Історія села Степок (Андрушівський район)

Степок — село в Україні, в Андрушівському районі Житомирської області. Населення становить 678 осіб.

Перші поселенці знайшли між лісами велику долину, на якій не було багато дерев і чагарників, ця земля була зручна для обробітку. Нагадувала степ. Але через те, що ця долина була невеликих розмірів, то поселенці назвали її «степок». Пізніше ця назва поширилась і на поселення, яке тут з'явилося.

Перші писемні згадки про село відносяться до 1741 року, хоч виникло воно раніше.

В середині XIX століття село поділялося на кутки, які називалися: Рокитенці, Голишівка, Норіни, Городище, Турчин-шпиль. Проживало у 1863 році в селі 916 чоловік, з них — 850 українців, 55 поляків і 11 євреїв. Належало село до володінь Владислава Грушецького.

Церква тут Різдва-Богородична, дерев'яна. Мала 38 десятин землі. Побудована була на місці старішої у 1847 році на кошти поміщика Діонісія Ячевського, якому належало село Степок в ті часи.

Село розташоване за 18 км на північний схід від районного центру м. Андрушівки на та за 2,5 км від залізничної станції. Чисельність населення через 100 років майже не змінилася, а в 1973 році становила 1128 чоловік, вони проживали в 356 дворах.

Історія рідного краю

Багатовікове підпорядкування українських земель часто ворогуючим між собою імперіям наклало негативний відбиток на усвідомлення українцями своєї духовної історії. На сторінках районної газети хочу розповісти про Великомошківецьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яка існувала з середини ХVІІІ до 30-тих років ХХ ст. У відомій праці М. І. Теодоровича "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии” серед церков Коднянської волості згадується і Великомошківецька церква - дерев’яний храм, побудований у 1744 р. за кошти власника села Феліціана Бержинського.
У 1854 році за кошти прихожан і поміщика Тадеуша Рудницького церкву відремонтували, підняли на кам’яний фундамент. У 1872 році службу в храмі вів священик Олександр Рябчинський, а псаломщиком із 1880 року був Никанор Миляшкевич. Архівні матеріали від 1886 р. повідомляють, що при церкві була відкрита церковно-парафіяльна школа, вчителем у якій працював Всеволод Адріанович Левицький, випускник Волинської духовної семінарії. У 1890 році священнослужитель Олександр Рябчинський звернувся до громади села Великі Мошківці з пропозицією про побудову нової церкви, оскільки старе приміщення стало непридатним для проведення відправ. Було вирішено виготовити план будівництва нової церкви, подібної до Солотвинської і в 1891 році розпочати роботи. У 1907 році у церковно-парафіяльній школі Великих Мошківець вчителем працював Олексій Олександрович Куліковський, законовчителем - Михайло Теодорович. Варто відзначити, що Терещенко Федір Артемович у 1873 році заснував народне училище при Великомошківецькій церкві та допомагав фінансувати його. Подальша доля Великомошківецької церкви була приречена на складні випробування та остаточне знищення у 1938 році. Ось така історія. На даний час в нашому селі немає церкви. Але ми не втрачаємо надії, що знайдуться люди, які нададуть фінансову допомогу для придбання приміщення та його реконструкції під церкву.

