Історія рідного краю

Багатовікове підпорядкування українських земель часто ворогуючим між собою імперіям наклало негативний відбиток на усвідомлення українцями своєї духовної історії. На сторінках районної газети хочу розповісти про Великомошківецьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яка існувала з середини ХVІІІ до 30-тих років ХХ ст. У відомій праці М. І. Теодоровича "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии” серед церков Коднянської волості згадується і Великомошківецька церква - дерев’яний храм, побудований у 1744 р. за кошти власника села Феліціана Бержинського.
У 1854 році за кошти прихожан і поміщика Тадеуша Рудницького церкву відремонтували, підняли на кам’яний фундамент. У 1872 році службу в храмі вів священик Олександр Рябчинський, а псаломщиком із 1880 року був Никанор Миляшкевич. Архівні матеріали від 1886 р. повідомляють, що при церкві була відкрита церковно-парафіяльна школа, вчителем у якій працював Всеволод Адріанович Левицький, випускник Волинської духовної семінарії. У 1890 році священнослужитель Олександр Рябчинський звернувся до громади села Великі Мошківці з пропозицією про побудову нової церкви, оскільки старе приміщення стало непридатним для проведення відправ. Було вирішено виготовити план будівництва нової церкви, подібної до Солотвинської і в 1891 році розпочати роботи. У 1907 році у церковно-парафіяльній школі Великих Мошківець вчителем працював Олексій Олександрович Куліковський, законовчителем - Михайло Теодорович. Варто відзначити, що Терещенко Федір Артемович у 1873 році заснував народне училище при Великомошківецькій церкві та допомагав фінансувати його. Подальша доля Великомошківецької церкви була приречена на складні випробування та остаточне знищення у 1938 році. Ось така історія. На даний час в нашому селі немає церкви. Але ми не втрачаємо надії, що знайдуться люди, які нададуть фінансову допомогу для придбання приміщення та його реконструкції під церкву.

Інна ШЕВЧУК,
с. Великі Мошківці

Він теж пройшов через війну

Кожна людина йде по життю тим шляхом, який йому простелила доля. У одних він рівний і гладенький, в інших - зітканий з перешкод та випробувань. У Лаврентія Григоровича Рудюка з Андрушівки він хоч краєм та проліг через війну.
Коли гітлерівська Німеччина віроломно напала на нашу Батьківщину і в полум’ї війни горіли міста й села, гинули на фронтах солдати, захищаючи свій край, він ще був хлопчаком. Лаврентія і його ровесників мобілізували наприкінці листопада 1944-го. Юнакові не виповнилося тоді ще й сімнадцяти літ. Багато що з пам’яті стирають роки - це і не дивно у його 84. Але все, що відбувалося тоді, пам’ятає дуже чітко. Його однолітків 1927 року народження зібрали більше двохсот чоловік біля військкомату, вишикували в колону і ввечері пішки погнали на Житомир. Вранці вже були на Богунії, а наприкінці дня з вокзалу їх повантажили в теплушки і привезли в м. Бар Вінницької області в 29-ту снайперську школу, де шість місяців молоденькі бійці пізнавали військову науку і, звісно, рвалися скоріше потрапити на фронт. Нарешті позаду школа, щоденні заняття. Усім їм, в тому числі і єфрейтору Лаврентію Рудюку (звання присвоїли за відмінне навчання) хотілося доказати, чого вони варті. І ось знову теплушки. Колеса поїзда відраховують миті, коли юні снайпери приймуть перший бій. Та скільки було розчарувань, коли їх висадили в лісі під с. Пришивальня Фастівського району. Там відібрали частину - понад 3,5 тис. чоловік, видали сухий пайок, нову військову форму, навіть речові мішки і казанки. І знову дорога - тепер уже на Баку. Там повантажили солдатів на два кораблі, заборонивши їм виходити на палубу. Ніхто з них не знав, куди пливуть. Сонце зустріли в морі. Катерами їх переправили на сушу - відразу зрозуміли, що на чужій землі. Був ранок, спека, невідома база, де солдатів тримали до вечора, чужа мова. Отак потрапило молоде поповнення до Ірану. Надвечір їх знову чекала дорога довжиною в 400 км. - через Казвінський перевал до м. Решт, де і ніс Лаврентій Рудюк свою нелегку службу в 158-ій шляховій комендантській дільниці військово-автомобільної дороги № 32, яку в свій час будував СРСР при допомозі США. Це була військова частина, підпорядкована лише Москві. Дорога була поділена на 159 дільниць, довжиною 200 км. кожна. По ній наші солдати супроводжували і охороняли автоколони, котрі перевозили вантажі, що прибували із США в Перську затоку. Звідти їх потрібно було доставити іранською територією до Азербайджану. Ситуація була майже неконтрольована, подібна до афганської. Часто автомобілі з вантажем обстрілювали бандитські формування. Скільки разів Лаврентію Григоровичу як снайперу доводилося займати позицію в голові колони, посередині чи в останній вантажівці і тримати навколишню територію під прицілом - адже кожної миті із-за скель, каміння їх підстерігав вогненний шквал. Нарешті прийшла очікувана Перемога. Їх частину вивели з Ірану на територію Азербайджану. І знову теплушки, дорога, що тривала 16 діб, було зрозуміло, що не додому. Солдатів кинули на Далекий Схід, майже до самісінької Находки, на поповнення 3-ї Харбінської дивізії у 36-ий мотострілецький полк. Вони стояли за 12 км. від Китаю, який уже не контролював свої кордони - там безчинствувала озброєна до зубів квантунська армія. Протягом усієї війни Японія, все чекала моменту, коли Гітлер увійде в Москву і тоді вона "відхопить” територію Азії аж по Урал. Апетит Японії на Сході змушені були стримувати наші війська. Частину, де служив Л. Г. Рудюк, частенько кидали на китайську територію - там страхіття творили японські камікадзе. Важко було нашим солдатам ставати супроти озвірілих, приречених убивць, які ніколи не здавалися в полон. І навіть тоді, коли квантунська армія капітулювала, наші бойові частини ще довго залишалися на Далекому Сході. Лаврентій Григорович, котрий, як і інші бійці, марив уже домою, потрапив до неї лише в 1951 році. Цей звичайний український юнак, котрий залишив батьківську хату в 16 літ, повернувся до неї уже 24-річним. Він мужнів, гартував характер, силу волі, безстрашність в армії. Війна перевіряла не раз його на міцність і він витримав всі її випробування: про це свідчать ордени і медалі на грудях. А в мирний час здобував освіту, закінчивши Житмирський сільгосптехнікум, працював дільничним механіком в Старокотельнянській МТС, 41 рік - майстром і старшим майстром Андрушівського СПТУ-32. Там вручили йому медаль «Ветеран праці». З дружиною Тамарою Миколаївною виростили три сини, тепер всю свою любов, доброту і ласку віддають онукам, молять Бога, аби світ більше не потрясали війни.

