Перед Вами голови низько схиляємо

День Перемоги. Два коротких слова, але яких значимих! За ними стільки всього криється: трагедія країн і народів, спопелілі в полум’ї війни не тільки міста і села, а й людські долі і життя, чиїсь любов та надія і великий тріумф перемоги добра над злом. Це символічно, що святкуємо ми цей день весною і вся земля салютує героям червоним і білим цвітом. Ось біля своєї домівки самотньо сидить ветеран Великої Вітчизняної війни і зі смутком та світлою печаллю вдивляється у мирне небо, а біля його охайної хатини червоними дзвониками тягнуться до сонця тюльпани, вишні кружляють у білому вальсі. Вітерець пустотливо зриває з них сніжно-білу завію і творить справжнє диво. І квітучі вишні, і колишній солдат Великої Вітчизняної Олександр Матвійович Колесник з Андрушівки чимось схожі - обоє цвітуть білим-білим цвітом. Тільки з чола колишнього фронтовика його уже не струсять літа, бо то - усе пережите. А найбільше того срібла додала війна… Тільки завели ми мову про неї, а сині, як мирне небо, очі ветерана затягло туманом, і пам’ять перенесла у грізні далекі літа… Восени 1943-го дев’ятнадцятирічним Олександр пішов на фронт. Спочатку служив у піхоті в складі Першого Українського фронту. Армія генерала Ватутіна, а з нею і молодий солдат, звільняли від фашистських поневолювачів наш район, а потім пішли на Любар, Шепетівку, Тернопіль. У досвідчених фронтовиків, які пережили 1941-ий, 42-ий і вціліли в страшній вогненній стихії, вчився воювати, бути мужнім, виживати в нелегких фронтових умовах. Із запеклими боями наші частини рухалися в напрямку Прибалтики. Олександр Матвійович разом з іншими бійцями звільняв від гітлерівців Латвію, Литву. Оскаженілі фашисти ніяк не хотіли здавати своїх позицій, хоч розуміли, що наші війська уже не зупинити. Ніколи не забуде колишній фронтовик, як форсували річку Одер, брали Магдебург, йшли на Берлін, бо не терпілося змученим війною нашим солдатам якнайшвидше добити фашистів у їх лігві. Важко було вести військові дії на території чужої держави, смерть підстерігала за кожною будівлею, за кожною стіною. Багато бійців полягло там за крок до Перемоги та й після неї, бо навіть тоді, коли оголосили про капітуляцію Німеччини, продовжували точитися бої з ворогом - фашисти ніяк не хотіли визнавати свою поразку, окремі їх загони не збиралися здаватися. В одному з таких боїв був поранений в ногу і кулеметник О. М. Колесник. Але Перемога, яку зустріли з неймовірною радістю, додавала кожному з них сил, всім хотілося якнайшвидше повернутися на рідну землю. Та не скоро потрапив додому Олександр Матвійович, бо їх дев’яноста танкова дивізія надовго розмістилася під м. Шверін в Німеччині. З 1945-го стояли там до 1952-го року. З бойовими нагородами на грудях повернувся солдат в рідну домівку. Не було для нього кращого місця, ніж Нехворощ, яка снилась ночами в чужій стороні. Одружився на сільській дівчині Ганні, з якою прожили 44 роки, народили і виховали сина і доньку, побудували в Андрушівці будинок, працювали, аби в достатку жила родина. Довго Олександр Матвійович трудився в "Сільгосптехніці”. Тепер щодня виглядає дітей, які не лишають його самотнім, відвідують дідуся внуки і правнуки. День Перемоги для нього - це свято із свят, бо на її вівтар покладено мільйони життів і про це ветеран пам’ятатиме все життя. А йому нехай Бог відведе ще чимало літ на землі, свободу якої він захищав так віддано. Аби вшанувати колишнього фронтовика, йому, як і багатьом іншим ветеранам війни нашого району, було вручено подарунок від народного депутата А.В. Лабунської.

Валентина Василюк

Село Павелки, Андрушівський район

Походження назви

Назва села походить від назви містечка Паволочі. Як свідчать стародавні документи і перекази, тоді, коли була повноводною ріка Роставиця, пливли сюди великі човни — лодії. Торгові люди везли з Києва і навіть з Візантії різний крам, а найбільше легку дорогоцінну тканину — паволоку, з якої місцеві умільці шили жіночий одяг. Вірогідно, що і назва цього містечка (а тепер села) походить від цього слова.

Історичні відомості

Село Павелки відоме з 1618 року.

Власник земель, на яких зараз розташоване село, посилав кілька сімей на шлях від Котельні до Паволочі, щоб ці люди охороняли дорогу від грабіжників і щоб подорожні люди мали можливість відпочити в дорозі. Потім тут утворився хутір Паволоцький, який з роками розрісся в село, яке назвали Павелками.

В 1683 році село згадувалось в акті (в списках) «пустих сіл», які належали містечкам Паволочі і Котельні. Дослівно цей запис виглядає так: «Miasto Grodek, wies Serdelow, wies Pawelki — te wszystkie puste.» — Містечко Гродек (Халаїмгородок-Городківка), село Жерделі, село Павелки — пусті. Очевидно, що спустошено ці села були внаслідок війни під проводом Б.Хмельницького, набігів татар, так званий «чорний шлях» яких проходив дещо південніше від цих сіл — в сучасній Вінницькій області та війни між Польщею та Московією за територію України. А тому повторне заселення цих територій почалось вже на початку 1700-х років, коли уряд Речі Посполитої почав заохочувати переселення на спустошені і необроблювані землі.

На захід від села, під лісом, на території так званого пісовиська (місце, де добувався пісок) в 1980-х роках було знайдено знаряддя праці кам'яного віку (повністю готовий кам'яний молоток з отвором і не до кінця оброблений кам'яний молоток, отвір в якому тільки почали робити). Принаймні, ще в 1980-х роках ці речі зберігались в кабінеті історії місцевої школи.

Станом на 1886 рік в колишньому власницькому селі Андрушівської волості Житомирського повіту Волинської губернії, мешкало 454 особи, налічувалось 67 дворових господарства, існували православна церква й постоялий будинок.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1194 осіб (578 чоловічої статі та 616 — жіночої), з яких 1095 — православної віри.

Місцева дерев'яна церква Пресвятої Богородиці, побудована в 1874 році на кошти прихожан, зруйнована у 1936 році(розібрана на фрагменти — деревина роздана на потреби селян). В 1863 році в селі було 103 двори і проживало в них 824 жителі.

Землі належали Терещенку. В селі він побудував будинок, в якому жив економ (потім в цьому будинку була школа і дитсадок), будинок занедбаний з 1989 року та розібраний до 2008 року. У 2001 році в Павелках проживало 622 жителі, з них 261 чоловік і 361 жінка.

Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року, а в 1923 році селяни сіл Павелок, Гарапівки і Миньківець організували сільськогосподарське товариство.

Під час Другої світової війни 322 жителі села брали участь у боротьбі з фашистськими загарбниками, з них 122 загинули. Більшість з них загинула в одному бою на Вінничині у 1943 році, (так звана «чорна піхота», мобілізована з числа звільнених від окупації та не озброєна) поховані в братській могилі.

