Під час правління польського короля Сигізмунда III село було колонізоване польським дворянством. Воно було власністю князів Любомирських, а потім Рогожинських. Починаючи з 18 століття, селом, яке входило до Сквирського повіту, володів рід Сцібор-Рильських. Село мало власну церкву та вітряний млин.
З 1834 року селом, разом із сусідніми Ярешками (загалом — 412 чоловіч. душ), володів Діонизій-Каетан (Діонисій Антонів) Рильський — двоюрідний брат Теодора Рильського — прадіда Максима Рильського і онук відомого Шимона Рильського, що належав до гербу Остоя. Протягом трьох років згідно з вибором місцевого дворянства Діонисій Сцібор-Рильський був сквирським повітовим суддею. У 1870 населення становило 723 православних і 39 католиків.
До 1918 селом володів Оскар Сцібор-Рильський (Oskar Scibor-Rylski) разом з дружиною Марією з роду Раціборовських.
За свідченнями очевидців, від Голодомору 1932–1933 рр. у селі загинуло 19 людей.
Показаны сообщения с ярлыком історія Ярешки Андрушівського району. Показать все сообщения
Показаны сообщения с ярлыком історія Ярешки Андрушівського району. Показать все сообщения
среда, 4 февраля 2015 г.
четверг, 1 мая 2014 г.
Гнатів дуб, Миньківці, Андрушівського району
В урочищі Миньківці, Андрушівського району на Житомирщині майже на 40 м підійняв свої віти могутній дуб. Біля нього табличка «1467» — рік посадки. Його називають Гнатів дуб. Під час Коліївщини, за переказами, тут стратили одного з найактивніших учасників повстання — Гната.
понедельник, 17 мая 2010 г.
Бойовий командир
Як швидко плине час. Ми зустрічаємо 65-у мирну весну, а з пам’яті не можна викреслити ні воєнних подій, ні нелегких фронтових доріг, ні бойових побратимів, яких по світу розкидала війна. Одні повернулися після кривавої бійні героями - з орденами і медалями на грудях, інші - згоріли в полум’ї війни, залишилися навічно стояти на своїх бойових рубежах.
Андрушівчанин гвардії підполковник танкових військ Іван Трохимович Слободян в роки Великої Вітчизняної війни громив фашистських зайд з перших і до останніх її днів. Йому було що захищати: батьківську домівку, свою маленьку і велику Батьківщину. Він і професію обрав таку, що зобов’язувала йти в перших рядах захисників рідного краю, - військового. А трудовий шлях І. Т. Слободян розпочинав на місцевому цукрозаводі слюсарем, там працював і батько. В 1936 році пішов служити строкову, а звідти його направили на навчання у військово-політичне училище, яке закінчив з відзнакою якраз перед початком війни. Молодого лейтенанта направили політруком роти танкової дивізії, яка дислокувалась в лісовій смузі неподалік Житомира. ...В ніч з 21 на 22 червня 1941-го року всіх підняли по тривозі. Дивізія вирушила в похід назустріч німецько-фашистським військам, котрі йшли в напрямку Житомира. І уже на половині шляху вступила в бій з ворогом. Під натиском переважаючих танкових і механізованих німецьких сил танкова дивізія, в якій служив І. Т. Слободян, понесла значні втрати в живій силі, техніці і змушена була відступити. Молодого політрука в цьому бою поранили. Це було перше його бойове хрещення. Далі були евакогоспіталь, тил і знову фронт, тепер уже не Західний, а Калінінський. Іван Слободян уже командир танкової роти. Він разом з бійцями бив фашистів в Псковській області, звільняв від ненависного ворога м. Великі Луки, де штурмом брав фортецю міста. У званні підполковника командував самохідним артилерійським полком, який в складі Другого Білоруського фронту брав участь в боях за звільнення м. Данціг в Польщі, брав з бійцями місто-фортецю Кенінгсберг в Східній Прусії, з наступальними боями рухався в напрямку Берліна. За відвагу, уміння вести бої при взятті великих і малих міст Польщі й Німеччини І. Т. Слободян неодноразово відмічався в наказах Верховного Головнокомандуючого Йосипа Сталіна. Він був безстрашним командиром роти і самохідного артилерійського полку з 1942 р. і до кінця війни, мудрим наставником, вимогливим і справедливим командиром, за що користувався авторитетом у підлеглих, ті його називали батьком полку. За активні бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни Іван Трохимович Слободян тричі нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ст., медалями, в тому числі «За взяття Кенінгсберга», «За перемогу над фашистською Німеччиною». Через поранення, які призвели до інвалідності (1946 р.), він був звільнений з рядів Червоної Армії. Повернувшись з війни, Іван Трохимович працював директором місцевого маслозаводу, керівником автопідприємства, очолював районну організацію мисливців і рибалок. Цей мудрий, принциповий чоловік був не тільки хорошим командиром на фронті, а й умілим керівником в колективах, де працював. Подружжя Слободянів виховало і дало путівку в життя двом дітям. Син Микола Іванович живе в Києві, працює директором Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України, професор. Донька Олена проживає в Ніжині. Іван Трохимович пішов із життя у віці 60 років в 1974 р., але залишив про себе світлу пам’ять, бо був відданим сином свого народу і Батьківщини, гідним прикладом для підростаючого покоління і всіх співвітчизників.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини
Андрушівчанин гвардії підполковник танкових військ Іван Трохимович Слободян в роки Великої Вітчизняної війни громив фашистських зайд з перших і до останніх її днів. Йому було що захищати: батьківську домівку, свою маленьку і велику Батьківщину. Він і професію обрав таку, що зобов’язувала йти в перших рядах захисників рідного краю, - військового. А трудовий шлях І. Т. Слободян розпочинав на місцевому цукрозаводі слюсарем, там працював і батько. В 1936 році пішов служити строкову, а звідти його направили на навчання у військово-політичне училище, яке закінчив з відзнакою якраз перед початком війни. Молодого лейтенанта направили політруком роти танкової дивізії, яка дислокувалась в лісовій смузі неподалік Житомира. ...В ніч з 21 на 22 червня 1941-го року всіх підняли по тривозі. Дивізія вирушила в похід назустріч німецько-фашистським військам, котрі йшли в напрямку Житомира. І уже на половині шляху вступила в бій з ворогом. Під натиском переважаючих танкових і механізованих німецьких сил танкова дивізія, в якій служив І. Т. Слободян, понесла значні втрати в живій силі, техніці і змушена була відступити. Молодого політрука в цьому бою поранили. Це було перше його бойове хрещення. Далі були евакогоспіталь, тил і знову фронт, тепер уже не Західний, а Калінінський. Іван Слободян уже командир танкової роти. Він разом з бійцями бив фашистів в Псковській області, звільняв від ненависного ворога м. Великі Луки, де штурмом брав фортецю міста. У званні підполковника командував самохідним артилерійським полком, який в складі Другого Білоруського фронту брав участь в боях за звільнення м. Данціг в Польщі, брав з бійцями місто-фортецю Кенінгсберг в Східній Прусії, з наступальними боями рухався в напрямку Берліна. За відвагу, уміння вести бої при взятті великих і малих міст Польщі й Німеччини І. Т. Слободян неодноразово відмічався в наказах Верховного Головнокомандуючого Йосипа Сталіна. Він був безстрашним командиром роти і самохідного артилерійського полку з 1942 р. і до кінця війни, мудрим наставником, вимогливим і справедливим командиром, за що користувався авторитетом у підлеглих, ті його називали батьком полку. За активні бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни Іван Трохимович Слободян тричі нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ст., медалями, в тому числі «За взяття Кенінгсберга», «За перемогу над фашистською Німеччиною». Через поранення, які призвели до інвалідності (1946 р.), він був звільнений з рядів Червоної Армії. Повернувшись з війни, Іван Трохимович працював директором місцевого маслозаводу, керівником автопідприємства, очолював районну організацію мисливців і рибалок. Цей мудрий, принциповий чоловік був не тільки хорошим командиром на фронті, а й умілим керівником в колективах, де працював. Подружжя Слободянів виховало і дало путівку в життя двом дітям. Син Микола Іванович живе в Києві, працює директором Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України, професор. Донька Олена проживає в Ніжині. Іван Трохимович пішов із життя у віці 60 років в 1974 р., але залишив про себе світлу пам’ять, бо був відданим сином свого народу і Батьківщини, гідним прикладом для підростаючого покоління і всіх співвітчизників.
Микола Яцюк,
колишній командир батареї, полковник у відставці.
Новини Андрушівщини
среда, 2 января 2008 г.
Chervone
District center 25 kilometers north-east of Berdichev, one of the centers of the sugar industry. Since the end of the XVIII century. was Groholskih property magnates, who built a grand palace in Neo-Gothic style. The new owners of the genus Tereschenko at the beginning of XX century. rebuilt palace using modern materials and technology. Today communicated obvetshavshee building nunnery of Christmas. The complex structures of sugar plant is used today, here F. Tereshchenko conducted experiments on the aircraft.
вторник, 1 августа 2006 г.
Історія села Гарапівка Андрушівського району Житомирської області
Історія цього поселення сягає сивої давнини. Коли воно датоване - невідомо. Під час навали монголо-татарської орди це поселення було зруйноване і спалене, а людей - кого повбивали, а хто втік в навколишні ліса і сховався від ординців. Та коли почалися холоди, люди виходили з лісів і мусили йти до ординців. Їм дозволяли селитися на старих місцях. Татарам потрібна була робоча сила. Поступово село відбудовувалося, люди почали господарювати. Та коли в призначений час приходили ординці за даниною, населення поселення старалося не давати данини. Непокірних били, катували і таким чином ординці збирали данину. Ці страшні і важкі часи ординської неволі населення відобразило в назві свого поселення "Гарапівка".
Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.
Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Минали літа. Змінювалася влада, та назва села залишалася колишньою.
Село до 1923 року входило в склад Андрушівської волості Житомирського повіту. Розташоване за 7 км на південний схід від райцентру та за 8 км від залізничної станції Бровки. Входило до складу Андрушівського маєтку графів Бержинських. Церква Покровська, дерев'яна, збудована у 1895 році землевласником Миколою Терещенком. Її спорудили на місці храму, який існував з 1744 року. Закрита в 1934 році, а приміщення передано під зерносклад. Зруйнована у 1969 році. В 1899 році в селі нараховувалось 734 жителі - 119 дворів, а в 1941 році - 639 жителів, 172 двори.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області
Це старовинне селище. Про нього людська пам’ять зберігає багато цікавих легенд. Зокрема і про назву населеного пункту. Найбільш правдоподібна легенда, на мою думку така:
"На території Червоного колись відбувалися великі ярмарки раз в місяць, а також базари (2 рази в місяць). А продавали - червоні тканини. В ярмаркові і базарні дні вся площа розцвітала, мов макове поле. З’їзжджалися на ярмарку купці з далеких міст.
Одного разу на ярмарок вперше приїхав великий знаменитий купець. Коли він наблизився до площі, зупинився вражений: сонце вигравало на червоних оксамитах, шовках, інших тканинах.
- Ого, яке червоне! Вигукнув голосно знаменитий гість.
З того часу селище почали називати "Червоним".
Селище Червоне розташоване на річці Пустоха (притока Гуйви), за 15 км на південний захід від районного центру та за 19 км від залізничної станції Чорнорудка. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії.
Побудована церква в ім’я святого і чудотворного Миколая в 1877 році на кошти прихожан і поміщика Федора Терещенка та казни. Кам’яна, п’ятиголова, а попередня Кресто-Воздвиженська церква розібрана в 1877 році і перенесена в 1880 році на кладовище. До цього приходу приписана церква в ім’я Воздвиження чинного і животворящого Христа Господнього, яка знаходиться на місцевому кладовищі, зведена в 1884 році на кошти прихожан і Терещенка.
В 40-х роках XIX століття в містечку поміщиком був граф Грохольський. Після російсько-турецької війни Терещенко купив маєтки графа Грохольського.
В повітовому містечку Червоне, маючи кошти і можливості, Федір Федорович Терещенко, власник маєтку, почав весною 1909 році будувати власну аеропланну майстерню. Потрібно відзначити, що на той час Ф.Ф. Терещенко був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна спадкоємців Федора Артемовича Терещенка. Йому належало майже 19 тисяч десятин землі, і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784 карбованців.
Аеропланна майстерня знаходилась у маєтку Червоне Житомирського повіту Волинської губернії. Недалеко від неї був і аеродром, який теж був побудований на власні кошти Федора Федоровича, і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га.
У 1910-1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб і за 720 тис. крб побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори.
В 1913 році в майстерні працювало 25 чоловік - 18 робітників і 7 службовців. Зарплата робітників становила 5 тисяч 942 крб 79 коп, а службовців - 16 тис. 519 крб.
Перший літальний аппарат у Ф.Терещенка з’явився у травні 1909 році і був виписаний із Франції. Потім Федір Терещенко вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Блеріо. Після цього Ф. Терещенко в 21 рік поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л.Блеріо, і 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у м.Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання деревяних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка, так з’явилася нова модель "Терещенок-2".
У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій "Терещенко-3", а наступної весни побудував нову модель - моноплан з м’якими крилами і сорокасильним двигуном.
Його п’ята модель важила лише 330 кг і мала довжину фюзеляжу 7,1 м при розмаху крил 10 м і мала нести вантаж вагою 150 кг, піднімаючи на висоту до 2 тисяч метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була ситема самозапуску, що дозволяла підніматись авіатору у повітря без сторонньої допомоги.
З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб.
Наприкінці серпня 1915 року устаткування майстерні було відправлено до Москви. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а й також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування.
В 1916 році Терещенко продав усе евакуйоване з Червоного майно акціонерному товариству "Дукс", яке представляло в Росії фірму А. Фармана.
Восени 1916 року з’явилася модель зовсім нової конструкції "Терещенко-7", виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км на годину. Це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка.
У Терещенка по контракту працювала льотчиком випробовувачем Любов Олександрівна Галанчикова.
Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон. І як знати, можливо, тут, на Україні конструкторський талант Ф.Ф. Терещенка розвинувся б до висоти великих конструкторів СРСР, таких, як Туполєв, Яковлев, Мікоян, Корольов та інших.
Уродженцем села є В.П. Цимбаліст - заслужений артист УРСР, В.Ф. Шинкарук - заслужений діяч культури, Б.Ф. Бородій - артист драмтеатру. В Червоному живе поетеса Л.І. Дюсенбаєва.
