Лісівка — село в Україні, Андрушівському районі Житомирської області. Населення становить 732 осіб. Село розташоване на берегах річки Гандзі, притоки Гуйви в південно-східній частині Житомирської області. Від Андрушівки віддалене на 3 км, а від обласного центру — на 50 км.
Історія
Поширена легенда про походження назви цього поселення така:
Загадково, по-змовницьки шумів ліс. Здавалось, йому не буде кінця-краю. Так думали прихожани. Але мужніх і дужих людей ніщо не лякало.
Та одного разу природні сили поглумились над прихожанами. Трапилось це вночі. Вітер злісно хилив додолу дерева. Люди, наполохані небаченим досі лихом, гуртом стояли біля господи свого старшини. Небезпека насувалась. Високо вгорі запалала блискавка і її вогненне дихання торкнулось гордих кучерявих дубів, іскрами посипалось на голови людей, запалило все довкола.
Пожежа вирувала. Велика вогненна лавина сунула на оселі, жадаючи спалити все. Але люди не хотіли вмирати, тому з сокирами і мечами в руках вступили в боротьбу за життя.
Падали додолу зрубані дерева. Ніхто не рахував жертв. Боротьба тривала довго, та на допомогу прийшла сама природа — невдовзі почалась злива і вогонь згасав. Важко дихаючи та скорботно зітхаючи, він помирав біля ніг людей.
Лихо, зім'яте силою, дружбою і сміливістю людей, залишило поселення. Настав ранок — світлий, лагідний, як ніколи раніше. Сонячні промені пробивались навипередки, щоб зігріти відважних життєлюбів.
Після цього люди з гордістю назвали себе лісівчанами, а поселення — Лісівкою. Вони поклялись назавжди лишитись на цій землі. Жили мирно, багато працювали і берегли відвойоване мужністю своєю життя.
Справді, по обидва боки поселення був Андрушівський ліс, і село було, наче в лісі. Від цього пішла і назва цього поселення — Лісівка. В поселенні проживали і українці, і поляки, тому село мало дві назви: Лісівка (українське) і Лясівка (польське).
В XVII ст. село належало польським панам. В 1793 році Лісівка відійшла до складу Російської імперії і належала Волинській губернії Андрушівського повіту.
За свідченнями очевидців, від Голодомору 1932–1933 рр. у селі загинула 41 людина.
Показаны сообщения с ярлыком історія Городище Андрушівського району. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком історія Городище Андрушівського району. Показать все сообщения
суббота, 7 февраля 2015 г.
среда, 8 мая 2013 г.
Згадаймо всіх поіменно (доки не запізно)
В цьому році ми будемо відзначати 70-річчя визволення Андрушівського району від фашистських окупантів. Понад 12 тисяч наших земляків брали участь у Великій Вітчизняній війні, близько 6 тисяч полягли в боях за Вітчизну.
Та, на жаль, лише 1254 з них внесено в 1-й том книги «Переможці», що вийшла з друку в 2010 році. Якось зателефонував мені син ветерана Великої Вітчизняної війни Півня Семена Григоровича Віктор: - Йосипе Володимировичу, знаємо Вас як людину, яка роками збирала матеріали про ветеранів війни. Наш батько, Семен Григорович, пройшов ту війну з боями від першого і до останнього дня, закінчив її в битвах з японцями. Були в батька ордени і медалі, посвідчення до них. На жаль, ми, діти, не завжди розуміли, яка то цінність для прийдешніх поколінь. Згадую, що колись, років 30-40 тому, учні міської школи № 1 разом з вчителями збирали матеріали про ветеранів для музею бойової слави… Можливо, щось Ви знаєте і про нашого батька? Допоможіть… Прикро, що ми не бережемо, не шануємо правду історії. У своїх архівах я розшукав 5 нагородних документів Півня С. Г. - посвідчення про нагородження його медалями. Ці посвідчення збереглись у мене після ліквідації музею в школі в 90-х роках. Через день після нашої розмови прийшов до мене Віктор Семенович за документами батька. Він приніс мені реферат правнучки Семена Григоровича - учениці 5 класу Київської школи І-ІІІ ступенів № 298 Захлібної Софії під заголовком: «Мій прадідусь - ветеран Великої Вітчизняної війни». Чудово оформлена робота проникнута любов’ю і гордістю за подвиги прадідуся, його бойові і трудові звершення. Софійці є ким пишатися. Багато років після війни Семен Григорович працював водієм автобуса в Андрушівському автопарку, брав активну участь у громадському житті. Хор ветеранів війни, в якому він співав, виступав в Андрушівці, в селах району, в Житомирі і навіть у Москві. Нещодавно у відділі освіти райдержадміністрації відбулась нарада директорів навчальних закладів, де я з дозволу начальника відділу С. І. Сословської виступив і порадив їм допомогти працівникам сільських рад виявити односельців, учасників бойових дій, прізвища яких ще не внесені в книгу «Переможці». Орієнтиром щодо кількості фронтовиків, які живими повернулися в село, можуть послужити книги «Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область» та «Переможці». Перша книга вийшла з друку в 1973 році, коли більшість ветеранів ще була жива, а тому наведені тоді дані про учасників війни були більш точними. Кожне село, провівши на війну своїх найкращих синів, не дочекалося багатьох з них. Так, з Антопільської сільської ради пішли воювати 183 чоловіки, загинуло - 99, а повернулося - 84. На жаль, в книгу «Переможці» внесено лише 11 чоловік. А де 73 ?.. І так по кожному населеному пункту. З Бровківської сільської ради воювало 337 чоловік, загинуло 152; Великомошківецької - 423 і 130; Волицької - 232 і 113; Волосівської - 225 і 160; Гальчинської - 420 і 162; Глинівецької - 240 і 128; Городківської - 480 і 178; Забарської - 62 і 26; Зарубинецької - 320 і 117; Іванківської - 208 і 116; Івницької - 492 і 263; Каменівської - 129 і 68; Крилівської - 270 і 90; Лебединецької - 290 і 140; Любимівської - 302 і 148; Малоп’ятигірської - 127 і 63; Маломошківецької - 273 і 120; Міньківецької - 400 і 170; Мостівської - 370 і 159; Нехворощанської - 335 і 147; Павелківської - 322 і 122; Старокотельнянської - 597 і 362; Степківської - 414 і 222; Червоненської - 302 і 120; Яроповицької - 405 і 190; Андрушівської - 895 і 304. Після виходу 1-го тому книги «Переможці» в районі проведено роботу і складено додаткові списки ветеранів-переможців, та, на жаль, ще сотні учасників бойових дій не внесено і в них. Від імені районної організації інвалідів війни вітаю всіх з Днем Перемоги. Згадаймо всіх поіменно. Доки не запізно.
Йосип Лоханський,
голова районної організації інвалідів війни, краєзнавець
Та, на жаль, лише 1254 з них внесено в 1-й том книги «Переможці», що вийшла з друку в 2010 році. Якось зателефонував мені син ветерана Великої Вітчизняної війни Півня Семена Григоровича Віктор: - Йосипе Володимировичу, знаємо Вас як людину, яка роками збирала матеріали про ветеранів війни. Наш батько, Семен Григорович, пройшов ту війну з боями від першого і до останнього дня, закінчив її в битвах з японцями. Були в батька ордени і медалі, посвідчення до них. На жаль, ми, діти, не завжди розуміли, яка то цінність для прийдешніх поколінь. Згадую, що колись, років 30-40 тому, учні міської школи № 1 разом з вчителями збирали матеріали про ветеранів для музею бойової слави… Можливо, щось Ви знаєте і про нашого батька? Допоможіть… Прикро, що ми не бережемо, не шануємо правду історії. У своїх архівах я розшукав 5 нагородних документів Півня С. Г. - посвідчення про нагородження його медалями. Ці посвідчення збереглись у мене після ліквідації музею в школі в 90-х роках. Через день після нашої розмови прийшов до мене Віктор Семенович за документами батька. Він приніс мені реферат правнучки Семена Григоровича - учениці 5 класу Київської школи І-ІІІ ступенів № 298 Захлібної Софії під заголовком: «Мій прадідусь - ветеран Великої Вітчизняної війни». Чудово оформлена робота проникнута любов’ю і гордістю за подвиги прадідуся, його бойові і трудові звершення. Софійці є ким пишатися. Багато років після війни Семен Григорович працював водієм автобуса в Андрушівському автопарку, брав активну участь у громадському житті. Хор ветеранів війни, в якому він співав, виступав в Андрушівці, в селах району, в Житомирі і навіть у Москві. Нещодавно у відділі освіти райдержадміністрації відбулась нарада директорів навчальних закладів, де я з дозволу начальника відділу С. І. Сословської виступив і порадив їм допомогти працівникам сільських рад виявити односельців, учасників бойових дій, прізвища яких ще не внесені в книгу «Переможці». Орієнтиром щодо кількості фронтовиків, які живими повернулися в село, можуть послужити книги «Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область» та «Переможці». Перша книга вийшла з друку в 1973 році, коли більшість ветеранів ще була жива, а тому наведені тоді дані про учасників війни були більш точними. Кожне село, провівши на війну своїх найкращих синів, не дочекалося багатьох з них. Так, з Антопільської сільської ради пішли воювати 183 чоловіки, загинуло - 99, а повернулося - 84. На жаль, в книгу «Переможці» внесено лише 11 чоловік. А де 73 ?.. І так по кожному населеному пункту. З Бровківської сільської ради воювало 337 чоловік, загинуло 152; Великомошківецької - 423 і 130; Волицької - 232 і 113; Волосівської - 225 і 160; Гальчинської - 420 і 162; Глинівецької - 240 і 128; Городківської - 480 і 178; Забарської - 62 і 26; Зарубинецької - 320 і 117; Іванківської - 208 і 116; Івницької - 492 і 263; Каменівської - 129 і 68; Крилівської - 270 і 90; Лебединецької - 290 і 140; Любимівської - 302 і 148; Малоп’ятигірської - 127 і 63; Маломошківецької - 273 і 120; Міньківецької - 400 і 170; Мостівської - 370 і 159; Нехворощанської - 335 і 147; Павелківської - 322 і 122; Старокотельнянської - 597 і 362; Степківської - 414 і 222; Червоненської - 302 і 120; Яроповицької - 405 і 190; Андрушівської - 895 і 304. Після виходу 1-го тому книги «Переможці» в районі проведено роботу і складено додаткові списки ветеранів-переможців, та, на жаль, ще сотні учасників бойових дій не внесено і в них. Від імені районної організації інвалідів війни вітаю всіх з Днем Перемоги. Згадаймо всіх поіменно. Доки не запізно.
Йосип Лоханський,
голова районної організації інвалідів війни, краєзнавець
среда, 20 февраля 2013 г.
Село Павелки, Андрушівський район
Походження назви
Назва села походить від назви містечка Паволочі. Як свідчать стародавні документи і перекази, тоді, коли була повноводною ріка Роставиця, пливли сюди великі човни — лодії. Торгові люди везли з Києва і навіть з Візантії різний крам, а найбільше легку дорогоцінну тканину — паволоку, з якої місцеві умільці шили жіночий одяг. Вірогідно, що і назва цього містечка (а тепер села) походить від цього слова.
Історичні відомості
Село Павелки відоме з 1618 року.
Власник земель, на яких зараз розташоване село, посилав кілька сімей на шлях від Котельні до Паволочі, щоб ці люди охороняли дорогу від грабіжників і щоб подорожні люди мали можливість відпочити в дорозі. Потім тут утворився хутір Паволоцький, який з роками розрісся в село, яке назвали Павелками.
В 1683 році село згадувалось в акті (в списках) «пустих сіл», які належали містечкам Паволочі і Котельні. Дослівно цей запис виглядає так: «Miasto Grodek, wies Serdelow, wies Pawelki — te wszystkie puste.» — Містечко Гродек (Халаїмгородок-Городківка), село Жерделі, село Павелки — пусті. Очевидно, що спустошено ці села були внаслідок війни під проводом Б.Хмельницького, набігів татар, так званий «чорний шлях» яких проходив дещо південніше від цих сіл — в сучасній Вінницькій області та війни між Польщею та Московією за територію України. А тому повторне заселення цих територій почалось вже на початку 1700-х років, коли уряд Речі Посполитої почав заохочувати переселення на спустошені і необроблювані землі.
На захід від села, під лісом, на території так званого пісовиська (місце, де добувався пісок) в 1980-х роках було знайдено знаряддя праці кам'яного віку (повністю готовий кам'яний молоток з отвором і не до кінця оброблений кам'яний молоток, отвір в якому тільки почали робити). Принаймні, ще в 1980-х роках ці речі зберігались в кабінеті історії місцевої школи.
Станом на 1886 рік в колишньому власницькому селі Андрушівської волості Житомирського повіту Волинської губернії, мешкало 454 особи, налічувалось 67 дворових господарства, існували православна церква й постоялий будинок.
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1194 осіб (578 чоловічої статі та 616 — жіночої), з яких 1095 — православної віри.
Місцева дерев'яна церква Пресвятої Богородиці, побудована в 1874 році на кошти прихожан, зруйнована у 1936 році(розібрана на фрагменти — деревина роздана на потреби селян). В 1863 році в селі було 103 двори і проживало в них 824 жителі.
Землі належали Терещенку. В селі він побудував будинок, в якому жив економ (потім в цьому будинку була школа і дитсадок), будинок занедбаний з 1989 року та розібраний до 2008 року. У 2001 році в Павелках проживало 622 жителі, з них 261 чоловік і 361 жінка.
Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року, а в 1923 році селяни сіл Павелок, Гарапівки і Миньківець організували сільськогосподарське товариство.
Під час Другої світової війни 322 жителі села брали участь у боротьбі з фашистськими загарбниками, з них 122 загинули. Більшість з них загинула в одному бою на Вінничині у 1943 році, (так звана «чорна піхота», мобілізована з числа звільнених від окупації та не озброєна) поховані в братській могилі.
Назва села походить від назви містечка Паволочі. Як свідчать стародавні документи і перекази, тоді, коли була повноводною ріка Роставиця, пливли сюди великі човни — лодії. Торгові люди везли з Києва і навіть з Візантії різний крам, а найбільше легку дорогоцінну тканину — паволоку, з якої місцеві умільці шили жіночий одяг. Вірогідно, що і назва цього містечка (а тепер села) походить від цього слова.
Історичні відомості
Село Павелки відоме з 1618 року.
Власник земель, на яких зараз розташоване село, посилав кілька сімей на шлях від Котельні до Паволочі, щоб ці люди охороняли дорогу від грабіжників і щоб подорожні люди мали можливість відпочити в дорозі. Потім тут утворився хутір Паволоцький, який з роками розрісся в село, яке назвали Павелками.
В 1683 році село згадувалось в акті (в списках) «пустих сіл», які належали містечкам Паволочі і Котельні. Дослівно цей запис виглядає так: «Miasto Grodek, wies Serdelow, wies Pawelki — te wszystkie puste.» — Містечко Гродек (Халаїмгородок-Городківка), село Жерделі, село Павелки — пусті. Очевидно, що спустошено ці села були внаслідок війни під проводом Б.Хмельницького, набігів татар, так званий «чорний шлях» яких проходив дещо південніше від цих сіл — в сучасній Вінницькій області та війни між Польщею та Московією за територію України. А тому повторне заселення цих територій почалось вже на початку 1700-х років, коли уряд Речі Посполитої почав заохочувати переселення на спустошені і необроблювані землі.
На захід від села, під лісом, на території так званого пісовиська (місце, де добувався пісок) в 1980-х роках було знайдено знаряддя праці кам'яного віку (повністю готовий кам'яний молоток з отвором і не до кінця оброблений кам'яний молоток, отвір в якому тільки почали робити). Принаймні, ще в 1980-х роках ці речі зберігались в кабінеті історії місцевої школи.
Станом на 1886 рік в колишньому власницькому селі Андрушівської волості Житомирського повіту Волинської губернії, мешкало 454 особи, налічувалось 67 дворових господарства, існували православна церква й постоялий будинок.
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1194 осіб (578 чоловічої статі та 616 — жіночої), з яких 1095 — православної віри.
Місцева дерев'яна церква Пресвятої Богородиці, побудована в 1874 році на кошти прихожан, зруйнована у 1936 році(розібрана на фрагменти — деревина роздана на потреби селян). В 1863 році в селі було 103 двори і проживало в них 824 жителі.