Історія рідного краю

Багатовікове підпорядкування українських земель часто ворогуючим між собою імперіям наклало негативний відбиток на усвідомлення українцями своєї духовної історії. На сторінках районної газети хочу розповісти про Великомошківецьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яка існувала з середини ХVІІІ до 30-тих років ХХ ст. У відомій праці М. І. Теодоровича "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии” серед церков Коднянської волості згадується і Великомошківецька церква - дерев’яний храм, побудований у 1744 р. за кошти власника села Феліціана Бержинського.
У 1854 році за кошти прихожан і поміщика Тадеуша Рудницького церкву відремонтували, підняли на кам’яний фундамент. У 1872 році службу в храмі вів священик Олександр Рябчинський, а псаломщиком із 1880 року був Никанор Миляшкевич. Архівні матеріали від 1886 р. повідомляють, що при церкві була відкрита церковно-парафіяльна школа, вчителем у якій працював Всеволод Адріанович Левицький, випускник Волинської духовної семінарії. У 1890 році священнослужитель Олександр Рябчинський звернувся до громади села Великі Мошківці з пропозицією про побудову нової церкви, оскільки старе приміщення стало непридатним для проведення відправ. Було вирішено виготовити план будівництва нової церкви, подібної до Солотвинської і в 1891 році розпочати роботи. У 1907 році у церковно-парафіяльній школі Великих Мошківець вчителем працював Олексій Олександрович Куліковський, законовчителем - Михайло Теодорович. Варто відзначити, що Терещенко Федір Артемович у 1873 році заснував народне училище при Великомошківецькій церкві та допомагав фінансувати його. Подальша доля Великомошківецької церкви була приречена на складні випробування та остаточне знищення у 1938 році. Ось така історія. На даний час в нашому селі немає церкви. Але ми не втрачаємо надії, що знайдуться люди, які нададуть фінансову допомогу для придбання приміщення та його реконструкції під церкву.

Інна ШЕВЧУК,
с. Великі Мошківці

Ми несли сонце нового дня

Спогади ветерана.
В січні 1945 року наш полк зайняв рубежі за Віслою, на південь від Варшави. Мене, молодого бійця, викликали в штаб батальйону і вручили комсомольський квиток. Після урочистої частини начальник політвідділу розповів про ті завдання, які стоять перед нами, радянськими бійцями, по визволенню польської землі.
Через день наші війська розпочали наступ по всьому фронту. При підтримці артилерії пішли на штурм дуже укріпленого переднього краю оборони ворога. Це був мій перший бій, в який я пішов комсомольцем. Битва була запеклою. Багато наших бійців-кулеметників загинуло. Друга ворожа траншея декілька разів переходила з рук в руки. Загинув командир батальйону. Настав критичний момент. Тоді помічник командира взводу, старшина Абакаров, взяв командування батальйоном на себе. Він підвівся з укриття і повів бійців в атаку. Ми одразу ж оволоділи не лише другою, а й третьою траншеєю противника. Увірвались в польське село, назви якого, на жаль, не пам’ятаю. Залякані фашистами люди, дізнавшись, що прийшли їх визволителі - радянські воїни - почали виходити нам назустріч, залишаючи свої сховища. Вони радо вітали нас. Вперше за довгі роки страждань на їх обличчях з’явилися посмішки. За три тижні, ведучи постійні бої, ми звільнили майже всю територію Польщі. І скрізь: в містах Сохачев, Кутно, Гнєзно, Лович, Коло та інших - нас зустрічали як братів-визволителів, допомагали, хто чим міг. Це була справжня інтернаціональна дружба двох народів. Досі пам’ятаю теплі потиски рук вдячних поляків. Адже ми їм несли сонце нового дня. В кінці січня наша частина форсувала Одер. Шлях тепер лежав на Берлін. Та якими кровопролитними були останні бої перед Перемогою. У складі 1054 полку 5-ї Ударної армії 1-го Білоруського фронту з 16 квітня по 2 травня 1945-го ми подолали з боями 70-кілометрову відстань від Кюстрінського плацдарму до Берліна. Кожен метр давався з великими втратами товаришів по зброї. Із 57 бійців і командирів нашої роти Перемогу зустріли тільки четверо. 2 травня нашій радості не було меж - над імперською канцелярією, гестапо, Брандербурзькими ворітьми, рейхстагом переможно майоріли наші червоні прапори. На стінах останнього ми з товаришами залишили і свій підпис: "Ми - з Житомира!”.

Станіслав ГРЕЧКІВСЬКИЙ,
м. Андрушівка

Спогади про дідуся

Мій дідусь - Гебрич Кирило Федорович, був учасником фінської війни. Повернувся весь зранений, через тяжку контузію часто втрачав свідомість, але бабуся Ярина Василівна навчилася надавати йому допомогу, тому приступи минали швидко й безболісно. Це був працелюб і правдолюб. Свій город, що прилягав до річки, він обкопав неглибоким ровом та обсадив вербами й осокорами, на березі й досі квітне черемшина, посаджена його дбайливими руками. А на площині - між вербами та канавою, дідусь вирощував тютюн. Ці насадження завжди були доглянутими, а тому й листя виростало великим та розлогим. Біля дідуся постійно юрмилися хлопчаки, бо обдаровував їх свистками, які сам робив. І виспівували ті дарунки різними голосами. Підлітки любили слухати дідусеві розповіді про війну. До війни дідусь працював ковалем. Коли німці прийшли в село, то вони його не займали, але щоранку визначали величезний об’єм робіт на цілий день. В селі чоловіків було небагато, а тому сорокарічний досвідчений коваль-каліка (у нього були перебиті сухожилля на обох ногах) змушений був виконувати всі забаганки німців. У невеликій дідусевій хаті поселився німець. Вечорами він грав на губній гармошці, писав листи своїй дружині й дочкам та намагався зав’язати розмову з дідусем Кирилом, моєю мамою та її сестрою. Він показував їм фокуси з ґудзиком та ниткою, вчив дівчат стріляти з рогатки, але вони сторонилися чужинця. А одного разу, коли була облава на молодь, яку насильно відправляли на роботи в Німеччину, до них забігла сусідка Оля. Німець бачив, як дідусь заховав її за піччю. Коли ж в хату зайшли поліцаї, то «фріц» накричав на них, що заважають йому відпочивати, сказав, що чужих в домі немає. Відтоді всі вважали «нашого німця» доброю людиною. Якось перед ранком у двері постукали. Дідусь Кирило вийшов подивитися, хто ж то міг бути, бо сусіди не ходили один до одного, коли «німці-квартиранти» відпочивали. …На порозі стояла молода дівчина, а недалеко на вулиці гавкали собаки, кричали поліцаї, гелготіли фріци. Дідусь заховав незнайомку в коморі за діжкою із зерном, а «квартиранту» сказав, що нікого немає. Вся сім’я дуже переживала, щоб фашист не видав. Пізніше з’ясувалося, що дівчина була зв’язковою з партизанського загону. ...На жаль, багато ветеранів відійшло за межу, а тому про свого дідуся Кирила - учасника фінської війни, інваліда, який пережив німецьку окупацію, я часто розповідаю своїм дітям і внукам.