На знімку: Ф.Ф. Терещенко.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
"На території Червоного колись відбувалися великі ярмарки раз в місяць, а також базари (2 рази в місяць). А продавали - червоні тканини. В ярмаркові і базарні дні вся площа розцвітала, мов макове поле. З’їзжджалися на ярмарку купці з далеких міст.
Одного разу на ярмарок вперше приїхав великий знаменитий купець. Коли він наблизився до площі, зупинився вражений: сонце вигравало на червоних оксамитах, шовках, інших тканинах.
- Ого, яке червоне! Вигукнув голосно знаменитий гість.
З того часу селище почали називати "Червоним".
Селище Червоне розташоване на річці Пустоха (притока Гуйви), за 15 км на південний захід від районного центру та за 19 км від залізничної станції Чорнорудка. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії.
Побудована церква в ім’я святого і чудотворного Миколая в 1877 році на кошти прихожан і поміщика Федора Терещенка та казни. Кам’яна, п’ятиголова, а попередня Кресто-Воздвиженська церква розібрана в 1877 році і перенесена в 1880 році на кладовище. До цього приходу приписана церква в ім’я Воздвиження чинного і животворящого Христа Господнього, яка знаходиться на місцевому кладовищі, зведена в 1884 році на кошти прихожан і Терещенка.
В 40-х роках XIX століття в містечку поміщиком був граф Грохольський. Після російсько-турецької війни Терещенко купив маєтки графа Грохольського.
В повітовому містечку Червоне, маючи кошти і можливості, Федір Федорович Терещенко, власник маєтку, почав весною 1909 році будувати власну аеропланну майстерню. Потрібно відзначити, що на той час Ф.Ф. Терещенко був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна спадкоємців Федора Артемовича Терещенка. Йому належало майже 19 тисяч десятин землі, і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784 карбованців.
Аеропланна майстерня знаходилась у маєтку Червоне Житомирського повіту Волинської губернії. Недалеко від неї був і аеродром, який теж був побудований на власні кошти Федора Федоровича, і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га.
У 1910-1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб і за 720 тис. крб побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори.
В 1913 році в майстерні працювало 25 чоловік - 18 робітників і 7 службовців. Зарплата робітників становила 5 тисяч 942 крб 79 коп, а службовців - 16 тис. 519 крб.
Перший літальний аппарат у Ф.Терещенка з’явився у травні 1909 році і був виписаний із Франції. Потім Федір Терещенко вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Блеріо. Після цього Ф. Терещенко в 21 рік поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л.Блеріо, і 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у м.Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання деревяних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка, так з’явилася нова модель "Терещенок-2".
У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій "Терещенко-3", а наступної весни побудував нову модель - моноплан з м’якими крилами і сорокасильним двигуном.
Його п’ята модель важила лише 330 кг і мала довжину фюзеляжу 7,1 м при розмаху крил 10 м і мала нести вантаж вагою 150 кг, піднімаючи на висоту до 2 тисяч метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була ситема самозапуску, що дозволяла підніматись авіатору у повітря без сторонньої допомоги.
З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб.
Наприкінці серпня 1915 року устаткування майстерні було відправлено до Москви. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а й також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування.
В 1916 році Терещенко продав усе евакуйоване з Червоного майно акціонерному товариству "Дукс", яке представляло в Росії фірму А. Фармана.
Восени 1916 року з’явилася модель зовсім нової конструкції "Терещенко-7", виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км на годину. Це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка.
У Терещенка по контракту працювала льотчиком випробовувачем Любов Олександрівна Галанчикова.
Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон. І як знати, можливо, тут, на Україні конструкторський талант Ф.Ф. Терещенка розвинувся б до висоти великих конструкторів СРСР, таких, як Туполєв, Яковлев, Мікоян, Корольов та інших.
Уродженцем села є В.П. Цимбаліст - заслужений артист УРСР, В.Ф. Шинкарук - заслужений діяч культури, Б.Ф. Бородій - артист драмтеатру. В Червоному живе поетеса Л.І. Дюсенбаєва.