Землі належали Терещенку. В селі він побудував будинок, в якому жив економ (потім в цьому будинку була школа і дитсадок), будинок занедбаний з 1989 року та розібраний до 2008 року. У 2001 році в Павелках проживало 622 жителі, з них 261 чоловік і 361 жінка.
Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року, а в 1923 році селяни сіл Павелок, Гарапівки і Миньківець організували сільськогосподарське товариство.
Під час Другої світової війни 322 жителі села брали участь у боротьбі з фашистськими загарбниками, з них 122 загинули. Більшість з них загинула в одному бою на Вінничині у 1943 році, (так звана «чорна піхота», мобілізована з числа звільнених від окупації та не озброєна) поховані в братській могилі.
пятница, 17 февраля 2012 г.
Історія рідного краю
Багатовікове підпорядкування українських земель часто ворогуючим між собою імперіям наклало негативний відбиток на усвідомлення українцями своєї духовної історії. На сторінках районної газети хочу розповісти про Великомошківецьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яка існувала з середини ХVІІІ до 30-тих років ХХ ст. У відомій праці М. І. Теодоровича "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии” серед церков Коднянської волості згадується і Великомошківецька церква - дерев’яний храм, побудований у 1744 р. за кошти власника села Феліціана Бержинського.
У 1854 році за кошти прихожан і поміщика Тадеуша Рудницького церкву відремонтували, підняли на кам’яний фундамент. У 1872 році службу в храмі вів священик Олександр Рябчинський, а псаломщиком із 1880 року був Никанор Миляшкевич. Архівні матеріали від 1886 р. повідомляють, що при церкві була відкрита церковно-парафіяльна школа, вчителем у якій працював Всеволод Адріанович Левицький, випускник Волинської духовної семінарії. У 1890 році священнослужитель Олександр Рябчинський звернувся до громади села Великі Мошківці з пропозицією про побудову нової церкви, оскільки старе приміщення стало непридатним для проведення відправ. Було вирішено виготовити план будівництва нової церкви, подібної до Солотвинської і в 1891 році розпочати роботи. У 1907 році у церковно-парафіяльній школі Великих Мошківець вчителем працював Олексій Олександрович Куліковський, законовчителем - Михайло Теодорович. Варто відзначити, що Терещенко Федір Артемович у 1873 році заснував народне училище при Великомошківецькій церкві та допомагав фінансувати його. Подальша доля Великомошківецької церкви була приречена на складні випробування та остаточне знищення у 1938 році. Ось така історія. На даний час в нашому селі немає церкви. Але ми не втрачаємо надії, що знайдуться люди, які нададуть фінансову допомогу для придбання приміщення та його реконструкції під церкву.
Інна ШЕВЧУК,
с. Великі Мошківці
У 1854 році за кошти прихожан і поміщика Тадеуша Рудницького церкву відремонтували, підняли на кам’яний фундамент. У 1872 році службу в храмі вів священик Олександр Рябчинський, а псаломщиком із 1880 року був Никанор Миляшкевич. Архівні матеріали від 1886 р. повідомляють, що при церкві була відкрита церковно-парафіяльна школа, вчителем у якій працював Всеволод Адріанович Левицький, випускник Волинської духовної семінарії. У 1890 році священнослужитель Олександр Рябчинський звернувся до громади села Великі Мошківці з пропозицією про побудову нової церкви, оскільки старе приміщення стало непридатним для проведення відправ. Було вирішено виготовити план будівництва нової церкви, подібної до Солотвинської і в 1891 році розпочати роботи. У 1907 році у церковно-парафіяльній школі Великих Мошківець вчителем працював Олексій Олександрович Куліковський, законовчителем - Михайло Теодорович. Варто відзначити, що Терещенко Федір Артемович у 1873 році заснував народне училище при Великомошківецькій церкві та допомагав фінансувати його. Подальша доля Великомошківецької церкви була приречена на складні випробування та остаточне знищення у 1938 році. Ось така історія. На даний час в нашому селі немає церкви. Але ми не втрачаємо надії, що знайдуться люди, які нададуть фінансову допомогу для придбання приміщення та його реконструкції під церкву.
Інна ШЕВЧУК,
с. Великі Мошківці
четверг, 1 сентября 2011 г.
Історія Андрушівського району
На території Андрушівщини люди з’явилися понад 100 тисяч років тому. Особливо поширеними на території краю були стоянки епохи бронзи і заліза. Тут проживали в цей період племена скіфів – орачів. До цього часу збереглися скіфські кургани біля сіл Волосів, Стара Котельня.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ - Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ - Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.
пятница, 20 мая 2011 г.
Три Степани
Коли за плечима маєш чималий життєвий і трудовий досвід, часто згадуєш, як все було, людей, з якими працював, вирішував щоденні проблеми, порівнюєш із сучасністю, робиш висновки. Скажу відверто, часом охоплює ностальгія. І не тільки тому, що минула молодість. Хоча історики критикують колишню партократичну систему, коли ще й «не пахло» демократією, але скільки доброго пішло в історію разом з тими часами.
Я пам’ятаю часи, коли Попільнянський, Ружинський, Андрушівський райони були кращими на Житомирщині. В 70-80-х роках райкоми партії в них очолювали відповідно - Степан Павлович Сироветник, Герой Соціалістичної Праці, Степан Григорович Бойко та Степан Данилович Вишневський. Я в 70-х керував колгоспом «Перемога» з центром в с. Зарубинці. Господарство було велике, простягалось аж на 26 км. - до кордону з сусіднім Попільнянським районом. Завжди вранці, в період важливих сільгоспкампаній, було введено в практику об’їжджати поля і відділки. Особливу увагу звертав на Любимівку. Бувало, приїду туди, а мені кажуть, що на полях вже був Сироветник, який любив подивитися, а що робиться на ланах в сусідів - ми ж тоді змагалися з Попільнянським районом. То був мудрий і поміркований господар. В нашому господарстві на той час було 2550 голів ВРХ, з них 1240 корів, 140 коней. Утримували 2450 овець, птахофабрику, де доглядали 100 тис. курок-несучок. Щоб полегшити працю тваринників, впроваджували механізацію. Надумали обладнати кормоцех - за досвідом їздили до вінничан. Цю справу доручили умілим механізаторам Д. І. Бабичу та В. І. Добровольському. За два місяці вони запустили кормоцех. До нас приїздили керівники з інших районів. Одного разу С. Д. Вишневський повідомив, що маємо зустрічати делегацію з Ружинського району. Їх перший секретар С. Г. Бойко привіз усіх своїх голів колгоспів. Їх цікавила робота нашого кормоцеху - розпитували, занотовували. Взагалі ж мені подобався стиль роботи Степана Григоровича - людини високої культури, стриманої, розумної і врівноваженої. Наш Степан Данилович Вишневський був більш емоційним, імпульсивним, повністю віддавався роботі, чого вимагав і від інших. Пригадую кінець травня 1981-го року. Викликають на нараду в райком на 2 год. ночі. В президії С. Д. Вишневський, О. Д. Стельмах, Р. Ф. Ковтун, М. В. Тихончук. Сидимо, слухаємо, уже декого й на сон потягнуло. Коли звучить команда С. Д. Вишневського: «По машинах!». Вже треті півні відспівали, світає. Колона машин їде то одним, то іншим селом. З хат злякано визирають старенькі, христяться - чи, часом, війна не розпочалася… На полі, де зупинилися, вранішня роса аж скапує з усього. Обережно ступаємо, бо всі в туфлях. «Ану скоріше, йдете, як гусаки!» - сердиться Степан Данилович. А сам простує попереду в гумових чоботах. Об’їзд завершився аж на полях Мостового, коли виглянуло сонце. А ось інший випадок. Працював я заступником голови, секретарем парткому колгоспу «Дружба» с. Городківка. Кінець вересня, вечоріло. Приїхав С. Д. Вишневський і повідомив, що до нас їде мехзагін, що здійснює глибоку зяблеву оранку під цукрові буряки. Виїхали на поле Малоп’ятигірського відділку, а там погано була зібрана солома після молотіння. Довелося нам з головою колгоспу М. М. Мокрицьким цілісіньку ніч палити її. З нами був і Степан Данилович. Вже зійшла вранішня зоря, як трактори закінчували орати поле. Жоден трактор не простояв ні хвилини. А о 14-ій годині в райкомі відбулася нарада, на якій нам добряче перепало - всім розповів, що ми з головою бігали полем, чорні, як негри, палили ту кляту солому і додав-таки, що сам стояв над нами, як жандарм. Отак в непростих трудових буднях зміцнювали ми економічну могутність району і держави. Часом зовсім не солодко було, але була дисципліна, почуття обов’язку. Тому навіть через роки в пам’яті залишаються тільки теплі спогади про керівників, які дбали насамперед не про власний достаток, а про спільне благо людей, що жили поруч.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці
Я пам’ятаю часи, коли Попільнянський, Ружинський, Андрушівський райони були кращими на Житомирщині. В 70-80-х роках райкоми партії в них очолювали відповідно - Степан Павлович Сироветник, Герой Соціалістичної Праці, Степан Григорович Бойко та Степан Данилович Вишневський. Я в 70-х керував колгоспом «Перемога» з центром в с. Зарубинці. Господарство було велике, простягалось аж на 26 км. - до кордону з сусіднім Попільнянським районом. Завжди вранці, в період важливих сільгоспкампаній, було введено в практику об’їжджати поля і відділки. Особливу увагу звертав на Любимівку. Бувало, приїду туди, а мені кажуть, що на полях вже був Сироветник, який любив подивитися, а що робиться на ланах в сусідів - ми ж тоді змагалися з Попільнянським районом. То був мудрий і поміркований господар. В нашому господарстві на той час було 2550 голів ВРХ, з них 1240 корів, 140 коней. Утримували 2450 овець, птахофабрику, де доглядали 100 тис. курок-несучок. Щоб полегшити працю тваринників, впроваджували механізацію. Надумали обладнати кормоцех - за досвідом їздили до вінничан. Цю справу доручили умілим механізаторам Д. І. Бабичу та В. І. Добровольському. За два місяці вони запустили кормоцех. До нас приїздили керівники з інших районів. Одного разу С. Д. Вишневський повідомив, що маємо зустрічати делегацію з Ружинського району. Їх перший секретар С. Г. Бойко привіз усіх своїх голів колгоспів. Їх цікавила робота нашого кормоцеху - розпитували, занотовували. Взагалі ж мені подобався стиль роботи Степана Григоровича - людини високої культури, стриманої, розумної і врівноваженої. Наш Степан Данилович Вишневський був більш емоційним, імпульсивним, повністю віддавався роботі, чого вимагав і від інших. Пригадую кінець травня 1981-го року. Викликають на нараду в райком на 2 год. ночі. В президії С. Д. Вишневський, О. Д. Стельмах, Р. Ф. Ковтун, М. В. Тихончук. Сидимо, слухаємо, уже декого й на сон потягнуло. Коли звучить команда С. Д. Вишневського: «По машинах!». Вже треті півні відспівали, світає. Колона машин їде то одним, то іншим селом. З хат злякано визирають старенькі, христяться - чи, часом, війна не розпочалася… На полі, де зупинилися, вранішня роса аж скапує з усього. Обережно ступаємо, бо всі в туфлях. «Ану скоріше, йдете, як гусаки!» - сердиться Степан Данилович. А сам простує попереду в гумових чоботах. Об’їзд завершився аж на полях Мостового, коли виглянуло сонце. А ось інший випадок. Працював я заступником голови, секретарем парткому колгоспу «Дружба» с. Городківка. Кінець вересня, вечоріло. Приїхав С. Д. Вишневський і повідомив, що до нас їде мехзагін, що здійснює глибоку зяблеву оранку під цукрові буряки. Виїхали на поле Малоп’ятигірського відділку, а там погано була зібрана солома після молотіння. Довелося нам з головою колгоспу М. М. Мокрицьким цілісіньку ніч палити її. З нами був і Степан Данилович. Вже зійшла вранішня зоря, як трактори закінчували орати поле. Жоден трактор не простояв ні хвилини. А о 14-ій годині в райкомі відбулася нарада, на якій нам добряче перепало - всім розповів, що ми з головою бігали полем, чорні, як негри, палили ту кляту солому і додав-таки, що сам стояв над нами, як жандарм. Отак в непростих трудових буднях зміцнювали ми економічну могутність району і держави. Часом зовсім не солодко було, але була дисципліна, почуття обов’язку. Тому навіть через роки в пам’яті залишаються тільки теплі спогади про керівників, які дбали насамперед не про власний достаток, а про спільне благо людей, що жили поруч.
Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці
понедельник, 17 мая 2010 г.
Вулиця імені...
Нещодавно до мене зателефонував міський голова Сушко М. Г. і сказав, що до нього завітали молоді люди з Німеччини, які розшукують своїх предків, попросив зустрітися з ними й поговорити. Згодом до мого двору під’їхала машина з двома молодими людьми. Чоловік років 30 назвався Андрієм Зозулінським. - Що ж Вас привело до нас аж з Німеччини? - запитав я. - Пам’ять! Хто ми? Де наші корені?.. Ми дізналися, що в Андрушівці є вулиця Зозулінського, побували там. Жоден з її мешканців не міг сказати, хто такий Зозулінський, чому їх вулиця носить ім’я нашого предка… А я подумав: ось як ми бережемо пам’ять про тих, хто віддав своє життя заради Перемоги над фашизмом. У свій час вулиці були названі іменами героїв Великої Вітчизняної війни, а нинішнє покоління не цікавиться їх подвигами. Андрію Зозулінському я розповів, що його прадід Ісаак Пінхосович Зозулінський народився в селі Стара Котельня у 1908 році. Під час Великої Вітчизняної війни військовий комісар ескадрильї штурмового авіаполку капітан Зозулінський І. П. захищав від фашистів Сталінград. 28 серпня 1942 року він разом з групою льотчиків одержав наказ: нанести штурмовий удар по механізованій колоні ворога на переправі поблизу міста Калач-на-Дону, яка охоронялася і авіацією, і зенітною артилерією ворога. Ведучим групи призначили замполіта, командира полку Нікітіна В. П., а його помічником - Зозулінського І. П., а також льотчиків Кочеткова М. П., Топоркова Я. М. та Петракова М. П. За сигналом командного пункту штурмовики піднялися в небо. Коли наблизилися до переправи через Дон, то побачили, що у напрямку Сталінграда по ній рухаються автомашини, танки, бронетранспортери, бензовози. Фашисти помітили наші літаки й відкрили по них шквал вогню із зеніток і кулеметів. Нікітін В. П. дав команду: «В атаку! За мною!» - і спрямував свій літак на ворога. Бомби, скинуті нашими літаками, лягали в ціль. Але ворожа артилерія посилила вогонь… Під час другої атаки ворожий снаряд влучив у літак Зозулінського І. П., пробив бензобак, пошкодив двигун. Але комісар не залишив палаючу машину. В ефірі пролунали його останні слова: «Літак горить… Іду на таран… Прощайте… За Батьківщину! За Сталіна!». Палаючий літак Зозулінський направив на колону фашистських танків і бензовозів. Вибух - і до неба піднявся стовп вогню… Андрій Зозулінський подякував мені за розповідь про подвиг його прадіда, за те, що увіковічили ім’я героя. Так, наш земляк повторив безсмертний подвиг Гастелло. Його ім’ям названо одну з вулиць Андрушівки. Є у нас вулиці й інших прославлених героїв Великої Вітчизняної віни: Матросова О. М., який закрив своїм тілом амбразуру ворожого дота, генералів Ватутіна М. В., Гусаковського Й. І. - визволителів нашого району, підполковника Вобяна С. Є., який загинув у нашому місті. На жаль, не увіковічена пам’ять маршала Жукова Г. К., голови Верховної Ради СРСР Підгорного М. В., які жили і працювали в Андрушівці. Варто було б встановити меморіальні дошки на будинках, де вони мешкали. В рік 65-ої річниці Великої Перемоги велику увагу необхідно приділяти патріотичному вихованню молоді на прикладах героїчних подвигів учасників Великої Вітчизняної війни.
Йосип Лоханський,
ветеран Великої Вітчизняної війни.
Новини Андрушівщини
Йосип Лоханський,
ветеран Великої Вітчизняної війни.
Новини Андрушівщини
пятница, 29 января 2010 г.