Валентина ГАВРИЛЕНКО,
Київська область
andrushovka.pp.ua

Увічнення переможців - свята справа

Нарешті в рік 65-річчя Перемоги вийшов у світ І-й том Книги Пам’яті України «Переможці» у Житомирській області. Воістину, краще пізніше, ніж ніколи. Чому я так кажу? Бо коли почав переглядати поіменні списки, то не повірив очам своїм. Я там не знайшов відомих в Андрушівці прославлених ветеранів війни - братів С. Й. та Ф. Й. Печерських, О. М. та А. М. Шевченків, лікарів - подружжя Накоп’юків, М. Ю. Скачинського, А. М. Петронгівського, вчителів - М. Н. Яцюка, Б. Г. Дегтярова, І. С. Плішко, І. М. Раковського та сотні інших андрушівчан, чиї імена не внесені до книги. Я переконаний, якби це видання готувалося в 70-х роках минулого століття, коли було ще багато живих фронтовиків, коли керівники місцевих рад добре знали, шанували своїх людей, то такого не допустили б. Не внесення в списки переможців прізвища навіть одного ветерана - це наруга і над ним, і над його родиною, і над пам’яттю. Основна маса переможців уже пішла із життя, залишивши свої імена в історії. Їх діти, онуки переїхали в інші області, країни. На місцях виросли нові покоління нащадків, які мало або зовсім не знають своїх знаменитих земляків. І який результат ми маємо? Згідно архівних даних та з книг «Історія міст і сіл. Житомирська область та Книги Пам’яті, тт. 1,11 та 12 відомо, що на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало не менше 10-12 тисяч жителів району, з них 5721 - загинули на фронтах і їх імена внесені в Книгу Пам’яті. Не важко встановити, що не менше наших земляків повернулися переможцями і активно включилися у відбудову народного господарства, зруйнованого фашистськими вандалами. Та, на превеликий жаль, до книги «Переможці», т. І внесено імена лише 1254 наших земляків-героїв, тобто тільки кожного четвертого! Не будемо виясняти, хто винен, проблема в тому, як виправити допущені помилки. Все можна зробити, якщо проявити максимум бажання і зусиль, адже це заради святої справи. На мою думку, в кожному населеному пункті слід створити пошукову групу, до якої мають увійти ентузіасти-краєзнавці, представники рад, вчителі історії, ветерани війни. В роботі варто використовувати матеріали місцевих архівів, районну газету всіх років випусків. Наведу такий приклад: у газеті «Новини Андрушівщини» №№ 35-36 за 1 травня 1999 р. було надруковано статтю Миколи Поліщука - колишнього голови колгоспу «Червоний прапор», під заголовком «Іванківчани свято бережуть пам’ять про своїх земляків». В публікації сказано, що з цього села на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 280 чоловік, додому не повернулися 132 фронтовики. В статті згадується 26 ветеранів, що жили в той час у селі. Я був здивований, що з них у «Переможцях» згадано тільки 13… Усім пошуковим групам потрібно використати книгу «Історія міст і сіл України. Житомирська область», де є орієнтири по кожному селу, найперше - скільки земляків пішло на фронт і скільки загинуло. Після завершення пошукової роботи необхідно зібрати збори громадян, де й зачитати список переможців. Живі свідки історії допоможуть встановити справедливість, щоб не пропустити жодного імені переможця. Позавчора Україна відзначала День захисника Вітчизни. Від імені ветеранської організації району вітаю всіх Переможців, бажаю міцного здоров’я й бадьорості духу. А тим, хто відійшов у вічність, - світла пам’ять.

Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець

Щоб жити і перемагати

Нещодавно я побував у Малій П’ятигірці, де випадково зустрів жінку, батько якої був і залишається легендою для своїх земляків. Ольга Филимонівна ГОРОШКО розповіла, що майже сорок років тому на сторінках районки була опублікована стаття про її батька - Филимона Миколайовича Совсуна. Моя співрозмовниця показала жовту від часу, але таку дорогу для неї районну газету «Шлях до комунізму» від 1 серпня 1970 року. Автором статті був молодий журналіст Борис Шинкарук. Я звернувся в редакцію районної газети «Новини Андрушівщини» з проханням напередодні 65-ої річниці Великої Перемоги ще раз надрукувати цю статтю. Нехай нинішня молодь знає, що герої жили поруч - в їх районі, а то й на їх вулиці.

Степан Піцикевич,
секретар районної ради ветеранів.

Ця бувальщина живе досі у пам’яті старожилів Малої П’ятигірки та Каменів. Історія знає імена лише небагатьох її учасників, проте їх ратний подвиг нев’янучим цвітом квітне в серцях людей. Про нього довідавсь я спочатку в Каменях, та якось відразу не звернув уваги, бо надто заплутаним і малоймовірним здавався. Але згодом у випадковій розмові з членами колгоспу «Здобуток Жовтня» почув те ж саме і вирішив довідатись істини. Хоча повністю це і не вдалось (ймення головного героя, льотчика Радянської Армії лишилося нерозгаданим), проте хочу розповісти читачам про наших земляків, справжніх радянських людей, які навіть в час смертельної небезпеки не падали на коліна, а боролись, боролись, щоб жити і перемагати. - Як хочеться жити, як хочеться в небо, - з відчаю, щосили полоснув гострим лезом лопати по товстому корінцю ялини. Він глухо хруснув, і з грунту прозирнула широка біла стеблина. - Спочинемо, капітане, на той світ ще встигнемо, - молодший лейтенант, що копав поряд з льотчиком, загородив заступ у грунт й зіперся на нього. Кинув працювати і третій полонений. Німці зиркнули на годинник, щось загелькотіли один одному, зареготали з якимсь металевим скреготом в голосі. - Ось так і вмирати будемо під сміх цих потвор, - ні до кого не звертаючись, промовив льотчик. Раптом в його зіницях животворною надією спалахнула думка. - Хлопці, нас трьох, їх теж. А чи лопата не зброя? Помирати, так з музикою. Беру на себе оту рудоволосу мавпу. Згода? І знову з ями-могили на шелесткий килим сухого листя полетіло груддя вогкої землі. На охоронців кинулись дружно. Проте поталанило лише одному пілоту. Його заступ глибоко вп’явся гітлерівцеві в череп, і той, застогнавши, повалився на землю. Капітан швидко кинувся в чагарники. Гілля боляче стьобало по обличчю, колючий терен розшарпував на шмаття і без того подерту сорочку. Від величезного перенапруження та бігу кров стугоніла у висках, дзвеніло у вухах. Чагарі раптово обірвались і попереду широким плесом заіскрилась річка. Не вагаючись, він кинувся у воду. Постріли фашистів наздогнали його вже на півдорозі до другого берега. Щось обпекло руку, а кулі все цвіготіли та цвіготіли довкола. Втрачаючи сили й свідомість, нарешті, вхопився за прибережну осоку... Вітер гойдав дзеркало річки, і під сонцем багряною стежкою впоперек неї протяглась кривава смуга... ...Филимон Миколайович Совсун, перечепивши через плече мисливську рушницю, не поспішаючи крокував вузенькою і ледь-ледь помітною між трав стежкою. Хотілось побути на самоті: обміркувати варто було дещо. «Та-та-та-а», - прокотилась луною по лісі автоматна черга, потім друга. - Стріляють від ріки. Невже хтось з хлопців потрапив до ворога? - миттю пронеслось в думці лісника. - Ще цього бракувало! І, не вибираючи дороги, навпростець подався на постріли. Спочатку зовсім нічого не міг второпати. Стоячи по коліна у воді, два гітлерівці невгавно били з автоматів. Кулі важким градом сіклись об хвилі, здіймали густі фонтанчики бризок, щезали в зеленкуватій каламуті. І тільки пильно придивившись, помітив між хвиль людину. - У той день чоловік повернувся з обходу вже зовсім смерком. І хоча для мене, - згадує Олена Потапівна Совсун, - це і не було новиною, проте спочатку взялась докоряти йому, бо ж всю сорочку і штани приніс геть чисто мокрими та брудними. Филимон наказав приготувати чисту білизну і простирадло. Потім попрохав допомогти. В повітці, брудний і закривавлений, лежав чоловік. Разом з частим подихом з його грудей виривався приглушений стогін. Опівночі, запрігши коня, Филимон подався лісом на Городківку. Потім розповідав, що тамтешній хірург Борис Радіоновнч Марчук зробив втікачеві операцію і льотчик пішов у партизани. А на ранок фашисти прочісували ліс, нишпорили по хатах, але знайти їм не вдалось нікого. Минуло більше року. Радянські війська вигнали гітлерівців з села, і партизанський зв’язковий Филимон Миколайович Совсун одяг на плечі солдатську шинель. З боями дістався аж до Берліна. І там під невеличким німецьким містечком ворожа куля увірвала життя відважного воїна, народного месника. Однак і досі світла пам’ять про нього живе у серцях колишніх партизанів загону імені Чапаєва.