Інна ШЕВЧУК,
с. Великі Мошківці

Юність свою фронтову досі бачу у снах

Напередодні Дня Перемоги гостем нашої редакції був Федір Михайлович Вавровський - відома і шанована в районі людина, керівник з великим трудовим стажем, фронтовик-орденоносець. Спогади його ми пропонуємо вашій увазі.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна, мені минуло п’ятнадцять. Мама молила Бога, щоб війна швидше закінчилася і не бачити мені фронту. Але тривали один за одним кровопролитні роки, а ворога ніяк не могли загнати назад у його лігво. Взимку 1944-ого, після звільнення нашого району, мені принесли повістку. Нас було восьмеро новобранців - юних, необстріляних, ненавчених, яких повели пішим строєм з Городківки до Попільні. Після прибуття в пункт призначення розквартирували по хатах і ми чекали, що з нами далі буде. Знали тільки, що таких, як ми, брали на поповнення для військових підрозділів, які мали великі втрати в живій силі. Однієї ночі нас посадили у вагони на станції Попільня, відправляли на Київ, але під Дарницею налетіла фашистська авіація і почалося пекло. Ешелони з пораненими на сусідніх коліях аж на диби ставали, розліталися в різні боки уламки дощок, заліза і шматки людських тіл. А машиніст гнав наш поїзд на червоне світло світлофора і зупинив потяг серед лісу, де було безпечніше. Це врятувало мене і товаришів від вірогідної смерті. А потім ми довго їхали на схід, зупинилися в Казані, де нас вчили військовим спеціальностям. Після закінчення короткотермінових курсів я став мінометником і був направлений в одну з частин Першого Білоруського фронту. Тут і розійшлися дороги - мої і моїх городківських односельців, а із Олександром Святюком ми разом приймали перший бій. У ньому Сашко загинув - і це була для мене перша фронтова втрата, ситуація, опинившись в якій я зрозумів: яким би вправним стрілком ти не був, як би не любив життя і не старався якнайшвидше перемогти ворога - не забувай: є фатальна мить, яка може зупинити тебе назавжди лише одним влучним ворожим пострілом. Але задумуватися над цим ніхто з нас не мав права. Ми били ворога уже на території Польщі, наша частина брала участь у боях на Сандомирському плацдармі. Ми, мінометники, мали бути з точним прицілом, невловимими для ворога: обстрілявши його із найнесподіваніших позицій, ми з бійцями в лічені хвилини змінювали своє місцезнаходження, бо ворог одразу покривав нас у відповідь своїм вогнем. На війні вивіряються кращі людські якості, пізнаються друзі і цінується фронтова дружба, доброзичливість. Я рано залишився без батька - його по-звірячому вбили бандити за те, що захистив свою сім’ю і майно під час тотальної насильницької колективізації. І якщо хтось колись заступався за мене чи в чомусь допомагав мені - я бачив у цьому батьківську турботу, якою мене обділила доля. На фронті родинне піклування про себе я відчув від командира взводу Василя Івановича Басова. Наприкінці війни дороги наші розійшлися: він, інженер за фахом, повернувся до Москви, а я втратив його адресу. Колись він, знаючи мою біографію, сказав: - Хотів би я мати такого сина. Закінчиться війна - породичаємося. Ти хороший солдат, Федю. Постарайся вижити у цій жорстокій бійні і залишитися справжньою людиною. Це було для мене батьківським напуттям, правилом, яким я керуюся впродовж всього життя. Дійшовши до кордону з Чехословаччиною, наша частина зупинилася. Там для мене, по суті, закінчилася війна і мій шлях знову проліг на схід. Після прибуття до м. Ургал нас зарахували у дорожні війська, а пізніше відправили на так званий Татарський прорив - будівництво нафтопроводу Північний Сахалін-Комсомольськ. У мене було вже дві мирні професії - водій і механік. Після закінчення строкової служби, яка тривала 7 років, я повернувся додому. Працював на керівних посадах у Київському раднаргоспі, а після його розформування одержав пропозицію очолити міжколгоспну будівельну організацію. Я запитав у тодішніх голови райвиконкому і першого секретаря райкому партії, де знаходиться вона. Вони показали мені 4-гектарну площу і сказали: - Ось тут ти її побудуєш - міжколгоспну дорожно-будівельну організацію, нею й керуватимеш. Таким чином, я став керівником, будівничим і втілив у життя свою мрію - будувати дороги миру. Я зрозумів: без своїх матеріалів виконувати поставлені завдання буде не під силу. І тому коли вдалося побудувати в себе асфальтний завод, я вважав це за найбільшу удачу. Коли підприємство запрацювало, ми укладали за рік в районі по 20 тисяч тонн асфальту. А от моя мрія про відкриття в районі щебеневого заводу так і не збулася. Трудові перемоги давалися нелегко, але вони не могли йти ні в яке порівняння з воєнними, коли кожен крок визволеної землі міг коштувати життя. І досі в пам’яті живуть спогади про товаришів-однополчан, які загинули на полі бою, про нашу фронтову юність, яка зробила нас не по порі дорослими. Нинішньому молодому поколінню мої щирі побажання - нехай ніколи ніяка війна не ламає крила юнацьких мрій, не сиротить сім’ї, не вбиває життя. Адже воно - прекрасне.