Храм святої Клари в Городківці
Чим же відома ця святиня? Своєю красою, історією, відомими особистостями, доля яких пов’язана з ним. На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 року називалася Городківка) в 1818 році паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована кам’яна каплиця святої Клари - філія костьолу святого Антонія села Білопілля (тепер Козятинського району Вінницької області, за 17 км від Городківки). Костьол у с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757-1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму (1818 року), похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму. У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу потрібно було каміння для мурованих жомових ям та будівництва дороги. Бульдозером було знесено не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій територі (до речі, каміння виявилось непридатним для запланованих робіт). Нині при в’їзді в Білопілля височіє горб, оточений розливом річки Закиянки, на якому стояла святиня. Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку тісно пов’язана з життям родини Івановських. Так, у 1782 році село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському, по його смерті - його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. У 1844 році розпрощався із земними справами Д. Івановський, а в 1848- ому на 30-му році життя померла його дочка Фабіна (в одруженні Міхаловська). Клара Івановська ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті свого чоловіка і найкращої з дочок. У той час Євстахій Івановський, син Д. Івановського, відомий польський мемуарист та історичний публіцист, вже прийшов у літературу. Народився він у 1813 році в Халаїмгородку. В 1825-1831 роках навчався в Кременецькому ліцеї, після його закриття повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Став часто подорожувати по Україні та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережної України. Збирав усні й рукописні матеріали, з часом у нього накопичилось багато документів, записаних спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення, які лягли в основу його творів. Він не пізнав щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII-ХІХ ст. Це, зокрема, „Спогади минулих літ", „Польські пам’ятки різних часів", „Спогади давніх і наступних польських часів", „Листи, вихором принесені у Краків з України". Вони видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz, Eustahy Helleniusz. Його літературна спадщина - це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України. Проте не мемуарами літератор залишився у пам’яті односельців. Для них вони, мабуть, у той час були не доступними. Очевидно, що Є. Івановський писав не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь, сподіваючись, що його знання будуть особливо потрібні. Так воно й сталося. Сьогодні на твори Є. Івановського часто посилаються в наукових роботах як українські, так і польські та французькі вчені, які досліджують історію і літературу Волині ХІХ століття. Знову він повернувся у Городківку на початку ХХІ ст., коли нинішні жителі села дізналися про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому „м’якого пана" з переказів своїх дідів і прадідів. Мемуарист запам’ятався їм своєю доброчинністю: давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику - гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після 14-ти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю", як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників. Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. У другій половині ХІХ ст. російський царизм здійснював репресії проти польського дворянства на Правобережній Україні у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку польських повстань у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не дала письменнику дозволу на будівництво святині. Тому він до кінця свого життя здійснював нагляд за каплицею, дбаючи, щоб вона була у хорошому стані, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри. З каплицею пов’язані імена відомих митців та науковців ХІХ ст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський - видатний польський історик, етнограф, антрополог, випускник Сорбонського університету, з яким Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями. Деякий час, готуючи наукові дослідження, він перебував у халаїмгородського літератора, вивчаючи матеріали його багатого стародавнього архіву.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Олександра Ґрозу (1807-1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився він у с.Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на Україну, вивчав український фольклор, історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока", „Про вмерлі душі", „Мартин", „Пан Григір", „Нежданий гість", „Заклад", „Смецинський", драма „Гриць". У них бачимо повагу до українських селян, протест проти їх приниження. У творах митець не уникає теми класового антагонізму між українським народом і польською шляхтою. У поемі „Канівський староста" він представляє історію злочинів і насильств магната М.Потоцького, в іншій поемі - „Перша покута Залізняка" - розповідає про події Коліївщини. У 30-40-х роках письменник видає 5 томів альманаху „Русалка", пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів", „Контрактова мозаїка…". На схилі 50-х років ХІХ ст. А.Ґроза працює в Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних працівників Книжково-видавничого товариства, яке друкувало дешеві букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І.Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно таємно продовжувало діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г.О.Короленко, дружина якого була полькою і з яким А.Ґроза щиро приятелював. Він посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився. Останні п’ять років свого життя (1870-1875) письменник прожив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є.Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, сприяння творчій молоді. Митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював городківський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху". А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський", починає писати мемуари, друкує збірку „Щоденник", під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді". Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав рідної мови дітей польських сімей? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. А в 1880 році у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А.Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом. По смерті Є.Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області). На початку ХХ ст. на Правобережній Україні послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави, і 54-річна Анна й 60-річний Ромуальд Жмігродзькі втілюють в життя волю К.Івановської на прохання її сина Євстахія. У 1910 році на місці каплиці розпочалося будівництво костьолу святої Клари, яке закінчилося в 1913 році. Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з польського заводу. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е.Яблонського і технолога А.Ходака костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю форм, він відзначався акустикою інтер’єру і мелодією дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів, найбільший з яких був вагою 150 кг. Вікна були засклені кольоровими вітражами. Посеред святині під стелею висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну красу. Урочиста мелодія органа зачаровувала людей, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали любити людей, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі. Прізвища фундаторів святині, будівничого, технолога і пробоща вирізані на камені, який вмурований у стіну. Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві (Польща): Анна – в1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, не жонатий, офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш, з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в м.Пжедбожу. А за 16 м від костьолу стоїть символ пам’яті про К.Івановську та її сина Євстахія – двометрова стела з шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис: ? + P z Chojeckih KLARA IWANOWSKA marsza?kowa ?ytomierska † 5/VI 1859 r. w Cha?aimgrodku przez lat 70 ____________ • ______________ Eustahy - Antoni Heleniusz IWANOWSKI ostatni herbu "?odzia" † 24/VI 1903 r. w Ha?aimgrodku przez lat 90 Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є.Івановського не називають її імені, обминаючи його фразою кшталт „мати з родини Хоєцьких". Не знає її імені (позначено літерою „N") і Genealogia potomk?w Sejmu Wielkiego(її батько, Ян Непомуцен Хоєцький, був послом на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої). Отже, біля костьолу – унікальний гранітний історичний документ початку ХХ ст. Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю. З 1921 року Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений Борецький С. Т. Паралельно він душпаствує в с. Вчорайше (костьол в ім’я Різдва Христового), в с. Чорнорудка (каплиця), с. Шпичинці (каплиця). Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині в м. Коломия (Галичина). Початкову освіту отримав приватним способом. З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 року вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, де вчиться півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року приїздить в Житомир. Після декількох бесід його зараховують до місцевої духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання висвячений в Житомирі 22 травня 1916 року єпископом Сейненським Антонієм Карасем. 1 червня 1916 року призначений вікарієм костьолу св. Олександра в Києві. У жовтні 1917 р. додатково призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти "Матиця". У Халаїмгородок був призначений за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого працював. Майже 9 років Борецький С.Т. проводив у святині проповідницьку та душпастирську діяльність. То були важкі роки терору і переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні 20 років. На Україні органами ДПУ було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший – в 1929-1930 роках, коли польських душпастирів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації". Другий – у 1935-1936 роках. Це був так званий судовий процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні". Масові арешти священиків призвели до поступового закриття храмів та їх передачі державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви та інше. Станіслав Томашович потрапив поле зору органів ВЧК-ДПУ в кінці 1929 року, коли почалася підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством 1930 року. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню коштів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 року органи державної влади Білопільського району отримали інформацію, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку люди почали масово забирати свої заяви про вступ до колгоспів, тобто виходити з них. У район одразу були відряджені представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися допити мешканців сіл, і більшість з них заявили, що керівником всієї акції виходу селян з колгоспів є халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді не ДПУ, а міліція, так званий народний слідчий V дільниці Бердичівської округи. Але методика оцінки подій та організації попереднього розслідування, фразеологія складання документів на формулювання звинувачень свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ. 20 січня 1930 р. так званий народний слідчий виносить постанову про притягнення Борецького С. Т. до карної відповідальності за статтею 54–10 КК УРСР у складі з 14-ти мешканців довколишніх сіл району, а також ще й окремий документ про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю, це добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм. У нашвидкуруч сфабрикованій судовій справі разом з ним безпідставно, без будь-яких доказів притягувалися до відповідальності, вже незважаючи на те, були вони католиками чи православними, жителі села: органіст халаїмгородського храму Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та Димович А., Возний Д., Рогаль В. та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. А на чолі групи стояв ксьондз Борецький. Станіслав Томашович же постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі проблеми створення колгоспів, оскільки він не має власної землі; що контрреволюційна діяльність ніяк не може бути пов’язана з душпастирською. Він лише не заперечував власного незадоволення атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважав скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду суспільства. Слід відзначити, що за грудень 1929–початок січня 1930 років заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Але чи був до цього причетний ксьондз Борецький? 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання Борецького С. Т. за межі України. Аргументи слідчих такі: – проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; – організував „кулацьку? підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; – розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; – релігійна пропаганда. Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, і вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол №121). Борецького засуджено на 5 років концтаборів. Відбувати мав у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 року. 18 вересня 1933 р. прибув до Соловецького відділення ББЛага. Станом на 10 серпня 1934 року утримувався в спецізоляторі „Савват’єво" без використання на працях. У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін ув’язнення Борецького С.Т. і він може повернутися на Україну, виносить постанову про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів". Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 року переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити долю Борецького після звільнення у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. 10 березня 1935 року Президія ЦВК Союзу РСР затвердила цей вирок. З травня 1935 року Борецький перебуває в Архангельській області. 27 травня 1937 року Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на нього, і 23 листопада 1937 року він знову заарештований у вигнанні. 4 січня 1938 року за постановою трійки НКВС по Архангельській області Борецький звинувачений у контрреволюційній діяльності і приречений до вищої міри покарання. Розстріляний 13 січня 1938 року в Архангельській тюрмі. Постановою Житомирської обласної прокуратури від 5 травня 1989 року Борецький С.Т. реабілітований. У 1935 році Халаїмгородський приход припинив своє існування. Храм спочатку забрали під сільський клуб. Зняли дзвони з дзвіниці, статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. У костьолі відбувалися виступи учасників художньої самодіяльності, проводились урочисті заходи у дні державних свят, танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору. Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Козинський. Ми схиляємося до такого свідчення, знаючи про те, що він у цей період також зіграв велику роль у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його як активного бердичівського настоятеля навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в Житомир, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастиря. З архівних джерел та наукової літератури відомо, що Козинський Й. К., постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945-1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці. Йосиф Климентійович народився 4 липня 1889 року в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома. У серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Висвячений 22 травня 1916 року в Житомирі єпископом Сейненським Антонієм Карасем. У вересні 1916 р. відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії. 4 серпня 1917 року повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. 15 липня 1918 року отримав посаду законовчителя Житомирських місцевих училищ. Але громадянська війна навряд чи дозволила Йосифу Козинському в повній мірі викладати Закон Божий молодим житомирянам. Не пізніше 1920 року він переїхав до Ружинського району і оселився в с. Топори, де й став настоятелем храму. Паралельно душпаствує і в Ружині. У 1931 році працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків у Ружинському районі. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливість і власного арешту. Отож він на 4 тижні залишив приход. Переховувався у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі, в Києві, у сестри Емілії в с. Озерному. Отримавши інформацію від віруючих, що його ніхто не розшукує, заспокоївся і повернувся в Топори. Працюючи головним чином у сільській місцевості, він бачив і розумів справжні причини масового голоду 30-х років. Завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито, в проповідях, а лише в приватних бесідах. Багато сільських керівників звинувачували священика в тому, що він зриває плани колективізації (с. Чехова, с. Топори, с. Зарудинці). І, можливо, вони мали рацію. У його приходах в 1931-1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. У 1930-1933 рр. Й. К. Козинський підтримував стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував нові молитовники, літургійні календарі, релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. У червні 1935 року намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації. Був прихильником колективного звернення священиків (Козинський, Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер), які залишилися на волі, до вищого керівництва СРСР з приводу катастрофічно зростаючого тиску на Церкву з боку місцевих органів влади. Вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом. У січні 1935 р. помер настоятель Погребищенського приходу ксьондз Альбін Гутовський, і Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у Погребищах. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити. Зробили це начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Хизик, і люди написали черговий варіант листа-звернення до Постишева. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати його зміст. Такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Арештований 19 серпня 1935 р. Проходив по матеріалах справи так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні". Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР засуджений на 5 років таборів. Висланий разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ" НКВС СРСР в с. Чиб’я (біля м. Ухта, Республіка Комі, Росія). Звільнений 19 серпня 1940 р. і повернувся до Бердичева де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально, в приватних хатах. Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський продовжував жити в Бердичеві. Крім Городківки, він проводив богослужіння в Любарі (1945-1948), Івниці (1945-1948), Краснополі (1945-1950), Топорах (1945-1949). До останніх днів життя виконував обов’язки настоятеля в Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі, Мирополі. Помер 20 січня 1967 року в Бердичеві і похований на місцевому цвинтарі. На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Козинський Й. К. рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований. Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 02.06.1961 року костьол св. Клари у Городківці було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під палац піонерів. Але з нього зробили колгоспну комору. Порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном. Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими гармонійні людські душі. У 70-х роках костьол справив велике враження на відомого художника І. Я. Стадничука. Іван Якович народився 1913 року в Халаїмгородку, тут пройшло його дитинство. У 1940 році вступив до Академії мистецтв у Ленінграді. У Велику Вітчизняну війну добровольцем пішов на фронт. Командував мінометною батареєю, воював у Польщі, Прибалтиці, Німеччині. Перемогу зустрів у госпіталі м. Полтави після 4-го поранення. З 1946 року він продовжував навчатися в Академії мистецтв на графічному факультеті у професора К. І. Рудакова, по закінченні поїхав творити у Казахстан. Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Приїжджаючи з родиною, зупинявся в троюрідного брата В. Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак". Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака") у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті. Художник із замилуванням змальовував з 4-х сторін храм св. Клари у Городківці. У 1982 році він навіть намагався створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні полотна та картини його друзів – художників Радянського Союзу, зокрема з Києва і Ленінграда. Але підтримки з боку керівників районного й обласного рівня не одержав: не на часі питання, мовляв. У 1989 році святиня була передана римо-католицькій общині. За свої кошти вона провела ремонт, здійснила перекриття даху, знову розпочалося богослужіння. Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе пристрасті ХХ століття.
Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Новини Андрушівщини
Каплиця св. Клари пам’ятала і Олександра Ґрозу (1807-1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився він у с.Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на Україну, вивчав український фольклор, історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока", „Про вмерлі душі", „Мартин", „Пан Григір", „Нежданий гість", „Заклад", „Смецинський", драма „Гриць". У них бачимо повагу до українських селян, протест проти їх приниження. У творах митець не уникає теми класового антагонізму між українським народом і польською шляхтою. У поемі „Канівський староста" він представляє історію злочинів і насильств магната М.Потоцького, в іншій поемі - „Перша покута Залізняка" - розповідає про події Коліївщини. У 30-40-х роках письменник видає 5 томів альманаху „Русалка", пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів", „Контрактова мозаїка…". На схилі 50-х років ХІХ ст. А.Ґроза працює в Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних працівників Книжково-видавничого товариства, яке друкувало дешеві букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І.Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно таємно продовжувало діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г.О.Короленко, дружина якого була полькою і з яким А.Ґроза щиро приятелював. Він посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився. Останні п’ять років свого життя (1870-1875) письменник прожив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є.Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, сприяння творчій молоді. Митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював городківський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху". А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський", починає писати мемуари, друкує збірку „Щоденник", під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді". Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав рідної мови дітей польських сімей? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. А в 1880 році у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А.Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом. По смерті Є.Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області). На початку ХХ ст. на Правобережній Україні послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави, і 54-річна Анна й 60-річний Ромуальд Жмігродзькі втілюють в життя волю К.Івановської на прохання її сина Євстахія. У 1910 році на місці каплиці розпочалося будівництво костьолу святої Клари, яке закінчилося в 1913 році. Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з польського заводу. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е.Яблонського і технолога А.Ходака костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю форм, він відзначався акустикою інтер’єру і мелодією дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів, найбільший з яких був вагою 150 кг. Вікна були засклені кольоровими вітражами. Посеред святині під стелею висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну красу. Урочиста мелодія органа зачаровувала людей, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали любити людей, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі. Прізвища фундаторів святині, будівничого, технолога і пробоща вирізані на камені, який вмурований у стіну. Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві (Польща): Анна – в1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, не жонатий, офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш, з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в м.Пжедбожу. А за 16 м від костьолу стоїть символ пам’яті про К.Івановську та її сина Євстахія – двометрова стела з шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис: ? + P z Chojeckih KLARA IWANOWSKA marsza?kowa ?ytomierska † 5/VI 1859 r. w Cha?aimgrodku przez lat 70 ____________ • ______________ Eustahy - Antoni Heleniusz IWANOWSKI ostatni herbu "?odzia" † 24/VI 1903 r. w Ha?aimgrodku przez lat 90 Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є.Івановського не називають її імені, обминаючи його фразою кшталт „мати з родини Хоєцьких". Не знає її імені (позначено літерою „N") і Genealogia potomk?w Sejmu Wielkiego(її батько, Ян Непомуцен Хоєцький, був послом на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої). Отже, біля костьолу – унікальний гранітний історичний документ початку ХХ ст. Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю. З 1921 року Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений Борецький С. Т. Паралельно він душпаствує в с. Вчорайше (костьол в ім’я Різдва Христового), в с. Чорнорудка (каплиця), с. Шпичинці (каплиця). Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині в м. Коломия (Галичина). Початкову освіту отримав приватним способом. З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 року вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, де вчиться півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року приїздить в Житомир. Після декількох бесід його зараховують до місцевої духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання висвячений в Житомирі 22 травня 1916 року єпископом Сейненським Антонієм Карасем. 1 червня 1916 року призначений вікарієм костьолу св. Олександра в Києві. У жовтні 1917 р. додатково призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти "Матиця". У Халаїмгородок був призначений за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого працював. Майже 9 років Борецький С.Т. проводив у святині проповідницьку та душпастирську діяльність. То були важкі роки терору і переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні 20 років. На Україні органами ДПУ було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший – в 1929-1930 роках, коли польських душпастирів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації". Другий – у 1935-1936 роках. Це був так званий судовий процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні". Масові арешти священиків призвели до поступового закриття храмів та їх передачі державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви та інше. Станіслав Томашович потрапив поле зору органів ВЧК-ДПУ в кінці 1929 року, коли почалася підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством 1930 року. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню коштів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 року органи державної влади Білопільського району отримали інформацію, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку люди почали масово забирати свої заяви про вступ до колгоспів, тобто виходити з них. У район одразу були відряджені представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися допити мешканців сіл, і більшість з них заявили, що керівником всієї акції виходу селян з колгоспів є халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді не ДПУ, а міліція, так званий народний слідчий V дільниці Бердичівської округи. Але методика оцінки подій та організації попереднього розслідування, фразеологія складання документів на формулювання звинувачень свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ. 20 січня 1930 р. так званий народний слідчий виносить постанову про притягнення Борецького С. Т. до карної відповідальності за статтею 54–10 КК УРСР у складі з 14-ти мешканців довколишніх сіл району, а також ще й окремий документ про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю, це добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм. У нашвидкуруч сфабрикованій судовій справі разом з ним безпідставно, без будь-яких доказів притягувалися до відповідальності, вже незважаючи на те, були вони католиками чи православними, жителі села: органіст халаїмгородського храму Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та Димович А., Возний Д., Рогаль В. та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. А на чолі групи стояв ксьондз Борецький. Станіслав Томашович же постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі проблеми створення колгоспів, оскільки він не має власної землі; що контрреволюційна діяльність ніяк не може бути пов’язана з душпастирською. Він лише не заперечував власного незадоволення атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважав скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду суспільства. Слід відзначити, що за грудень 1929–початок січня 1930 років заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Але чи був до цього причетний ксьондз Борецький? 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання Борецького С. Т. за межі України. Аргументи слідчих такі: – проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; – організував „кулацьку? підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; – розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; – релігійна пропаганда. Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, і вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол №121). Борецького засуджено на 5 років концтаборів. Відбувати мав у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 року. 18 вересня 1933 р. прибув до Соловецького відділення ББЛага. Станом на 10 серпня 1934 року утримувався в спецізоляторі „Савват’єво" без використання на працях. У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін ув’язнення Борецького С.Т. і він може повернутися на Україну, виносить постанову про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів". Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 року переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити долю Борецького після звільнення у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. 10 березня 1935 року Президія ЦВК Союзу РСР затвердила цей вирок. З травня 1935 року Борецький перебуває в Архангельській області. 27 травня 1937 року Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на нього, і 23 листопада 1937 року він знову заарештований у вигнанні. 4 січня 1938 року за постановою трійки НКВС по Архангельській області Борецький звинувачений у контрреволюційній діяльності і приречений до вищої міри покарання. Розстріляний 13 січня 1938 року в Архангельській тюрмі. Постановою Житомирської обласної прокуратури від 5 травня 1989 року Борецький С.Т. реабілітований. У 1935 році Халаїмгородський приход припинив своє існування. Храм спочатку забрали під сільський клуб. Зняли дзвони з дзвіниці, статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. У костьолі відбувалися виступи учасників художньої самодіяльності, проводились урочисті заходи у дні державних свят, танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору. Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Козинський. Ми схиляємося до такого свідчення, знаючи про те, що він у цей період також зіграв велику роль у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його як активного бердичівського настоятеля навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в Житомир, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастиря. З архівних джерел та наукової літератури відомо, що Козинський Й. К., постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945-1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці. Йосиф Климентійович народився 4 липня 1889 року в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома. У серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Висвячений 22 травня 1916 року в Житомирі єпископом Сейненським Антонієм Карасем. У вересні 1916 р. відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії. 4 серпня 1917 року повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. 15 липня 1918 року отримав посаду законовчителя Житомирських місцевих училищ. Але громадянська війна навряд чи дозволила Йосифу Козинському в повній мірі викладати Закон Божий молодим житомирянам. Не пізніше 1920 року він переїхав до Ружинського району і оселився в с. Топори, де й став настоятелем храму. Паралельно душпаствує і в Ружині. У 1931 році працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків у Ружинському районі. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливість і власного арешту. Отож він на 4 тижні залишив приход. Переховувався у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі, в Києві, у сестри Емілії в с. Озерному. Отримавши інформацію від віруючих, що його ніхто не розшукує, заспокоївся і повернувся в Топори. Працюючи головним чином у сільській місцевості, він бачив і розумів справжні причини масового голоду 30-х років. Завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито, в проповідях, а лише в приватних бесідах. Багато сільських керівників звинувачували священика в тому, що він зриває плани колективізації (с. Чехова, с. Топори, с. Зарудинці). І, можливо, вони мали рацію. У його приходах в 1931-1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. У 1930-1933 рр. Й. К. Козинський підтримував стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував нові молитовники, літургійні календарі, релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. У червні 1935 року намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації. Був прихильником колективного звернення священиків (Козинський, Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер), які залишилися на волі, до вищого керівництва СРСР з приводу катастрофічно зростаючого тиску на Церкву з боку місцевих органів влади. Вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом. У січні 1935 р. помер настоятель Погребищенського приходу ксьондз Альбін Гутовський, і Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у Погребищах. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити. Зробили це начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Хизик, і люди написали черговий варіант листа-звернення до Постишева. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати його зміст. Такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Арештований 19 серпня 1935 р. Проходив по матеріалах справи так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні". Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР засуджений на 5 років таборів. Висланий разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ" НКВС СРСР в с. Чиб’я (біля м. Ухта, Республіка Комі, Росія). Звільнений 19 серпня 1940 р. і повернувся до Бердичева де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально, в приватних хатах. Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський продовжував жити в Бердичеві. Крім Городківки, він проводив богослужіння в Любарі (1945-1948), Івниці (1945-1948), Краснополі (1945-1950), Топорах (1945-1949). До останніх днів життя виконував обов’язки настоятеля в Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі, Мирополі. Помер 20 січня 1967 року в Бердичеві і похований на місцевому цвинтарі. На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Козинський Й. К. рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований. Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 02.06.1961 року костьол св. Клари у Городківці було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під палац піонерів. Але з нього зробили колгоспну комору. Порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном. Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими гармонійні людські душі. У 70-х роках костьол справив велике враження на відомого художника І. Я. Стадничука. Іван Якович народився 1913 року в Халаїмгородку, тут пройшло його дитинство. У 1940 році вступив до Академії мистецтв у Ленінграді. У Велику Вітчизняну війну добровольцем пішов на фронт. Командував мінометною батареєю, воював у Польщі, Прибалтиці, Німеччині. Перемогу зустрів у госпіталі м. Полтави після 4-го поранення. З 1946 року він продовжував навчатися в Академії мистецтв на графічному факультеті у професора К. І. Рудакова, по закінченні поїхав творити у Казахстан. Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Приїжджаючи з родиною, зупинявся в троюрідного брата В. Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак". Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака") у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті. Художник із замилуванням змальовував з 4-х сторін храм св. Клари у Городківці. У 1982 році він навіть намагався створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні полотна та картини його друзів – художників Радянського Союзу, зокрема з Києва і Ленінграда. Але підтримки з боку керівників районного й обласного рівня не одержав: не на часі питання, мовляв. У 1989 році святиня була передана римо-католицькій общині. За свої кошти вона провела ремонт, здійснила перекриття даху, знову розпочалося богослужіння. Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе пристрасті ХХ століття.
Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Новини Андрушівщини
четверг, 1 января 2009 г.
Дворец в Андрушевке
ДВОРЕЦ 19в. в парке. Принадлежал Николаю Терещенко.
ДВОРЕЦ, вторая половина XIX в.
(ул. Ленина, 28). Расположен над прудом, среди старого парка. В конце XIX в. принадлежал Н. И. Терещенко. До настоящего времени памятник дошел в несколько измененном виде: над оранжереей, соединявшей дворец с хозяйственным корпусом, в 1975 г. надстроен второй этаж. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем ДА. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе — с односторонним). Перекрытия плоские. В настоящее время в здании находится школа.
Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР том 2, стр.146
andrushivkatown.wordpress.com
ДВОРЕЦ, вторая половина XIX в.
(ул. Ленина, 28). Расположен над прудом, среди старого парка. В конце XIX в. принадлежал Н. И. Терещенко. До настоящего времени памятник дошел в несколько измененном виде: над оранжереей, соединявшей дворец с хозяйственным корпусом, в 1975 г. надстроен второй этаж. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем ДА. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе — с односторонним). Перекрытия плоские. В настоящее время в здании находится школа.
Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР том 2, стр.146
andrushivkatown.wordpress.com
пятница, 7 марта 2008 г.
Освіта та культура Андрушівського краю у ХІХ – на початку ХХ століття
На початку ХІХ століття «Попередніми правилами царського міністерства освіти було встановлено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські й університети». Але ці правила аж ніяк не відносились до нашого краю, бо Андрушівщина належала до регіонів, де не було ніяких навчальних закладів.
У ІІ половині ХІХ століття на території краю починають виникати парафіяльні школи при церквах. Вони були однокласні (три роки навчання) і двокласні (п’ять років навчання). Навчання велося за програмою, затвердженою Святійшим Синодом. Основними предметами в церковно-парафіяльних школах були: російська мова, закон Божий, арифметика,чисте писання, церковний спів. Історичні джерела свідчать що перші церковно-парафіяльні школи на території району виникли у 1853 році у селах Волиця і Крилівка. У 1860 році така ж школа була заснована у с.Бровки. На кошти барона Івана Максиміна було відкрито школу в Івниці. Заслуговує окремої уваги історія виникнення школи у с.Мала П’ятигірка. Тут, ще у 1878 році, п’ять селянських сімей у простій селянській хаті організували навчання для своїх дітей. Для п’яти учнів було запрошено вчителя, який утримувався на кошт селян. У 1879 році школу відвідувало вже 6 учнів, а у 1882 році -8, в їх числі дві дівчинки. Лише у 1890 році в селі було, нарешті відкрито церковно-парафіяльну школу. На кінець ХІХ – початок ХХ століття церковно-парафіяльні шкли виникли практично у всіх селах району. Вони й давали освіту селянським дітям. Крім вище згаданих дисциплін,в цих школах почали уже давати початкові знання з географії, російської історії, природознавства. Навчання у школах тривало з 1 жовтня по 1 травня. Крім церковно-парафіяльних шкіл почали виникати світські навчальні заклади – одно і двокласні училища. Вони виникали в містечках, де були промислові підприємства. У ІІ половині ХІХ – на початку ХХ століття на Андрушівщині діяло три двохкласні училища в Андрушівці, Червоному та Старій Котельні. Найстарішим світським навчальним закладом в районі є Андрушівська ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Вона була заснована у 1871 року на кошти О.А.Терещенка у листопаді місяці. Відкриття школи стало святом не тільки для містечка, а й усієї округи. У 1873 році брат М.А. Терещенка, Федір, (саме йому належав Червоненський цукровий завод) відкрив на власний кошт однокласне училище у Червоному, яке у 1901 році було реорганізоване у двокласне. В 1913 році двокласне училище почало діяти у Старій Котельні, а навчалося в ньому 168 учнів. Не стояв осторонь і культурного життя наш край. Олександр Терещенко, який унаслідував батьківський завод в Андрушівці, був великим шанувальником мистецтва, а особливо, драми, музики і літератури. В маєток на відпочинок запрошувались М.П.Старицький, М.Л.Кропивницький, Микола Садовський, Олена Пчілка, Леся Українка. На сцені клубу, що знаходився на території цукрового заводу, ставились п’єси «Мартин Боруля», «Маруся Чурай», «За двома зайцями» та інші. У 1902 році на запрошення О.М.Терещенка в Андрушівці виступив хор М.Лисенка, бандурист письменник Гнат Хоткевич. При заводському клубі був організований хор. Початок ХХ століття став часом перших літературних проб пера, сестер Людмили й Вероніки Морозових. Людмила Морозова (псевдоніми Волошка, Казачка) проявила себе як поетеса, а Вероніка – як перекладачка на українську мову творів Джека Лондона. Перші прозаїчні твори написав уродженець Гардишівки Микола Гоголь (дослідження його життєвого шляху триває).
У ІІ половині ХІХ століття на території краю починають виникати парафіяльні школи при церквах. Вони були однокласні (три роки навчання) і двокласні (п’ять років навчання). Навчання велося за програмою, затвердженою Святійшим Синодом. Основними предметами в церковно-парафіяльних школах були: російська мова, закон Божий, арифметика,чисте писання, церковний спів. Історичні джерела свідчать що перші церковно-парафіяльні школи на території району виникли у 1853 році у селах Волиця і Крилівка. У 1860 році така ж школа була заснована у с.Бровки. На кошти барона Івана Максиміна було відкрито школу в Івниці. Заслуговує окремої уваги історія виникнення школи у с.Мала П’ятигірка. Тут, ще у 1878 році, п’ять селянських сімей у простій селянській хаті організували навчання для своїх дітей. Для п’яти учнів було запрошено вчителя, який утримувався на кошт селян. У 1879 році школу відвідувало вже 6 учнів, а у 1882 році -8, в їх числі дві дівчинки. Лише у 1890 році в селі було, нарешті відкрито церковно-парафіяльну школу. На кінець ХІХ – початок ХХ століття церковно-парафіяльні шкли виникли практично у всіх селах району. Вони й давали освіту селянським дітям. Крім вище згаданих дисциплін,в цих школах почали уже давати початкові знання з географії, російської історії, природознавства. Навчання у школах тривало з 1 жовтня по 1 травня. Крім церковно-парафіяльних шкіл почали виникати світські навчальні заклади – одно і двокласні училища. Вони виникали в містечках, де були промислові підприємства. У ІІ половині ХІХ – на початку ХХ століття на Андрушівщині діяло три двохкласні училища в Андрушівці, Червоному та Старій Котельні. Найстарішим світським навчальним закладом в районі є Андрушівська ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Вона була заснована у 1871 року на кошти О.А.Терещенка у листопаді місяці. Відкриття школи стало святом не тільки для містечка, а й усієї округи. У 1873 році брат М.А. Терещенка, Федір, (саме йому належав Червоненський цукровий завод) відкрив на власний кошт однокласне училище у Червоному, яке у 1901 році було реорганізоване у двокласне. В 1913 році двокласне училище почало діяти у Старій Котельні, а навчалося в ньому 168 учнів. Не стояв осторонь і культурного життя наш край. Олександр Терещенко, який унаслідував батьківський завод в Андрушівці, був великим шанувальником мистецтва, а особливо, драми, музики і літератури. В маєток на відпочинок запрошувались М.П.Старицький, М.Л.Кропивницький, Микола Садовський, Олена Пчілка, Леся Українка. На сцені клубу, що знаходився на території цукрового заводу, ставились п’єси «Мартин Боруля», «Маруся Чурай», «За двома зайцями» та інші. У 1902 році на запрошення О.М.Терещенка в Андрушівці виступив хор М.Лисенка, бандурист письменник Гнат Хоткевич. При заводському клубі був організований хор. Початок ХХ століття став часом перших літературних проб пера, сестер Людмили й Вероніки Морозових. Людмила Морозова (псевдоніми Волошка, Казачка) проявила себе як поетеса, а Вероніка – як перекладачка на українську мову творів Джека Лондона. Перші прозаїчні твори написав уродженець Гардишівки Микола Гоголь (дослідження його життєвого шляху триває).