Валентина Василюк

Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району

Село Городківка Андрушівського району знаходиться на порубіжжі Житомирщини й Вінниччини. Воно розкинулося на правому березі річки Гуйви, яка утворює тут чергу похилих берегів, а під селом розливає води широкого ставу. Село не згадується в жодному літописі, в його теперішній назві сучасний обиватель навряд чи знайде відгомін історичних подій. І лише вулиці села, його кутки, рівнини і діброви, неглибокі виломи Гуйви залишаються вічними німими свідками його загадкової минувшини. Вихори подій ХХІ століття назавжди відносять від нас трагічні сторінки історії Городківки, на яких закарбовані біль, кров і потрясіння його жителів.
Історія поселення, яке було на місці нинішнього села, оповита переказами. За одним із них, воно вже існувало в добу Київської Русі і мало назву Китайгородок. Городище було обкопане ровом, сліди якого збереглися до нашого часу. Стіни з частоколу обплітали лозою, яку тут називали китою. Звідси й назва – Китайгородок. Мабуть, у другій половині ХІХ століття цей переказ чув і Л.Похилевич, якому назва нашого Китайгородка стала відомою „по преданию местных жителей”.
Відомим є також переказ, почутий жителями села в другій половині ХІХ століття від односельчанина Є.Івановського – польського мемуариста й історичного публіциста, який мав старовинний архів, що містив важливі відомості про минуле околичних земель. На протязі життя кількох поколінь він передавався з уст в уста і засвідчує людську гідність та нескореність наших пращурів.
Після поневолення нашого краю монголо-татарами жителі Китайгородка були в околиці єдиними, хто відмовлявся платити данину. Тоді загін розлюченого баскака зігнав їх у тій частині села, яка тепер називається Голиші, і безжально порубав. Людська кров текла до річки Гуйви. Ті з людей, що вціліли, від жаху повтікали жити в сусідні села. Відтоді Китайгородка не стало.
Перші історичні відомості про Великі Жерделі (таку назву мало село) за часів литовського панування на українських землях подає Е.Руліковський (1825-1900 р. р.), учений-історик Правобережної України. Він стверджує, що село називалося так сотні літ. Першими відомими його власниками стала родина Лозовіцьких з Брестського повіту Литви, де володіла родовими Лозовицями. За „криваві вислуги”, тобто за бойові, заслуги Лозовицькі одержали від великого литовського князя простір землі вздовж річки Гуйви, межуючий, з одного боку, з Гальчином (нині Бердичівського району, а з другого – з Білопіллям (тепер Козятинського району Вінницької області). На цій території знаходилося шість сіл, серед них були Велика Звиняча і Мала Звиняча, Малі Жерделі (тепер с. Жерделі) та Великі Жерделі, які стали резиденцією землевласників.
Навесні 1482 року велика татарська орда на чолі з кримським ханом Менглі-Гіреєм за намовою московського князя Івана ІІІ Васильовича вчинила похід на Київщину, захопила і зруйнувала Київ, потім кілька літ безборонно пустошила Поділля і Волинь. Як зазначав М.С.Грушевський, спустошення було далеко гіршим, ніж за часів Батия. Вся Україна наповнилась невільницьким плачем.
У перший же рік татарської навали всі шість сіл, що належали Лозовіцьким, зазнали спільної долі разом з цілим краєм. Населення було винищеним або забраним в полон, а села перетворилися в „селища”, тобто порожні місця колишніх сіл.
З того часу Лозовіцькі ніколи не поверталися в українські землі з Литви. Разом з Великими Жерделями, спаленими руками нападників, пішов з димом і їх дім, а з ним – грамоти і надання, що служили їх родині.
З того часу майже 130 років село було безлюдним і здичавілим, стоячи обабіч Чорного шляху , яким користувалися татари для нападів на Західну Україну й Польщу. Лозовіцькі не переймалися відродженням життя в селі, його заселенням. Та, не зважаючи на це, ця земля стала ареною запеклої боротьби за право нею володіти.
Нелюб Гринковіч-Лозовіцький просив польського короля Олександра, який був одночасно й великим литовським князем, підтвердження на право володіння спадщиною вздовж річки Гуйви і, одержавши королівський привілей, записав цю спадщину на свого сина Лукаша.
Водночас житомирські шляхтичі накинули оком цей „дикий степ” і стали його захоплювати. Лукаш Лозовіцький був сучасним королівським дворянином і перебував на службі. Дізнавшись про те, що його порожню спадщину вже прибрано до рук, він звернувся зі скаргою до польського короля Сигізмунда І, який, уважно вивчивши справу, видав присуд, аби власність повернули господареві. Проте й надалі ті порожні простори землі продовжували бути лише номінально успадкованою власністю.
У 1545 році проводилася ревізія Житомирського замку. Ревізори біскуп Хвальчевський і Лев Потей викликали всіх землевласників, які межували за стіною житомирського уряду, щоби ті вказали межі своїх земель. Багато поміщиків не з'явилися на цей виклик, в їх числі був і Лукаш Лозовіцький, який тоді був на господарській закордонній службі. Тож ревізори розсудили, що ці землевласники або ж загинули від татар, або вмерли, не залишивши нащадків. Власність їх, як не успадковану спадщину, записали до реєстру Житомирського замку. Повернувшись до краю з-за кордону, ображений Лукаш подав скаргу про захоплення своїх земель королеві Сигізмунду Августу, і той у 1547 році наказав повернути „шість порожніх селищ” Лозовіцькому.
Син Лукаша Лозовіцького, Андрій, виконував особливі доручення польського короля Стефана Баторія. Іноді він звертався за допомогою до запорозьких козаків. Ставши спадкоємцем Великих Жерделів, він пустив їх за правом застави за 30 кіп литовських грошей Ф.Тишкевичу.
З новим власником села багато літ ворогував сусідній князь з Котельні Кирик Ружинський. Він походив з литовського князівського роду, що оселився на Волині й Київщині. У 1585 році перебував на Запорозькій Січі, брав участь у поході запорожців проти татар (М.С.Грушевський вніс його до списку українських гетьманів за 1585 рік разом з Михайлом Ружинським). У 1594-1596 роках під час повстання С.Наливайка очолював передовий загін польських військ, який вів бої проти повстанців на Київщині. Колишній козацький ватажок горів бажанням помститися козакам за те, що ті збунтували і покозачили Паволоцьку волость, де були його маєтки. У квітні 1596 року його загін був розбитий військами С.Наливайка і запорозького гетьмана М.Шаули під Білою Церквою. Вчасно наспів С.Жолкевський з допомогою і виручив К.Ружинського з біди.
У ті часи чвари між панами, князями супроводжувалися нападами, розбоями і грабунками, що були їх буденними справами. Тому й К.Ружинський силоміць захопив усю територію шести пустих сіл і на посаді давніх Великих Жерделів побудував містечко, посадивши там кілька десятків своїх підданих. У невеликій новій колонії він збудував маленький замок і забезпечив охорону жителів. Наспіх закладене містечко володар і назвав відповідно – Скоргородком.
