Усадьба Рыльского в с.Бровки Первые

В Андрушевском районе недалеко от центра, расположено живописное село Бровки Первые. В этой местности пока еще можно полюбоваться старинной усадьбой Рыльского. Развалины, к сожалению другого слова, не подберешь, все еще несут в себе вид былой славы и если бы, не «старания» людей над этой усадьбой не имела бы силу даже многовековая природа.

Территория, на которой расположен исторического значения дом давно не напоминает парк, скорее полу-лесье из-за которого даже уже и усадьбы полностью не разглядишь. И если не предпринять действий по спасению усадьбы то через пару лет Житомирская область довольно таки красивое здание со своей историей и легендами, одна из которых настолько невероятна, что даже те, кто ее рассказывает, сомневаются в достоверности.

В революционные времена восставший народный класс безжалостно уничтожал практически все, что принадлежало помещикам. И не миновать бы такой судьбы и поместью Рыльского, если бы сам хозяин не попросил местных представителей революционной власти в 1917 году не разрушать дом, а сделать из него школу. После такого разговора, а он проходил на крыльце усадьбы, по дошедшей до наших дней информации очевидцев хозяин вошел в дом и исчез. Местные старожилы предполагают, что в доме был подземный тоннель, через который помещик и скрылся, но, ни тоннеля, ни помещика так обнаружить и не удалось.

Второй не мнение интересной легендой (кстати, не такой уж и древней) является рассказ о том, как в село приехала женщина, называя себя наследницей помещика, долго расхаживала по парку с какой-то картой, а ночью пригнав спец-технику, что-то искали в озере. По слухам сельчан ее интересовала карета с золотом. Нашли они ее или нет, но утром ее и рабочих уже не было.

Гнатів дуб, Миньківці, Андрушівського району

В урочищі Миньківці, Андрушівського району на Житомирщині майже на 40 м підійняв свої віти могутній дуб. Біля нього табличка «1467» — рік посадки. Його називають Гнатів дуб. Під час Коліївщини, за переказами, тут стратили одного з найактивніших учасників повстання — Гната.

Історія в руїнах

Кожен будинок, як і кожна людина, має власну історію. А, може, в нього є ще й душа - не жива, звичайно, а уявна. Приміщення нашої старої школи колись належало батькам великого українського поета радянської доби М. Т. Рильського. У ньому в різні роки жив і творив Максим Тадейович. Від часу, коли там розмістили школу, спливло не одне десятиліття. В ній пройшли тисячі неповторних шкільних уроків, звідси пролягли в майбутнє незліченні дороги сільських випускників. Постаріла школа і залишили її напризволяще. Душа її сьогодні роздерта, спаплюжена і спалена руками невігласів, для яких не існує нічого святого, хто заради свого - "мені знадобиться” - трощить і нищить історичну пам’ятку. Такі забувають, що у людини, яка не пам’ятає свого минулого, немає майбутнього. Щоб зберегти пам’ять про стару школу, давайте проведемо останню, уявну екскурсію її класами. Місцеві жителі і ті, хто проїжджав мимо, захоплювались неповторністю та красою споруди - це був найкращий будинок у нашому селі. Сьогодні всі жахаються того, що в минулому гордо звалось школою, яка була центром освіти для дітей з навколишніх сіл - Бровок Перших, Ярешок, Грушок, Городищ, Василівки. Колись величні, дбайливо пофарбовані сходи в світлі ранкового сонця ніби піднімались увись, робились вищими, ведучи учнів до вершини знань.. Сьогодні, завалена уламками битої цегли та пляшок, школа ще пам’ятає, як несміло ступали її східцями маленькі ніжки першачків, як у дворі проводилися загальношкільні лінійки, як фотографувалися на пам’ять випускники. Колись гостинно відчинені вхідні двері тепер риплять на вітрах, наче у фільмі жахів. І, здається, що це не скрегіт металу, а стогін душі кожного, кому це все не байдуже. Відразу за вхідними дверима перед нами постає центральний коридор, у якому проводились прекрасні вечори, загальношкільні лінійки, виставки. Зараз у ньому залишені сліди людської дикості, жорстокості та варварства, а білосніжні стіни класів стали стендами людської вульгарності та недалекості. За стінами школи - залишки колись чудового парку, в якому, як надійні охоронці, стоять столітні дуби-велетні. Щезають вони, вирізають їх, вивозять. Куди? Кому? - невідомо. Старіє шкільний сад. Тільки навесні він зацвітає, як колись. Але не встигають достигати плоди - струшують їх ще зеленими - кому на що потрібно. Кожного року з острахом (щоб уціліти) чекають новорічних свят кілька ялинок, які залишилися з тієї сотні, що їх насаджували випускники. Стара школа розвалюється потихеньку, допомагають їй в цьому люди, які шукають скарби. Можливо, хтось знайшов. Щасливішим став? Недавно селом прокотилася звістка - школу хочуть купити й розібрати на будматеріали. Цікаво, совість можна продати-купити? А душу? Нас правильно навчили, що все починається з малого: із зернинки - хліб, з промінчика - зоря... Так і держава починається саме тут: з нашого будинку, з нашої школи, з нашого села. Що ж ми залишимо після себе? Якою залишиться після нас історія, котру ми не вміємо і не хочемо берегти?!