Андрушівський район
Древні казали: для того, щоб повноцінно прожити новий день, оглянься у вчорашній. Уже в пізніші часи з’явився афоризм: без минулого не може бути майбутнього. Так – так, те, що залишається позаду у нашому житті, не зникне в забутті, не вмирає. То, скоріш, основа для продовження життя. То ж, гортаючи «сторінки» історії, мимоволі хочеться споглянути на ті, що розповідають про більш віддалений період життя…
Дорога ти моя Андрушівщино!
На твоїх чорноземних полях
Ми вирощуєм жито з пшеницею,
Кукурудзу й цукровий буряк.
Мій чарівний, замріяний краю,
Край ставків, і садів, і полів.
Я тобі щиросердно бажаю
Щедрих, гарних, рясних врожаїв.
Л. І. Загоруйко – Дюсенбаєва.
Андрушівський район
Територія – 95,5 тис.га. Населення – 37,6 тис. чол. Населених пунктів – 39 Територіальних громад – 29, в тому числі:1 – міська рада, 1 – селищна рада, 27 – сільських рад. Промислових підприємств - 6. Сільськогосподарських підприємств – 27. Фермерських господарств - 48. Сільськогосподарських угідь – 76528 га. В тому числі ріллі – 64845 га. Лікарень – 3. Сільських амбулаторій – 6. ФАП – 28. Будинків культури та клубів – 33. Бібліотек – 36. Андрушівський район розташований на Придніпровській височині, у південно – східній частині області в зоні лісостепу. Район межує з п’ятьма районами області і на півдні – з Козятинським районом Вінницької області. Поверхня – полого- хвиляста рівнина, розділена річковими долинами, ярами і балками. Це край родючих полів, тихоплинних річок, озер з чистими плесами, таємничих боліт і багатих звіриною лісів. У надрах Андрушівської землі знаходяться незліченні природні скарби. З корисних копалин є родовища гранітів, вапняків, бурого вугілля (працював кар’єр Андрушівської дільниці Коростишівського розрізу), суглинків, піску і торфу. Пересічна температура січня - 5,60 С, липня +18,70 С. Опадів 527 мм. на рік. Андрушівський район лежить у межах Дністровсько-Дніпровської лісостепової фізико-географічної провінції. У районі 11 річок, найбільші: Гуйва, Пустоха, Лебединець, Ів’янка (басейн Дніпра), Під водоймищами зайнято – 1,9 тис. га., споруджено 44 ставки( заг. пл. 525 га). У ґрунтовому покриву переважають чорноземи, глибокі малогумусні (55% площі району), є сірі лісові, дерново-підзолисті, чорноземнолужні, болотні та інші ґрунти. Площа лісів 7,4 тис .га . Основні породи: дуб, сосна, вільха, береза. В Андрушівському районі знаходиться пам’ятка садово - паркового мистецтва республіканського значення - Івницький парк та два заказники місцевого значення. Спеціалізація сільського господарства – рослинництво зернового та тваринництво м’ясомолочного напрямів. Залізничні станції: Андрушівка, Бровки, Степок. Та найбільше багатство Андрушівщини – її люди, які своєю щоденною працею прикрашають рідну землю і примножують її багатства. Андрушівська волость як адміністративно – територіальна одиниця була створена 1861 році і входила до складу Житомирського повіту. До неї входили у 1913 році 14 населених пунктів, об’єднаних у 2 містечкових та 12 сільських громад. Загальна кількість населення становила 16534 жителів. Ліквідована Андрушівська волость у 1923 році і увійшла до складу Андрушівського району Житомирського округу, який був утворений 7 березня 1923 року. До складу Андрушівського району увійшли ліквідовані Андрушівська волость та частина Котелянської волості Житомирського повіту. Підпорядковувався Житомирському (1923-1925), Бердичівському (1925-1930) округам. У 1932 – 1937роках – у складі Київської області. Станом на 1927 рік районній раді підпорядковувались 22 сільські ради з 89 населеними пунктами. У 1962 – 1965 роках територія Андрушівського району входила до складу Бердичівського та Попільнянського районів. З 4 січня 1918 року в Андрушівці, а потім - у районі була встановлена радянська влада. Створений ревком вигнав з містечок і сіл району панських управителів і приступив до розподілу поміщицької землі. Але коли в містечко увійшли кайзерівські війська, ревком пішов у підпілля. Німецькі окупанти спустошували склади з продуктами й матеріалами. Незважаючи на опір робітників, загарбники вивезли з Андрушівки понад 100 тис. пудів цукру. Потім хазяйнували на зламі двох світів окупанти німецькі та польські, петлюрівці, білогвардійці. Вони вкрай зруйнували Андрушівку та район. Занепала більшість селянських господарств, не вистачало посівного матеріалу, тягла, реманенту. Епідемії косили людей. Більшість підприємств району не працювало. У серпні 1920 року націоналізовано цукровий та винокурний заводи, 19 вересня того ж року організовано волосний , а 20 вересня сільські комітети незаможних селян, які багато зробили в згуртуванні селян. Більшовицький уряд на чолі з В. Ульяновим – Леніним у Москві прийняв важливі і такі бажані для людей закони. Він оголосив про припинення війни, запропонувавши усім воюючим країнам мир. Іншим законом уряд передав землю селянам . Відповідно до планів більшовиків народ мав будувати нове суспільство без рабської праці., без злиднів, голоду і холоду, без страху і війн. Ім’я цьому суспільству – соціалістичне. Люди повірили більшовикам. Вони стільки натерпілись лиха, зазнали стількох бідувань , що готові були іти на смерть і повірити будь-кому, але щоб більше так не жити.Дуже важливою на той час була ліквідація неписьменності трудящих. В 1924 році майже 50 % дорослого населення не вміли читати, писати, рахувати, навіть, щоб підписати якийсь документ, неписьменні ставили хрестик. Тому була розгорнута широка мережа лікнепів (осередків по ліквідації неписьменності), які сприяли швидкому знищенню серед населення неосвіченості. При кожній сільській Раді була організована хата-читальня, де проводились заняття з усіма бажаючими вчитись. Там же жителі могли взяти літературу, яка допомагала у навчанні. У 1920 – 1930-х роках існувала можливість виникнення війни або збройного конфлікту у міжнародних відносинах СРСР з іншими державами Європи. Ця ймовірність час від часу загострювалася. Апогею загострення зовнішньо – політичних стосунків досягло в 1931 – першій половині 1932 року, коли загроза нападу на СРСР стала надзвичайно реальною, особливо з боку Великобританії, Польщі, Франції, Японії. Це підтверджує і характер відносин СРСР із цим країнами, і оцінка політичної ситуації в світі пресою, і секретні документи радянського керівництва про підготовку до війни, особливо в 1931 – 1932 роках. Навіть забезпечивши деякий спокій, внаслідок договорів про ненапад, із-заходу, зі східного боку загроза залишилася, адже Японія залишила питання війни відкритим. По – перше, на XIV партконференції РКП(б), що проходила в квітні 1925 року розпочався перехід від напряму «кооперативного соціалізму»(НЕП) на селі до масової колективізації сільського господарства і на цій основі – до індустріалізації. У 1927 – 1928 рр. в СРСР почався новий етап мілітаризації, з початку 30-х – реалізації грандіозної за своїм розмахом і коштами військово – промислової програми. По – друге, підйом індустрії та підготовка до війни потребували збільшення імпорту машин та обладнання, для чого потрібні були великі кошти, які можна було одержати передусім від реалізації продукції сільського господарства. Тому постало питання: як отримати сільськогосподарської продукції побільше? Шлях бачився Сталіну та оточуючих його у впровадженні колективізації на селі. Україна як аграрна республіка стала полігоном для впровадження цієї нової ідеї. Під час підготовки до масової колективізації у 1927 – 1929 роках селяни відмовлялися добровільно продати зерно державі через надто низькі закупівельні ціни. Після ухвалення розробленого комісією В. Молотова порядку проведення кампанії розкуркулення та визначення трьох категорій куркулів (до куркульських господарств відносили господарства середняків, у яких були свої коні, корови, воли, поле більше одного гектара, сільськогосподарський реманент, млин) у лютому 1930 року в Україні пройшла перша хвиля розкуркулення, яка зачепила 2,5% всіх селянських господарств. Водночас виконувалося місцевою владою інше завдання партії більшовиків: примусити селян перейти до колективних форм господарювання. Але колишня селянська кооперація (спільна праця групи селян, які об’єднуються за спільною домовленістю і доброю волею учасників) у формі супряг, толок тощо докорінно відрізнялася від радянської кооперації, яка не враховувала інтересів селян. Проголошення колгоспів , як перехідної форми до комуни( у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року) викликало шалений опір усього селянства, що на бажало втрачати нажиті тяжкою щоденною працею своє поле, особистий реманент та худобу. Намагаючись налагодити добровільне здавання хліба, державна влада вдалася до надзвичайних та жорстоких заходів. Повсякчас почали проводитися обшуки, депортація непокірних селян у віддалені райони країни., введення величезних штрафів за несплату податків, розпродаж майна боржників, які не здали встановлену їм норму зерна. Дбаючи про якнайшвидше виконання плану держзаготівель, керівництво республіки в червні 1929 року фактично відновило продрозкладку, а з 3 липня 1929 року ВУЦВК і Раднарком України прийняли сумнозвісну постанову «Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконання загальнодержавних завдань і планів» та постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» (1932 р.) Ці постанови дозволили місцевим радам накладати на боржників штрафи – до п’ятикратного розміру від вартості незданого хліба, продавати господарства боржників, порушувати проти них кримінальні справи. Звичним явищем по всій Україні стали нічні обшуки селянських садиб, господарі яких відмовлялися вступати до колгоспів. Щоб позбавити селян можливості збувати продовольство поза державними каналами, в 1930 році приватну торгівлю було заборонено, а ринки закрито (вони відновили свою роботу лише в травні 1932 року). На території сучасного Андрушівського району осінь 1932 року не була неврожайною, селяни зібрали хороший урожай, який обіцяв спокійне життя селянських сімей взимку 1932 та навесні 1933 років. Та не так сталось, як гадалось! Неможливо ні з чим порівняти той страшний голодомор 1932 - 1933 року. Жертвами голодомору стало від 2,5 до 10 мл. чоловік. Точної цифри загиблих назвати неможливо, тому що облік жертв голодомору не вівся. Він був зроблений штучно, щоб знищити більшість українців, які славились своїм волелюбством, любов’ю до своєї землі і не хотіли миритися з новим порядком господарювання на землі – колгоспами. Голодомор став одним із способів заганяння непокірних до колективних сільськогосподарських господарств. Плани держзаготівель виконували представники місцевої влади сіл, витрясаючи із селян останню мірку зерна, засуджуючи тим самим їх до голодної смерті. Ніяких документів про забрану їжу не видавали, забирали все, що знаходили. Могли прийти групою в 5 – 6 чоловік із шпичками (довгі, загострені на кінці залізні палиці) і вдень, і посеред ночі. Були випадки, що приходили кілька разів на день, поки щось не знайдуть. Шукали скрізь: і в запічку, і в одязі, і в колисці дитини, перекопували і розгрібали землю в хаті, в коморі, в хліві – кругом, де можна було щось заховати. Знаходили залишки картоплі, буряків, лишки пшона - і забирали все, кидаючи односельців у лапи голодної смерті. У всіх без виключення селах району цілими сім’ями, цілими кутками вмирали люди, залишались пусті хати. Тіла померлих були скрізь: на дорогах, де вони ходили шукаючи чогось, що можна було б з’їсти; у хатах, де люди, знесилившись, чекали доки смерть сама прийде до них; на полях, де вони перекопували землю, шукаючи мерзлу картоплину; на сільській вулиці – там, де заставала їх смерть. Стараючись заглушити муки голоду люди їли котів, собак, голубів, ворон, варили та їли кору з дерев, коріння з рослин, мерзлі минулорічні овочі, які вдавалось знайти, перекопуючи городи. Основними стравами весною та влітку були затірка із споришу та кропиви, люди збирали в лісі ягоди, варили чай з м’яти, калини, пирію. Люди вмирали від дистрофії (катастрофічне зменшення ваги), масовими стали захворювання на дизентерію та інші хвороби, які викликали масову смертність. Дехто вважав, що болі в шлунку і постійні думки про їжу можна зупинити п’ючи багато води. Такі люди опухали від надмірної кількості випитої води, але їсти хотілось так само. Щоб зупинити муки голоду, люди навіть їли те, що небезпечно було їсти. Так, односельці с. Крилівки згадують, що у сім’ї Пальчинської Наталії померла і сама мати і її п’ятеро дітей, які з’їли сире м’ясо загиблої тварини. У селах району померлих хоронили родичі, які мали силу викопати могилу на сільському кладовищі. Інші везли тіло померлого на кладовище в надії, що знайдеться відкрита могила, в яку можна було покласти тіло померлого родича. В селі Антопіль жителька Артемчук Ганна Андріївна розповіла, що за проханням сусідки викопала могилу на сільському цвинтарі для її померлої дитини і повернулася назад за тілом. Коли вони вдвох із сусідкою привезли тіло дитини, могила була майже заповнена тілами померлих. До однієї могили клали кілька тіл, без трун та погребального обряду, бо не мали сил навіть, щоб копати кожному окрему могилу. А коли поховати померлого не було кому, то їх тіла в кожному селі збирали призначені для цього люди і підводою і відвозили до братської могили на кладовисько. На жаль, були випадки, коли до братської могили потрапляли ще живі, але уже приречені на смерть, бо за ними не хотіли їхати на другий день, щоб забрати тіло. Слід сказати, що на початку голоду люди допомагали один одному, родичам, сусідам – ділились останнім. А потім і ділитись стало нічим. Жебракам, які в цей час блукали селом, ніхто нічого на подавав не тому, що не хотіли дати, просто не було що дати. Часто жебраки, а це в основному були жінки та діти, тихо біля тину і помирали. І ніхто із місцевих жителів не знав ні хто вони , ні звідки. Їх хоронили у братських могилах разом із померлими жителями села. Дітей – сиріт, які залишались без батьків, годували в шкільній їдальні, а після оформлення відповідних документів, їх забирали до інтернатів. Годували також тих дорослих, що працювали в полі один раз в день благеньким кулешиком у колгоспній їдальні. Але й він багатьом спас життя. В той час був прийнятий закон про п’ять колосків. За цим законом, людина, у кишенях якої було знайдена хоч одна жменька зерна, засуджувалася до строгого покарання, в окремих випадках навіть до смерті, за звинуваченням у розкраданні колгоспного майна та зраду ідеалам революції. Непоодинокими були випадки канібалізму. Людей, які скоювали такий злочин, арештовували і засуджували до тюремного ув’язнення. Вижили тільки ті сім’ї, у кого була корова. Її вся сім’я дружно доглядали і годували. Та найбільше приходилось оберігати корову, щоб її не вкрали. Навіть були випадки, що старшим у сімї приходилось ночувати разом із коровою, бо боялися, що не застануть своєї годувальниці на місці. Ті, селяни, що були дорослими і сильними, працювали на місцевих заводах. Там їх годували у заводській їдальні. З осені 1933 до літа 1934 року спостерігалася надзвичайно висока смертність від тифу, переїдання, внаслідок самогубств або самосудів над людожерами і трупоїдами. Фактично масова насильницька колективізація і пов’язаний з нею голодомор на селі були соціоцидом, тобто керованим знищенням класу дрібних власників, а нова категорія селян – колгоспники прирівнювалися до пролетарів, «господарів виробництва». Голодомор в Україні справедливо назвати геноцидом українського народу, адже від голоду страждали не тільки українці, а і молдавани, поляки, болгари, німці – всі, хто проживав у сільській місцевості по всій Україні, оскільки міське населення проживало в містах, де працювала система постачання продуктів харчування в крамницях або за місцем роботи. Тих, що пережили голодовку (так місцеві жителі називають голодомор 1932 – 1933років) ще довго переслідував страх голодної смерті. Потім вони ще довго – довго ховали по закутках скоринки хліба, відро зерна, вузлик крупи про чорний день, боячись голодної смерті. Нехай же вічно горить свічка пам’яті в наших серцях, які стануть храмом Скорботи за « невинно убієнними» синами і дочками матері – страдниці України. У передвоєнні роки жителів Андрушівщини, як і всього українського народу, стало ніби подвійним. Одне – важка, гірка доля несправедливо звинувачених і знищених сталінськими репресіями людей. А друга – важка щоденна праця по розбудові держави, покращенню життя трудівників. Площа Андрушівського району напередодні Великої Вітчизняної війни становила 835 кв. км. За переписом 1939 року тут мешкало 60767 чол., в тому числі 52218 сільських жителів та 8551 чол. міського населення. До складу Житомирської області увійшов 22 вересня 1937 року. Він мав 30 сільських та 2 селищні Ради, 2 селища міського типу (Андрушівка і Червоне) і 44 населених пункти. Чорноземні ґрунти сприяли розвитку сільськогосподарського виробництва. Провідними галузями були: виробництво зерна, вирощування цукрових буряків та м’ясо – молочне тваринництво. Окрім цього в 48 колгоспах і 2 радгоспах району вирощували овочі, картоплю, насіння цукрових буряків, займалися птахівництвом та бджільництвом. Колгоспи та радгоспи обслуговували 2 машинно-тракторні станції – Андрушівська та Котелянська, які мали в 1941 році 223 трактори, 63 комбайни, 224 вантажні автомобілі та чимало іншої сільськогосподарської техніки. Посівні площі становили 49848 га. Промисловість району напередодні війни займалась переробкою сільськогосподарської продукції. Тут діяли Андрушівський та Червоненський цукрові, Андрушівський та Червоненський спиртові заводи, торфорозробка, молокопереробний завод, велась заготівля лісу та працювали підприємства по обслуговуванню населення: млини, цегельні, гончарня та інші. В надрах андрушівської землі містилися корисні копалини: граніт, глина, пісок, торф та буре вугілля. Трудові успіхи робітників і колгоспників району в передвоєнні роки були відзначені занесенням до Почесної книги Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В 1939 р. до Книги були занесені імена 10 трактористів Андрушівської МТС: М.А.Романівський, Т.Р.Задерейко, Ф.Я.Шевчук, П.С. Тонкоголос, В.О.Вільчинський, Г.І. Міщенко, М.Ю.Ритор, К.С. Утченко, А.П.Петрушкевич, та бригадир тракторної бригади, трактористка Л. М. Рудюк. Також було відзначено конеферму Андрушівського колгоспу ім. Шевченка та конюха цього колгоспу Г.Й. Берладина. У передвоєнні роки було досягнуто певних успіхів у галузі культурного будівництва. В 35 школах району нараховувалось майже 12 тис. учнів, яких навчали 393 вчителі. Населення району обслуговували 2 лікарні, 4 амбулаторії, 6 фельдшерсько-акушерських пунктів та 4 сільські медичні дільниці, в яких працювало 10 лікарів та 39 середніх медичних працівників. В районі функціонували 41 бібліотека з фондом 104 тис. книг, 3 кіноустановки, 34 клуби – читальні. За сумлінну працю по вихованню і навчанню молодого покоління в 1939 році вчителька Андрушівської середньої школи №1 В. Ю. Павлівська була нагороджена орденом Леніна.