Б. Шинкарук
Новини Андрушівщини

Червоне

Перша: вдова Грохольського, перебуваючи в скрутному фінансовому становищі, продала маєток, а пізніше і завод; друга - підприємство було конфісковано царським урядом, а пізніше продано А.Я.Терещенку, який передав його своєму сину, Федору Артемовичу Терещенку. У 1870 році цукроварня була переобладнана в завод, який видав продукцію і був зареєстрований в акцизному товаристві цукрозаводчиків Росії. На підприємстві працювало 750 робітників, річний товарообіг становив 1 мільйон 500 тисяч карбованців. В експлуатації знаходилось 9 парових двигунів, які мали потужність 425 кінських сил. В 1888 році в селище нараховувалось 1.786 жителів та 221 двір. «В кінці XIXст. Червоненський цукрозавод став власністю Федора Федоровича Терещенка. Слід відзначити, що на той час він був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна свого батька, Ф. А. Терещенка. Федору Федоровичу Терещенку належало 19 тисяч десятин землі і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784крб. Це була високоосвічена людина. Він любив комфорт, природу, гарно малював, креслив, але найбільшим його захопленням було літакобудування. Тому зустрічався і листувався з такими видатними людьми, як М. Жуковським – батьком російської авіації, з художниками: І. Рєпіним, І.Крамським та С.Грибковим. За проектом Ф.Ф.Терещенка було реконструйовано парк, привезені та поставлені в парку мармурові статуї, доповнено його насадженням рідкісних порід дерев: сосни, акації, клена та ін. (липова алея, пробкове дерево, акації та клени різних порід збереглись до сьогодні), закладено фруктовий сад, на паркових озерах поселились білі та чорні лебеді, маєток був обнесений двохметровою цегляною стіною, яка частково збереглася і вражає міцністю розчину За переказами місцевих старожилів у цей розчин для міцності споруди майстри добавляли курячі яйця. Значну увагу він приділяв підвищенню потужності заводу, зниженню собівартості продукції, щоб отримувати якомога більші прибутки. У 1888 році у містечку налічується 221 двір та 1786 жителів. В 1900 році на заводі щодоби переробляли по 4.280 берковців цукрових буряків (1 берковець дорівнює 10 пудам) отримали 291.325 пудів цукру. При заводі існувала лікарня та аптека. Ф.Ф.Терещенко був пристрасним шанувальником повітроплавання, сам конструював літальні апарати. Тому в 1910 році неподалік свого маєтку спорудив майстерні, в яких розпочав будівництво монопланів. Використовувались моделі системи «Морен Сольє» та «Фарман». Спочатку в майстернях працювало 6-10 чоловік, а пізніше – 200. Для роботи в літакобудівній майстерні були відібрані кращі спеціалісти, серед них Андрій Омелянович Коденський (складальник літаків), Маковецький (майстер столярної справи), кресляр Григор’єв та інші. Неподалік майстерні був збудований аеродром на власні кошти Федора Федоровича і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га. У 1901 – 1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб.. і за 720 тис. крб., побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори. В 1913 році в майстерні працювало 25 чол. – 18 робітників та 7 службовців. Зарплата робітників становила 5тис. 942 крб. 79 коп., а службовців – 16 тис. 519 крб. Перший літальний апарат у Ф. Терещенка з’явився у вересні 1909 року . Він вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Берліо. Після цього він у 21-річному віці поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л. Берліо. І 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання дерев’яних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка. Так з’явилась нова модель « Терещенко – 2». У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій « Терещенко – 3», а наступної весни побудував нову модель – моноплан з м’якими крилами і двигуном на сорок кінських сил. Його п’ята модель важила лише 330 кг. і мала довжину фюзеляжу 7,1м. при розмаху крил 10 м. і мала нести вантаж вагою 150 кг., піднімаючи його на висоту до 2 тис. метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була система самозапуску, яка дозволяла авіатору підніматись у повітря без сторонньої допомоги. Створені літаки потребували випробувань, тому Ф.Ф. Терещенко шукав пілота – випробовувача. Перебуваючи за кордоном, він випадково дізнався про жінку-пілота, Любов Олександрівну Галанчикову, яка в грудні 1912 року на міжнародних авіаційних змаганнях під Берліном встановила новий світовий рекорд для жінок, піднявшись в небо на 2.200 метрів, перевершивши попередній рекорд німецької льотчиці Безе майже втроє. Згодом Л. Галанчикова здійснила безпосадочний переліт Берлін – Париж, який приніс їй ще більшу славу. В Червоному відважна льотчиця з’явилася в 1913 році, уклавши з Терещенком контракт, який мав такий зміст: «Я, нижче підписана Любов Олександрівна Галанчикова, зобов’язуюсь протягом року літати на апаратах , які будуть дані мені фірмою Червоненських аеропланових майстерень, на інших апаратах виконувати польоти не маю права». Слід сказати, що руками простих робітників будувалися добротні літальні апарати. Про це свідчить той факт, що на авіавиставці у Києві в 1913 році моноплан із Червоного отримав високу оцінку спеціалістів і нагороду – срібну медаль, літак був вагою 140 кг. і розвивав швидкість110 км .за год. Тому й не дивно, що в невідоме до цього містечко почали відвідувати військові льотчики, іноземні спеціалісти, серед яких відомий пілот П.М.Нестеров, штабс-капітан Хіонін з Одеси, Ю. П’янковський ( пізніше він став відомим радянським льотчиком – випробувачем) та інші. З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування. В 1914 році Ф.Ф.Терещенко отримав замовлення від царського відомства на виготовлення дванадцяти військових літаків марки «Фарман». Але початок першої світової війни дещо змінив плани заводчика. Це, певно, було викликано просуванням кайзерівської армії на схід, що загрожувало захопленням авіомайстерень. Тому вони були продані товариству «Дукса», яке представляло в Росії фірму А. Фармана. І в 1915 році евакуйовані спочатку в м. Орел, а звідти до Москви. В 1916 році з’явилась зовсім нової конструкції « Терещенко – 7 », виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км. за год. І це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка. Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон» - розповідає в своїй книзі «Завод – це долі людські»відомий український письменник і краєзнавець Олександр Косенко. В пустому маєтку Терещенків у 1922 році були розміщені майстерні фабрично – заводського училища. Підпорядковане воно було цукротресту і готувало спеціалістів для цукрових заводів: мідників, котельників, слюсарів-технологів, слюсарів контрольно вимірювальних приладів, токарів, електрозварювальників, ливарників, ковалів. З 1951 по 1977 рік директором училища був П.І. Давидов. З 1977 року по 1987 рік профтехучилище очолював В.П. Циганков. За цей час навчальні класи, майстерні були обладнані найновішими стендами, кіноапаратурою, технічними засобами. Було проведено капітальний ремонт приміщень, реставровано зовнішній вигляд палацу. З 1987 року Червоненське училище стає філіалом Андрушівського ПТУ №32. За роки свого існування училище випустило багато прекрасних робітників. Вони працюють начальниками змін, змінними хіміками, теплотехніками цукрових заводів. Серед них є відзначені високими нагородами. Це Бородій Н. – працювала апаратницею Червоненького цукрового заводу і була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, токар Петровський В. – орденом « Знак пошани» та багато інших. Змінювались покоління, міняв своє обличчя завод, мінялись часи та люди, які працювали на ньому, для яких завод став їхньою долею. Проте він завжди був одним з флагманів цукрової промисловості області, трудився, примножуючи багаті і славні традиції його працівників. З 1994 року розпочався новий відлік історії заводу – засноване відкрите акціонерне товариство « Червоненський цукровик». Підприємство модернізовано, виробничі процеси стають повністю автоматизовані, що дозволило значно збільшити виробництво цукру. Зокрема, в 2003 році перероблено 100.6 тис. т. цукрових буряків, вироблено12.8 тис. т. цукру. За 2005 рік завод заготовив 136 тис.456.7тонн цукрових буряків, з них перероблено 132 тис. 530 тонн і вироблено цукру 17 тис.183.5 тонн. Підприємство вчасно і в повному обсязі виконує свої договірні зобов’язання з постачальниками. Там, де річка Пустоха досягає своєї середньої течії, з’єднуючись із іншими водними джерелами, на околиці Червоного та неподалік Малих Мошківець, за єврейським кладовищем Ф.