Федір Вавровський,
ветеран Великої Вітчизняної війни

Це була чи не найбільша радість

Чимало різних подій пережив я за свій вік, але такого піднесення, такої світлої радості, як в той пам’ятний день, більше не довелося відчути, все збереглося в пам’яті до найменших дрібниць… 8 травня 1945 року наша рота знаходилася в місті Морава Остравська, що в Словакії. До нас якраз приїхала кінопересувка. Окрім військових, прийшли подивитися кіно й цивільні словаки. Від них ми й почули, що Німеччина капітулювала. Спочатку не зрозуміли значення цього слова, а коли нам пояснили, що закінчилася війна, радості нашій не було меж. Довго не могли заснути в ту ніч - все дискутували, хто чим буде займатися в мирний час. Невдовзі нас розбудили по тривозі - в місті знялася велика стрілянина, від неї небо було аж червоне. Нас швидко вишикували в колону, хоч ми не могли зрозуміти, що діється. Думали, що це знову йде на прорив німецька армія, котра була оточена в Карпатах. А гори були поруч. Командир роти поїхав до штабу вияснити, що відбувається. А коли повернувся, то оголосив, що закінчилася війна. Рота дружно закричала: «Ура!», яке понеслося над містом, здавалося, і над горами. Салютували Перемозі всі війська, котрі знаходилися в Мораві Остравській, стріляли на радощах і ми в небо над Словаччиною уже після 24 години ночі. Народжувався над світом новий мирний день - 9 травня, котрий подарував Велику Перемогу.

Григорій Берладин,
с. Лісівка.
Новини Андрушівщини

Пісня кликала в бій

День початку війни й досі навіває жах на тих, хто пережив її страхіття, хто 22 червня 1941 року чув голос диктора Юрія Левітана: «Германия без объявления войны вероломно напала на Советский Союз…». А вже 24 червня з’явилася велична пісня «Священная война», яка стала гімном Великої Вітчизняної війни, бо кликала на боротьбу з ненависним ворогом. Радянський народ - росіяни й українці, вірмени й естонці, грузини й казахи - люди всіх національностей громили ненависного ворога, який зазіхнув на безмежні простори нашої держави. І як набат, як заклик до боротьби за Батьківщину, за рідний дім звучали слова пісні: Вставай, страна огромная, Вставай на смертный бой С фашистской силой темною, С проклятою ордой… І сьогодні, коли звучить пісня «Священная война», то стискається серце, на очі набігають сльози. Щоб перемогти ворога, його треба ненавидіти. І звучать слова пісні: «Пусть ярость благородная вскипает, как волна…». На всіх фронтах, де виступали наші артисти, обов’язково звучала ця пісня, воїни слухали її стоячи, ще міцніше притискаючи до грудей автомати й гвинтівки. Пройшли десятиліття, але й досі холоне в жилах кров, коли звучить ця пісня, бо кожне слово - це реквієм життю, грізне застереження ворогу: Не смеют крылья черные Над Родиной летать, Поля ее просторные Не смеет враг топтать…

Зінаїда Кащенко,
м. Андрушівка.
Новини Андрушівщини

Евреи Андрушевки

АНДРУШЕВКА, город (с 1975 года), районный центр в Житомирской обл. (Украина). Известен с 1683. В 16—18 вв. — в Киевском воеводстве в составе Речи Посполитой. С 1793 — в составе Российской империи. В 19 — нач. 20 века — местечко Радомысльского уезда Киевской губернии. В 1897 в Андрушевке проживало 430 евреев (16%), в 1923 — 388, в 1939 — 658 (10%), в 1989 — 47 евреев(0,4%). После 1917 в Андрушевке начали функционировать крупные предприятия пищевой промышленности, сах. и спиртовой заводы. Это определило миграцию в Андрушевку евреев — специалистов и рабочих из др. городов и близлежащих районов. В 1925 выходцы из Андрушевки основном в Херсонском окр. три еврейские земледельч. колонии: им. Чемерисского (26 чел.), «Еврейский хлебороб» (50 чел.), «Труд» (25 чел.). В августе 1941 в Андрушевском р-не было расстреляно 500 евреев, осенью 1941 — 460, в апреле 1942 — около 700 евреев. В 1995 в Андрушевке проживало несколько десятков евреев.