Дорога ти моя Андрушівщино!
На твоїх чорноземних полях
Ми вирощуєм жито з пшеницею,
Кукурудзу й цукровий буряк.
Мій чарівний, замріяний краю,
Край ставків, і садів, і полів.
Я тобі щиросердно бажаю
Щедрих, гарних, рясних врожаїв.
Л. І. Загоруйко – Дюсенбаєва.
Андрушівський район
Територія – 95,5 тис.га. Населення – 37,6 тис. чол. Населених пунктів – 39 Територіальних громад – 29, в тому числі:1 – міська рада, 1 – селищна рада, 27 – сільських рад. Промислових підприємств - 6. Сільськогосподарських підприємств – 27. Фермерських господарств - 48. Сільськогосподарських угідь – 76528 га. В тому числі ріллі – 64845 га. Лікарень – 3. Сільських амбулаторій – 6. ФАП – 28. Будинків культури та клубів – 33. Бібліотек – 36. Андрушівський район розташований на Придніпровській височині, у південно – східній частині області в зоні лісостепу. Район межує з п’ятьма районами області і на півдні – з Козятинським районом Вінницької області. Поверхня – полого- хвиляста рівнина, розділена річковими долинами, ярами і балками. Це край родючих полів, тихоплинних річок, озер з чистими плесами, таємничих боліт і багатих звіриною лісів. У надрах Андрушівської землі знаходяться незліченні природні скарби. З корисних копалин є родовища гранітів, вапняків, бурого вугілля (працював кар’єр Андрушівської дільниці Коростишівського розрізу), суглинків, піску і торфу. Пересічна температура січня - 5,60 С, липня +18,70 С. Опадів 527 мм. на рік. Андрушівський район лежить у межах Дністровсько-Дніпровської лісостепової фізико-географічної провінції. У районі 11 річок, найбільші: Гуйва, Пустоха, Лебединець, Ів’янка (басейн Дніпра), Під водоймищами зайнято – 1,9 тис. га., споруджено 44 ставки( заг. пл. 525 га). У ґрунтовому покриву переважають чорноземи, глибокі малогумусні (55% площі району), є сірі лісові, дерново-підзолисті, чорноземнолужні, болотні та інші ґрунти. Площа лісів 7,4 тис .га . Основні породи: дуб, сосна, вільха, береза. В Андрушівському районі знаходиться пам’ятка садово - паркового мистецтва республіканського значення - Івницький парк та два заказники місцевого значення. Спеціалізація сільського господарства – рослинництво зернового та тваринництво м’ясомолочного напрямів. Залізничні станції: Андрушівка, Бровки, Степок. Та найбільше багатство Андрушівщини – її люди, які своєю щоденною працею прикрашають рідну землю і примножують її багатства. Андрушівська волость як адміністративно – територіальна одиниця була створена 1861 році і входила до складу Житомирського повіту. До неї входили у 1913 році 14 населених пунктів, об’єднаних у 2 містечкових та 12 сільських громад. Загальна кількість населення становила 16534 жителів. Ліквідована Андрушівська волость у 1923 році і увійшла до складу Андрушівського району Житомирського округу, який був утворений 7 березня 1923 року. До складу Андрушівського району увійшли ліквідовані Андрушівська волость та частина Котелянської волості Житомирського повіту. Підпорядковувався Житомирському (1923-1925), Бердичівському (1925-1930) округам. У 1932 – 1937роках – у складі Київської області. Станом на 1927 рік районній раді підпорядковувались 22 сільські ради з 89 населеними пунктами. У 1962 – 1965 роках територія Андрушівського району входила до складу Бердичівського та Попільнянського районів. З 4 січня 1918 року в Андрушівці, а потім - у районі була встановлена радянська влада. Створений ревком вигнав з містечок і сіл району панських управителів і приступив до розподілу поміщицької землі. Але коли в містечко увійшли кайзерівські війська, ревком пішов у підпілля. Німецькі окупанти спустошували склади з продуктами й матеріалами. Незважаючи на опір робітників, загарбники вивезли з Андрушівки понад 100 тис. пудів цукру. Потім хазяйнували на зламі двох світів окупанти німецькі та польські, петлюрівці, білогвардійці. Вони вкрай зруйнували Андрушівку та район. Занепала більшість селянських господарств, не вистачало посівного матеріалу, тягла, реманенту. Епідемії косили людей. Більшість підприємств району не працювало. У серпні 1920 року націоналізовано цукровий та винокурний заводи, 19 вересня того ж року організовано волосний , а 20 вересня сільські комітети незаможних селян, які багато зробили в згуртуванні селян. Більшовицький уряд на чолі з В. Ульяновим – Леніним у Москві прийняв важливі і такі бажані для людей закони. Він оголосив про припинення війни, запропонувавши усім воюючим країнам мир. Іншим законом уряд передав землю селянам . Відповідно до планів більшовиків народ мав будувати нове суспільство без рабської праці., без злиднів, голоду і холоду, без страху і війн. Ім’я цьому суспільству – соціалістичне. Люди повірили більшовикам. Вони стільки натерпілись лиха, зазнали стількох бідувань , що готові були іти на смерть і повірити будь-кому, але щоб більше так не жити.Дуже важливою на той час була ліквідація неписьменності трудящих. В 1924 році майже 50 % дорослого населення не вміли читати, писати, рахувати, навіть, щоб підписати якийсь документ, неписьменні ставили хрестик. Тому була розгорнута широка мережа лікнепів (осередків по ліквідації неписьменності), які сприяли швидкому знищенню серед населення неосвіченості. При кожній сільській Раді була організована хата-читальня, де проводились заняття з усіма бажаючими вчитись. Там же жителі могли взяти літературу, яка допомагала у навчанні. У 1920 – 1930-х роках існувала можливість виникнення війни або збройного конфлікту у міжнародних відносинах СРСР з іншими державами Європи. Ця ймовірність час від часу загострювалася. Апогею загострення зовнішньо – політичних стосунків досягло в 1931 – першій половині 1932 року, коли загроза нападу на СРСР стала надзвичайно реальною, особливо з боку Великобританії, Польщі, Франції, Японії. Це підтверджує і характер відносин СРСР із цим країнами, і оцінка політичної ситуації в світі пресою, і секретні документи радянського керівництва про підготовку до війни, особливо в 1931 – 1932 роках. Навіть забезпечивши деякий спокій, внаслідок договорів про ненапад, із-заходу, зі східного боку загроза залишилася, адже Японія залишила питання війни відкритим. По – перше, на XIV партконференції РКП(б), що проходила в квітні 1925 року розпочався перехід від напряму «кооперативного соціалізму»(НЕП) на селі до масової колективізації сільського господарства і на цій основі – до індустріалізації. У 1927 – 1928 рр. в СРСР почався новий етап мілітаризації, з початку 30-х – реалізації грандіозної за своїм розмахом і коштами військово – промислової програми. По – друге, підйом індустрії та підготовка до війни потребували збільшення імпорту машин та обладнання, для чого потрібні були великі кошти, які можна було одержати передусім від реалізації продукції сільського господарства. Тому постало питання: як отримати сільськогосподарської продукції побільше? Шлях бачився Сталіну та оточуючих його у впровадженні колективізації на селі. Україна як аграрна республіка стала полігоном для впровадження цієї нової ідеї. Під час підготовки до масової колективізації у 1927 – 1929 роках селяни відмовлялися добровільно продати зерно державі через надто низькі закупівельні ціни. Після ухвалення розробленого комісією В. Молотова порядку проведення кампанії розкуркулення та визначення трьох категорій куркулів (до куркульських господарств відносили господарства середняків, у яких були свої коні, корови, воли, поле більше одного гектара, сільськогосподарський реманент, млин) у лютому 1930 року в Україні пройшла перша хвиля розкуркулення, яка зачепила 2,5% всіх селянських господарств. Водночас виконувалося місцевою владою інше завдання партії більшовиків: примусити селян перейти до колективних форм господарювання. Але колишня селянська кооперація (спільна праця групи селян, які об’єднуються за спільною домовленістю і доброю волею учасників) у формі супряг, толок тощо докорінно відрізнялася від радянської кооперації, яка не враховувала інтересів селян. Проголошення колгоспів , як перехідної форми до комуни( у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року) викликало шалений опір усього селянства, що на бажало втрачати нажиті тяжкою щоденною працею своє поле, особистий реманент та худобу. Намагаючись налагодити добровільне здавання хліба, державна влада вдалася до надзвичайних та жорстоких заходів. Повсякчас почали проводитися обшуки, депортація непокірних селян у віддалені райони країни., введення величезних штрафів за несплату податків, розпродаж майна боржників, які не здали встановлену їм норму зерна. Дбаючи про якнайшвидше виконання плану держзаготівель, керівництво республіки в червні 1929 року фактично відновило продрозкладку, а з 3 липня 1929 року ВУЦВК і Раднарком України прийняли сумнозвісну постанову «Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконання загальнодержавних завдань і планів» та постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель» (1932 р.) Ці постанови дозволили місцевим радам накладати на боржників штрафи – до п’ятикратного розміру від вартості незданого хліба, продавати господарства боржників, порушувати проти них кримінальні справи. Звичним явищем по всій Україні стали нічні обшуки селянських садиб, господарі яких відмовлялися вступати до колгоспів. Щоб позбавити селян можливості збувати продовольство поза державними каналами, в 1930 році приватну торгівлю було заборонено, а ринки закрито (вони відновили свою роботу лише в травні 1932 року). На території сучасного Андрушівського району осінь 1932 року не була неврожайною, селяни зібрали хороший урожай, який обіцяв спокійне життя селянських сімей взимку 1932 та навесні 1933 років. Та не так сталось, як гадалось! Неможливо ні з чим порівняти той страшний голодомор 1932 - 1933 року. Жертвами голодомору стало від 2,5 до 10 мл. чоловік. Точної цифри загиблих назвати неможливо, тому що облік жертв голодомору не вівся. Він був зроблений штучно, щоб знищити більшість українців, які славились своїм волелюбством, любов’ю до своєї землі і не хотіли миритися з новим порядком господарювання на землі – колгоспами. Голодомор став одним із способів заганяння непокірних до колективних сільськогосподарських господарств. Плани держзаготівель виконували представники місцевої влади сіл, витрясаючи із селян останню мірку зерна, засуджуючи тим самим їх до голодної смерті. Ніяких документів про забрану їжу не видавали, забирали все, що знаходили. Могли прийти групою в 5 – 6 чоловік із шпичками (довгі, загострені на кінці залізні палиці) і вдень, і посеред ночі. Були випадки, що приходили кілька разів на день, поки щось не знайдуть. Шукали скрізь: і в запічку, і в одязі, і в колисці дитини, перекопували і розгрібали землю в хаті, в коморі, в хліві – кругом, де можна було щось заховати. Знаходили залишки картоплі, буряків, лишки пшона - і забирали все, кидаючи односельців у лапи голодної смерті. У всіх без виключення селах району цілими сім’ями, цілими кутками вмирали люди, залишались пусті хати. Тіла померлих були скрізь: на дорогах, де вони ходили шукаючи чогось, що можна було б з’їсти; у хатах, де люди, знесилившись, чекали доки смерть сама прийде до них; на полях, де вони перекопували землю, шукаючи мерзлу картоплину; на сільській вулиці – там, де заставала їх смерть. Стараючись заглушити муки голоду люди їли котів, собак, голубів, ворон, варили та їли кору з дерев, коріння з рослин, мерзлі минулорічні овочі, які вдавалось знайти, перекопуючи городи. Основними стравами весною та влітку були затірка із споришу та кропиви, люди збирали в лісі ягоди, варили чай з м’яти, калини, пирію. Люди вмирали від дистрофії (катастрофічне зменшення ваги), масовими стали захворювання на дизентерію та інші хвороби, які викликали масову смертність. Дехто вважав, що болі в шлунку і постійні думки про їжу можна зупинити п’ючи багато води. Такі люди опухали від надмірної кількості випитої води, але їсти хотілось так само. Щоб зупинити муки голоду, люди навіть їли те, що небезпечно було їсти. Так, односельці с. Крилівки згадують, що у сім’ї Пальчинської Наталії померла і сама мати і її п’ятеро дітей, які з’їли сире м’ясо загиблої тварини. У селах району померлих хоронили родичі, які мали силу викопати могилу на сільському кладовищі. Інші везли тіло померлого на кладовище в надії, що знайдеться відкрита могила, в яку можна було покласти тіло померлого родича. В селі Антопіль жителька Артемчук Ганна Андріївна розповіла, що за проханням сусідки викопала могилу на сільському цвинтарі для її померлої дитини і повернулася назад за тілом. Коли вони вдвох із сусідкою привезли тіло дитини, могила була майже заповнена тілами померлих. До однієї могили клали кілька тіл, без трун та погребального обряду, бо не мали сил навіть, щоб копати кожному окрему могилу. А коли поховати померлого не було кому, то їх тіла в кожному селі збирали призначені для цього люди і підводою і відвозили до братської могили на кладовисько. На жаль, були випадки, коли до братської могили потрапляли ще живі, але уже приречені на смерть, бо за ними не хотіли їхати на другий день, щоб забрати тіло. Слід сказати, що на початку голоду люди допомагали один одному, родичам, сусідам – ділились останнім. А потім і ділитись стало нічим. Жебракам, які в цей час блукали селом, ніхто нічого на подавав не тому, що не хотіли дати, просто не було що дати. Часто жебраки, а це в основному були жінки та діти, тихо біля тину і помирали. І ніхто із місцевих жителів не знав ні хто вони , ні звідки. Їх хоронили у братських могилах разом із померлими жителями села. Дітей – сиріт, які залишались без батьків, годували в шкільній їдальні, а після оформлення відповідних документів, їх забирали до інтернатів. Годували також тих дорослих, що працювали в полі один раз в день благеньким кулешиком у колгоспній їдальні. Але й він багатьом спас життя. В той час був прийнятий закон про п’ять колосків. За цим законом, людина, у кишенях якої було знайдена хоч одна жменька зерна, засуджувалася до строгого покарання, в окремих випадках навіть до смерті, за звинуваченням у розкраданні колгоспного майна та зраду ідеалам революції. Непоодинокими були випадки канібалізму. Людей, які скоювали такий злочин, арештовували і засуджували до тюремного ув’язнення. Вижили тільки ті сім’ї, у кого була корова. Її вся сім’я дружно доглядали і годували. Та найбільше приходилось оберігати корову, щоб її не вкрали. Навіть були випадки, що старшим у сімї приходилось ночувати разом із коровою, бо боялися, що не застануть своєї годувальниці на місці. Ті, селяни, що були дорослими і сильними, працювали на місцевих заводах. Там їх годували у заводській їдальні. З осені 1933 до літа 1934 року спостерігалася надзвичайно висока смертність від тифу, переїдання, внаслідок самогубств або самосудів над людожерами і трупоїдами. Фактично масова насильницька колективізація і пов’язаний з нею голодомор на селі були соціоцидом, тобто керованим знищенням класу дрібних власників, а нова категорія селян – колгоспники прирівнювалися до пролетарів, «господарів виробництва». Голодомор в Україні справедливо назвати геноцидом українського народу, адже від голоду страждали не тільки українці, а і молдавани, поляки, болгари, німці – всі, хто проживав у сільській місцевості по всій Україні, оскільки