Катерина Дзівалтовська,
с. Бровки Перші

Три Степани

Коли за плечима маєш чималий життєвий і трудовий досвід, часто згадуєш, як все було, людей, з якими працював, вирішував щоденні проблеми, порівнюєш із сучасністю, робиш висновки. Скажу відверто, часом охоплює ностальгія. І не тільки тому, що минула молодість. Хоча історики критикують колишню партократичну систему, коли ще й «не пахло» демократією, але скільки доброго пішло в історію разом з тими часами.
Я пам’ятаю часи, коли Попільнянський, Ружинський, Андрушівський райони були кращими на Житомирщині. В 70-80-х роках райкоми партії в них очолювали відповідно - Степан Павлович Сироветник, Герой Соціалістичної Праці, Степан Григорович Бойко та Степан Данилович Вишневський. Я в 70-х керував колгоспом «Перемога» з центром в с. Зарубинці. Господарство було велике, простягалось аж на 26 км. - до кордону з сусіднім Попільнянським районом. Завжди вранці, в період важливих сільгоспкампаній, було введено в практику об’їжджати поля і відділки. Особливу увагу звертав на Любимівку. Бувало, приїду туди, а мені кажуть, що на полях вже був Сироветник, який любив подивитися, а що робиться на ланах в сусідів - ми ж тоді змагалися з Попільнянським районом. То був мудрий і поміркований господар. В нашому господарстві на той час було 2550 голів ВРХ, з них 1240 корів, 140 коней. Утримували 2450 овець, птахофабрику, де доглядали 100 тис. курок-несучок. Щоб полегшити працю тваринників, впроваджували механізацію. Надумали обладнати кормоцех - за досвідом їздили до вінничан. Цю справу доручили умілим механізаторам Д. І. Бабичу та В. І. Добровольському. За два місяці вони запустили кормоцех. До нас приїздили керівники з інших районів. Одного разу С. Д. Вишневський повідомив, що маємо зустрічати делегацію з Ружинського району. Їх перший секретар С. Г. Бойко привіз усіх своїх голів колгоспів. Їх цікавила робота нашого кормоцеху - розпитували, занотовували. Взагалі ж мені подобався стиль роботи Степана Григоровича - людини високої культури, стриманої, розумної і врівноваженої. Наш Степан Данилович Вишневський був більш емоційним, імпульсивним, повністю віддавався роботі, чого вимагав і від інших. Пригадую кінець травня 1981-го року. Викликають на нараду в райком на 2 год. ночі. В президії С. Д. Вишневський, О. Д. Стельмах, Р. Ф. Ковтун, М. В. Тихончук. Сидимо, слухаємо, уже декого й на сон потягнуло. Коли звучить команда С. Д. Вишневського: «По машинах!». Вже треті півні відспівали, світає. Колона машин їде то одним, то іншим селом. З хат злякано визирають старенькі, христяться - чи, часом, війна не розпочалася… На полі, де зупинилися, вранішня роса аж скапує з усього. Обережно ступаємо, бо всі в туфлях. «Ану скоріше, йдете, як гусаки!» - сердиться Степан Данилович. А сам простує попереду в гумових чоботах. Об’їзд завершився аж на полях Мостового, коли виглянуло сонце. А ось інший випадок. Працював я заступником голови, секретарем парткому колгоспу «Дружба» с. Городківка. Кінець вересня, вечоріло. Приїхав С. Д. Вишневський і повідомив, що до нас їде мехзагін, що здійснює глибоку зяблеву оранку під цукрові буряки. Виїхали на поле Малоп’ятигірського відділку, а там погано була зібрана солома після молотіння. Довелося нам з головою колгоспу М. М. Мокрицьким цілісіньку ніч палити її. З нами був і Степан Данилович. Вже зійшла вранішня зоря, як трактори закінчували орати поле. Жоден трактор не простояв ні хвилини. А о 14-ій годині в райкомі відбулася нарада, на якій нам добряче перепало - всім розповів, що ми з головою бігали полем, чорні, як негри, палили ту кляту солому і додав-таки, що сам стояв над нами, як жандарм. Отак в непростих трудових буднях зміцнювали ми економічну могутність району і держави. Часом зовсім не солодко було, але була дисципліна, почуття обов’язку. Тому навіть через роки в пам’яті залишаються тільки теплі спогади про керівників, які дбали насамперед не про власний достаток, а про спільне благо людей, що жили поруч.

Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці

Історія села Нехворощ

Інша легенда про походження назви села доводить, що назва «Нехворощ» походить від назви рослини нехворощ, зарослі якої були в тих місцях. На кінець XVIII століття Нехвороща фігурує як королівське містечко, якому належали привілеї, які мали сприяти подальшому зростанню і розвитку селища. Ці привілеї були встановлені 17 лютого 1792 року зазначалось, що містечко має герб. Це був кольоровий малюнок круглої форми: у синьому полі осідланий коричневий кінь і коричневе дерево, по небу пливуть білі хмарки, внизу зелена трава. Але містечко не набуло відповідного адміністративного статусу і занепало. В архівних документах, датованих XIX ст. вже зустрічається не містечко, а село Нехворощ. В Нехворощі в 1887 році на кошти прихожан була збудована церква в честь ікони Казанської Божої Матері. З встановленням радянської влади було припинено богослужіння в церкві , а приміщення рішенням сільської сади було передано під клуб. Зараз в церкві відновлено богослужіння. Радянська влада в селі була встановлена в січні 1918 року. Під час громадянської війни в навколишніх лісах діяв партизанський загін. Деякий час перебував штаб Першої кінної армії під командуванням Будьонного. Час голодомору для нехворощанці був таким же важким, як і у більшості сіл України. Колективізація в селі, як і у інших регіонах України, супроводжувалася свавіллям та жорстокістю владних структур. Пік репресій припадає на 1937 -1938 роки. «Ворогів» народу знаходили найчастіше серед одноосібників та тих, що не бажали усуспільнювати особисте майно. Серед них був Белявський Іван Павлович, який народився у 1913 році в м-ку Нехворощ, Андрушівської волості., Житомирського повіту, Волинської губернії. Він був за національністю поляк, робітник торфорозробок. Проживав у Нехворощі. Заарештований 4 серпня1938 року. Обвинувачувався у причетності до ПОВ ( Польська організація військових). За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 7 жовтня 1938 р. розстріляний 10 жовтня 1938 року.Реабілітований у 1957 році. Буняк Хрисанф Макарович, 1911р.н.циган, неписьменний, без певного місця праці та проживання. Заарештований у м-ку Нехворощ 8 квітня 1938 року. Обвинувачувався за ст.. 54-1а КК УРСР. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 3 жовтня 1938 року розстріляний 4 жовтня 1938 року. Реабілітований у 1989 році. Веселовський Іван Миколайович1897 року народження, який народився в м-ку Нехворощ Андрушівської вол, Житомирського пов., Волинської губ. Поляк, письменний, лимар лісодільниці смт. Андрушівка, Андрушівського р-ну, Житомирської обл.. Заарештований 23 квітня1938 року. Обвинувачувався у причетності до ПОВ. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обвід 25 вересня 1938 року розстріляний 4 жовтня 1938 року. Реабілітований у 1957 році. Під час колективізації було утворено колгосп « За врожай» і пізніше він став основою для трьох колгоспів: ім. Щорса, 20-річчя Жовтня, 2-га п’ятирічка. Славні героїчні подвиги нехворощанці повторили і в роки Великої Вітчизняної війни. З 10 липня 1941 року 335 жителів села боролись з німецько-фашистськими окупантами на фронтах війни. З них 175 воїнів нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Серед учасників війни відоме ім’я Героя Радянського Союзу – підполковника авіації Козлова Йосипа Дмитровича, який народився в с. Нехворощ 12 лютого 1904 року. В роки війни відважний пілот здійснив 257 бойових вильотів на бомбардування і штурм ворожих позицій. Указом Президії Верховної Ради від 13 березня 1944 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він також нагороджений багатьма орденами і медалями, серед них орден Леніна, Бойового Червоного Прапора, Олександра Невського, два ордени Червоної зірки та іменні нагороди.(« Герои Советского Союза. М. 1987 г., том 1.) З 10 липня 1941 року 335 жителів села боролися з німецько – фашистськими окупантами на фронтах війни. На території села та в навколишніх лісів діяла партизанська група І.Д. Богорада Під час окупації було розстріляно німцями 13 мирних жителів. Визволяли село бійці 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ф. Ватутіна. 147 чоловік полягли смертю хоробрих за батьківщину. В 1945 році та в 1965 році на братських могилах загиблих воїнів – визволителів Нехворощі споруджено пам’ятники. Не заростає травою стежка до цих могил. На них завжди полум’яніють свічками пам’яті квіти. На полі біля Нехворощі довгий час був польовий військовий аеродром. Після вигнання загарбників в грудні 1943 року на цьому аеродромі деякий час базувалась авіачастина (винищувально - штурмовий авіаційний корпус) Командиром цього корпусу був Герой Радянського Союзу, відомий на весь світ військовий льотчик, генерал Каманін. Він один з семи перших героїв Радянського Союзу, який брав участь у спасанні челюскінців. З 1884 року в селі працює церковно-приходська школа. Зараз це Нехворощанська школа I –III ступенів. В ній навчається 171 учень, їх навчають 17 учителів. У 2004 році відкрито нове приміщення школи. Сільськогосподарські угіддя колгоспу передані в користування СТОВ «Дари ланів». В приміщенні сільського клубу є музейна кімната історії села, яка створена під керівництвом П.Палій, а при школі, в кабінеті історії, є куточок історії рідного краю, створений вчителем історії Козак Л.І. Серед видатних людей, уродженців села Нехворощ, є Гладкий Микола Дмитрович ( 1890 -1942 ) український поет, перекладач, вчений – мовознавець.На думку доктора філологічних наук, професора М. В. Никончука, який вивчав наукові праці братів Гладких, зокрема описи «Нехворощанського діалекту», батьківщиною М. Гладкого є село Нехворощ. Підрісши, навчався в Харкові, в 1910 році переїхав до Житомира. Є всі підстави вважати, що навідуючи родичів своєї дружини, Вероніки Морозівни, М. Гладкий не раз бував у селі. Друкувався в журналах « Світло», «Маяк», календарі «Розвага» та ін. Автор поетичної збірки « На війні та в неволі» ( видана в 1917 році під час перебування в австрійському полоні в Зальцведелі), «Практичного курсу української мови» ( перше видання здійснено у Житомирі в 1918 році ) ряду словників і посібників з правопису, книжок «Наша газетна мова» (1928) « Мова українського письменництва» (1930). В 1937 році був репресований, помер в 1942 році в місті Красноярську.