С.Я. Елисаветский

Освіта та культура Андрушівського краю у ХІХ – на початку ХХ століття

На початку ХІХ століття «Попередніми правилами царського міністерства освіти було встановлено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські й університети». Але ці правила аж ніяк не відносились до нашого краю, бо Андрушівщина належала до регіонів, де не було ніяких навчальних закладів.
У ІІ половині ХІХ століття на території краю починають виникати парафіяльні школи при церквах. Вони були однокласні (три роки навчання) і двокласні (п’ять років навчання). Навчання велося за програмою, затвердженою Святійшим Синодом. Основними предметами в церковно-парафіяльних школах були: російська мова, закон Божий, арифметика,чисте писання, церковний спів. Історичні джерела свідчать що перші церковно-парафіяльні школи на території району виникли у 1853 році у селах Волиця і Крилівка. У 1860 році така ж школа була заснована у с.Бровки. На кошти барона Івана Максиміна було відкрито школу в Івниці. Заслуговує окремої уваги історія виникнення школи у с.Мала П’ятигірка. Тут, ще у 1878 році, п’ять селянських сімей у простій селянській хаті організували навчання для своїх дітей. Для п’яти учнів було запрошено вчителя, який утримувався на кошт селян. У 1879 році школу відвідувало вже 6 учнів, а у 1882 році -8, в їх числі дві дівчинки. Лише у 1890 році в селі було, нарешті відкрито церковно-парафіяльну школу. На кінець ХІХ – початок ХХ століття церковно-парафіяльні шкли виникли практично у всіх селах району. Вони й давали освіту селянським дітям. Крім вище згаданих дисциплін,в цих школах почали уже давати початкові знання з географії, російської історії, природознавства. Навчання у школах тривало з 1 жовтня по 1 травня. Крім церковно-парафіяльних шкіл почали виникати світські навчальні заклади – одно і двокласні училища. Вони виникали в містечках, де були промислові підприємства. У ІІ половині ХІХ – на початку ХХ століття на Андрушівщині діяло три двохкласні училища в Андрушівці, Червоному та Старій Котельні. Найстарішим світським навчальним закладом в районі є Андрушівська ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Вона була заснована у 1871 року на кошти О.А.Терещенка у листопаді місяці. Відкриття школи стало святом не тільки для містечка, а й усієї округи. У 1873 році брат М.А. Терещенка, Федір, (саме йому належав Червоненський цукровий завод) відкрив на власний кошт однокласне училище у Червоному, яке у 1901 році було реорганізоване у двокласне. В 1913 році двокласне училище почало діяти у Старій Котельні, а навчалося в ньому 168 учнів. Не стояв осторонь і культурного життя наш край. Олександр Терещенко, який унаслідував батьківський завод в Андрушівці, був великим шанувальником мистецтва, а особливо, драми, музики і літератури. В маєток на відпочинок запрошувались М.П.Старицький, М.Л.Кропивницький, Микола Садовський, Олена Пчілка, Леся Українка. На сцені клубу, що знаходився на території цукрового заводу, ставились п’єси «Мартин Боруля», «Маруся Чурай», «За двома зайцями» та інші. У 1902 році на запрошення О.М.Терещенка в Андрушівці виступив хор М.Лисенка, бандурист письменник Гнат Хоткевич. При заводському клубі був організований хор. Початок ХХ століття став часом перших літературних проб пера, сестер Людмили й Вероніки Морозових. Людмила Морозова (псевдоніми Волошка, Казачка) проявила себе як поетеса, а Вероніка – як перекладачка на українську мову творів Джека Лондона. Перші прозаїчні твори написав уродженець Гардишівки Микола Гоголь (дослідження його життєвого шляху триває).

