Клюковські - 3 десятини, 10 душ. В 1736 році Яроповичі належали Станіславу Тища - Биковському, а через 4 роки були під опікою судді Київського Нітославського; в другій половині 18 ст. він записав (з 1757 р.) Ходарківському домініканському монастирю. Церква споруджена в ім’я великого мученика Дмитра, дерев’яна, побудована в 1851 року. Попередня церква була зведена в 1739 році. Потрібно нагадати, що Яроповицький цукровий завод згорів в роки Великої Жовтневої соціалістичної революції (в 1919 році). Яроповичі - батьківщина героя Соціалістичної Праці Л.А. Любченко, кандидата історичних наук А.В.Калиниченка. Біля с.Яроповичі бере початок річка Ірпінь. Вона протікає на територіях Андрушівського і Попільнянського районів Житомирської області та по територіях Фастівського, Києво-Святошинською та Вишгородською районів Київської області. Довжина річки Ірпінь 162 км., площа басейну 334 км2.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області

Це старовинне селище. Про нього людська пам’ять зберігає багато цікавих легенд. Зокрема і про назву населеного пункту. Найбільш правдоподібна легенда, на мою думку така:

"На території Червоного колись відбувалися великі ярмарки раз в місяць, а також базари (2 рази в місяць). А продавали - червоні тканини. В ярмаркові і базарні дні вся площа розцвітала, мов макове поле. З’їзжджалися на ярмарку купці з далеких міст.

Одного разу на ярмарок вперше приїхав великий знаменитий купець. Коли він наблизився до площі, зупинився вражений: сонце вигравало на червоних оксамитах, шовках, інших тканинах.
- Ого, яке червоне! Вигукнув голосно знаменитий гість.

З того часу селище почали називати "Червоним".

Селище Червоне розташоване на річці Пустоха (притока Гуйви), за 15 км на південний захід від районного центру та за 19 км від залізничної станції Чорнорудка. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії.

Побудована церква в ім’я святого і чудотворного Миколая в 1877 році на кошти прихожан і поміщика Федора Терещенка та казни. Кам’яна, п’ятиголова, а попередня Кресто-Воздвиженська церква розібрана в 1877 році і перенесена в 1880 році на кладовище. До цього приходу приписана церква в ім’я Воздвиження чинного і животворящого Христа Господнього, яка знаходиться на місцевому кладовищі, зведена в 1884 році на кошти прихожан і Терещенка.

В 40-х роках XIX століття в містечку поміщиком був граф Грохольський. Після російсько-турецької війни Терещенко купив маєтки графа Грохольського.

В повітовому містечку Червоне, маючи кошти і можливості, Федір Федорович Терещенко, власник маєтку, почав весною 1909 році будувати власну аеропланну майстерню. Потрібно відзначити, що на той час Ф.Ф. Терещенко був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна спадкоємців Федора Артемовича Терещенка. Йому належало майже 19 тисяч десятин землі, і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784 карбованців.

Аеропланна майстерня знаходилась у маєтку Червоне Житомирського повіту Волинської губернії. Недалеко від неї був і аеродром, який теж був побудований на власні кошти Федора Федоровича, і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га.

У 1910-1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб і за 720 тис. крб побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори.

В 1913 році в майстерні працювало 25 чоловік - 18 робітників і 7 службовців. Зарплата робітників становила 5 тисяч 942 крб 79 коп, а службовців - 16 тис. 519 крб.

Перший літальний аппарат у Ф.Терещенка з’явився у травні 1909 році і був виписаний із Франції. Потім Федір Терещенко вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Блеріо. Після цього Ф. Терещенко в 21 рік поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л.Блеріо, і 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у м.Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання деревяних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка, так з’явилася нова модель "Терещенок-2".

У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій "Терещенко-3", а наступної весни побудував нову модель - моноплан з м’якими крилами і сорокасильним двигуном.

Його п’ята модель важила лише 330 кг і мала довжину фюзеляжу 7,1 м при розмаху крил 10 м і мала нести вантаж вагою 150 кг, піднімаючи на висоту до 2 тисяч метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була ситема самозапуску, що дозволяла підніматись авіатору у повітря без сторонньої допомоги.

З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб.

Наприкінці серпня 1915 року устаткування майстерні було відправлено до Москви. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а й також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування.

В 1916 році Терещенко продав усе евакуйоване з Червоного майно акціонерному товариству "Дукс", яке представляло в Росії фірму А. Фармана.

Восени 1916 року з’явилася модель зовсім нової конструкції "Терещенко-7", виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км на годину. Це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка.

У Терещенка по контракту працювала льотчиком випробовувачем Любов Олександрівна Галанчикова.

Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон. І як знати, можливо, тут, на Україні конструкторський талант Ф.Ф. Терещенка розвинувся б до висоти великих конструкторів СРСР, таких, як Туполєв, Яковлев, Мікоян, Корольов та інших.

Уродженцем села є В.П. Цимбаліст - заслужений артист УРСР, В.Ф. Шинкарук - заслужений діяч культури, Б.Ф. Бородій - артист драмтеатру. В Червоному живе поетеса Л.І. Дюсенбаєва.