Вулиця імені...

Нещодавно до мене зателефонував міський голова Сушко М. Г. і сказав, що до нього завітали молоді люди з Німеччини, які розшукують своїх предків, попросив зустрітися з ними й поговорити. Згодом до мого двору під’їхала машина з двома молодими людьми. Чоловік років 30 назвався Андрієм Зозулінським. - Що ж Вас привело до нас аж з Німеччини? - запитав я. - Пам’ять! Хто ми? Де наші корені?.. Ми дізналися, що в Андрушівці є вулиця Зозулінського, побували там. Жоден з її мешканців не міг сказати, хто такий Зозулінський, чому їх вулиця носить ім’я нашого предка… А я подумав: ось як ми бережемо пам’ять про тих, хто віддав своє життя заради Перемоги над фашизмом. У свій час вулиці були названі іменами героїв Великої Вітчизняної війни, а нинішнє покоління не цікавиться їх подвигами. Андрію Зозулінському я розповів, що його прадід Ісаак Пінхосович Зозулінський народився в селі Стара Котельня у 1908 році. Під час Великої Вітчизняної війни військовий комісар ескадрильї штурмового авіаполку капітан Зозулінський І. П. захищав від фашистів Сталінград. 28 серпня 1942 року він разом з групою льотчиків одержав наказ: нанести штурмовий удар по механізованій колоні ворога на переправі поблизу міста Калач-на-Дону, яка охоронялася і авіацією, і зенітною артилерією ворога. Ведучим групи призначили замполіта, командира полку Нікітіна В. П., а його помічником - Зозулінського І. П., а також льотчиків Кочеткова М. П., Топоркова Я. М. та Петракова М. П. За сигналом командного пункту штурмовики піднялися в небо. Коли наблизилися до переправи через Дон, то побачили, що у напрямку Сталінграда по ній рухаються автомашини, танки, бронетранспортери, бензовози. Фашисти помітили наші літаки й відкрили по них шквал вогню із зеніток і кулеметів. Нікітін В. П. дав команду: «В атаку! За мною!» - і спрямував свій літак на ворога. Бомби, скинуті нашими літаками, лягали в ціль. Але ворожа артилерія посилила вогонь… Під час другої атаки ворожий снаряд влучив у літак Зозулінського І. П., пробив бензобак, пошкодив двигун. Але комісар не залишив палаючу машину. В ефірі пролунали його останні слова: «Літак горить… Іду на таран… Прощайте… За Батьківщину! За Сталіна!». Палаючий літак Зозулінський направив на колону фашистських танків і бензовозів. Вибух - і до неба піднявся стовп вогню… Андрій Зозулінський подякував мені за розповідь про подвиг його прадіда, за те, що увіковічили ім’я героя. Так, наш земляк повторив безсмертний подвиг Гастелло. Його ім’ям названо одну з вулиць Андрушівки. Є у нас вулиці й інших прославлених героїв Великої Вітчизняної віни: Матросова О. М., який закрив своїм тілом амбразуру ворожого дота, генералів Ватутіна М. В., Гусаковського Й. І. - визволителів нашого району, підполковника Вобяна С. Є., який загинув у нашому місті. На жаль, не увіковічена пам’ять маршала Жукова Г. К., голови Верховної Ради СРСР Підгорного М. В., які жили і працювали в Андрушівці. Варто було б встановити меморіальні дошки на будинках, де вони мешкали. В рік 65-ої річниці Великої Перемоги велику увагу необхідно приділяти патріотичному вихованню молоді на прикладах героїчних подвигів учасників Великої Вітчизняної війни.

Йосип Лоханський,
ветеран Великої Вітчизняної війни.
Новини Андрушівщини

Усадьба Терещенко в Андрушевке

Описание окружающей местности в Андрушевке

КООРДИНАТЫ (WGS84): N 50° 0.971' E 29° 1.405'
МЕСТНОСТЬ: Украина, Житомирская обл., Андрушевский р-н
БЛИЖАЙШИЙ НАСЕЛЕННЫЙ ПУНКТ: Андрушевка

И было три брата - Никола, Федор да Семен...! Известно, что род велся от украинских казаков, отцом первого купца в роду, Артемия Терещенко (1794-1877г), был черниговский казак Яков Терещенко. Сам Артемий родился в селе Локоть, поселился в Глухове. Артемий Яковлевич начал свой бизнес с обычного лотка, а закончил жизнь дворянином и крупнейшим сахарозаводчиком Российской империи. Достаточно сказать, что семье Терещенко принадлежало 150 десятин земли и 11 сахарных заводов.