На знімку: Ф.Ф. Терещенко.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Історія села Іванків Андрушівського району Житомирської області
Але пішла чутка, що здалеку на руську землю котяться татарські вози з грізними воїнами, які вбивають людей, знищують їх оселі, сіють за собою лихо. Зненацька налетіли вороги на село. Курявою вкрилась «Широка долина». Хоч завойовників було небагато, але вони були жорстокі і зголоднілі. Як сарана вони накинулись на бідняцькі пожитки. В одній хатині в кінці села жило семеро братів. Були вони вродливі і мали щиру вдачу. Всі вони стали на захист свого села. Мов казкові богатирі хоробро билися вони з татарами, себе не жаліючи. Та так і полягли в нерівному бою за рідну землю. Найменший брат Іванко вибравсь на високий явір, щоб бути вище від своїх ворогів. Скільки не намагалися татари знищити його, та все падали, скошені стрілами Іванковими. Тоді вороги додумались зрізати дерево. Впав додолу явір з хоробрим юнаком. І вороги його розіп’яли. На місці спаленого поселення виросло нове. Люди назвали його Іванковим, щоб пам’ять про хороброго юнака жила вічно. Іванків - село Андрушівського району. до 1923 року воно входило до складу Котельнянської волості Житомирського повіту. Розташоване на березі річки Гуйви за 25 км на північний захід від районного центру та за 7 км від залізничної станції Града. Перші писемні відомості про нього відносяться до 1501 року. У ХУІІІ ст. належало поміщикам Фортунату Михайловському та Мар’яні Моржковській. З 1800 року перейшло до родини Обуховських. На початку 80-х років ХІХ ст. маєток було продано окремими частинами: Лідії Орловській (2184 десятини) та Миколі Терещенку (577 десятин). У 1891 р. Лідія Орловська передала свою частину маєтку дітям: інженеру-технологу Аркадію Орловському та Ганні Вірській. У 1893 році, внаслідок розподільного акту, маєток повністю перейшов до Аркадія Орловського, а в 1894 році був проданий ним дружині колезького асесора Марії Нератовій. З 1899 року належав дворянці Ганні Тарасевич (уродженій графині Стебнок-Фермор), дружині відомого лікаря, академіка Льва Тарасевича. В Іванкові діяв цукровий завод, побудований Терещенком, з щорічним виробництвом цукру 385 тисяч пудів. На заводі працювало 495 робітників. Завод знаходився на території будинку-інтернату для престарілих. До заводу було прокладено шосейну дорогу від траси, яка збереглася до наших днів. Діяли церкви: Троїцька - дерев’яна, збудована у 1843 році на кошти поміщика Обухівського; Різдва Богородиці - дерев’яна, збудована у 1747 році на місці більш давньої споруди, приписана була до Троїцької парафії; католицька - каплиця. Зараз діє в селі кам’яна церква, а з дерев’яної побудували клуб після Жовтневої революції. У 1783 році в селі проживало 721 чоловік в 124 дворах; в 1899 році - 1865 жителів проживало в 303 дворах; в 1941 році було 1725 жителів, які мешкали в 418 дворах. З історичних джерел відомо, що поблизу Іванкова були урочища: Бойкова, Борочок, Босий Брідок, Брамина, Вигода, Гадки, Гниле Болото, Главіна, Жукова, Гнилища, Домковського, Нінькова, Корчі, Корчмище, Кринички, Лука, Мала Бездня, Марунчикова, Мерзляк, Некрашена, Очеретянка, Павлинівка, Погорілова, Собкеева, Сорочацька, Якубохнава. Уродженцем села є Герой Радянського Союзу Василь Максимович Мельник.
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн
суббота, 7 мая 2005 г.
Страшні сліди залишила війна
Початок окупації села м.П’ятигірка розпочався в липні 1941 року. 198 жителів села брали участь у боротьбі з фашистами. 91 чоловік загинув в боях, 50 молодих людей забрано у фашистську неволю. 24 грудня 1943 року село було визволено. 118 ветеранів померло в післявоєнний час. Залишилося більше 100 солдатських вдів. У Великій Вітчизняній війні проти німецько-фашистських загарбників поряд з воїнами-чоловіками активну участь брали жінки. Вони були не лише медсестрами, а самовіддано боролися проти ворога. Війна застала молодих на межі дитинства і юності, а вийшли вони з неї дорослими людьми, старшими не на чотири - на десяток років. Світ розколовся на дві частини з різними вимірами: по один бік - мрії, сподівання, по другий - вогонь, розруха, смерть. Золотим, безхмарним пригадує літо сорок першого, немов виткане із пташиного співу, пахощів трав на зарічних луках Ніна Петрівна Лук’янчук (Петренко). І раптом усе це, барвисте й сонячне, обірвала війна. Народилася Ніна Петрівна 1924 року. Маленька, тендітна дівчинка, якій лише 19 з половиною, по комсомольській путівці 3 квітня 1944 року пішла на фронт. Спочатку повезли в райцентр Вчерайше, в Житомирі навчали 2 тижні, а далі - на III Білоруський фронт за направленням Мінська. Стояла регулювальником в м.Каунас, Вільнюс. В першу чергу відправляла на фронт автоколони з бойовими припасами, з фронту - насамперед поранених. Пройшла шлях від Вільнюса до Кінесберга. Закінчилась війна коли була в м.