На знімку: Ф.Ф. Терещенко.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області

Назва села походить від назви містечка Паволочі. Власник земель, на яких зараз розташоване село, посилав кілька сімей на шлях від Котельні до Паволочі, щоб ці люди охороняли дорогу від грабіжників і щоб подорожні люди мали можливість відпочити в дорозі. Зразу тут утворився хутір Паволоцький, який з роками розрісся в село, яке назвали Павелками (походження назви містечка Паволочі таке: як свідчать стародавні документи і перекази, що тоді, коли була повноводною р. Роставиця, пливли сюди великі човни - лодії. Торгові люди везли з Києва і навіть з Візантії різний крам, а найбільше легку дорогоцінну тканину - паволоку, з якої місцеві умільці шили жіночий одяг. Кажуть, що і назва цього містечка ( а тепер села) походить від цього слова).

Село Павелки відоме з 1618 року. В 1683 році с. Павелки згадувалось в акті ( в списках) "пустих сіл", які належали містечкам Паволочі і Котельні.

Розташоване село за 10 км на південний схід від районного центру і за 11 км від залізничної станції - Бровки.

До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Церква тут Пресвятої Богородиці, побудована в 1874 році на кошти прихожан, дерев'яна. В 1863 р. в селі було 103 двори і проживало в них 824 жителі.

Землі належали Терещенку. В селі він побудував будинок, в якому жив економ (потім в цьому будинку була школа і дитсадок). В 2001 році в Павелках проживало 622 жителі, з них 261 чоловік і 361 жінка.

Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року, а в 1923 році селяни сіл Павелок, Гарапівки і Миньківець організували сільськогосподарське товариство.

Під час Великої Вітчизняної війни 322 жителі села брали участь у боротьбі з фашистськими загарбниками, з них 122 загинули.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Неспокій пам'яті - неспокій життя

Худорлявий, зібраний, невисокого зросту чоловік, а скільки в ньому людяності, тепла, мужності, сили волі, любові до життя, до підростаючого покоління, до своєї рідної землі і неньки України. Скільки болю і переживань носить він у своєму серці, а ще більше прагне зберегти все те, що завойовано дорогою ціною. Дуже важко згадувати Миколі Кириловичу про війну, про ті страшні часи, про кров, пролиту солдатами на фронтах. Але згадувати необхідно, щоб пам’ятали прийдешні покоління про тих, хто короткочубими хлопчаками, ледь встигнувши закінчити школу, йшов на війну, про тих, хто захистив Вітчизну від фашистів ціною своєї крові, ціною свого життя. Війну зустрів Микола Кирилович з перших днів 1941 року, адже на той час перебував на строковій військовій службі. З листопада 1941 року по травень 1943 року - окремий 204-й полк Центрального фронту. З червня по серпень 1943 року - Брянський фронт. З вересня 1943 року - 120-а гвардійська дивізія зв’язку 2-го Білоруського фронту. Брав участь в обороні Москви, в боях на Курській дузі. З 13 листопада 1943 по 23 квітня 1944 року - госпіталі. Потім відбув на місце проживання як інвалід третьої групи. У квітні 1945 року, після одужання, був призваний на повторну службу в 118-у дивізію м. Житомира. З травня 1946 року - 101-й гвардійський механізований полк, де й служив до серпня 1973 року і за вислугою звільнений у відставку. Ось така життєва дорога випала хлопцеві з багатодітної сім’ї, який народився 10 серпня 1921 року в селі Яроповичі. Зі сльозами на очах згадує ветеран медсестру Єлизавету Вичігдіну, яка дала йому свою кров і завдяки якій він залишився живим, своїх фронтових друзів: Івана Черепєніна, Захара Чумаченка, Мялука, Гороха. Не один раз допомагали вони один одному, підтримували у скрутну хвилину. Свято береже пам’ять Микола Кирилович і про своїх односельців, з якими колись ходив до школи, відпочивав, служив в армії. 201 житель Яропович загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни, боронячи рідну землю від ворога. Їх прізвища викарбувані на плитах біля пам’ятника загиблим воїнам-односельцям, який знаходиться в центрі села. Світла їм пам’ять. Незважаючи на свій похилий вік, Микола Кирилович і нині живе інтересами суспільства, так 1000 гривень своїх власних коштів, зібраних за рахунок пенсії, ветеран передав школі для придбання учням літератури, зошитів, а також для створення в майбутньому музею в новому приміщенні школи. За власні кошти він робить копії важливих газетних публікацій про Велику Вітчизняну війну. Подарував школі та сільському музею два гарно оформлені альбоми «Літопис днів Великої Вітчизняної війни», де зібрані важливі документи і газетні публікації періодичних видань про ті страшні 1418 днів і ночей. Побачивши на власні очі весь жах війни, смерть, кров, страждання, Микола Кирилович хотів би, щоб ми ніколи не знали й не бачили такого, щоб були справжніми патріотами своєї України, цінували мирне небо над землею, жили в мирі і добробуті і пам’ятали завжди тих, хто не прийшов з фронтів Великої Вітчизняної війни.

Микола Поліняк,
сільський голова с. Яроповичі.
Новини Андрушівщини