Род Терещенко

Именно Артемий стал основоположником семейного сахарозаводческого бизнеса. А начинал Артемий с "чуматского" дела - возил на телегах, впряженных в волов, соль, к тому же приобщил со временем и старшего сына. Женился он в свое время на Ефросиньи Стеслявской. Родилось у них три сына - Николай (1818-1903), Федор (1832-1894) и Семен (1839-1893). Возмужав, все братья подключились к отцовскому делу. В 1870г братья Терещенко основали торговое товарищество. Семен, правда, потом уехал в Россию, где жил до самой смерти, но сбратьями связей не терял. Работая сообща, они быстро увеличили семейный капитал. Семья стала одной из самых богатых в Украине. В Киеве есть несколько роскошных особняков, принадлежащих когда-то семейству. Артемий, Николай и Федор Терещенко похоронены в г. Глухове Черниговской области, где они и родились. Сыновья переняли у отца деловую хватку и развили семейное дело. Но прославились не богатством, а меценатской деятельностью. Житомирщина стала для Николы и Федора (третий брат поселился в Курской губернии) домом и центром их деловых интересов. Здесь они покупали сахарные заводы и возводили усадьбы, создавали свою империю и тешили свои капризы. Здесь сохранилось промышленное и архитектурное наследие одной из самых богатых семей XIX века. К концу жизни Никола Артемьевич владел пятью имениями, общей площадью более пятидесяти трех тысяч десятин земли. В хозяйстве насчитывалось около трех тысяч волов и более тысячи голов лошадей. О сыне Николая, Иване, сохранилась семейная легенда. Отец приобщал его к семейному делу смолоду, однако из-за сумасбродства сына вынужден был отказаться от идеи сделать из него еще одного сахарного магната. Случилось это после того, как Иван, блистательный офицер, посватавшись к местной красавице, Елизавете Саранчевой, засыпал улицу, ведущую к ее дому... сахаром, чтобы произвести впечатление на ее отца (к слову, тот командовал полком, где служил Иван). Тот якобы пообещал, что позволит сыграть свадьбу только после того, как улицы покроются снегом. Невеста стала женой, а вот отцу сумасбродного офицерика расточительная выходка отпрыска не понравилась. Он отстранил сына от дел и отправил его в Европу собирать произведения искусства. Именно этому случаю Киев обязан своей коллекцией картин, которые Терещенко со временем передали в дар городу. Глядя на портреты Ивана Николаевича, где он запечатлен в уже зрелом возрасте, трудно заподозрить в нем подобное сумасбродство - вполне респектабельный господин. Бедняга, правда, страдал туберкулезом, возможно, это с годами отразилось на его облике. Иван Терещенко практически содержал художественную школу Мурашко, поощряя развитие молодых талантов. Подарили Терещенко городу и больницу для чернорабочих (сейчас ОХМАДЕТ), и здание картинной галереи на ул. Терещенковской, и здание реального училища (Театральный институт), и консерваторию, и многое другое... Михаил Терещенко был весьма неординарной фигурой. Родился он в Киеве в 1886г. В детстве он был потрясающе одаренным ребенком, его считали вундеркиндом. Всю жизнь увлекался языками, говорил на 13 языках! Дружил с Блоком, разбирался в искусстве, был страстным театралом и меломаном. Много времени проводил в Петербурге, где открыл издательство «Сирин», публиковавшее поэтов «Серебряного века». На свои средства в 1913г построил в Киеве консерваторию. Михаил был блистательным собеседником, обаятельным человеком, нравился женщинам. В 1917 году он вошел в состав Временного Правительства сначала в качестве министра финансов, позже - министра иностранных дел. Его политическая карьера закончилась быстро - после октябрьских событий его заключили в Петропавловскую крепость. Жена и мать выкупили его за 1 тысячу золотых рублей, дав обещание всей семьей покинуть Россию, что они и сделали. Михаила называли финансовым гением - попав за границу без копейки денег, расплатившись последними средствами с долгами Временного правительства, он вскоре снова нажил солидный капитал. Иммигранты очень уважали его и считали благодетелем - он строил приюты для самых бедных из них и инкогнито помогал деньгами. Умер Михаил в 1956г в Монако. Его потомки - сын Петр и внук Мишель, неоднократно бывали на бывшей родине. Самым обширным имением Терещенко было - Андрюшовское. Оно состояло из 13 экономий и восьми ферм. Располагалось на стыке Волынской, Житомирской и Киевской губерний.

Андрушевка - довольно крупный городок. (В Винницкой области имеется село - его тезка, в нем тоже есть достопримечательности). В Житомирской Андрушивке, расположенной на речке Гуйва, проживает 11 тысяч человек, в 1975г она получила статус города. Когда-то здешние края были крайне-восточными владениями Речи Посполитой. С 17 века земли принадлежали польским князьям Бержинским (село тогда называлось АндрусИвка). Бержинские получили село опустошенным - оно было в руинах после набега южных племен. Князья построили здесь дворец, очистили пруд, разбили парк. Во второй половине 19 века в крае стараниями семьи Терещенко бурно развивалась сахарная промышленность. Новые магнаты строили мощные заводы, скупали за границей самое современное оборудование. В 1848г Артемий Терещенко приобрел имение. Он расширил парк, а перестроил дворец в стиле французского неоренессанса уже его внук, Михаил Терещенко. Правда, пожить здесь ему довелось совсем недолго. В 1883-1914г шла активная модернизация местного сахарного завода, он работает до сих пор. Сегодня представляет огромный интерес организация труда и общая система ведения этого, по-настоящему фермерского, хозяйства. Имение занимало 18 860 десятин земли. Из них пахотной почти 60%. Более одной трети - леса, далее сенокосы и сама усадьба. В имении применяли севообороты от пятипольного до десятипольного. Удобрения использоались как органические, так и химические: навоз, дефекационная грязь, суперфосфат. Вопросами селекции сахарной свеклы занималась специальная лаборатория, которая строго следила за посадочным материалом. Корни с наличием сахара менее 15% отбраковывались. Ежегодно в имении выращивалось 250 тысяч пудов озимой пшеницы, стоимостью 187 тысяч рублей. Пуд пшеницы обходился таким образом 78 коп. Сахарной свеклы получали 24 миллиона пудов. Тягловую силу составляли 1253 вола и 554 лошади общей стоимостью около 132 590 рублей. При имении действовала больница на 22 койки. Обслуживали ее два фельдшера. Лекарства отпускались бесплатно. Для обучения детей рабочих содержалась двухклассная школа. Всем сельским школам, входящим в состав имения, ежегодно выделялась дотация в сумме трех тысяч рублей каждой. Воспитание детей служащих осуществлялось за счет процентов с капитала, пожертвованного специально для этих целей Терещенко и составлявшего 50 тысяч рублей. Большое внимание уделялось лесу, где в основном росли дубы. Возраст их в среднем был до 80 лет. Оборот рубки не превышал 100 лет, широко практиковались лесные питомники. Прибыль от лесов была не менее 30 тысяч рублей. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем Д А. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). В настоящее время в здании находится гоодская школа №1. На территории - памятник героям ВОВ и галлерея бюстов Героев Советского Союза - уроженцев Житомирской области.

Усадьба сегодня

На входе в старинный парк, взятого под госсударственную охрану, висит вывеска, сообщающая, что это - бывший дворец Терещенко, а на самой школе - табличка с информацией о Буденном. Сразу на входе в парк - огромная площадка с сохранившимся, но не работающим фонтаном. Теперь это - школьный стадион. Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе - с односторонним). Перекрытия плоские. Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво - белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили - над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом - легендарный балкон Буденного. Кроме того место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.