А. Терещенко уже маючи в містечку маєток і цукровий завод вирішує на початку 80-х років спорудити ґуральню. Її будівництво було насамперед викликане чималим накопиченням патоки (меляси), яка частково використовувалась місцевим населенням для відгодівлі худоби, а решта вивозилась в ті місця, де діяли ґуральні. І ось на початку 80-х років починається спорудження Червоненської ґуральні. Роботи по будівництву йшли швидкими темпами, бо вже в 1883 році Червоненська ґуральня зарахована в Російське акцизне товариство. Це означало, що її продукція виходила не лише на ринки російської імперії, а й на світові. На той час завод мав справді передове, хоча і закордонне, технічне оснащення. Слід сказати, що на винокурні в 1889 році діяло два апарати – брагоперегонний для перегонки браги і ректифікаційний – для очищення спирту вторинної перегонки. До революції 1917-го року цей завод завдяки підвищенню ефективності цукрового заводу став одним з кращих по виробництву продукції, її якості. Вона надходила в багато місць Росії, мала попит за кордоном, була відзначена медаллю на Брюссельській виставці в 1903 році. До речі, кількість спирту визначалась градусами, хоча існував і такий вимір як декалітр. Про це свідчить переписка керуючого Червоненським винокурним заводом В. Бодаєва з одеським купцем П. Демидовим.: « Закупимо160 тис. декалітрів спирту по 1 крб. 70 коп. за 100 градусів». У 1913 році виробництво спирту досягло свого апогею, але війна 1914 р. негативно вплинула на виробництво. Ф.Ф. Терещенко зайнявся евакуацією авіомайстерень до Москви, тому виробничими справами майже не займався. У 1920 році Червоненську ґуральню було націоналізовано. Відтоді почався інший етап розвитку підприємства. Він був підпорядкований Подільському відділенню цукротресту. В основному на винзаводі працювали селяни із навколишніх населених пунктів – Червоного, Малих Мошківець, Котівки. Оскільки, робота на підприємстві була сезонною, то вони здебільшого займались особистим господарством, а на спиртзаводі на період ремонтних робіт лишалися тільки спеціалісти» - так пише в своїй книзі « Завод над заводдю» О.Косенко. Радянську владу в селищі було встановлено в січні 1918 року, а з 3 липня 1921 року в Червоному було відкрито кооперативне Єство (єдине спільне господарство), яке об’єднувало 270 чол. Пізніше було перейменовано в сільськогосподарське кредитне товариство. Колгосп засновано в 1929 році. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Голодомор 1932 - 1933 року селище зачепив менше , завдяки тому, що цукровий завод видавав для населення продуктові пайки. Та все ж багато жителів села загинули голодною смертю, про що свідчить братська могила на території селищного кладовища, яка недавно знайдена. Зараз іде підготовка до спорудження на цьому місці пам’ятного знаку. Старожили згадують, що люди вмирали цілими сім’ями, залишалось багато пустих хат, в яких господарі вмирали один по одному. Вмерти від голоду – цей страх переслідував людей, які зуміли вижити в цей страшний і жорстокий час. І тоді, влітку 1933року, коли дочекались нового урожаю, люди, боячись голодовки, ховали по закутках скоринки хліба, клуночок крупи, відро зерна про запас. Не обминули селище і холодні вітри репресій. Сталінська репресивна машина чорним смерчем пройшла по долях селян, скалічила їхнє життя. Хтось був розстріляний, а когось доля закинула в табори по різних необжитих куточках СРСР. «Ворогів» народу «знаходили» серед людей, які вміло господарювали на землі і мали міцне господарство, млин та ін. У багатьох випадках репресовані не доживали до звільнення. Непосильна праця, нелюдські умови існування призводили до великої смертності. Ті, кому пощастило вижити, після відбуття строку часто позбавлялися права вільного вибору місця проживання і дуже рідко поверталися до рідних осель. Арендт Людвіг Едуардович народився у м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії, 1886 року народження. Німець, освіта середня, бухгалтер школи ФЗУ. Проживав у м. Сміла Київської обл.. заарештований 8 серпня 1937 року. Обвинувачувався у причетності до контрреволюційно-націоналістичної організації. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 18 жовтня1937 року розстріляний1 листопада 1937 року. Реабілітований у 1959 році. Бардентштейн Шльма Іхельмович народився в м-ку Червоне Солотвинської вол., Житомирського пов., Волинської губ. Єврей, освіта початкова, працівник Волгубрадпартшколи. Проживав у м. Житомир Волинської губ. Заарештований 24 жовтня 1923 року. Обвинувачувався за ст.. 57,60,70,72 КК УРСР. секретним відділом ДПУ УРСР від 15 серпня1924 року справа надіслана на припинення. Реабілітований у 2000 році. Вдруге заарештований 17 квітня1931 року за ст.. 54-10, 54-11 КК УРСР. Проживав у Житомирі. Кустар – майстер по виготовленню лаку. Прокурором Житомирського опер сектора ДПУ УРСР 18 травня1931 року справа припинена. Втретє заарештований 10 січня 1938 року. Проживав у м. Житомир Житомирської обл. .Штампувальник метало майстерні інвалідів. Обвинувачувався за ст.. 54- 10, 54-11 УРСР. за постановою трійки при УНКВС по житомирській обл.. від 10 травня 1938 року розстріляно 10 червня 1938 року. Реабілітований у 1957 році. Білоус Іван Овсійович народився у с. Никонівка Солотвинської вол. Житомирського повіту волинської губ.у1897 році. Українець, освіта – двокласне училище, колгоспник. Проживав у с. Никонівна Бердичівської міськради Вінницької обл.. Заарештований 28 березня 1932 року. Обвинувачувався за ст..54-10 КК УРСР. Прокурором м. Бердичева 6 серпня1932 року справа припинена. Вдруге заарештований 13 березня 1933 року. Інструктор цукрозаводу м-ка Червоне Андрушівського р-ну. Обвинувачувався за ст..54-11 КК УРСР За постановою судової трійки при Колегії ДПУ УРСР від 5 квітня 1933 року ув’язнений до концтабору на 3 роки. Реабілітований у 1989 році. Втретє заарештований 9 вересня 1937 року. Проживав у с. Никонівна. Одноосібник. Обвинувачувався за ст.. 54-10, 54-11 КК УРСР. за постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 17 листопада 1937 року розстріляний 28 листопада1937 року у м. Бердичів. Реабілітований у1958 році. Білоус Семен Овсійович народився у с. Никонівка Солотвинської вол., Житомирського пов., Волинської губ. у 1901 році. Українець, письменний, грабар за наймом. Проживав у м-ку Червоне Андрушівського р-ну Житомирської обл.. Заарештований 18 жовтня 1937 року. Обвинувачувався у причетності до антирадянської націоналістичної шпигунсько – повстанської організації. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 17 листопада 1937 року розстріляний 28 листопада 1937року. Реабілітований у 1958 році. Бородій Федір Васильович народився в м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії у 1909 році. Українець, письменний, червоноармієць. Южський табір НКВС, Іванівська обл.. Заарештований 20 серпня 1940 року. Обвинувачувався у здачі в полон без опору білофінам. За постановою ОН при НК СРСР від 13 вересня 1940 року ув’язнений до виправно – трудових таборів на 5 років. Реабілітований у 1958 році. Вахно Михайло Васильович народився у м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії. Українець, освіта середня. Інструктор – бухгалтер облторгвідділу. Проживав у Житомирі, Житомирської обл.. Заарештований 7 лютого 1938 року. Обвинувачувався у причетності до контрреволюційної української націоналістичної організації. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 5 травня 1938 року розстріляний 28 травня1938 року у м. Житомир. Реабілітований у 1958 році. Спекотного червневого ранку дізнались червоненці про початок війни . А 7 липня 1941 року фашистський чобіт ступив на їхню рідну землю. Для жителів Червоного почалися важкі роки окупації. Фронт покотився далі, а в селищі почали порядкувати гестапівці. Перш за все вони організували полювання на комуністів і євреїв не тільки з селища, а й з навколишніх сіл. Їх збирали в кілька груп, певно з кілька сотень чоловік, на церковному майдані, а в надвечір’я протягом кількох днів водили до лісу Чорнолозького лісництва і розстріляли (розстрілювали місцеві поліцаї). В районі Новобудови, в лісі, знайшли вони свою смерть. Старожили згадують, що довго ворушилась земля на тому місці. В трьох могилах знаходяться останки стариків, жінок, дітей, які були розстріляні в ті гіркі роки і стали першими жертвами фашистського режиму. Закатовано і розстріляно 387 чол. за час німецької окупації. Потім почалось грабування заводських магазинів (складів цукру, де знаходилось його ще чимала кількість). Повантаживши його у вагони, вузькоколійкою відправили у Бердичів. До Німеччини не раз відправляли вагони з живим « товаром» - 168 жителів села було забрано на каторжні роботи до фатерлянду. З перших днів перебування в селищі фашисти намагались за будь-яку ціну