Топіау. Розповідає про такий випадок: троє молодих дівчат стояли на переправі через Віслу. Німецький катер підплив, щоб підірвати міст. Швиденько по сигналу визвала своїх, зав’язався бій, міст було врятовано. На другий день командування висловило подяку, нагородили «Відмінник-дорожник». Прийшов на нашу землю довгожданий мир, вистражданий, оплачений найвищою ціною людського життя. Демобілізувалась 27 серпня 1945 р. Все своє життя працювала в колгоспі. Світлий і гарний шлях пройдено цією жінкою. Працювала на буряках, на фермі. За яку справу не бралась - робила з душею. Має 4 дітей, 8 внуків, 2 правнуки. Ця маленька, моторна жінка ще й зараз веде господарство, всюди встигає. А скільки мудрості, доброти випромінює її душа. Заслуговує пошану від людей. Жива, безпосередня розповідь колишньої учасниці бойових дій дає можливість краще зрозуміти ту нездоланну силу людини, всього нашого народу, який здобув перемогу над фашизмом. Роки, скільки їх минуло? Не забули своїх героїв-воїнів і наші односельці. Золотими літерами викарбувані їх прізвища та імена на братській могилі. Над нею височить пам’ятник молодому солдату, який кілька десятиліть оберігає вічний сон своїх побратимів. Педколектив школи велику роботу проводить з патріотичного виховання дітей. Кожний рік проводимо гарні виховні заходи. В шкільному музеї, в якому багато зібрано матеріалу про Велику Вітчизняну війну, проходять уроки мужності. Беремо участь в урочистому мітингу біля пам’ятника молодому солдату. Запрошували на виховні заходи ветеранів війни Ніну Петрівну Лук’янчук, Федора Давидовича Горошка, Миколу Івановича Венжика. Запрошували воїна-афганця Василя Петровича Тарасова. Зворушлива була ця зустріч. Ніхто в залі не залишився байдужим. Минають роки, відлітають у вічність. Молоде покоління повинно знати минуле. І дай Боже, щоб тільки з підручників і кінофільмів наші діти знали про війну. За щастя дітей, за мир борються всі чесні люди. З Днем Перемоги! Шановні ветерани!
Марія Віннік
Новини Андрушівщини
Марія Віннік
Новини Андрушівщини
Збережімо пам’ять про подвиг
Обласна акція проходить під назвою: «Пам’ятними стежинами Перемоги». Шкільний штаб «Пошук», що діє при учнівському парламенті, розробив конкретні маршрути, які б познайомили дітей з тими, хто здобув Перемогу, хто сьогодні ще живе поряд з нами і потребує допомоги і уваги. Постійної праці наших рук та догляду вимагають пам’ятні місця, пов’язані з подіями Великої Вітчизняної. «Він дійшов до Берліна» - перша стежина, якою крокували учні 5 класу під керівництвом класного керівника В.С. Лінчук. І привела стежина слідопитів в село Жерделі, де проживає ветеран Великої Вітчизняної війни Олексій Олександрович Семенюк. Його дитинство пройшло тут, у мальовничому селі на березі річки Гуйви. Навчався в Городківській середній школі. Після закінчення вступив до Андрушівського фабрично-заводського училища, де оволодів тонкощами професії коваля. У 1939 р. був направлений до м. Ворошиловграда (нині Луганськ), звідти і призвали до армії. Початок війни Олексій Олександрович зустрів будучи солдатом строкової служби. Перше бойове хрещення прийняв у Харкові. Але сили були нерівні, і під натиском ворожих військ О.О. Семенюк разом зі своїми побратимами по зброї змушений був відступати в напрямку річки Дон, в бік Калача. Там під час переправи потрапили під обстріл німецьких літаків. Жертви були великі. Але в умовах війни потрібно діяти швидко і рішуче. В 1942 р. інженерній частині 1-го Білоруського фронту, де служив Олексій Олександрович, було віддано наказ форсувати річку Волгу і зайняти позиції біля м.Сталінграда у с.Дубавка. О.О. семенюк був мінером і завжди сумлінно і з відповідальністю ставився до виконання поставлених завдань. Брав участь у битві під Сталінградом, де був важко поранений. Після одужання - знову запеклі бої на Курсько-Орловській Дузі. Далі - Білорусь: Мінськ, Пінськ, звідти на Польщу та Німеччину. Відступаючи, фашисти мінували все на своєму шляху, тому роботи було вдосталь. Особливо в Берліні, до якого солдату вдалося дійти. Розміновував Берлінський оперний театр, Александерплац. Брав рейхстаг, де і поставив свій підпис. Батьківщина високо оцінила бойовий шлях Олексія Олександровича, нагородивши його орденом Слави, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та удостоївшись честі брати участь в Параді Перемоги на Красній Площі в Москві 25 червня 1945 року. Сьогодні О.О. Семенюк на заслуженому відпочинку. Він батько 3-х дітей, дідусь 6-ти онуків, 3-х правнуків. З великою Перемогою Вас, шановний Олексію Олександровичу! Хай не болять Вам рани фронтові.
Галина Щербакова,
вчитель історії,
педагог-організатор Городківської ЗОШ I-III ступенів.
Новини Андрушівщини
Галина Щербакова,
вчитель історії,
педагог-організатор Городківської ЗОШ I-III ступенів.
Новини Андрушівщини
пятница, 9 января 2004 г.