Андрушівщина в гіркі сорокові роки ХХ століття

Війна. Перші скорботні повідомлення увірвались в мирне життя андрушівчан з радянсько – фінської війни, з якої не повернулись до рідних осель 28 жителів району. За подвиги і героїзм у тій війні звання Героя Радянського Союзу було присвоєно уродженцю села Івниці, старшині 93 саперного батальйону П.С. Федорчуку та командиру танкового взводу лейтенанту А.О.Чепуренку з селища Червоного. Полум’я Великої Вітчизняної війни дуже швидко докотилося до Андрушівщини. Уже з 23 червня в Андрушівському районі був оголошений військовий стан і мобілізація до армії. На підприємствах і в установах, колгоспах і радгоспах району, як і по всій країні проходили масові мітинги і збори, учасники яких висловлювали готовність стати на захист Вітчизни. В перші дні війни високу активність виявила молодь: 1500 молодих андрушівчан пішло добровольцями на фронт. Юнаки 1924 р.н. з села Гардишівки Іван Прушківський, Борис Рудюкевич, Віталій Лозанський, Микола Прищепа, Володимир Ястріб, яким райвійськкомат відмовив у направленні на фронт, добровільно пішли разом з відступаючими частинами Червоної Армії. Їх згодом зарахували до діючої армії. Останні троє загинули смертю героїв. Добровольцями пішли на фронт дівчата Галина Списак з Андрушівки, Антоніна Мішута з Івниці, Наталія Церкузенко з Яроповичів, Софія Купріянчик із Старої Котельні та інші. У першій половині липня більше трьох тисяч молоді району разом із молоддю Корнинського, Попільнянського, Ружинського районів стали працювати на спорудженні оборонних укріплень на підступах до Києва під Фастовом, а також була надана значна допомога радянським військам у будівництві протитанкових ровів, оборонних укріплень та рубежів, які мали перетнути фашистським загарбникам шлях на Київ. Для боротьби з ворожими парашутистами, шпигунами та диверсантами в районі було створено винищувальний батальйон. У діючій армії, в партизанських загонах і антифашистському підпіллі брали участь близько12 тис. жителів району. Гасло «Все – для фронту, все – для перемоги!»стало основним законом життя андрушівчан. З наближенням фронту розпочалась евакуація худоби, промислових підприємств, населення. Основні бої на підступах до району велись в основному під Бердичевом, де частини 15-го мехкорпусу під командуванням генерала С.Я. Огурцова відчайдушно боролися з переважаючими силами ворога. Однак з 7 по 18 липня 1941 року вся територія Андрушівського району була загарбана німецько-фашистськими військами і знаходилась під п’ятою окупантів 907 днів і ночей. Відразу фашисти стали наводити так званий « новий порядок »: створили комендатуру, жандармерію, поліцію, районну управу. Вони за допомогою українських зрадників – поліцаїв розпочали жорстокий терор проти мирних жителів району. Першими жертвами фашистів стало єврейське населення. В Андрушівці і Котельні були створені гетто, до яких почали зганяти жінок, дітей і стариків єврейської національності. Пограбувавши ні в чому не винних людей, відібравши всі їхні коштовності фашисти масово почали їх знищувати. Лише в Андрушівці на Красній горці 19 серпня 1941 року було розстріляно 22 комуністи з Андрушівки та навколишніх сіл. За час німецько – фашистського режиму в Андрушівці руками місцевих поліцаїв було закатовано 461 чол., в тому числі 219 дітей, в Котельні – 664 чол., у тому числі 130 дітей.
Жертвами фашистів стали також 21 комуніст, яких розстріляли 31 березня 1942 року. Значних руйнувань зазнали цукровий і спиртовий заводи, школа, машинно-тракторна станція, підприємства побутового призначення, будинки жителів тощо. Водночас окупанти обклали населення непосильними податками. У багатьох мешканців забрали корів, свиней, овець, птицю, закрили млини та вітряки, щоб населення не могло змолоти зерно. У відповідь андрушівчани піднялися на священну боротьбу проти фашистських поневолювачів. Вони ігнорували розпорядження німецьких властей, переховували хліб та інші продукти, на заводах здійснювали аварії. На початку 1942 року на Андрушівському цукровому заводі починає діяти підпільна група під керівництвом В.П. Мехеди та О.Г. Сорокіна. Патріоти виводили з ладу устаткування, псували картоплю в кагатах. Як результат диверсійних дій цукровий завод знизив виробництво цукру в сезон 1942- 1943 рр. на 50 %. Підпільники збирали зброю і передавали партизанам, вивели з ладу три автомашини. На початку 1943 р. група Володимира Парфентійовича Мехеди приєдналась до диверсійної групи Івана Даниловича Богорада. У селі Лебединці у цей час почала діяти комсомольсько – молодіжна диверсійно-підривна група. Її організаторами стали комсомольці Ю.А. Шлапак, Б.Ф. Вент, А.С. Ходаківський, А.А.Зелінський та І.Д.Богорад – військовослужбовець, який утік з полону. В травні 1942 року члени групи приймали присягу на могилі льотчика, захороненого на початку війни в с. Лебединці. Вони поклялись чесно і самовіддано продовжувати справу, за яку загинув невідомий радянський пілот. Через місяць у групі вже нараховувалось 15 чол., а на кінець 1942 року – 30. У перший період своєї діяльності підпільники слухали радянські радіопередачі, друкували і розповсюджували листівки. В яких закликали населення саботувати німецькі заходи, не їхати до Німеччини на каторжні роботи. « Жодного грама хліба, жодного літра молока німцям» - закликали листівки. З грудня 1942 року антифашиським підпіллям в Андрушівському, Ружинському, Попільнянському та інших районах став керувати представник Київського підпільного обкому партії С.П. Маленко. Він порадив групі Богорода перейти від дрібних операцій до диверсій на залізниці. перші три диверсії члени групи здійснювали, розібравши відрізок залізничної колії за допомогою лапи і ключа, а решту операцій на залізниці Попільня – Козятин – за допомогою стокілограмових бомб, які доставлялись з тимчасового Нехворощанського аеродрому. Транспортування бомб більш ніж за 20 км. було дуже складною і ризикованою справою, та з нею добре справлявся колгоспник з села Лебединці С.Я.Суботенко, а механік цього ж колгоспу К.С. Утченко готував підривну техніку до операції. З метою зриву вивезення хліба до Німеччини диверсійна група підірвала молотарки в 24 селах району. Знищила молочні пункти в 11 селах і телефонний зв’язок у 8 селах. Члени груп І. Д. Богорода підірвали 12 залізничних ешелонів, знищило 9 паровозів, 106 вагонів, підірвали 2 залізничних мости, знищили 674 фашистських солдати і офіцери, розстріляли 18 поліцаїв. Великих втрат зазнали і народні месники. За весь період дій втратили 20 чоловік. За донесенням зрадника Касаткіна 5 квітня 1943 року було заарештовано 4 членів групи, в т.ч. і комуніста С.П.Маленка. Під час операції за їх визволення, яка не вдалась був поранений командир групи І.Д. Богород. Група підпільників вимушена була перебазуватись в ліс і діяти як партизанський загін. У халаїмгородковецькому (Городківка) лісі були збудовані землянки. Звідти партизани йшли на бойові операції. Та зрадник С.Герман вказав місце базування партизанів. 