пустити цукровий та спиртовий заводи. І хоч їм вдалося розшукати кадрових робітників, що не встигли евакуюватись, підготовка до початку сезону цукроваріння просувалась дуже повільно через так званий повзучий саботаж. Тобто, всі працювали і, здається, непогано, а строки пуску заводу щораз віддалялися. Новим господарям за весь період окупації, а він тривав майже два з половиною роки, так і не вдалось налагодити високопродуктивне виробництво цукру і пустити завод на повну потужність. Спиртовий завод працював лише один сезон. Так, не сиділи склавши руки червоненці! Вони, як могли, чинили опір, не корилися загарбникам, підтримували зв’язки з партизанами, боролися з окупантами доступними засобами, наближаючи жаданий для всіх День Перемоги. Селище було звільнено від німецько-фашистських загарбників 29 грудня 1943 року. Під натиском радянських танкістів гітлерівці поспішно відступили в напрямку Бердичева, не встигнувши зруйнувати заводи, хоча такий намір був: під обладнанням був закладений динаміт, а також німці стріляли з мінометів по головному корпусу цукрозаводу, щоб його знищити. І вже 12 жовтня 1944 року цукрозавод дав першу продукцію, а спиртзавод виконав виробничу програму на 124 проценти. Це була надзвичайна радість для всіх жителів селища і ознака того, що воно почало відроджуватись, як відроджувались надії на мирне трудове життя. Важкими були післявоєнні роки, та час збігав. Жителі селища не покладаючи рук з руїн та попелу піднімали селище. Щодо технічного стану - Червоненський спиртзавод виглядав скромно у порівнянні з таким, скажімо, гігантом спиртової галузі, як Андрушівський спиртовий. Незважаючи на технічну недосконалість, Червоненський спиртзавод виробляв продукцію високої якості. Слава про високоякісний червоненський спирт існує до цього часу. Зараз завод носить назву - Державне підприємство «Червоненський завод продтоварів». За 2005 рік воно виробило продукції на 13073 тис.грн., вироблено продукції в натуральному виразі у 2005 році - спирту етилового139,7 т.дал., продукції технічного призначення – 369, 3т.дал. Кількість працюючих на заводі – 133 чол., середньомісячна заробітна плата у 2005 році - 948.5 грн Село визволене радянськими військами 29 грудня 1943 року після тривалих боїв за містечко. Під час Великої Вітчизняної війни 302 уродженці селища билися проти німецько-фашистських загарбників, 120 - загинули, 193 – відзначені бойовими орденами і медалями. Односельцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, споруджено пам’ятний знак з гранітними плитами, на яких викарбувані імена загиблих. В 1956, 1960, 1964 і 1965 роках у Червоному встановлено шість пам’ятників на братських могилах воїнів – визволителів селища від гітлерівців ( на селищній площі – 7 воїнів, в парку цукрокомбінату поховані 224 воїни, біля заводу продтоварів – 126 воїнів, на сільському цвинтарі – у двох братських могилах – 8 воїнів, біля селищної лікарні – 13 воїнів та могила невідомого воїна на полі недалеко с. Крилівка). В 1877 році на кошти прихожан, казни і поміщика Ф. Терещенка побудована кам’яна п’ятикупольна ( на одному з куполів – дзвіниця) церква в ім’я святого і чудотворного Миколая, а попередня Хресто-Воздвиженська церква була розібрана і перенесена в 1884 році на сільський цвинтар. Зараз для віруючих прихожан діє Свято-Миколаївський храм Московського патріархату (пров. Базарний,4), римо – католицька церква Божого милосердя (вул.. Бердичівська), жіночий монастир Святого Різдва Христового ( вул.. Котовського) , церква євангелістів християн-баптистів ( вул.. Леніна, 87 ), церква євангелістів-християн віри Іванівської (вул.. Франка,1). В народі кажуть, що людина живе до того часу, поки про неї та справи її рук хтось пам’ятає. Й досі не можу повірити в те, що вдячна людська пам’ять донесла до нас імена дільничих лікарів, які працювали в невеликій лікарні села Червоного. А роботи вистачало завжди, адже лікувати потрібно було не тільки жителів Червоного, а й навколишніх сіл. В 1907 році Ф.А. Терещенко будує неподалік від заводу приміщення лікарні, в якій лікували хворих із заводу робітників та селянські сім’ї з навколишніх сіл. І з тих пір – от уже сто років лікарня в Червоному служить запорукою збереження здоров’я жителів округи. Особливий внесок у розбудову закладу зробив Денисенко Клайд Якович, який з 1968 по 1975 рік працював головним лікарем. Саме завдяки його організаторським здібностям було збудовано новий корпус поліклініки, проведено капітальний ремонт стаціонарного відділення, зроблена кочегарка на твердому паливі. Він розпочав будівництво нового корпусу стаціонару, яке завершив уже на посаді головного лікаря Андрушівської ЦРЛ. Це дало можливість збільшити кількість лікарняних ліжок до вісімдесяти п’яти. Працювали хірургічне, терапевтичне, неврологічне, дитяче, гінекологічне відділення, пологова палата. Все своє життя Клайд Якович дотримувався найвищих чеснот моралі, гуманізму, милосердя та мудрості. Вдячні жителі селища увічнили ім’я Денисенка Клайда Яковича: відкрили в день ювілею лікарні меморіальну дошку на фасаді лікувального закладу як данину пам’яті людини, яка все життя віддала служінню людям. На даний час в Червоному працює 2 будинки культури, 2 бібліотеки: шкільна і селищна, фонд якої становить 25563екз., дільнична лікарня на 25 місць, 2 дошкільні заклади, 10 магазинів, торговий ринок, 2 аптеки, ветаптека, пожежна частина, поштове відділення зв’язку, 2 ковбасних цехи – «Сидоренко» та «Малькевич», 2 перукарні, цех по виробництву мінеральних напоїв «Малькевич», 3 кав’ярні. Однокласне народне училище існує з 1871 року. Зараз на його базі працює Червоненська середня школа I –III ст. Зараз в школі навчається 568 учнів та працює 45 вчителів. З них: 3 – вчителі-методисти, 2 – старші вчителі, 11 вчителів вищої категорії, 6 – I категорії. Школа гордиться вчительськими династіями: Бачинських, Піскунів, Сторожуків, Турських, Атаманюків, Ящуків. Чимало видатних людей є уродженцями цього славного своєю історією селища: це Цимбаліст В.П. ( 25.02.30 – 2.02.98) - народний артист УРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Працював у театрі ім. І.Я. Франка; Шинкарук В.Ф. ( рік народження - 1954) –професор кафедри української мови і літератури Житомирського університету ім. І.Я. Франка, автор і виконавець власних пісень; Богайчук В.І. – заступник Генерального конструктора авіаційного науково-технічного комплексу ім. Антонова; Семенюк Микола - поет, член спілки письменників України; Кримчук Г.П. – український радянський письменник.— ; Боднарчук Л.І.( рік народження - 1938) – директор інституту бджільництва ім. Г.І. Прокоповича, Президент спілки пасічників України, Президент Асоціації апітерапевтів України, професор, член – кореспондент Академії аграрних наук України. В Червоному є два музеї. Один з них розміщений у середній школі, завідуюча музеєм – Турська Юлія Володимирівна. Музей є центром краєзнавчої, просвітницької та пошукової роботи, важливою ланкою виховного процесу. Йому присвоєно звання «Зразковий». Юні екскурсоводи (учні школи) проводять цікаві екскурсії за розробленою тематикою. За останні п’ять років проведено близько сорока екскурсій. В музеї представлені експозиції за такими напрямками: найдавніший період в історії селища, предмети побуту наших предків, історія місцевих підприємств (цукрового і спиртового заводів), історія школи, Велика Вітчизняна війна та ін. При цьому музеї діє група « Історія та ми», яка проводить пошукову роботу та підтримує зв’язки з ветеранами: Дубровським П.Г., нагородженим орденом Червона Зірка, орденом Слави III ст., орденом Вітчизняної війни та іншими бойовими нагородами. Рада музею систематично та регулярно випускає стіннівку «Вісник музею», серед яких особливо цікавими за змістом та естетичним оформленням є: « Недоспіване… (присвячена воїнам – визволителям селища Червоного), « Щоб звучали струни вашої душі» (приурочена історії вчительської династії Бачинських), « Його поцілував Бог, мабуть…» ( присвячена акторській творчості В. П. Цимбаліста), А інший музей присвячений історії цукрового заводу, завідує цим музеєм Ківгило Неля Федорівна. Тут зібрані цікаві матеріали з історії виникнення цукроваріння на Україні та у світі, велика експозиція про історію заводу та авіомайстерень, матеріали про минувшину сімї Терещенків, сім’ї першого цукровара Сича Івана Марковича, стенди, які розповідають про буремні роки революції та громадянської війни, про роки Великої Вітчизняної війни та мирну працю в повоєнний час працівників заводу. Про красу селища та його околиць, про його трудолюбивих людей пише вірші місцева жителька, поетеса Дюсенбаєва Л.І. та Лисюк А.- заступник голови Київської облпрофради.