"Його останній шлях" (Про перебування Г.Жукова та генерала армії М.Ватутіна в Андрушівці)
Шістдесят років тому, 9 січня 1944 року, командний пункт штабу Першого Українського фронту перемістився із Святошино, під Києвом, в Андрушівку. Війська цього фронту, яким командував генерал армії М, Ф. Ватутін, після закінчення Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, продовжували бої на Рівне-Луцькому напрямку на Заході. Лівим крилом завершували розгром оточеного під Корсунь-Шевченківським німецького угруповання військ та здійснювали наступальні дії в напрямку Умані й Вінниці.
На командному пункті штабу Першого Українського фронту перебував заступник Верховного Головнокомандувача Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков. Штаб розміщався на Красній Гірці (правий високий берег річки Гуйви), в приміщеннях лікарні. Тут визначними полководцями Великої Вітчизняної війни розроблялись плани нових ударів по ворогові з рубежа Торговець-Шепетівка-Любар в загальному наступі на Чернівці.
Про спільні дії 1-го і 2-го Українських фронтів по розгрому Корсунь -Шевченківського угруповання військ ворога відомо усім. Про гуманні наміри радянського командування щодо збереження життя тисячам солдатів й офіцерів, військ , що вели тут бої, свідчать документи тих днів. Ультиматум, розроблений в штабі Другого Українського фронту, яким командував генерал армії І. С. Конєв, було переправлено на підпис до штабу Першого Українського фронту, де на той час перебував Г. К. Жуков.
Для доставки тексту ультиматуму полковник Артеменко терміново вилетів в Андрушівку до Жукова і Ватутіна, з двома текстами (німецьким і російським). Літак ПО-2 у супроводі Двох винищувачів без особливих пригод приземлився в Андрушівці. Як розповідають очевидці, штабні літаки ПО-2 мали аеродром біля с. Гальчин, але часто сідали прямо на лід водоймища біля цукрозаводу, ближче до Красної Гірки.
В ультиматумі було, зокрема, сказано:«...Кільце оточення дедалі більше стискається. Ваша надія на врятування даремна. Дивізії, котрі поспішали вам на виручку, розбиті. Провалилися й спроби допомогти боєприпасами та пальним за допомогою транспортних літаків. Лише за два дні у лютому збито понад сто «юнкерсів». Як командир оточених частин ви відмінно розумієте, що немає реальних можливостей прорвати кільце. Опір лише призведе до нових величезних втрат німецьких солдатів і офіцерів...» Ультиматум було доставлено в штаб ворожих військ групи генерала Штеммермана...
9 лютого, у призначений час, відповіді не надійшло. Гуманні пропозиції нашого командування було відхилено. Як стало відомо потім, командуючий Корсунь-Шевченківським угрупованням німців Штеммерман зв'язався із фельдмаршалом Манштейном, який командував групою військ«Південь», а той - з Гітлером, котрий, пообіцявши допомогу, наказав на ультиматум не відповідати. Надто дорогою ціною заплатили фашисти за відмову капітулювати. Серед тисяч вбитих на корсуньських полях солдатів та офіцерів вермахту був знайдений і труп Штеммермана.
В останній день лютого 1944-го високосного року М. Ф. Ватутін виїхав у війська фронту. Ось як розповідає про це Маршал Жуков:
«Днем 28 лютого, знаходячись у штабі фронту, я зайшов до М. Ф. Ватутіна, щоб ще раз обговорити з ним питання майбутньої операції (Чернівецької).Після двогодинної спільної роботи він мені сказав:
- Я хотів би з'їздити в 60-ту і 13-ту армії, щоб перевірити, як там вирішуються питання взаємодії з авіацією й чи буде підготовлено матеріально-технічне забезпечення до початку операції.
Я радив йому, - пише Маршал Жуков, - послати своїх заступників, а самому зайнятись розглядом рішень всіх командармів, ще раз перевірити взаємодію з авіацією і облаштуванням фронтового тилу. Микола Федорович настоював на своїй поїздці, посилаючись на те, що давно не був у 60-ій і 13-й арміях. Накінець я погодився, маючи намір особисто зайнятись штабом фронту, управлінням тилу та командуючими родами військ.
На жаль, сталась біда. 29 лютого мені зателефонували з польового аеродрому і доповіли, що туди привезли важко пораненого командуючого фронтом М. Ф. Ватутіна...
„Він був тяжко поранений бандерівцями біля с. Милятин Острозького району на Рівненщині. Його було доставлено у Рівне, а потім - у Київ. Та врятувати визначного полководця не вдалось навіть медичним світилам.
15 квітня 1944 року перестало битися благородне серце воїна. Його поховано в Києві. Москва двадцятьма артилерійськими залпами віддала останню військову шану вірному сину Вітчизни, талановитому полководцю.