14 квітня 1943 року півтисячний загін фашистів, жандармів і поліцаїв розпочав прочісування лісів. Першим загинув Віктор Філінський. Вороги кинулись в атаку на невеликий загін партизан. І тоді Юрко Шлапак прикрив відступаючих товаришів ціною свого життя. Відірвавшись від ворога, партизани розсіялись по селах району, а 8 вересня1943 року група І.Д.Богорода ввійшла до складу партизанського загону А.Й. Цендровського як окрема диверсійно – підривна група для дій в Андрушівському і Вчорайшанському районах. Велику і всебічну допомогу партизанам надавали місцеві жителі. Вони вели розвідку, збирали і передавали партизанам зброю, виділяли продукти харчування. Колгоспник С.Я. Суботенко ризикуючи життям доставляв партизанам бомби, лікарі А.М. Петронгівський, М.Ю. Скачинський та П.М.Накоп’юк лікували поранених партизанів, передавали в загін медикаменти перев’язувальний матеріал. Тільки завдяки щоденній допомозі населення ця невелика партизанська група в лісостеповій місцевості успішно діяла до останнього дня окупації району. У першій половині 1942 року стала діяти підпільна група в с. Миньківці. Організатором її був учитель Ковтонюк Е.Е. У жовтні 1942 року підпільники Євген Гайдай та Іван Плахотник зуміли дістати друкарську машинку і стали виготовляти на ній листівки, які розклеювали в селах Миньківці, Гарапівка, Мостове, Андрушівка. Наприкінці 1942 року в село прибув загін німецьких солдатів для боротьби з партизанами. Підпільники виготовили листівку і поширили її серед росіян і українців, які знаходилися в німецькому загоні. В листівці містилося звернення до них: « Юнаки з німецького загону! Для чого ви вбиваєте наших матерів, сестер, братів? Навіщо палите наші села? Схаменіться, поверніть вашу зброю проти гітлерівців. Тільки так ви змиєте з себе пляму зрадників». Пройшло небагато часу і 9 чоловік втекли з німецького карного загону. Підпільники миньковецької групи в кінці 1942 року мали вже ручний кулемет, автомат, 2 гвинтівки, встановили зв’язок з партизанським загоном ім. Чапаєва, передали їм зброю і друкарську машинку, а самі увійшли до його складу. В північній частині району в селах Івниця, Степок , Яроповичів , Корчмище антифашистська боротьба велась під керівництвом партизанів загону ім. Чапаєва, а в селі Котельня спільно з підпільною групою села Туровець, якою керував учитель Е. Д. Скороход. Всього в районі діяло 239 партизанів та 316 учасників антифашистської боротьби. Після визволення Києва війська 1-го Українського фронту 10-12 листопада 1943 року вийшли на лінію Яроповичі – Івниця - Житомир. Воїни 202-ї і 30-ї стрілецьких дивізій перерізали залізницю Фастів – Житомир біля с.Івниця. Німецьке командування з метою врятування становища, зосередило в районі Корнина – Житомира 8 танкових і моторизованих та 7 піхотних дивізій. І 15 листопада1943 року ворог перейшов у контрнаступ і примусив наші війська залишили Житомир і перейти до оборони. В ході кровопролитних оборонних боїв була розроблена Житомирсько – Бердичівська наступальна операція, визначений головний напрям ударів радянських військ через південно-східні райони Житомирщини, зокрема через Андрушівський район. В напрямку Андрушівського району діяли танкісти 11-го гвардійського танкового корпусу і танкової армії та з’єднання 38-ї загальновійськової армії. В першому ешелоні 11–го гвардійського танкового корпусу наступали 44 –а та 45-а гвардійські танкові бригади підполковника І.І. Гусаковського та полковника Н. В. Моргунова. Вранці 24 грудня 1943 року 44 –а та 45 – а гвардійські бригади об 11 год. 30 хв. здійснили прорив і протягом короткого зимового дня подолали оборону ворога на глибину до 20 км. і підійшли до території Андрушівського району. У документах архіву Міністерства оборони, які розповідають про визволення сіл Яроповичі, Вербова (Любимівки), Лісівки, Андрушівки, Червоного, не раз згадується танк «Монгольський чекіст», екіпаж якого вів у бій лейтенант Г. С. Петровський. 25 грудня танкісти 44-ї бригади визволили село Яроповичі і хутір Троянки, увірвались в село Вербів ( нині с. Любимівки). Під час взяття села танковий взвод гвардії лейтенанта Г. С. Петровського роздавив гусеницями три гармати ворога, чотири автомашини і до 30 гітлерівців. А всього в цьому бою знищено 12 гармат, з них 6 зенітних, багато автомашин і тягачів. В бою за Вербів відзначилась і танкова рота ст.. лейтенанта Шаріпова. Танкісти 44 – ї бригади виставили заслони на села Котлярку і Липки Попільнянського району. 26 грудня 1943 року бригада розпочала наступ у напрямку на села Зарубинці, Лісівку та селище Андрушівку. Праве крило бригади наступало на Андрушівку через Волицю. На лівому фланзі вела бій 27-а мотострілкова бригада, котра наступала на с. Зарубинці. В цей час танковий батальйон 40-ї танкової бригади наніс удар по ворогу в напрямку Гнилі Болота (північніше с. Корчмище) Після звільнення Вербова, у другій половині дня 26 грудня батальйон майора П. І. Орехова увірвався в Лісівку. Щоб досягти Андрушівки, необхідно було форсувати річку Гуйву, яка була немалою перешкодою для танків. Підходи до мосту з с. Лісівки на Андрушівку було заміновано. Начальник інженерної служби бригади капітан І. П. Міхеєв наказав саперам зробити проходи в мінних полях і сам очолив операцію. В цей час до передового танка майора П. І. Орехова підійшов дід, який назвав себе Манілою Маголою. Він розповів командиру танкового батальйону, що міст заміновано і що він зі своїм другом Михайлом Ковальчуком перерубали частину проводів. Капітан Міхеєв оглянув у бінокль підступи до мосту і зрозумів, що бригада мусить пройти лише тут, бо іншого шляху немає. Для цього потрібно розмінувати міст. Провідником став місцевий житель Маніло Магола. Як тільки група саперів і автоматників підійшла до мосту, ворог відкрив вогонь з кулеметів і автоматів, та танкісти і відповідь розпочали шквальний вогонь із танкових гармат і кулеметів. Підійшовши до мосту, мінери виявили під фермами чималий запас толу. Сапери розмінували міст і о 1900 танкісти увірвалися в Андрушівку, захопивши великі запаси зерна, пального та ремонтні майстерні. В боях за Андрушівку відзначилось багато бійців та командирів. Серед них гвардії старшина І. А. Деньгін, гвардії капітан О. П. Іванов, гвардії капітан І. П. Міхеєв та гвардії лейтенант А. М. Ведєрніков. За героїзм і мужність майора П. І. Орехова та лейтенанта Г. С. Петровського було удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. Багато учасників боїв за Андрушівщину відзначено орденами і медалями СРСР. Всього в боях за Андрушівку полягли смертю героїв 71 боєць та 9 командирів. Серед них: начальник політвідділу бригади гвардії підполковник С. Є. Вобян, гвардії капітан М. С. Шуктерев, гвардії старший сержант Ф. Т. Антоневський, гвардії молодший сержант Т.М. Гуров, червоноармієць В. В. Зорянцев, гвардії єфрейтор М. П. Гринько та інші. Озвірілі і гнані німці, покидаючи українську землю, яка горіла у них під ногами, знищували все на своєму шляху: палили села, руйнували залізниці, мости. Та це вже не могло врятувати їх від неминучої кари і загибелі. Важкі роки окупації негативно позначилися на житті мешканців району. Адже війна в кожну сім’ю принесла непоправне горе. Хоч і важко було, ще ятрились невигойні рани, але новий 1944 рік андрушівчан зустріли з радістю, адже він ніс з собою мирне життя, мирну працю.