Звичайно, К.Ружинський був людиною своєї епохи, коли справедливість нерідко визначалася силою. І хоч поява Скоргородка була утвердженням його сили і заможності, проте саме він першим на протязі сотні літ став відроджувати життя на місці Великих Жерделів, яке вже стало урочищем.
Та невдовзі поселення і замок, так швидко створені, зникли, тому що Ф.Тишкевич також силою відібрав власні володіння, населення розігнав, а замок знищив.
Олександр Лозовіцький, син Андрія, якому від батька перейшла спадщина, по суті згубна, загублена у дикому степу, постарався якнайшвидше її позбутися. Тому він у 1608 році продав її Іванові Бжозовському. Та над цією землею ніби навис фатум. Її долею ніхто не хотів перейматися. Невдовзі вона була перепродана Єжему Завіши, а той у 1610 році продав її за 12 тисяч золотих княгині Софії Ружинській.
С.Ружинська була дружиною Романа Ружинського (1575-1610), нащадка вже названого відомого роду, великого землевласника, політичного авантюриста. Він був командувачем загонів Лжедмитрія ІІ. Весною1608 року очолював військо, яке складалося з 4 тис. поляків і 3 тис. запорозьких козаків. Тоді ж між Орлом і Болховим він двічі розбив і розсіяв царську рать, керовану Д.Шуйським і В.Голіциним. У 1609-1610 роках брав участь у поході польських військ на Москву. У квітні 1610 року його не стало.
Того ж року молода вдова пустила Скоргородок правом застави Гельжбеті Халаїмовій. До речі, незабаром, 20 січня 1611 року, вона віддає в посесію на 3 роки і село Жерделі (колишні Малі Жерделі).
На той час село вже було заселеним. На території колишнього Скоргородка піддані селяни по-новому забудовувалися, по-новому розробляли ниви. І назвали село Городком. Цікаво, що так і донині називається центральна частина Городківки.
Мешканці села жили в халупах. Вирощували пшеницю, жито, просо, овес, гречку, горох. З овочевих культур садили капусту, цибулю, ріпу, пастернак, буряки. На подвір'ях була птиця: гуси, качки, кури. Займалися бортництвом, у річці Гуйву ловили рибу („селедці”). Мали коней. Останнє вказує на те, що городківчани не були зовсім убогими. Адже в той час звичайного робочого коня можна було виторгувати на базарі в Котельні за сорок польських золотих, клячу – за тридцять. Засвідчує це, а також говорить про те, що в селі було немало жителів, судова справа від 01. 01. 1611 року. У ній пані К. Вільжина позивається до Г.Халаїмової за те, що за наказом останньої урядник Ст. Крюковський зі слугами і жителями Городка наїхав на ґрунти й сіножаті К.Вільжиної в с. Гальчин. Урядник зібрав кількасот (!) возів у Городку, на яких селяни перевезли до села награбованого сіна гальчинської власниці та її підданих у загальній кількості 580 возів.
Ця судова справа є унікальним історичним документом – документальною писемною згадкою про сучасну Городківку, яка переносить на 113 років назад свідчення „Історії міст і сіл Української РСР. Житомирська область” про те, що село відоме з 1724 року.
Інтерес до історії села поглиблює ще інший, не менш важливий документ, - протестація (скарга) до Житомирського гродського суду за 6 лютого 1635 року пана Яна Замойського, власника містечка Вчорайшого і села Лебединці, який скаржиться на „урожоних” братів Валер'яна і Марка Халаїмів, які „мають право на добро” (тобто на власність) села Халаїмгородок від княгині Софії Ходкевич (таке прізвище мала С.Ружинська після повторного шлюбу). Ми приходимо до думки, що це були сини Г.Халаїмової. Він скаржиться на них за те, що ті „ґвалтівним способом” привласнили ґрунти, луки, сіножаті й ліси, що належать Вчорайшому й Лебедицям, переступаючи окреслені халаїмгородські границі. Віхами цих меж були: Чорний шлях, який тут називали ще Коломийським, Лебедине озеро і Пробита могила.
Отож, Валер'ян і Марко Халами були синами свого часу: коли відчували більшу силу, то грабували слабших, роблячи набіги на їхню маєтність.
У цій протестації село називається Халаїмгородком, тобто матеріалізується твердження Е.Руліковського про те, що Халаїми нав'язали своє прізвище Городку. Це був неадекватний вчинок шляхтичів у період „прізвищної революції”, коли все відбувалося навпаки: власник населеного пункту зазвичай позначав своє прізвище від його назви. Більше того: цей документ уточнює припущення історика про період перейменування Городка на Халаїмгородок. Він пов'язував цю подію з першою половиною XVІІІ століття, коли нащадки колишніх заставників Халаїмів повернулися до опустілого села і, узурпувавши титул спадщини, почали суперечку, а потім і судовий процес з новими власниками – згасаючою родиною Конецпольських. І лише в 1744 році, коли Халаїмгородок було присуджено останнім, Халами відступилися від села.
І, нарешті, з протестації ми дізнаємося, що Чорний шлях проходив між сучасними Городківкою і Лебедицями.
Вчинки Халаїмів не свідчать про їх розбишацький норов: так поводила себе тогочасна шляхта, бо хто відчував більшу силу, той намагався отримати і більшу власність будь-якими засобами і способами. Брати недовго володарювали в селі, бо княгиня С.Ружинська незабаром продала його київському воєводі Т.Замойському.
Під час національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького околиця Халаїмгородку була шляхом, де воюючі сторони кілька разів вели наступ. Так, у травні 1649 року тут проходило стотисячне військо Б.Хмельницького і його союзників татар у напрямі на Бердичів, а потім на Старокостянтинів. Це був відомий Зборівський похід, перемога в якому ще вище піднесла славу українського гетьмана як великого полководця.
Під час Хмельниччини село не раз зазнавало грабунків підрозділів польської армії, каральних набігів шляхетських загонів. Багато мешканців Халаїмгородка було знищено, ті ж, хто залишилися живими, розбіглися, покинувши рідні домівки. Село стало порожнім і здичавілим. Е.Руліковський зауважує, що в запису за 1683 рік стверджується, що, поряд з Халаїмгородком, такою була доля всіх сіл біля Ружина і Паволочі.
Щоб уявити тогочасну картину жахливого стану і вигляду нашого краю, звернемося до спогадів С.Величка, відомого українського літописця: „ Роздивившися, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля і розлогі долини, ліси і великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу – він був перед війною Хмельницького мов би друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я ... в різних місцях багато людських кісток сухих і голих – їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: „Хто вони?” Надивився я того всього ... порожнього й мертвого, повболівав серцем і душею, бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші!”
І лише близько 1700 року століття знелюдніле село стало поволі заселятися.
Так протягом своєї багатовікової історії воно, як міфічний птах Фенікс, не раз умирало й знову оживало, змінюючи свою назву. Востаннє воно відродилося після Великої Вітчизняної війни і в 1946 році було перейменоване в Городківку, зберігши в імені своїм коріння, що сягає глибокої давнини.