Лише рівнечани не знайшли слів, щоб вибачитись за дії бандерівських ватажків, жодним словом не згадали в історії міст й сіл Рівненської області свого визволителя від німецько-фашистських загарбників та їх прихвостнів. У м. Андрушівка ім'я М. Ф. Ватутіна носить вулиця на Красній Гірці, звідкіля він вирушив в останню путь 29 лютого 1944 Року.
Йосип Лоханський,
краєзнавець,
м. Андрушівка.
На командному пункті штабу Першого Українського фронту перебував заступник Верховного Головнокомандувача Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков. Штаб розміщався на Красній Гірці (правий високий берег річки Гуйви), в приміщеннях лікарні. Тут визначними полководцями Великої Вітчизняної війни розроблялись плани нових ударів по ворогові з рубежа Торговець-Шепетівка-Любар в загальному наступі на Чернівці.
Про спільні дії 1-го і 2-го Українських фронтів по розгрому Корсунь -Шевченківського угруповання військ ворога відомо усім. Про гуманні наміри радянського командування щодо збереження життя тисячам солдатів й офіцерів, військ , що вели тут бої, свідчать документи тих днів. Ультиматум, розроблений в штабі Другого Українського фронту, яким командував генерал армії І. С. Конєв, було переправлено на підпис до штабу Першого Українського фронту, де на той час перебував Г. К. Жуков.
Для доставки тексту ультиматуму полковник Артеменко терміново вилетів в Андрушівку до Жукова і Ватутіна, з двома текстами (німецьким і російським). Літак ПО-2 у супроводі Двох винищувачів без особливих пригод приземлився в Андрушівці. Як розповідають очевидці, штабні літаки ПО-2 мали аеродром біля с. Гальчин, але часто сідали прямо на лід водоймища біля цукрозаводу, ближче до Красної Гірки.
В ультиматумі було, зокрема, сказано:«...Кільце оточення дедалі більше стискається. Ваша надія на врятування даремна. Дивізії, котрі поспішали вам на виручку, розбиті. Провалилися й спроби допомогти боєприпасами та пальним за допомогою транспортних літаків. Лише за два дні у лютому збито понад сто «юнкерсів». Як командир оточених частин ви відмінно розумієте, що немає реальних можливостей прорвати кільце. Опір лише призведе до нових величезних втрат німецьких солдатів і офіцерів...» Ультиматум було доставлено в штаб ворожих військ групи генерала Штеммермана...
9 лютого, у призначений час, відповіді не надійшло. Гуманні пропозиції нашого командування було відхилено. Як стало відомо потім, командуючий Корсунь-Шевченківським угрупованням німців Штеммерман зв'язався із фельдмаршалом Манштейном, який командував групою військ«Південь», а той - з Гітлером, котрий, пообіцявши допомогу, наказав на ультиматум не відповідати. Надто дорогою ціною заплатили фашисти за відмову капітулювати. Серед тисяч вбитих на корсуньських полях солдатів та офіцерів вермахту був знайдений і труп Штеммермана.
В останній день лютого 1944-го високосного року М. Ф. Ватутін виїхав у війська фронту. Ось як розповідає про це Маршал Жуков:
«Днем 28 лютого, знаходячись у штабі фронту, я зайшов до М. Ф. Ватутіна, щоб ще раз обговорити з ним питання майбутньої операції (Чернівецької).Після двогодинної спільної роботи він мені сказав:
- Я хотів би з'їздити в 60-ту і 13-ту армії, щоб перевірити, як там вирішуються питання взаємодії з авіацією й чи буде підготовлено матеріально-технічне забезпечення до початку операції.
Я радив йому, - пише Маршал Жуков, - послати своїх заступників, а самому зайнятись розглядом рішень всіх командармів, ще раз перевірити взаємодію з авіацією і облаштуванням фронтового тилу. Микола Федорович настоював на своїй поїздці, посилаючись на те, що давно не був у 60-ій і 13-й арміях. Накінець я погодився, маючи намір особисто зайнятись штабом фронту, управлінням тилу та командуючими родами військ.
На жаль, сталась біда. 29 лютого мені зателефонували з польового аеродрому і доповіли, що туди привезли важко пораненого командуючого фронтом М. Ф. Ватутіна...
„Він був тяжко поранений бандерівцями біля с. Милятин Острозького району на Рівненщині. Його було доставлено у Рівне, а потім - у Київ. Та врятувати визначного полководця не вдалось навіть медичним світилам.
15 квітня 1944 року перестало битися благородне серце воїна. Його поховано в Києві. Москва двадцятьма артилерійськими залпами віддала останню військову шану вірному сину Вітчизни, талановитому полководцю.
Лише рівнечани не знайшли слів, щоб вибачитись за дії бандерівських ватажків, жодним словом не згадали в історії міст й сіл Рівненської області свого визволителя від німецько-фашистських загарбників та їх прихвостнів. У м. Андрушівка ім'я М. Ф. Ватутіна носить вулиця на Красній Гірці, звідкіля він вирушив в останню путь 29 лютого 1944 Року.
Йосип Лоханський,
краєзнавець,
м. Андрушівка.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)