Оперативная сводка за 27 декабря

В течение 27 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли более 30 населённых пунктов и среди них населённые пункты НОВОСЕЛКИ, ДВОРИЩЕ, ХУДЕНИ, СИЛКИ, ШУХВОСТЫ, ТРИНИВКИ, ЛУЩИХА, ТЯКОВА. Нашими войсками перерезана железная дорога ВИТЕБСК — ПОЛОЦК. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта продолжали успешно развивать наступление и овладели районными центрами Житомирской области АНДРУШЕВКА, ВЧЕРАЙШЕ, а также заняли более 100 других населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты БОРЩЁВ, ВЕРЛООК, КИЧКИРЫ, ГЛИНИЦА, ЮРОВКА, ИВАНОВКА, ЛЕНИНО, МИНИНЫ, ГОРОДСК, РАДОВКА, ШАХВОРОСТИВКА, ИВНИЦА, СТЕПОК, ЯРОПОВИЧИ, ВОЛИЦА, ЗАРУБИНЦЫ, ЗАБАРА, МИНЬКОВЦЫ, ЛЕБЕДИНЦЫ, БРОВКИ, ХОРЛЕЕВКА, МАКАРОВКА, АНДРУШКИ, ПАРИПСЫ, САВЕРЦЫ, ПОЧУЙКИ, КОЖАНКА, ТРИЛЕСЫ, НОВОСЕЛИЦА, ЯХНЫ и железнодорожные станции ЯРОПОВИЧИ, СТЕПОК, ТРИЛЕСЫ, КОЖАНКА, ПАРИПСЫ, БРОВКИ, АНДРУШЕВКА. Севернее КИРОВОГРАДА наши войска отбили атаки пехоты и танков противника. На других участках фронта — разведка и артиллерийско-миномётная перестрелка. В течение 26 декабря наши войска на всех фронтах подбили и уничтожили 95 немецких танков.

Оперативная сводка за 29 декабря

В течение 29 декабря на ВИТЕБСКОМ направлении наши войска продолжали вести наступательные бои, в ходе которых заняли несколько населённых пунктов и среди них населённые пункты КОЗЛЫ, КОРОЛИ, ЗАБОРЦЫ, ЛОСВИДА, БОРОВНЯ, УГЛЯНЫ, КРАСНЫЙ ДВОР. Войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта, преодолевая сопротивление противника, продолжали успешно развивать наступление и овладели городом и железнодорожным, узлом КОРОСТЕНЬ, городом и крупной железнодорожной станцией ЧЕРНЯХОВ, городом и железнодорожной станцией СКВИРА, а также заняли более 250 населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты ЧИГИРИ, КУПИЩЕ, БЕЛОШИЦЫ, КОВАЛИ, КРАПИВНЯ, НЕБИЖ, САЛЫ. СЕЛЕЦ, ЖАДЬКИ, БРАЖИНКА, ВЫДЫБОР, ГОРБУЛЁВ, АНДРЕЕВ, БЕЖЕВ, СЛИПЧИЦЫ, ТОРЧИН, КАМЕННЫЙ БРОД, СТАРОСЕЛЬЦЫ, ГУМЕННИКИ, СТУДЕНИЦА, СТРИЖЁВКА, ЛЕВКОВ, ВОЛОСОВ, СТАРАЯ и НОВАЯ КОТЕЛЬНЯ, КРАСОВКА, БЕЛОПОЛЬЕ, РАДЗИВИЛОВКА, ВЕРНИ-ГОРОДОК, МАЛАЯ ЧЕРНЯВКА, МАЛЫЕ НИЖГУРЦЫ, КАРАБЧЕЕВ, ВЕРХОВНЯ, КРИВОШЕИНЦЫ, КРЫЛОВКА, СЕЛЕЗЁНОВКА, КРАСНОЛЕСЫ, ВИНИЦКИЕ СТАВЬ! и железнодорожные станции КЛОЧКИ, УШОМИР, ВЫГОВ, ТУРЧИНКА, ФАСОВО, ГРАДА, КОРЧМА, ПАЛЕНИЧЕНЦЫ. На честь загиблих в усіх центральних населених пунктах та райцентрі споруджені пам’ятники та обеліски Слави.

Історія села Івниця Андрушівського району Житомирської області

Івниця до 1923 року входила до складу Котельнянської волості Житомирського повіту. Село розташоване на берегах річки Ів’янка (притока р.Тетерів) за 23 км на північ від районного центру та за 4 км від залізничної станції Степок. Відоме з 1584 року. Спочатку село належало українській шляхетській родині Киселів. З 1569 року перейшло до Дашковських, а в 1589 року-до Неміричів, в 1630 році маєток придбав Освецимський каштелян Анджей Зборовський. У ХVIII ст. належало родині Чернецьких і Яну-Антонію-Брацлавському та його сину Йозефу-Кароліському старості. В 1814 році маєток придбав барон Ян Йозеф де-Щедуар, засновник родини відомих меценатів та культурних діячів. До початку ХХ ст. селом Івниця послідовно володіли Станіслав, Максиміліан та Ян Щедуари. З початку ХІХ ст. Івниця-містечко, центр міщанської громади та єврейського началу. В селі діяло 2 лісопильних заводи, церква Миколаївська, дерев’яна, збудована в 1873 році. Костьол Іонна Хрестителя, заснований Яном Антонієм Чернецьким для монастиря ордену францисканців, згорів наприкінці ХVIII ст. Відбудований в 1826 році бароном Яном-Юзефом Шодуаром. В 1839 році Станіслав Шодуар замінив дерев’яний костьол новим кам’яним храмом. На початку ХІХ ст. збудовані єврейська синагога та молитовний будинок. Церковно-парафіяльна школа, відкрита в 1899 році. В Івниці проживало 2755 жителів в 486 дворах, а в 1941 р.-2718 жителів в 709 дворах. Під час визволення Івниці від німецько-фашистських загарбників загинув танкіст, Герой Радянського Союзу гв.молодший сержант В.О.Вересков, який народився в Нижньому Тагилі. Уродженцем села є П.С. Федорчук, удостоєний звання Героя Радянського Союзу в 1940 році за хоробрість і відвагу, виявлені в боях з білофінами під час штурму «лінії Маннергейма», та генерал-майор Ф.К.Іщенко. В селі є парк - пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Парк перебуває у віданні Коростишівського держлісгоспу. Площа 140 га. Заснований у 2-й половині ХVІІІ ст. В 1923 році парк переданий у держлісфонд. Річка Ів’янка протікає по території Андрушівського, Житомирського та Коростишівського районів, права притока річки - Тетерів. Довжина - 34 км, площа басейну - 333 км. Бере початок поблизу с.Волиця.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"
Андрушівка Онлайн

Історія села Лебединці Андрушівського району Житомирської області

Село Лебединці, від дня свого заснування, тепер стоїть на третьому місці. Перше населення було біля хутора. Там була долина, яка називалася "Криничка". Від цього хутора, попід вчорайшанським лісом, йшла дорога на Паволоч і називалася вона Бердичівським шляхом (в народі "Чумацьким Шляхом"). А біля цього шляху було озеро, яке називалось "безодня".