Література:

1. Похилевич Л.И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – Біла Церква: Видавець О.Пшонківський, 2005. – С. 226.
2. Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1880. – T. 1. – S. 540.
3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ - Львів, 1913. – С. 172.
4. Eu –go Heleniusz (Iwanowski E.) Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione. – T. 3. – Krak?w, 1902. – S. 254.
5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ - Львів, 1913. – С. 523.
6. Там само. С. 212.
7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – С. 139.
8. Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року. Підгот. до вид. А.М.Матвієнко, В.М.Мойсієнко. – Житомир, 2002. – С. 29.
9. Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. – К., 1973. – С. 143.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського р-ну Житомирської обл..)

Червоное

Великолепный дворец в неоготическом стиле. Сейчас полностью захвачен Свято-Рождества Христова женским монастырем Украинской Православной Церкви Московского Патриархата. Ремонт по сравнению с прошлым годом все на том же месте, зато появился загон для кур и из-за этого обойти вокруг здания невозможно. Скорее всего, в будущем на территорию замка монахини пускать не будут, т.к. это теперь их собственность, и здание не внесено ни в один реестр памятников архитектуры. Нам удалось тихонько проникнуть, открыв ворота. Тетка вышедшая на нас посмотреть бросала далеко не дружелюбные взгляды, но ничего не сказала.

Первые российские самолеты строили недалеко от Житомира в терещенковских мастерских.

В 80-е годы XIX столетия было основано Товарищество братьев Терещенко - Николая, Федора и Семена. Ту часть России и Украины, где находился их бизнес и собственность, поделили на зоны. Братья покупали в Киеве и губерниях дворцы, строили сахароварни, спиртзаводы, лесопильни и соляные шахты. К 1900-му предприятия Терещенко производили четыре миллиона пудов сахара в год. Тогда же Николай Терещенко выделил два миллиона золотых рублей на нужды Киева. Именно на его деньги сооружена больница для чернорабочих(сейчас - детская больница "Охматдет" по ул. Чорновола, 28/1), торговая школа для девиц на ул. Воровского, 18. Коммерческое училище на Ярославовом валу (сейчас здесь Театральный институт) появилось также благодаря Николаю Терещенко. Кроме того, он приобрел дворец на Бибиковском бульваре, где сейчас находится музей Тараса Шевченко...