Червоне

Житомирська область, за 43 км на південно-захід від райцентру Андрушівка.

Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.

Не відомо, чи була на цьому місті якась інша будівля, а існуючий нині палац було зведено на замовлення Адольфа Грохольського. Розкішна споруда виконана у стилі неґотики, подібному до англійської ґотики. Дві "замкові" вежі (одна двоповерхова, друга - одноповерхова), розташовані по обидва боки палацу і служили павільйонами. Неподалік в неоґотичному ж стилі були споруджені господарчі будівлі та конюшня.

Всередині палацу особливої уваги заслуговував вестибюль зі сходами, викладеними білим мармуром, а також – велика зала для балів з двома венеціанськими кришталевими люстрами. На жаль, від колишнього інтер'єру не збереглося майже нічого. Канули в Лету мармурові каміни, обшита деревом їдальня. Лише домашній театр гнилим вuскалом посміхається до одинокого туриста, що випадково завітає в колишній маєток.

Микола Терещенко трохи був перебудував палац, а неподалік звів своє дитя та джерело прибутків - цукровий завод. Пізніше в ньому розташувалася авіамайстерня.

Палац був оточений великим парком, який межував із садами. Їхня загальна площа складала 58 га. В парку росли старі липи, дуби, каштани. Були тут два озера й альтанка на острівці. Перед палацом плекали декоративні газони.

Пожежа 1928 р. значно пошкодила будівлю й хоча згодом зовнішній вигляд було відтворено, та інтер'єри втрачені назавжди. Через кілька років після здобуття Україною незалежності колишній палац було передано жіночому монастирю Свята Різдва Христового. В монастир мене, як ведеться, не пустили. "Там нічого не збереглося", - сказала монахиня, я так розумію, сестра Мінодора. "Божою поміччю виділили нам кошти на вікна в приміщеннях, де ми живемо". І справді – стоять біленькі склопакети. Вікна нежитлових приміщень затягнуті поліетиленовою плівкою. Як пояснила монахиня, так вони рятують будівлю від перезволоження, внаслідок якого вона руйнується, обвалюється цегла, падають шматки стелі... Держава передала будівлю монастиреві, на цьому допомога пам'ятці архітектури з її боку закінчилася.

Як повідомляє Yaro, палац почали приводити до ладу. Всередині ведуться роботи. Хто фінансує – невідомо.

Історія села Старосілля Андрушівського району Житомирської області

В той час люди селилися по берегах річок, адже кругом були ліси, і річка для них була як доро­га, по якій проходило спілкування з іншими поселеннями чи племе­нами. Старосілля відносилося до Ко-тельнянської волості Житомирсь­кого повіту. Це село згадується в акті від 20-25 січня 1683 року в списку "пустих сіл", які належали містечкам Паволочі і Котельні. Була в селі церква Святого Ар­хистратига Михаїла, побудована в 1764 році на місці двох церков, які раніше згоріли, дерев'яна. В 1863 році тут проживало 956 жителів в 117 дворах. Розташо­вувалось село Старосілля в тих роках в одній верстві від Нової Котельні. Радянська влада в селі встано­вилась в січні 1918 року. Були створені сільревкоми і комнезам. Але соціалістичним перетворен­ням перешкодила громадянська війна. Остаточно радянська влада була встановлена в селі в червні 1920 року. Почалась колективіза­ція, яка проходила в гострій боро­тьбі незаможних, селян і куркулів. Було розкуркулення і висилки в північні райони країни цілих сімей. Але вже в 1930 році в с. Старосіл­ля був організований колгосп "Че­рвоний Жовтень", в склад якого входило 280 селянських госпо­дарств, а членів колгоспу було 510 чоловік, Землі колгосп мав 1515 га, в т.ч. орної землі 1368 га, сіно­косів - 93 га, інших угідь - 57 га. Першим головою колгоспу в пі­слявоєнний період був обраний Черняк Віктор Михайлович. Пережили люди в селі і голодо­мор 1932-1933 років, були і реп­ресії 1937-1938 років. Під час Вітчизняної війни окупа­нти насильно вивезли до Німеччи­ни на каторжні роботи 64 чолові­ки, в т.ч. 50 дівчат і 14 юнаків. Се­ред них: Музичук Ніна Андріївна, Войтко Ганна Микарівна, Іванченко Настя Йосипівна, Ткачук Ніна Хомівна, Бондар Ніна Трифонівна, Шелест Ганна Антонівна, За-їць Люба Григорівна, Хоменко Володимир Олексійович, Коваль­чук Антоніна Прокопівна, Канарська Павла та інші. Звільнене село від окупантів було 29 грудня 1943 року. Важкою була весна 1944 року. В колгоспі не вистачало тяглової сили, реманенту. Роботи в основ­ному виконували жінки та підлітки, використовували для польових ро­біт своїх корів. Поступово життя в селі відроджу­валось. Повернулися з фронту чо­ловіки і включились в роботу. Великих збитків нанесли окупан­ти селу і господарству, що виража­ється в таких сумах (в цінах 1944 року): - колгоспу нанесено збитків на суму 15825586 крб.; - селу - 3129339 крб. В 1959 році колгосп "Червоний Жовтень" села Старосілля і кол­госп "Більшовик" села Стара Ко­тельня об'єдналися під загаль­ною назвою "Більшовик". Надалі село Старосілля розви­валося в складі цього колгоспу, В 2001 році в селі проживало 407 жителів, в т.ч. 176 чоловіків і 231 жінка.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Березине Андрушівського району Житомирської області