Струмок, біля якого розмістилося теперішнє населення починається на лебединських полях з болота, яке називалося "Святим озером". Біля цього озера одне з урочищ, на схід від села, називається "Церковним", або по народному "хрести".

На це поле перемістилися люди, які залишилися живими після знищення татарами першого поселення, яке називали "хуторище". В урочищі "церковище" знаходяться кам'яні хрести, закопані в землю, щоб не заважали обробітку землі. Однтм з яких, із слов'янським написом 1666 року, залишився на поверхні землі до 1941 року. За легендою, давнє село і церква теж були спалені татарами, а люди розігнані, побиті або забрані в полон. Це село називалося "Хрести".

Вверх від нього, до Бровок, є поле, що називається "могили". За легендою на цьому полі був великий бій і є старі могили.

Третє село, була ферма Городецького пана. На цій фермі було поселено 5 сімей кріпаків. Жили вони в п'яти хатах, біля великого ставка. За легендою ці сім'ї пан виграв в карти у свого знайомого із Лебедина, що на Сумщині. Ще одна легенда оповідає, що в ставках, біля панського будинку, були красиві чорні лебеді, яких розводили і доглядали кріпаки.

Село розташоване на берегах річки Нетечі. В 1741 р. в Лебединцях було 40 дворів, а в 1863 році було 974 жителів. Землі мав панський маєток 2662 десятини. У XVIII столітті село належало до обширних володінь пана Любомирського, а на початку XIX столітті пану Олещинському.

Церква Свято-Богословська, дерев'яна. Вона згадується у візиті за 1741 р. та 1746 р. Побудована в 1736 році. Стояла вона неподалік церкви, яка була побудована в 1787 році, і стояла до середини XIX століття. Теж була дерев'яна. Згоріла 31 липня 1856 року. На цьому місці була закладена кам'яна церква. Вона була відкрита 7 жовтня 1861 року.

Село Лебединці розташоване за 14 км, на південний схід, від районного центру та за 9 км від залізничної станції "Бровки".

В 1972 році в селі було нараховано 441 двір, де проживало 1350 чоловік. Перші писемні згадки про село відносяться до 1683 року.

Під час Великої Вітчизняної війни комсомольцями села була створена підпільна організація, яка згодом стала диверсійною групою загону ім.Чапаєва. В одній з операцій загинули комсомольці: Ю.А. Шлапак, В.І. Гагич, І.С. Гагич та А.Т. Перець.

У лебединецькому лісі збереглася партизанська землянка того часу. Після війни, біля неї встановлено пам'ятний знак.

Уродженцями села є заслужений художник РРФСР В.С. Рогаль, заслужена артистка УРСР О.П. Павловські, кандидат сільськогосподарських наук Є.П. Шут, А.А. Зелінський, А.В. Кошмак.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для "Андрушівка Онлайн"

Страшні сліди залишила війна

Початок окупації села м.П’ятигірка розпочався в липні 1941 року. 198 жителів села брали участь у боротьбі з фашистами. 91 чоловік загинув в боях, 50 молодих людей забрано у фашистську неволю. 24 грудня 1943 року село було визволено. 118 ветеранів померло в післявоєнний час. Залишилося більше 100 солдатських вдів. У Великій Вітчизняній війні проти німецько-фашистських загарбників поряд з воїнами-чоловіками активну участь брали жінки. Вони були не лише медсестрами, а самовіддано боролися проти ворога. Війна застала молодих на межі дитинства і юності, а вийшли вони з неї дорослими людьми, старшими не на чотири - на десяток років. Світ розколовся на дві частини з різними вимірами: по один бік - мрії, сподівання, по другий - вогонь, розруха, смерть. Золотим, безхмарним пригадує літо сорок першого, немов виткане із пташиного співу, пахощів трав на зарічних луках Ніна Петрівна Лук’янчук (Петренко). І раптом усе це, барвисте й сонячне, обірвала війна. Народилася Ніна Петрівна 1924 року. Маленька, тендітна дівчинка, якій лише 19 з половиною, по комсомольській путівці 3 квітня 1944 року пішла на фронт. Спочатку повезли в райцентр Вчерайше, в Житомирі навчали 2 тижні, а далі - на III Білоруський фронт за направленням Мінська. Стояла регулювальником в м.Каунас, Вільнюс. В першу чергу відправляла на фронт автоколони з бойовими припасами, з фронту - насамперед поранених. Пройшла шлях від Вільнюса до Кінесберга. Закінчилась війна коли була в м.Топіау. Розповідає про такий випадок: троє молодих дівчат стояли на переправі через Віслу. Німецький катер підплив, щоб підірвати міст. Швиденько по сигналу визвала своїх, зав’язався бій, міст було врятовано. На другий день командування висловило подяку, нагородили «Відмінник-дорожник». Прийшов на нашу землю довгожданий мир, вистражданий, оплачений найвищою ціною людського життя. Демобілізувалась 27 серпня 1945 р. Все своє життя працювала в колгоспі. Світлий і гарний шлях пройдено цією жінкою. Працювала на буряках, на фермі. За яку справу не бралась - робила з душею. Має 4 дітей, 8 внуків, 2 правнуки. Ця маленька, моторна жінка ще й зараз веде господарство, всюди встигає. А скільки мудрості, доброти випромінює її душа. Заслуговує пошану від людей. Жива, безпосередня розповідь колишньої учасниці бойових дій дає можливість краще зрозуміти ту нездоланну силу людини, всього нашого народу, який здобув перемогу над фашизмом. Роки, скільки їх минуло? Не забули своїх героїв-воїнів і наші односельці. Золотими літерами викарбувані їх прізвища та імена на братській могилі. Над нею височить пам’ятник молодому солдату, який кілька десятиліть оберігає вічний сон своїх побратимів. Педколектив школи велику роботу проводить з патріотичного виховання дітей. Кожний рік проводимо гарні виховні заходи. В шкільному музеї, в якому багато зібрано матеріалу про Велику Вітчизняну війну, проходять уроки мужності. Беремо участь в урочистому мітингу біля пам’ятника молодому солдату. Запрошували на виховні заходи ветеранів війни Ніну Петрівну Лук’янчук, Федора Давидовича Горошка, Миколу Івановича Венжика. Запрошували воїна-афганця Василя Петровича Тарасова. Зворушлива була ця зустріч. Ніхто в залі не залишився байдужим. Минають роки, відлітають у вічність. Молоде покоління повинно знати минуле. І дай Боже, щоб тільки з підручників і кінофільмів наші діти знали про війну. За щастя дітей, за мир борються всі чесні люди. З Днем Перемоги! Шановні ветерани!

Марія Віннік
Новини Андрушівщини