Николай Артемович жил в Киеве, а резиденция Федора Артемовича находилась в селе Червоное, недалеко от Житомира. Здесь, а также в соседней Андрушевке по сей день работают основанные Терещенко спиртовые и сахарные заводы. А вот следов авиамастерских в Червоном не осталось. Но именно тут в начале прошлого века пытались собирать российские военные самолеты. Аэродромом же стал ипподром. Авиапроизводство началось в 1910 году по инициативе Федора Федоровича Терещенко, сына Федора Артемовича. На базе французских "этажерок" сделали семь машин. Седьмой самолет даже повоевал в российской армии - в Первую мировую. Разумеется, авиадело требовало специалистов. Инженером на предприятии чуть больше полугода работал тогда еще совсем юный и неизвестный Игорь Сикорский, впоследствии один из отцов мировой авиации. Война, а затем революция не позволили мастерским стать авиазаводом. Но самый большой в мире самолет того времени "Илья Муромец" был создан Игорем Сикорским на средства Терещенко. Построили же гигант в Петербурге, на Русско-балтийском вагоностроительном заводе.

president.org.ua/news/news-161423

Історія села Івниця Андрушівського району Житомирської області

Івниця до 1923 року входила до складу Котельнянської волості Житомирського повіту. Село розташоване на берегах річки Ів’янка (притока р.Тетерів) за 23 км на північ від районного центру та за 4 км від залізничної станції Степок. Відоме з 1584 року. Спочатку село належало українській шляхетській родині Киселів. З 1569 року перейшло до Дашковських, а в 1589 року-до Неміричів, в 1630 році маєток придбав Освецимський каштелян Анджей Зборовський. У ХVIII ст. належало родині Чернецьких і Яну-Антонію-Брацлавському та його сину Йозефу-Кароліському старості. В 1814 році маєток придбав барон Ян Йозеф де-Щедуар, засновник родини відомих меценатів та культурних діячів. До початку ХХ ст. селом Івниця послідовно володіли Станіслав, Максиміліан та Ян Щедуари. З початку ХІХ ст. Івниця-містечко, центр міщанської громади та єврейського началу. В селі діяло 2 лісопильних заводи, церква Миколаївська, дерев’яна, збудована в 1873 році. Костьол Іонна Хрестителя, заснований Яном Антонієм Чернецьким для монастиря ордену францисканців, згорів наприкінці ХVIII ст. Відбудований в 1826 році бароном Яном-Юзефом Шодуаром. В 1839 році Станіслав Шодуар замінив дерев’яний костьол новим кам’яним храмом. На початку ХІХ ст. збудовані єврейська синагога та молитовний будинок. Церковно-парафіяльна школа, відкрита в 1899 році. В Івниці проживало 2755 жителів в 486 дворах, а в 1941 р.-2718 жителів в 709 дворах. Під час визволення Івниці від німецько-фашистських загарбників загинув танкіст, Герой Радянського Союзу гв.молодший сержант В.О.Вересков, який народився в Нижньому Тагилі. Уродженцем села є П.С. Федорчук, удостоєний звання Героя Радянського Союзу в 1940 році за хоробрість і відвагу, виявлені в боях з білофінами під час штурму «лінії Маннергейма», та генерал-майор Ф.К.Іщенко. В селі є парк - пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Парк перебуває у віданні Коростишівського держлісгоспу. Площа 140 га. Заснований у 2-й половині ХVІІІ ст. В 1923 році парк переданий у держлісфонд. Річка Ів’янка протікає по території Андрушівського, Житомирського та Коростишівського районів, права притока річки - Тетерів. Довжина - 34 км, площа басейну - 333 км. Бере початок поблизу с.Волиця.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Крилiвка Андрушівського району Житомирської області

Колись у давнину проживав у цих краях гарний козак Кирило, а вдома його називали ніжно -Крилівко. Хлопець був вродливим і не одна дівчина заглядалася на нього, та лише одну покохав він - дочку пана Омського Орисю. Пан не зважав на це, і віддав дочку заміж за панича з сусіднього села. У відчаї Крилівко найняв музик і повів їх до панського палацу. Довго вони там грали під вікнами палацу, поки розгніваний пан не наказав схопити всіх. На цей раз панські слуги не послухали пана. А тим часом Орися вибралася із палацу і втекла із своїм коханим. Оселилися вони в чужому селі і стали в любові та злагоді жити. Та невдовзі чоловік Орисі дізнався, де вона з Крилівком перебувають і підступно вбив Кирилівка. Пам’ять про цього нещасного хлопця залишилася у назві села. Існує ще й інша легенда про походження назви села. Це було за часів кріпацтва. На місці теперішнього села шуміли дрімучі ліси. Тут і почали збиратися кріпаки навколишніх сіл, що повтікали від своїх панів. Може, тому і збиралися кріпаки тут, що саме в цьому місці весело дзюркотів серед трав струмок, несучи свою чисту, прозору воду у невеличку, вередливу Пустоху - притоку Гуйви. Якраз біля струмку наздогнали їх польські слуги з собаками. Втікачі вирішили краще загинути у двобої, ніж повернутися в неволю. З того часу вода в струмку стала червонуватою. Тому люди і назвали струмок Рудкою. А так як Рудка утворювала з Пустохою крило, то й село, яке незабаром тут виникло, назвали Крилівкою. Річка Рудка, в яку влився лісовий струмок, розділила село навпіл, щоб у літню спеку зберегти води річки, її перегородили греблею. Там, біля греблі і поселялися сім’ї все нових і нових втікачів, що шукали в селі притулку. Пізніше ці втікачі, що тут селилися, одержали прізвища Нагребельних. ... Ще й зараз у селі з усіх прізвищ найбільше Нагребельних - нащадків колишніх кріпаків, що втечею здобули собі волю. с. Кирилівка розташоване на правому березі річки Пустохи (притока Гуйви), за 13 км на південний схід від районного центру та за 16 км від залізничної станції Чорнорудка. В 1863 році в селі проживало 1503 жителі в 193 дворах. Через 100 років, в 1972 році в селі було 1709 чоловік і проживали вони в 621 дворі. В 2001 році в Крилівці проживало 962 чоловіки. До 1923 року село входило до Андрусівської волості Житомирського повіту. До революції село входило до складу казенних маєтків. Церква Святого Архистратича Михаїла, була побудована в 1766 році невідомо ким, дерев’яна. В селі діяла церковно-приходська школа з 1859 р. Вчилося тоді в ній 47 учнів. Радянську владу встановлено в січні 1918 року, а в 1926 році в селі було організована сільськогосподарська комуна «Нове життя». В роки Великої Вітчизняної війни 270 жителів села боролися проти фашистських загарбників, з яких 90 воїнів загинули. В 1952-1954 та 1964 роком в селі споруджено пам’ятники на братських могилах воїнів, які загинули під час визволення села від окупантів.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області