Андрушівщина на початку ХХ століття

Початок ХХ століття характеризується дальшим розвитком промисловості. Серед 16 цукрових заводів Волинської губернії найкраще оснащеними були Андрушівський, Коровинецький та Червоненський. Рушійною силою заводів залишалися парові двигуни. Андрушівський цукровий завод щорічно давав 427336 пудів цукру. Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був у Червоному і належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту. При Червоненському цукровому заводі напередодні Першої світової війни були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувалися в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М.Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О.Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами. В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишалась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин землі.
Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Яскравим підтвердження цього є лист селян с.Котівка до ІІ Державної думи у березні 1907 року. В селі на цей час проживало 548 душ, на долю яких припадало всього 450,5 десятин землі. В листі селяни писали: «…курку випустити нікуди, хат ніде будувати, а народ рік від року все збільшується і тіснота все більше і більше діймає. Заробітків у нас на стороні мало, та коли й трапляються іноді, то ціна на робітничі руки дуже низька… Наше село оточене майже зі всіх боків казенним лісом, який щільно примикає до наших городів, і не встигнуть заскочити в ліс дітлахи за грибами або ягодами, як протоколи і штрафи сиплються на нас, як з рога достатку. Трапиться, худоба випадково заскочить – знову тягання по судах та штрафи. Платити у нас нічим, так як ми розорені зовсім. Значна більшість з нас – бідняки, хліб поїли ще до різдва, так що родини нині живуть впроголодь, і біді і лиху нашому селянському здається кінця і краю не видно». Не кращим було становище і жителів інших сіл. Зокрема, котельнянці і жителі навколишніх сіл трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями. У 1901 році вони мали місце в Котельні, у 1902 та у 1904 роках – в Андрушівці. На піднесення селянського руху великий вплив мали події революції 1905-1907 років. У листопаді 1905 року в Котельні відбувся селянський мітинг, в якому взяли участь представники 25 навколишніх сіл та 5 хуторів. У червні наступного року у селі Нова Котельня почалися нові заворушення, їх підтримали в Андрушівці. Проти селян посилали каральні загони драгунів. Про події цього часу згадує у своїй книзі «Хроніка мого життя» Іван Фещенко-Чопівський, в майбутньому член українських урядів доби Української Народної Республіки і Директорії, який у 1905 році працював на Андрушівському цукровому заводі: «Це ж був час першої російської революційної завірюхи. Радикально настроєне громадянство метушилося, по містах відбувалися мітинги, виносилися радикальні постанови, революція набувала розмаху. На цукроварні працював поруч зі мною інженер – хімік, за походження латиш, за симпатіями – соціал –демократ. Ми вдвох підготували і провели збори службовців цукроварні й околичних економій. З цієї нагоди я написав щось із п’ять промов, які були прочитані на зборах службовцями. На моє щастя цукрова кампанія невдовзі закінчилася, і я виїхав до Києва. Аби я довше затримався б у малій Андрушівці, де кожний, навіть найслабший «активіст» був на обліку у місцевої жандармерії, довелося би дорого заплатити за молодечі свої пошуки». Селянські виступи відбулися і в наступні роки. 14 жовтня 1907року селяни сіл Нехворощ і Гальчин застрайкували, вимагаючи підвищення зарплати. 18 серпня 1911 року в селі Ляхівці (нині Глинівці) селяни вчинили опір стражникам, які намагалися розігнати сільський схід. В результаті сутички одного селянина було поранено, шістьох заарештовано. Поміщик же змушений був піти на деякі уступки в оплаті праці селян. Селянські виступи мали місце аж до початку Першої світової війни. Малоземелля і безземелля призвели до переселення селянських сімей з Андрушівщини до Сибіру і на Далекий Схід. Особливо цей процес проходив активно в період столипінської аграрної реформи. Зокрема, лише в березні 1909 року з Котельні та ближніх від неї сіл виїхало в нові місця проживання близько 70 сімей. Реформа призвела й до соціальної диференціації на селі, що значно посилило протистояння між сільською біднотою і земельними власниками. Лише початок Першої світової війни на деякий час призупинив селянські виступи, але війна ще більше загострила соціальні протиріччя і погіршила становище на селі: посилилося розорення селян, скоротилися посівні площі, знизилась урожайність. Андрушівщина, як і вся країна, стояла на порозі великих революційних потрясінь.