Поселення відоме під назвою Березине і засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році тут був один двір, в якому проживало 15 жителів. У 1941 році нараховувалося вже 93 жителі. До 1923 року воно було в складі Котелянської волості Житомирського повіту.

Назва цього поселення пов'язана з місцем розташування: біля лісу, у якому переважали берези...

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Історія села Корчмище Андрушівського району Житомирської області

З роками місце, де стояла корчма назвали Корчмищем, а разом з тим і поселення, яке тут незабаром виникло. Знаходиться село за 3 км від Яропович, біля рівчака Бродок, що впадає в Ів’янку і в Тетерів. Жителів села було в 1864 році 633 чоловіки. Землі - 734 десятин. Маєток належав рідним сестрам Івановським: Діонісії ( в заміжжі Понятовська) і графині Констанції ( в заміжжі - Ржевуська). Церква Пантелеймонівська дерев’яна, 7-го класу. Мала землю згідно указаної пропорції. Побудована в 1789 році (як костьол). Потім була приєднана до православної парафії в 1839 році. Радянську владу в селі встановлено в січні 1918 року. Але в роки громадянської війни влада в селі часто змінювалась. Остаточно була встановлена в середині 1920 року. Були створені ревком і комнезам, які сприяли втіленню в життя заходів радянської влади. В 1929 році був утворений колгосп «Перемога». В склад колгоспу входило 200 селянських господарств, членів колгоспу було 415 чоловік. Землі було закріплено за колгоспом 1224 га в т.ч. орної - 1110 га, сінокосів - 55 га, інших угідь - 59 га. Об’єднання селян в колгосп проходило в гострій класовій боротьбі. Але найстрашніше - страшний голодомор 1932-1933 років. Голод в селі пройшов через більшість селянських сімей, розорених колективізацією. Після голодомору поступово все відроджувалось. Стало трохи краще жити. Але мирне життя було перерване війною. 22 червня 1941 року здійснила напад Гітлерівська Німеччина на Радянський Союз. Увесь наш народ піднявся на захист Батьківщини. 27 грудня 1943 року село Корчмище було звільнене від окупантів. Багато лиха завдали трудящим села загарбники. Збиток колгоспу становив 11.353.154 крб., а селу - 8.578.728 крб та сільській раді - 2460 крб. (акт від 6 квітня 1944 року). Потрібно відмітити, що Корчмище під час війни гітлерівці 2 рази бомбили та 1 раз піддавали артилерійському обстрілу. В 60-х роках XX століття колгосп «Перемога» був з’єднаний з колгоспом «Червона Зірка» с.Степок. Назвали колгосп «Червона Зірка». На території с.Степок розмістили центральну садибу господарства, за яким закріплено було 2866,66 га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 2442,6 га орної землі. Провідними культурами були: зернові культури, цукрові та кормові буряки. Розвинутим було м’ясо-молочне тваринництво. Важливою галуззю було рибне господарство.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Спогади про вiйну 1941-1945 роки