Це старовинне селище. Про нього людська пам’ять зберігає багато цікавих легенд. Зокрема і про назву населеного пункту. Найбільш правдоподібна легенда, на мою думку така:

"На території Червоного колись відбувалися великі ярмарки раз в місяць, а також базари (2 рази в місяць). А продавали - червоні тканини. В ярмаркові і базарні дні вся площа розцвітала, мов макове поле. З’їзжджалися на ярмарку купці з далеких міст.

Одного разу на ярмарок вперше приїхав великий знаменитий купець. Коли він наблизився до площі, зупинився вражений: сонце вигравало на червоних оксамитах, шовках, інших тканинах.
- Ого, яке червоне! Вигукнув голосно знаменитий гість.

З того часу селище почали називати "Червоним".

Селище Червоне розташоване на річці Пустоха (притока Гуйви), за 15 км на південний захід від районного центру та за 19 км від залізничної станції Чорнорудка. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії.

Побудована церква в ім’я святого і чудотворного Миколая в 1877 році на кошти прихожан і поміщика Федора Терещенка та казни. Кам’яна, п’ятиголова, а попередня Кресто-Воздвиженська церква розібрана в 1877 році і перенесена в 1880 році на кладовище. До цього приходу приписана церква в ім’я Воздвиження чинного і животворящого Христа Господнього, яка знаходиться на місцевому кладовищі, зведена в 1884 році на кошти прихожан і Терещенка.

В 40-х роках XIX століття в містечку поміщиком був граф Грохольський. Після російсько-турецької війни Терещенко купив маєтки графа Грохольського.

В повітовому містечку Червоне, маючи кошти і можливості, Федір Федорович Терещенко, власник маєтку, почав весною 1909 році будувати власну аеропланну майстерню. Потрібно відзначити, що на той час Ф.Ф. Терещенко був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна спадкоємців Федора Артемовича Терещенка. Йому належало майже 19 тисяч десятин землі, і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784 карбованців.

Аеропланна майстерня знаходилась у маєтку Червоне Житомирського повіту Волинської губернії. Недалеко від неї був і аеродром, який теж був побудований на власні кошти Федора Федоровича, і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га.

У 1910-1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб і за 720 тис. крб побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори.

В 1913 році в майстерні працювало 25 чоловік - 18 робітників і 7 службовців. Зарплата робітників становила 5 тисяч 942 крб 79 коп, а службовців - 16 тис. 519 крб.

Перший літальний аппарат у Ф.Терещенка з’явився у травні 1909 році і був виписаний із Франції. Потім Федір Терещенко вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Блеріо. Після цього Ф. Терещенко в 21 рік поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л.Блеріо, і 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у м.Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання деревяних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка, так з’явилася нова модель "Терещенок-2".

У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій "Терещенко-3", а наступної весни побудував нову модель - моноплан з м’якими крилами і сорокасильним двигуном.

Його п’ята модель важила лише 330 кг і мала довжину фюзеляжу 7,1 м при розмаху крил 10 м і мала нести вантаж вагою 150 кг, піднімаючи на висоту до 2 тисяч метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була ситема самозапуску, що дозволяла підніматись авіатору у повітря без сторонньої допомоги.

З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб.

Наприкінці серпня 1915 року устаткування майстерні було відправлено до Москви. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а й також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування.

В 1916 році Терещенко продав усе евакуйоване з Червоного майно акціонерному товариству "Дукс", яке представляло в Росії фірму А. Фармана.

Восени 1916 року з’явилася модель зовсім нової конструкції "Терещенко-7", виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км на годину. Це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка.

У Терещенка по контракту працювала льотчиком випробовувачем Любов Олександрівна Галанчикова.

Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон. І як знати, можливо, тут, на Україні конструкторський талант Ф.Ф. Терещенка розвинувся б до висоти великих конструкторів СРСР, таких, як Туполєв, Яковлев, Мікоян, Корольов та інших.

Уродженцем села є В.П. Цимбаліст - заслужений артист УРСР, В.Ф. Шинкарук - заслужений діяч культури, Б.Ф. Бородій - артист драмтеатру. В Червоному живе поетеса Л.І. Дюсенбаєва.