міське населення проживало в містах, де працювала система постачання продуктів харчування в крамницях або за місцем роботи. Тих, що пережили голодовку (так місцеві жителі називають голодомор 1932 – 1933років) ще довго переслідував страх голодної смерті. Потім вони ще довго – довго ховали по закутках скоринки хліба, відро зерна, вузлик крупи про чорний день, боячись голодної смерті. Нехай же вічно горить свічка пам’яті в наших серцях, які стануть храмом Скорботи за « невинно убієнними» синами і дочками матері – страдниці України. У передвоєнні роки жителів Андрушівщини, як і всього українського народу, стало ніби подвійним. Одне – важка, гірка доля несправедливо звинувачених і знищених сталінськими репресіями людей. А друга – важка щоденна праця по розбудові держави, покращенню життя трудівників. Площа Андрушівського району напередодні Великої Вітчизняної війни становила 835 кв. км. За переписом 1939 року тут мешкало 60767 чол., в тому числі 52218 сільських жителів та 8551 чол. міського населення. До складу Житомирської області увійшов 22 вересня 1937 року. Він мав 30 сільських та 2 селищні Ради, 2 селища міського типу (Андрушівка і Червоне) і 44 населених пункти. Чорноземні ґрунти сприяли розвитку сільськогосподарського виробництва. Провідними галузями були: виробництво зерна, вирощування цукрових буряків та м’ясо – молочне тваринництво. Окрім цього в 48 колгоспах і 2 радгоспах району вирощували овочі, картоплю, насіння цукрових буряків, займалися птахівництвом та бджільництвом. Колгоспи та радгоспи обслуговували 2 машинно-тракторні станції – Андрушівська та Котелянська, які мали в 1941 році 223 трактори, 63 комбайни, 224 вантажні автомобілі та чимало іншої сільськогосподарської техніки. Посівні площі становили 49848 га. Промисловість району напередодні війни займалась переробкою сільськогосподарської продукції. Тут діяли Андрушівський та Червоненський цукрові, Андрушівський та Червоненський спиртові заводи, торфорозробка, молокопереробний завод, велась заготівля лісу та працювали підприємства по обслуговуванню населення: млини, цегельні, гончарня та інші. В надрах андрушівської землі містилися корисні копалини: граніт, глина, пісок, торф та буре вугілля. Трудові успіхи робітників і колгоспників району в передвоєнні роки були відзначені занесенням до Почесної книги Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В 1939 р. до Книги були занесені імена 10 трактористів Андрушівської МТС: М.А.Романівський, Т.Р.Задерейко, Ф.Я.Шевчук, П.С. Тонкоголос, В.О.Вільчинський, Г.І. Міщенко, М.Ю.Ритор, К.С. Утченко, А.П.Петрушкевич, та бригадир тракторної бригади, трактористка Л. М. Рудюк. Також було відзначено конеферму Андрушівського колгоспу ім. Шевченка та конюха цього колгоспу Г.Й. Берладина. У передвоєнні роки було досягнуто певних успіхів у галузі культурного будівництва. В 35 школах району нараховувалось майже 12 тис. учнів, яких навчали 393 вчителі. Населення району обслуговували 2 лікарні, 4 амбулаторії, 6 фельдшерсько-акушерських пунктів та 4 сільські медичні дільниці, в яких працювало 10 лікарів та 39 середніх медичних працівників. В районі функціонували 41 бібліотека з фондом 104 тис. книг, 3 кіноустановки, 34 клуби – читальні. За сумлінну працю по вихованню і навчанню молодого покоління в 1939 році вчителька Андрушівської середньої школи №1 В. Ю. Павлівська була нагороджена орденом Леніна.
Андрушівщина в ІІ половині ХVІІІ – ХІХ століття
Після другого поділу Польщі, що відбувся у 1793 році, разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії і була включена до складу Волинської губернії за винятком сіл Бровки Перші, Лебединці, Корчмище, Яроповичі, Городище, Війтівці (Мостове), Вербів (Любимівка), які були у складі Київської губернії. Приєднання до Росії не принесло полегшення у становищі наших земляків. Відбувалось дальше посилення феодально-кріпосницького гніту. Малоземелля і безземелля було звичним явищем. Разом з тим, на початку ХІХ століття спостерігається процес занепаду феодальних порядків, зародження і розвитку капіталістичних відносин. Землями в Андрушівці і в навколишніх селах володів граф Бержинський, якому належало 9200 десятин землі. Землі в Червоному і в його окрузі належали графам Грохольським. Селяни відбували панщину, сплачували грошовий та натуральний податки. Поміщики продовжували розпоряджатися долею залежних селян. Це викликало незацікавленість селян у результатах своєї праці і справедливе невдоволення.
Щоб зміцнити кріпосницькі порядки, на Правобережжі, в Литві і Білорусі у 1847 році було введено так звані інвентарні правила. Вони в деякій мірі обмежували свавілля поміщика, який не міг самочинно збільшувати свої володіння за рахунок захоплення селянських земель, панщина обмежувалась до трьох днів. Але поміщики не дотримувались інвентарних правил і продовжували діяти на свій розсуд. У відповідь зростає селянський опір. Селянський рух не обминув і наш регіон. Жителі Котельні підтримали повстанців сіл Любар, Дівочки, Слободище, Турчинівка. Для придушення повстання було застосоване військо. В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки у житті краю. У 1798 році тут уже нараховувалось 123 двори з населенням понад тисячу чоловік. На початку ХІХ століття в селі появилися виробничі об’єкти промислового призначення, а саме, винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. На винокурні застосовувались парові котли. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло: гончарне, ткацьке, деревообробне. У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння. В регіоні чисельність населення зростає, появилися робітники. На початку 40-х років ХІХ століття спостерігається пожвавлення торгівлі. З 1842 року раз у два тижні в Андрушівці почали проводити торги. Ще одним центром торгівлі в краї була Котельня, яка мала статус містечка. У 1859 році граф Бержинський добився віднесення Андрушівки до розряду містечок. З того часу тут почали проводитись щотижневі ярмарки. В культурно-освітньому плані наш край далеко відставав у І половині ХІХ століття від суміжних регіонів – сучасних Бердичівського, Житомирського, Попільнянського районів. Андрушівщина була у списку повітів, в яких не було зовсім навчальних закладів. В кінці ХVІІІ – І половині ХІХ століття господарство краю, яке ґрунтувалося на кріпосництві, вступило в полосу кризи. Вже у 30- ті роки спостерігаємо поступове зародження виробництв, що застосовували машини, технічні вдосконалення, також пожвавлення торгівлі, а це свідчило про те, що поступово пробивають собі дорогу капіталістичні відносини. Але це був довгий і повільний процес, а наш край залишався однією з відсталих частин Волинської та Київської губерній. Друга половина ХІХ століття характеризується для нашого краю запровадженням капіталістичних відносин. Цьому сприяла аграрна реформа 1861 року, яка привела ще й до розшарування селянства, бо була прямим пограбуванням селян. Селянські наділи на Андрушівщині були визначені в 4,5 десятин (1 десятина дорівнювала 1,0925 га), а викупна ціна за них була 686 крб., що робило недоступним отриати землю основній масі селян. Якщо селянин не виплатив встановленої викупної суми, то змушений був відробляти на користь пана 90 днів. Селяни не хотіли миритися із грабіжницькою суттю реформи і часто повставали. У ІІ половині ХІХ століття відбулися збройні сутички з урядовими військами в селах Івниця, Яроповичі, містечка Андрушівка, Стара Котельня. Аграрна реформа сприяла швидкому розвитку на Андрушівщині цукрової промисловості. Як відомо, що вже у 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння в краї. У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків. Справжній переворот у цукровій галузі краю пов'язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоненський). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської соковарні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу. Робота на заводі була важкою, а плата низькою. Так, в сезон 1875-1876 років за зміну робітник заробляв від 25 до 60 копійок, майстри за зміну отримували від 1 до 2 крб. Тоді як у керівництва заводу заробітна плата була високою. Зокрема, за 1886 рік директор Червоненського заводу Беренс отримав 11 тис. крб. і 12 пудів цукру. У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод про що знаходимо повідомлення в матеріалах губернського акцизного управління: «Андрушівський винокурний завод №5 першого округу засновано у 1883 році. Завод належить таємному раднику М.А.Терещенку». Саме приміщення заводу було кам’яне і покрите залізним дахом. Завод був оснащений паровим двигуном. На заводі працювало 55 чоловік. Вся продукція заводу-ректифікаційний спирт, вивозилась за кордон. Крім цукрових та спиртового заводу промисловість краю була представлена борошномельними млинами, кустарними ремісничими майстернями, невеличким шкіряним заводом. Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, в центрі, біля церкви, був просторий майдан, парк біля маєтку розширено і засаджено новими породами дерев. При Андрушівському заводі діяла лікарня, яка розмістилася у двох невеликих кімнатах з тапчанами замість ліжок. У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище, яке протягом перших 25 років закінчило лише 135 учнів, в тому числі 11 дівчаток, серед яких була й Вероніка Морозова одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і в Червоному. Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. В містечку нараховувалося 436 дворів, діяв пивоварний завод, 12 приватних крамниць. Як і на початку ХІХ століття, тут раз у два тижні проводилися ярмарки. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ – Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші). Як бачимо, що капіталізм поступово набуває розвитку в нашому краї, але попри все це Андрушівщина залишалася відсталою національною окраїною.
Щоб зміцнити кріпосницькі порядки, на Правобережжі, в Литві і Білорусі у 1847 році було введено так звані інвентарні правила. Вони в деякій мірі обмежували свавілля поміщика, який не міг самочинно збільшувати свої володіння за рахунок захоплення селянських земель, панщина обмежувалась до трьох днів. Але поміщики не дотримувались інвентарних правил і продовжували діяти на свій розсуд. У відповідь зростає селянський опір. Селянський рух не обминув і наш регіон. Жителі Котельні підтримали повстанців сіл Любар, Дівочки, Слободище, Турчинівка. Для придушення повстання було застосоване військо. В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки у житті краю. У 1798 році тут уже нараховувалось 123 двори з населенням понад тисячу чоловік. На початку ХІХ століття в селі появилися виробничі об’єкти промислового призначення, а саме, винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. На винокурні застосовувались парові котли. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло: гончарне, ткацьке, деревообробне. У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння. В регіоні чисельність населення зростає, появилися робітники. На початку 40-х років ХІХ століття спостерігається пожвавлення торгівлі. З 1842 року раз у два тижні в Андрушівці почали проводити торги. Ще одним центром торгівлі в краї була Котельня, яка мала статус містечка. У 1859 році граф Бержинський добився віднесення Андрушівки до розряду містечок. З того часу тут почали проводитись щотижневі ярмарки. В культурно-освітньому плані наш край далеко відставав у І половині ХІХ століття від суміжних регіонів – сучасних Бердичівського, Житомирського, Попільнянського районів. Андрушівщина була у списку повітів, в яких не було зовсім навчальних закладів. В кінці ХVІІІ – І половині ХІХ століття господарство краю, яке ґрунтувалося на кріпосництві, вступило в полосу кризи. Вже у 30- ті роки спостерігаємо поступове зародження виробництв, що застосовували машини, технічні вдосконалення, також пожвавлення торгівлі, а це свідчило про те, що поступово пробивають собі дорогу капіталістичні відносини. Але це був довгий і повільний процес, а наш край залишався однією з відсталих частин Волинської та Київської губерній. Друга половина ХІХ століття характеризується для нашого краю запровадженням капіталістичних відносин. Цьому сприяла аграрна реформа 1861 року, яка привела ще й до розшарування селянства, бо була прямим пограбуванням селян. Селянські наділи на Андрушівщині були визначені в 4,5 десятин (1 десятина дорівнювала 1,0925 га), а викупна ціна за них була 686 крб., що робило недоступним отриати землю основній масі селян. Якщо селянин не виплатив встановленої викупної суми, то змушений був відробляти на користь пана 90 днів. Селяни не хотіли миритися із грабіжницькою суттю реформи і часто повставали. У ІІ половині ХІХ століття відбулися збройні сутички з урядовими військами в селах Івниця, Яроповичі, містечка Андрушівка, Стара Котельня. Аграрна реформа сприяла швидкому розвитку на Андрушівщині цукрової промисловості. Як відомо, що вже у 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння в краї. У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків. Справжній переворот у цукровій галузі краю пов'язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоненський). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської соковарні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу. Робота на заводі була важкою, а плата низькою. Так, в сезон 1875-1876 років за зміну робітник заробляв від 25 до 60 копійок, майстри за зміну отримували від 1 до 2 крб. Тоді як у керівництва заводу заробітна плата була високою. Зокрема, за 1886 рік директор Червоненського заводу Беренс отримав 11 тис. крб. і 12 пудів цукру. У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод про що знаходимо повідомлення в матеріалах губернського акцизного управління: «Андрушівський винокурний завод №5 першого округу засновано у 1883 році. Завод належить таємному раднику М.А.Терещенку». Саме приміщення заводу було кам’яне і покрите залізним дахом. Завод був оснащений паровим двигуном. На заводі працювало 55 чоловік. Вся продукція заводу-ректифікаційний спирт, вивозилась за кордон. Крім цукрових та спиртового заводу промисловість краю була представлена борошномельними млинами, кустарними ремісничими майстернями, невеличким шкіряним заводом. Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, в центрі, біля церкви, був просторий майдан, парк біля маєтку розширено і засаджено новими породами дерев. При Андрушівському заводі діяла лікарня, яка розмістилася у двох невеликих кімнатах з тапчанами замість ліжок. У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище, яке протягом перших 25 років закінчило лише 135 учнів, в тому числі 11 дівчаток, серед яких була й Вероніка Морозова одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і в Червоному. Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. В містечку нараховувалося 436 дворів, діяв пивоварний завод, 12 приватних крамниць. Як і на початку ХІХ століття, тут раз у два тижні проводилися ярмарки. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ – Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші). Як бачимо, що капіталізм поступово набуває розвитку в нашому краї, але попри все це Андрушівщина залишалася відсталою національною окраїною.