Перший Український - липень 1944-травень 1945 р.р. - звільнення Польщі та Німеччини і, головне, взяття Берліна - столиці Німеччини. Напочатку січня 1942 р. в розпал контрнаступу Червоної Армії під Москвою, я був на Північно-Західному фронті в складі Першої ударної армії, яка вела контрнаступ в районі м. Дем’янськ Новгородської області Росії, в якому були оточені війська 16 німецької армії, біля 10 дивізій в кількості понад 70 тис. солдатів і офіцерів. Це оточення в історії війни називалось Дем’янський «мішок». Північно-західний фронт займав лісово-болотисту місцевість і в цей період, коли літаки і танки розподілялись між фронтами поштучно, цьому фронту нічого з такої техніки не попадало, а однією піхотою і артилерією розгромити німців в цьому «мішку» нам не вдалось. В цьому районі нашим двом арміям довелось вести проти німецьких військ активну оборону до того періоду, коли розпочались великі наступальні операції в кінці 1943 і на початку 1944 р. по ліквідації Ленінградської блокади і звільнення від окупації прибалтійських держав (Естонії, Латвії та Литви). В оборонних боях з обох сторін були значні втрати бійців і військової техніки. Коли було звільнене м. Дем’янськ - на початку 1944 р., то на німецькому кладовиську було підраховано 90 тис. березових хрестів над могилами загарбників, сотні їх згорівших автомашин, тягачів, літаків тощо. Втрати в людях і техніці на цьому фронті в нашій армії теж були значні, тому що ми вели періодично місцеві наступальні операції і несли при цьому втрати вбитими і пораненими піхотних частин, протитанкових батарей та інших. Авіація і танки у нас були, але дуже мало і вони, по суті, не давали належної допомоги наземним військам. Майже два роки я брав участь в боях цього фронту в найважчих умовах лісово-болотистої місцевості, чим ми сприяли героїчним захисникам по обороні Ленінграда, розгрому гітлерівських військ під Москвою, Сталінградом та Курськом. Біля стін стародавніх міст Росії: Новгорода, Старої Руси, Холма, Торопця і Дем’янська - тисячі і тисячі колишніх радянських воїнів доклали великі зусилля і віддали своє життя за нашу загальну справу - Перемогу. Мені нині не віриться, що я пройшов п’ять фронтів окопного життя і вийшов з цього пекла живим. Можливо, це випадковість або така доля моя. За всю війну я був два рази поранений і контужений: в серпні 1942 р. на Північно-Західному фронті в районі м. Дем’янськ і в липні 1944 р. на Другому Прибалтійському фронті в боях за м. Резекне (Латвія). В листопаді 1941 р. в боях за Москву на Волоколамському шосе був контужений. Всі три рази я знаходився на лікуванні в евакогоспіталях різних міст Росії, в тому числі в м. Москві. Після видужання повертався знову на фронт в свою батарею, з якою пройшов бойовий шлях від Москви до Берліну. За своє життя я багато зустрічав труднощів, але не таких, як в умовах Північно-Західного фронту: безкрайні ліси, непрохідні вічні болота, рідкі села, загублені в лісових хащах. Але в той час ми були молоді, виховані на високому патріотизмі, вірні нашій присязі і Батьківщині, для нас був один девіз: смерть або Перемога. Завдяки цьому всі труднощі на війні ми подолали і перемогли німецько-фашистську армію, яка беззастережно капітулювала перед Червоною Армією і арміями наших союзників і над рейхстагом столиці Німеччини - м. Берліна, замайорів червоний прапор нашої Перемоги.

Микола Яцюк,
колишній командир батареї, капітан.
с. Гальчин.
Новини Андрушівщини