На знімку: Ф.Ф. Терещенко.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Пройшов крізь полум'я війни

До отого вселюдського лиха у Григорія Івановича була чи не наймирніша професія - тракториста, бо закінчив курси при МТСі. А 9 червня 1941 року його забрали в армію. Строкову служив в 61 окремому інженерно-аеродромному батальйоні Північно-Кавказького військового округу. Не встиг як слід оволодіти солдатськими премудростями, як фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Молодого солдата направили в Єреванське танкове училище і через 2 місяці Григорій Колесник став механіком - водієм танка Т-34. Бойове хрещення прийняв в запеклих боях під Сталінградом в складі 103 Танкової бригади. Отам юнаки вперше побачили справжнє обличчя війни. В страшній сутичці з ворогом в напрямку Сталінградського тракторного заводу. Стогнала під своїми і чужими гусеницями земля, горіла, горіли і вони в підбитому фашистом танку. Із екіпажу двом пощастило вціліти - Григорію і радисту, два інших його члени стали попелом в тому бою... Лише прийшли до тями - дали інший танк. І знову в бій, там же, під Сталінградом. То був його останній танковий бій. Що сталося з танком, екіпажем - не пам’ятає, бо опам'ятався вже в госпіталі №1602 м. Махачкали. Після важкого поранення в голову комісували, міг поправлятися вдома, але Україна була окупована фашистами, тож опинився в запасному полку, а потім 156-у артилерійському. І знову фронт. Бої тепер уже в Краснодарському краї. А скільки пережити, перетерпіти мав під Новоросійськом. Півроку тримали там оборону. Півміста зайняли фашисти, а пів утримували наші війська - вимотані, виснажені до краю. Найважчим був кінець 1942-го початок 1943 року. Не вистачало продовольства, взуття, одягу, а головне - боєприпасів. Бувало, кожному видавали лише по 2 патрони: один для ворога, другий - для себе, аби не потрапити в полон. Підкріплення було чекати ні звідки, бо від своїх були відрізані фашистами, а з іншого боку - море, гори. Отоді й одержали наказ іти війною на Іран - потрібен був коридор, аби одержати від Америки підмогу в техніці, боєприпасах, харчах... Під Новоросійськом Григорія Івановича знову було поранено, бо не ховався в бою за чужими спинами. Видужав, був призначений у 293 автобатальйон. Після курсів в Грозному(Чечено-Інгушетія) сів за кермо американського студебекера. Теж професія ризикована, бо постійно під обстрілом, адже не відсиджувався в тилу - доставляв на передову солдатів, боєприпаси. Найдовше воював Г.І. Колесник в складі Північно-Кавказького фронту у 18-ій армії, якою командував генерал І.Є. Петров. Звільняв від фашистської нечисті Краснодарський, Ставропольський край. Аж на Кавказі зустрівся із земляками-міньківчанами: Аврамом Гайдаєм, Дмитром Журавлем, Володимиром Юревичем. Останнього сам і хоронив на кавказькій землі. Чимало бойових епізодів повідав мені фронтовик. Коли згадував минуле, наче молодшав, але в погляді і голосі, що іноді тремтів від хвилювання, мабуть, він знову і знову йшов і подумки в ті атаки, було стільки болю, і в очах тремтіла сльоза, скупа, чоловіча. - Де було найважче? - запитую. На хвильку замовк. - Скрізь було не з медом. Але такого, яке пережили при взятті сопки 0250, що навпроти хутора Ахтирка, не доводилось переживати за всю війну... Саме тоді і стався епізод, після якого я переконався, що доля береже мене від смерті, а може, й бабусина молитва, яку пам’ятаю з дитинства... Від Новоросійська по Кавказькому хребту йшли в наступ в напрямку згаданої сопки. Був наказ - на окупованій території ніяких предметів в руки не брати. І ось дивлюсь - авіаційний годинник. Хоч і немаленький, а годинник, про який мріяв кожен солдат. І цокає... Ні дротика від нього немає, ні нитки. Перевірю, думаю. І взявся відкручувати його штиком від автомата. Якраз нагодився командир взводу, що поспішав на нараду перед атакою. Окриком «Кидай!» зупинив мене і я згарячу кинув годинник йому під ноги. Пролунав вибух. Комбат залишився без ноги. Командир батальйону наказав розстріляти мене, але тут розпочалась атака... На сопці були німці, а нам потрібно було взяти її. І взяли... Але якою ціною! Що творилось там важко порівняти, мабуть, із самим пеклом. Змішалось все: люди, каміння, вогонь і сотні смертей. Від кожного вибуху у вирву падали підкошені 7-10 бійців. Із полку (1,5 тис. чоловік) нас лишилось 12. А комбату, що мав розстріляти мене, відірвало обидві ноги. Ми понад 4 км несли його на собі на плащ-палатці. Як зараз пам’ятаю все до дрібниць. Це було 23 березня 1943 р. І в цей день мене двічі обійшла смерть... В Ростовській області Григорія Івановича було знову поранено, але дійшов-таки до Ростова, дійшов до Перемоги, бо там зустрів її! Скільки радості, сліз, поцілунків! Довіку не забути. Додому повернувся наприкінці 1946 р. Пішов працювати в колгосп механізатором. Згодом одружився на гарній дівчині - Анастасії, тій, котра снилась йому на фронті (хоч і не знав її). Вона була вірною дружиною, люблячою матір’ю їх дітям - доньці і сину, дбайливою господинею. Шкода, що рано залишила їх і світ. Радістю його є 3 внуки і правнук. Дожив-таки, щоб радіти ними. Кому, як не їм, залишить у спадок і велику любов до життя і землі рідної, а також бойові нагороди, як пам’ять... А поки, мабуть, одягне їх на груди, бо ж Перемозі-60! Вона завойована і його кров’ю! Ми в пошані схиляємо голови перед Вами, фронтовики, живі і ті, хто і досі ні на крок не залишив безіменні висоти, бліндажі і сопки, хто поріс ромашками, травою, став пам’яттю... Вам салютують земля і весна білим та червоним цвітом...

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини

Її доля цвіте так сиво...