среда, 2 августа 2006 г.
Герб мiстечка Нехворощ
Герби окремих українських земель вивчали українські, польські і російські дослідники, тому що вивчення давнього минулого наших населених пунктів ускладнюється тим, що склад земель України, їхній адміністративно-територіальний поділ час від часу зазнавали великих змін. Особливі обставини багатовікової історії Київської губернії (воєводства) , яка лежала на порубіжжі багатьох державних утворень різних народів і перебувала свого часу в складі Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської імперії, привели в геральдичну традицію нашого краю ще й політичний елемент. Перші територіальні герби на українських землях виникли на основі кязівських знаків, вживаних на корогвах, під якими княжі дружини ходили у воєнні походи. В 1239-41 роках нашу територію захопила Золота Орда, але великий князь Ольгерд, скориставшись ослабленням Орди, у 60-х роках ХІV ст. підпорядкував собі Поділля, Київщину, Переяславщину. В 1471 році Київське князівство в складі Литви було перетворене на воєводство, а після Люблінської унії (1569р) ввійшло до складу Польщі. У ХVІІІ ст. настав занепад міст і значне обмеження міського самоврядування. Це призвело до упадку Речі Посполитої. Після першого поділу Речі Посполитої ця проблема примусила владу прислухатися до вимог представників міст. Реформаційний закон «Про вільні королівські міста в Речі Посполитій» , було прийнято так званим «чотирилітнім» сеймом у Варшаві 18 квітня 1791 року. Цим законом передбачалося надання всім королівським містам статусу «вільних міст», територія в межах цих поселень ставала власністю міщан, вони отримували змогу висилати депутатів на сейм з правом голосу та ряд інших прав. Міські права призначалися не тільки містам, що зберегли самоврядування, але й тим, що втратили свої привілеї, а також поширювалися на новоосаджені міста та на приватні. Після прийняття законів про міста, розпочалося активне підтвердження та надання королівських привілеїв. Крім затвердження самоврядування на Магдебурзькому праві, дозволялись ярмаркові торги та інші пільги. Обов’язковою нормою всіх міст стає надання герба, кольоровий малюнок якого фіксувався в грамоті. Копії усіх документів з аналогічними малюнками заносилися в записні книги. За період 1791-1792 р. р. такі королівські привілеї одержали 99 міст. Пошукові роботи вчених, проведені у фондах Головного архіву давніх актів у Варшаві, виявили необхідні документи двох записових книг. До них внесено копії привілеїв, встановлених у Варшаві від 4 листопада 1791 року за 16 червня 1792 для 25 міст (в т. ч. 22-х українських). Серед «дипломованих» тоді містечок було й два, що сьогодні перебувають у складі Житомирської області. Це королівські містечка Київського воєводства Романів та Нехвороща. Доля обох поселень досить подібна. Вважається, що вони існували ще у ХІІІ-ХІУ століттях, але були знищені після ворожих нападів. У ХУІ ст. пустища знову заселяються і вже на початку ХУІІ ст. фігурують як містечка з невеликими оборонними замками. На кінець ХУІІІ ст. і Романів (Романівка Попільнянського району), і Нехвороща ще залишалися королівськими містечками, тому й підтримали підтверджувальні привілеї, які мали сприяти їх подальшому зростанню та розвитку. В обох привілеях зазначено і герби. Для Нехвороща привілей встановлений 17 лютого 1792 року. В книзі «Диплому» подано опис та малюнок герба. Це кольоровий малюнок круглої форми: у синьому полі осідланий коричневий кінь і коричневе дерево, по небу пливуть білі хмарки, внизу зелена трава. Характерно, що переважна більшість привілеїв 1791-1792 років виставлена містам, розташованим вздовж тодішнього російсько-польського кордону та на прилеглих землях, це була, по суті, фіксація кордону. А централізоване надання гербів мало відігравати роль прояву «особистої ласки» та зовнішнього утвердження свого впливу на прикордонні землі. Але вже в 1793 році відбувся другий поділ Польщі, а в 1795 році - третій, внаслідок чого Правобережну Україну захопила Російська імперія, а «світопривілейовані» почали управлятися за іншими законами: передбачено було злам одного адміністративного устрою й запровадження іншого, відповідно «законам, згідно з якими Всеросійська імперія управляється». Це був складний шлях, тому часом потрібно було вдаватися до репресивних заходів. У річищі таких політичних подій і відбулося перезатвердження давніх і створення нових гербів міст Київщини. По-різному склалася доля гербів 1791-1792 років. Одні були перезатверджені або видозмінені російськими властями, а в конкретному випадку з Романовим та Нехворощею - зовсім втратили своє значення, оскільки містечка не набули відповідного адміністратського статусу і занепали, перетворились на звичайні села. Надання гербів містам 1791-1792 років становить собою хоч і короткотривалий, але окремий стан в еволюції української міської геральдики. Незважаючи на окремі недоліки, більшість знаків з привілеїв 1791-1792 р. р. може і сьогодні функціонувати як місцеві герби. З відновленням української державності та розвитком системи місцевого самоврядування проблема міської геральдики поступово перетворюється на юридачну необхідність, вона викликає все більший інтерес в українському суспільстві. Актуальність питання про символіку населення нашої держави значно зросла із розглядом та прийняттям Верховною Радою України Закону «Про місцеве самоврядування», окремою статтею якого передбачається використання місцевих гербів. Причому не тільки для міських населених пунктів, але й для сіл. Очевидно й для теперішніх сіл Романівки та Нехворощі слід зберегти історичні символи, привівши їх до сучасних геральдичних вимог.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
вторник, 1 августа 2006 г.
Історія села Глинівці Андрушівського району Житомирської області
По обидва береги невеликої річки люди виявили білу і червону глину. Дуже гарна була глина, використовували її і на будівництво, і на біління хат, і на виготовлення посуду та іграшок. Тому це поселення так і називали: Глинівці. Глинівці - село Андрушівського району. До 1923 року було в складі Коднянської волості Житомирського повіту Київської губернії. Розташоване за 24 км на захід від районного центру та за 14 км від залізничної станції Кодня. Відоме з 1704 року як власність Кременецької старостихи Пелагеї Ясиницької. У 18 ст. розділене на дві частини, що належали поміщикам Лавровському та Богуцькому: пізніше - Пражмовському та Круковському. У 19 ст. - власність поміщика Яна-Владислава Умінського, а пізніше перейшло у спадок його сестрам Розалії Маржицькій, Констанції Камській, Францишці Осінській. У 1825 році частина маєтку була виділена сину Розалії Маржицької - Юліану. В тому ж році за участь його в таємному товаристві маєток конфісковано і передано у державну власність. У 1871 році придбане генерал-лейтенантом Михайлом Сумароцьким, а в 1972 році - Федором Терещенком. Церква в селі - Михайлівська, дерев’яна, збудована в 1888 році. У 1850 році в селі було 912 жителів, які проживали в 125 дворах; в 1899 році - 1798 жителів - 291 двір. Перед Великою Вітчизняною війною в селі проживало 1821 житель в 422 дворах. Уродженцями села є майстер художньої обробки дерева, заслужений майстер народної творчості України Л.П.Зущук (1919 р. н.) і заслужена актриса України Н.Ф.Недашківська (1955 р. н.), Герой Радянського Союзу, старший лейтенант С.В.Савчук (1915-1985). Великомошковецька економія Бердичівського округу Андрушівського району не існує. У 1926 році на хуторі проживало 14 жителів в 3-х дворах. Хутір називався Вербівка. З 1960 року у складі села Глинівці Андрушівського району.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
пятница, 9 сентября 2005 г.
Вона робила "мертві петлі" над Червоним
Цікавим є той факт, що неподалік Андрушівки, а саме в Червоному, розвивалося літакобудування. У 1910 році мільйонер Федір Федорович Терещенко побудував тут аеропланні майстерні, в яких розпочав будівництво монопланів. Створені літаки потребували випробувань, тому Федір Федорович шукав пілота-випробувача. Перебуваючи за кордоном, він випадково дізнався про жінку-пілота. Любов Галанчикова закінчила школу «Першого російського товариства повітряного плавання», де навчалася в інструктора Івана Васильовича Євсюкова, знаменитого пілота. У Червоному відважна льотчиця з’явилася у 1913 році. Між Галанчиковою та Федором Терещенком був підписаний контракт наступного змісту: « Я, що нижче підписалася, Любов Олександрівна Галанчикова, зобов’язуюсь протягом року від цього числа літати на апаратах, котрі будуть дані мені фірмою Червоненських аеропланних майстерень, на інших же апаратах виконувати польоти не маю права». Далі в контракті відзначалося: « Беру на себе всю відповідальність на випадок аварій під час польотів... При польотах з пасажирами я, Галанчикова, повинна брати від них розписки про те, що ризик відповідальності під час польотів вони беруть на себе . Лише після отримання мною таких розписок пасажири можуть літати». Якими ж були літаки? Чому саме Галанчикову запросили у Червоне? Адже раніше її не допускали до цього, мовляв, не жіноча це справа. Новатор німецької авіаційної техніки Фоккер раніше Терещенка високо оцінив льотну майстерність Галанчикової, адже в грудні 1912 року на міжнародних авіаційних змаганнях вона встановила новий світовий рекорд для жінок, піднявшись у небо на 2200 метрів, майже втроє перевищивши попередній рекорд німецької льотчиці Безе. Фоккер надав Любові Олександрівні роботу в своїй фірмі, взяв льотчиком-випробувачем. Згодом вона робить безпересадковий переліт Берлін - Париж, котрий приніс їй ще більшу славу. А в цей час у Червоному, в авіаційних майстернях, котрі працювали з 1910 року, не ладилось. Щоб вийти зі скрутного становища, Терещенко закупив у Європі нове обладнання, матеріали, а на посаду випробувача запросив Галанчикову. - Я пам’ятаю її добре, - сказав у розповіді Андрій Омелянович Коденський, робітник цих майстерень, - адже готував до польотів літаки. Спочатку вона освоювала невелику машину, і в повітрі перебувала недовго. А потім... Моноплан із Червоного в 1913 році потрапляє на авіавиставку в Київ, де одержує високу оцінку спеціалістів і нагороду - медаль. Машина розвивала, як на той час, велику швидкість - 110 кілометрів на годину, маючи вагу 140 кілограмів. В 1914 році цукрозаводчик одержав замовлення від царського військового міністерства на виготовлення 12 військових літаків типу «Форман». У майстернях спочатку працювало 6-10 чоловік, а згодом - до 200 чоловік. Серед них моторист-механік Івашкевич, робітники Журбицький, Уляницький, Буткевич, Стельмах. Невідоме до цього Червоне почали відвідувати військові льотчики, іноземні спеціалісти: штабс-капітан Хонін з Одеси та знаменитий Нестеров. Під час першої світової війни в 1915 році майстерні евакуювали в місто Орел, а звідти - в Москву. На фронт поїхала і Л.О. Галанчикова, яка продовжила службу в російській армії. В Червоному свято бережуть пам’ять про своїх земляків, видатних вітчизняних авіаторів. Ця історія, звичайно, потребує ще більш детального вивчення, і тому педагоги та учні Андрушівської гімназії продовжують працювати над цією темою далі, включившись в роботу Малої Академії Наук України. Тим більше, що вчителі прагнуть присвоєння гімназії імені Любові Олександрівни Галанчикової.
Дар’я Михайловська, учениця 10 класу Андрушівської гімназії
Володимир Рудюк, викладач історії Андрушівської гімназії
Мій край
Дар’я Михайловська, учениця 10 класу Андрушівської гімназії
Володимир Рудюк, викладач історії Андрушівської гімназії
Мій край
суббота, 7 мая 2005 г.
Ми гордимося своїми героями!
Валентина ще дитиною відчувала провину перед дідом: вона навіть не знає, де його могила... лише прізвище та ініціали на обеліску, сімейні фотографії, які збереглися, та розповіді батька нагадували про рідну серцю людину. І вона дала собі слово: коли стане дорослою, обов’язково розшукає місце, де захоронений Поліщук Олександр Назарович. 9 Травня, на День Перемоги, всі радіють, сміються, вітають один одного зі святом, а батько Валентини - Поліщук Василь Олександрович завжди плаче в цей день. Йому було 9 років, коли його батько, дідусь Валентини, пішов на фронт. У той страшний час, коли фашисти увірвалися на землі Радянського Союзу, всі, хто міг тримати зброю в руках, йшли на фронт. Олександр пішов теж, залишивши вдома чотирьох малолітніх дітей. Найменший, Миколка, народився у травні 41-го. Олександр Назарович потрапляє у артилерійські війська. Під Києвом німці розгромили його роту, а тих, хто залишився живий, примусили копати собі ями, у яких закопували тіла після розстрілу. Олександра тоді врятував німецький офіцер. Так-так, саме німецький! Але врятував, звичайно ж, не для того, щоб відпустити на волю, а щоб відправити на примусові роботи до Німеччини. Олександр був гарним хлопцем, близько 2-х метрів на зріст, саме цим і виділявся серед хлопців. Так його було взято в полон. Але під час бомбардування Києва багато людей втікало з полону, пощастило й Олександру. Зі столиці він пішки йде до Андрушівки, щоб побачитись з родиною, подивитися на сина, якому на той час було лише 8 місяців. Олександр Назарович розповідав старшим дітям про війну та про те, як врятувався. Погостювавши у рідній оселі, він знову повертається на війну. Під Вінницею отримує поранення. Дружина Тетяна провідувала чоловіка у госпіталі разом з 10-річним сином Василем, батьком Катерини. В дитячій уяві навіки закарбувалися страшні картини війни: підбиті палаючі танки, розбомблені окопи, гори трупів радянських та німецьких солдатів, яких ніхто навіть не закопував. Пів-Європи пройшов Олександр Назарович і загинув разом з іншими синами та дочками нашої багатостраждальної Батьківщини, недійшовши 100 кілометрів до Рейхстагу. В кінці 44-го його дружина отримала страшну звістку: «Ваш муж, красноармеец Полищук Александр Назарович, уроженец г.Андрушевка Житомирской области, проявил геройство и мужество в бою за социалистическую Родину, верный воинской присяге был убит 15 октября 1944 года, похоронен в Чехословакии». Такого змісту були сотні тисяч похоронок, які отримували сумуючі жінки, матері, сестри. Не дымятся дали, Пыль черна от слез, Ни одной медали Дед мой не принес. Только в этом самом Нет его вины, Потому, что сам он Не пришел с войны! Пройшло багато років з того часу, як тендітна дівчинка стояла на варті біля обеліска і мріяла відшукати могилу діда. Тепер вона доросла жінка, жителька міста Києва, провідний інженер, працівник відділення інституту геофізики при Академії наук України. І слова, що дала собі в дитинстві, дотримала. Довгі роки вона розшукувала могилу діда Олександра. Писала в різні інстанції, газети та журнали. І лише організація Червоного Хреста міста Москви допомогла у пошуках. Катерина Василівна довідалася, що у 1992 році могилу Поліщука Олександра Назаровича разом з іншими радянськими солдатами перезаховали на військовому кладовищі у м.Балігродзе, воєводство Кросно, номер могили - 12, номер у списках -373, Республіка Польща. «Але мрія моя, - зізнається Катерина Василівна, - до кінця так і не здійснилася. Я не змогла поїхати на могилу, все відкладала. Але я не здаюся, завжди йду до поставленої мети». Катерина Василівна висловлює вдячність своїм колишнім учителям М.Зільбану та Й.В. Лоханському, які навчали її, прищеплювали любов до рідного краю, вчили любити та поважати наших героїв.
Яніна Новоржицька
Новини Андрушівщини
Яніна Новоржицька
Новини Андрушівщини
Подписаться на:
Сообщения (Atom)