Історія села Любимiвка Андрушівського району Житомирської області

Поселення знаходилось поблизу границь, але його захищали рукотворні Змієві вали. При надходженні звістки про напад ворогів, у цьому поселенні негайно збиралися на березі річки Унави, на підвищенні, де беруть початок річки Ірпінь і Здвиж, старійшини навколишніх поселень на раду. Вони вирішували, де прийняти бій з ворогом. Сюди ж підходили дружини, відбувалось вербування чоловічого населення у дружини, які йшли захищати свої поселення. Від слова «вербувати» і пішла назва цього поселення. До 1923 року село Вербів входило до складу Київської губернії, Білоцерківського повіту Сквирівської волості. Поселення засновувалось в ХІІ столітті і було спалене монголо-татарською ордою. Поступове відродження села почалося з ХV ст. В той час це був невеличкий хутір, який носив назву «Половецьке». Перші поселенці, - сім’я кріпака, яка втекла з кріпацтва - феодального гніту. Поступово хутір зростав. Великі ліси оточували хутір. Колись в селі були гуральня і цегельня. Спочатку землі цього поселення належали поміщику Еразму Михайловському, а з середини ХІХ ст. - шляхтичам - Казимиру Вікентійовичу Цивінському, землі було 3344 десятин, 277 душ селян; Казимиру і Владиславу Леонтійовичам Казимірським належало 572 десятини землі і 76 душ селян; Генріху Івановичу Турчевичу належало 208 десятин землі і 18 душ селян. Церква мала 37,5 десятини землі. Приходська церква, названа в ім’я Святителя Миколая, кам’яна, побудована в 1810 році на місці попередньої, дерев’яної.Пізніше землі села купив поміщик Щабанський (родом з Австрії). Йому також належали землі сіл Яроповичі, Степок, Корчмище та інші. Населення села брало участь у війні з Польщею 1648 -54 рр. і гайдамаками (1763 р.). Перед революцією в селі була церковно-приходська школа, було 6 шинків. З 1963 року Вербів став називатись Любимівка. Село розташоване за 18 км на схід від районного центру, за 22 км від залізничної станції Попільня і за 2 км від автомобільного шляху Житомир-Сквира. Перші відомості про село датовано ХVІІІ століттям. Уродженцями села є український радянський письменник В.С.Кучер (1911-1967) та Герой Соціалістичної праці М.Т.Северенчук. До складу села Любимівка зараз входить селище Зелений Гай (з 1960 р.).У 1941 році в Зеленому Гаю проживало 338 жителів в 75 дворах.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Ми гордимося своїми героями!

Валентина ще дитиною відчувала провину перед дідом: вона навіть не знає, де його могила... лише прізвище та ініціали на обеліску, сімейні фотографії, які збереглися, та розповіді батька нагадували про рідну серцю людину. І вона дала собі слово: коли стане дорослою, обов’язково розшукає місце, де захоронений Поліщук Олександр Назарович. 9 Травня, на День Перемоги, всі радіють, сміються, вітають один одного зі святом, а батько Валентини - Поліщук Василь Олександрович завжди плаче в цей день. Йому було 9 років, коли його батько, дідусь Валентини, пішов на фронт. У той страшний час, коли фашисти увірвалися на землі Радянського Союзу, всі, хто міг тримати зброю в руках, йшли на фронт. Олександр пішов теж, залишивши вдома чотирьох малолітніх дітей. Найменший, Миколка, народився у травні 41-го. Олександр Назарович потрапляє у артилерійські війська. Під Києвом німці розгромили його роту, а тих, хто залишився живий, примусили копати собі ями, у яких закопували тіла після розстрілу. Олександра тоді врятував німецький офіцер. Так-так, саме німецький! Але врятував, звичайно ж, не для того, щоб відпустити на волю, а щоб відправити на примусові роботи до Німеччини. Олександр був гарним хлопцем, близько 2-х метрів на зріст, саме цим і виділявся серед хлопців. Так його було взято в полон. Але під час бомбардування Києва багато людей втікало з полону, пощастило й Олександру. Зі столиці він пішки йде до Андрушівки, щоб побачитись з родиною, подивитися на сина, якому на той час було лише 8 місяців. Олександр Назарович розповідав старшим дітям про війну та про те, як врятувався. Погостювавши у рідній оселі, він знову повертається на війну. Під Вінницею отримує поранення. Дружина Тетяна провідувала чоловіка у госпіталі разом з 10-річним сином Василем, батьком Катерини. В дитячій уяві навіки закарбувалися страшні картини війни: підбиті палаючі танки, розбомблені окопи, гори трупів радянських та німецьких солдатів, яких ніхто навіть не закопував. Пів-Європи пройшов Олександр Назарович і загинув разом з іншими синами та дочками нашої багатостраждальної Батьківщини, недійшовши 100 кілометрів до Рейхстагу. В кінці 44-го його дружина отримала страшну звістку: «Ваш муж, красноармеец Полищук Александр Назарович, уроженец г.Андрушевка Житомирской области, проявил геройство и мужество в бою за социалистическую Родину, верный воинской присяге был убит 15 октября 1944 года, похоронен в Чехословакии». Такого змісту були сотні тисяч похоронок, які отримували сумуючі жінки, матері, сестри. Не дымятся дали, Пыль черна от слез, Ни одной медали Дед мой не принес. Только в этом самом Нет его вины, Потому, что сам он Не пришел с войны! Пройшло багато років з того часу, як тендітна дівчинка стояла на варті біля обеліска і мріяла відшукати могилу діда. Тепер вона доросла жінка, жителька міста Києва, провідний інженер, працівник відділення інституту геофізики при Академії наук України. І слова, що дала собі в дитинстві, дотримала. Довгі роки вона розшукувала могилу діда Олександра. Писала в різні інстанції, газети та журнали. І лише організація Червоного Хреста міста Москви допомогла у пошуках. Катерина Василівна довідалася, що у 1992 році могилу Поліщука Олександра Назаровича разом з іншими радянськими солдатами перезаховали на військовому кладовищі у м.Балігродзе, воєводство Кросно, номер могили - 12, номер у списках -373, Республіка Польща. «Але мрія моя, - зізнається Катерина Василівна, - до кінця так і не здійснилася. Я не змогла поїхати на могилу, все відкладала. Але я не здаюся, завжди йду до поставленої мети». Катерина Василівна висловлює вдячність своїм колишнім учителям М.Зільбану та Й.В. Лоханському, які навчали її, прищеплювали любов до рідного краю, вчили любити та поважати наших героїв.

Яніна Новоржицька
Новини Андрушівщини