Перейшла жити, як і Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ, у житло свекрів, Іванових та Степанових батьків. Жили хоч і тіснувато, зате дружно та мирно. Невдовзі молодятам прибудували окрему половину хати, куди вони й переселилися. У 1938 році народився первісток - синок Михайлик. Тримали корову, город, Іван працював завідуючим гаражем Андрушівського спиртозаводу. У 1940 році народився другий син - Леонід. Здавалося б, жити й радіти молодій сім’ї... Настя була вагітна третьою дитиною, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Іван , як завгаражем, ще 10 днів пробув дома: вивозили пшеницю. А потім - призов туди, на фронт... Насті пощастило більше, ніж Євгенії , тому що через вогняну бурю, через тисячі кілометрів болю й розлуки летіли до неї солдатські трикутнички, у яких було все: тривога за долю молодої дружини, безпомічної перед жахом війни з двома дітками, радість від того, що отримував її відповіді з незмінно-тривожним, таким дорогим для нього: «Як ти там, Іване?!». Знав, що ситуація дуже серйозна, знав, що може не повернутися, але так сподівався на чудо! Я запитую в Анастасії Олександрівни, чи збереглися ті листи Іванові? «Так, збереглося багато, але наймолодший син забрав , коли приїжджав. Сказав, що хоче в себе зберігати батькові листи. А я й віддала», - відповідає 89-річна бабуся й додає: «Про що писав мені, питаєте? Ой, гарно писав, про все...» До розмови приєднується невістка Анастасії Олександрівни, Ольга Яківна СОЛОПІЙ: - Я можу дослівно процитувати вам, що писав з фронту Іван Олександрович своїй дружині. Ми перечитували їх, ці листи. Ось як писав він : «Здрастуй, мала! Як тобі там з дітьми? Я знаю, як тобі тяжко, але бережи себе й дітей, Настю! Вони - твоя допомога в майбутньому. Чи повернуся - не знаю, бо бої тут зараз такі, що...» Або ще ось такі слова: « Ти пишеш, де ми спимо на фронті? Перина у нас м’яка, біла, пухнаста - сніг. Прогрібаємо собі місця в снігу, лягаємо, і сон - царський! Ні, страху у нас немає. Є просто відчуття невідворотності долі, яка судилася кожному з нас: або вижити, або - ні. Свист куль і снарядів - пекельною музикою»... У 1942 році Анастасія Олександрівна народила третього хлопчика. У черговому листі Іван писав: «Може, брат Стьопа не повернеться, все може бути, то давай назвемо сина Степаном!» Почав жити у світі третій паросток роду Івана Солопія, малий Степанко, а листів від його батька більше не було... Настя ростила дітей, допомагала, чим могла, старим батькам, а жити було так гірко! Пережила окупацію, поставила на ноги усіх трьох синів... У 1945-му отримала похоронку... Загинув смертю хоробрих, похований у Польщі... Праця в колгоспі відбирала останні сили, на 100 грамів зерна, які давали на трудодень після війни, вижити з трьома дітьми було неможливо. А голод 1947 року! Молода солдатська вдова возила у Західну Україну, де голод був менш відчутний, костюм чоловіка, картоплю - усе це міняла на хліб. За добросовісну працю Анастасію Олександрівну СОЛОПІЙ було неодноразово нагороджено подяками, Почесними грамотами, похвальними листами, також - орденом «Ветеран праці» та медаллю «Захисник Вітчизни» незалежної України. Іван Олександрович Солопій , пройшовши разом із рідним братом Степаном фінську війну, повернувшись з неї живим до родини, загинув смертю хоробрих на Великій Вітчизняній... Анастасія Олександрівна розповідає про танковий екіпаж братів Солопіїв , вони разом воювали на фінській... А яким був для Настусі День Перемоги , 9 травня 1945 року? Важким і веселим, бо зовні намагалася не показувати своє горе, а так боліла душа! Як ішли люди вулицями на мітинг до парку, то у кожній хаті кричали, билися, тужили голоси... Не було такої оселі, в якій не загинув би чоловік чи наречений, батько чи брат... Я наважилася поставити Анастасії Олександрівні питання: - Скажіть, після війни залишилося багато самотніх жінок, з дітьми і без дітей, але ж чимало з них знайшли собі чоловіків, удруге повиходили заміж. Чому так не зробили Ви? - Та що ти, доню! Що ти кажеш таке! Як це з моїми, з Івановими дітьми міг бути поряд якийсь чужий чоловік? Я навіть не думала про це! Мені не потрібний ніхто був, крім Івана... Було таке, що один, який ще молодим ходив до мене, дізнавшись, що Іван загинув, прийшов до нас, запропонував мені заміж за нього (він нежонатим по війні залишився) йти. Я не захотіла. Ось так. Вони нікого не хотіли знати, залишалися наодинці з дітьми і з своїм жіночим горем. Бо - любили їх, своїх Івана й Степана, віддано й чесно, і не потрібні їм були інші, навіть тоді, коли похоронні папірці обірвали чекання... Бабця Анастасія показує мені свій великий палець, прозору пластинку нігтя якого перетнула біла смужка: - Бачите цю смужечку? Іван мій казав, що це доля цвіте, щасливою буду. У нього ця доля на усіх пальцях цвіла, я добре пам’ятаю! А в своєму останньому листі, перед тим, як загинув, написав: «Настуню! У мене долі нема вже - немає смужечок на пальцях, позникали! Лише на мізинці правому трошечки залишилось...» Син Степан Олександрович побував у Польщі, на могилі свого батька, а їй не судилося побачити могилку свого Івана. Зате із нею - його кілька фотографій, і спогади, спогади... Вона то хмариться, згадуючи щось сумне, то посміхається... ЇЇ доля цвіте так сиво...

Лілія Імашева
Новини Андрушівщини